...
Філософія ХХ-го століття PDF Печать E-mail

Філософія ХХ-го століття

План

1. «Філософія життя». Ф.Ніцше.
2. Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.
3. Онтологія людського буття в психоаналізі.
4. Проблема людини в екзистенціалізмі.
5. Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.

1. «Філософія життя». Ф.Ніцше.
«Філософія життя» формується в середині XIX ст. і об'єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А.Шопенгауер (1788-18601), Е.Гартман (1826-1906), Фр.Ніцше (1844-1900),   В.Дільтей   (1833-1911),   А.Бергсон   (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах:
підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну «філософії розуму» прийшла «філософія життя». Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам.
Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту.
Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його — це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості Фрідріха Ніцше.
Ф.Ніцше (1844-1920 рр.) — німецький поет, філософ, представник ірраціоналізму, антрологічного напряму у філософії. У творчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:
І етап (1872-1976 рр.) — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні роздуми»);
II етап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори «Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).
III етап (1883-1886 рр.) — надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).
Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію. «Надлюдина» — це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконаломудрий» — людина, яка. осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдиною» — не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада».
Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення «Воля до влади» означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими.. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніє співчуття».
У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей: Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це — релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше, «християнське розуміння бога — він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, до яких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.
Ідеї Ніцше були використані німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація   поглядів   Ніцше  спотворювала   його  думки, перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким він ніколи не був. Сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької нації над іншими народами.

2. Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.
Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;
саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж.Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820-1903 рр.).
В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку- XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант нозитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика — «верифікація» — була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М.Шлік <1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».
З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, І.Лакатош, П.Фейєрабенд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.
Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики  будуть вбачати  причину цього в недосконалій експериментальній   техніці,   вважати   недосконалими   теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И. Методология научннх исследовательських программ. — Вопросн философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).
3. Онтологія людського буття в психоаналізі.
Засновником психоаналізу є австрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939 рр.). В загально-філософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.
Основні праці З.Фрейда «Вступ до психоаналізу», «Психологія несвідомого», «Майбутнє однієї ілюзії».
Книга «Вступ до психоаналізу: Лекції» З.Фрейда — теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З.Фреид постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.
У згаданій праці З.Фреид дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подання у цих структурах біологічного, індивідуально-особистої? (Его) та соціального (Супер-его) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне — до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до Супер-его.
З.Фреид зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З.Фреид піддає критиці релігійне світосприймання.
Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури — мораль, мистецтво, фольклор — теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.
Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Г.Юнг і Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.
Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму.
Праці Фромма «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській антропології.
Праця Е.Фромма «Духовна суть людини» дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім тего, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика? і система мислення.
Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне й загадкове.
Викладаючи свою точку зору, Е.Фромм водночас намагається аналізувати філософські підходи до аналізу людини, її специфіки, природи.
На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в- історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого — вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е.Фромм стверджує, що-суть людини — в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.
Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота «Психоаналіз і релігія», в якій розглядаються «авторитарний» і «гуманістичний» моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е.Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії, філософ вважає що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді», яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у христинстві є й інші «заповіді», які викликають непорозуміння.
Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.

4. Проблема людини в екзистенціалізмі.
Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.
М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.
За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що "й робить людину індивідуальністю.
В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.
А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».
А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що її замінить?».
Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.
Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство».
З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.
Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда. Екзистунціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.
Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. Отже, саме вибір і свобода є вияв справжньої сутності людини.
5. Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.
Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в XIII ст:, то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма».
Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму е тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом П'єром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.).
Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.
На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється   з   граничного   загостреністю.   Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини — родоначальниці всього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту, що розширюється». У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матерії. «Переджиття», прихована «радикальна енергія» веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка.
Тейяр не має великої потреби у виправданні догмата первородного гріха, який зобов'язаний пояснити існування зла в світі. Зло, за Тейяром, це передусім людські страждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло — це роз'єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції, впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з'являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейяр глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищої духовної сутності.

Література
1.    Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философские и социологическая мысль. – 1991. - №8.
2.    Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №4.
3.    Гайденко В.П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1987. - №9.
4.    Гадамер Х.Г. – Истина и метод. Основы философской герменевтики. – М., 1988.
5.    Гайденко В.П. Проблемы рациональности на исходе ХХ века // Вопросы философии. – 1991. - №6.
6.    Загадки человеческого понимания. – М., 1991.
7.    Нарский И.С. Современные проблемы теории познания. – М., 1988.
8.    Кутирев В.О.Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філософська і соціологічна думка. – 1991 №7.
9.    Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философские и социологическая мысль. – 1991. - №8.
10.    Бурова О. Річ та онтологічний простір думки // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №4.
11.    Гайденко В.П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1987. - №9.
12.    Кутирев В.О.Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філософська і соціологічна думка. – 1991 №7.

 

Яндекс.Метрика >