...
Фіхте (Fichte) Йоган Готліб (1762-1814) PDF Печать E-mail

Фіхте (Fichte) Йоган Готліб (1762-1814)

Фіхте (Fichte) Йоган Готліб (1762-1814) – один з найвидатніших пред-ставників німецької класичний філософії; народився в родині ткача, навчався в Йене, потім у Лейпцизі на факультеті теології. В 1792 під впливом ідей Канта пише “Досвід критики всілякої відвертості”, у якій спробує застосувати основні принципи критичної філософії до теології і позитивної релігії. Надрукована анонімно, ця робота була помилково прийнята за працю Канта, і Фіхте відразу ж став автором усіма визнаної праці. У 1794-1799 Фіхте – професор Йенского університету, який він залишає із за так названої суперечки про атеїзм. З 1800 Фіхте у Берлінському університеті, з 1810 – його перший обраний ректор. У цей важкий для німців період військових поразок багато займається суспільно-патріотичною діяльністю, пише відомі “Основні риси сучасної епохи”, “Вимови до німецької нації” та ін., у яких закликає народ до єдності та об’єднання в ім’я майбутнього, а також намічає ряд радикальних реформ в галузі виховання та освіти. Шлях від Канта до Фіхте можна розглядати як логічно закономірний процес іманентного розвитку критичної філософії, а навчання Фіхте – як єдиний у своєму роді можливий варіант цього розвитку. Фіхте багато в чому спирався при цьому на ідеї найближчих послідовників Канта – К.Л.Рейнгольда (що показав своєю “елементарною філософією”, що навчання Канта не дістає справжнього фундаменту у вигляді єдиного вихідного принципу, що виражає очевидний за допомогою однієї голої рефлексії факт свідомості), І.Шульце та Маймона, що різко виступили проти матеріалістичного навантаження кантіанства у вигляді ідеї про “речі у собі”. Таким чином, обгрунтування і розвиток критичної філософії з необхідністю припускало: а) дедукцію її основних положень з одного єдиного принципу в противагу кантівскому гносеологічному дуалізму, що припускав, з одного боку, “речей у собі”, а з іншого боку – “чистий розум”; б) елімінацію матеріалістичного залишку у вигляді “речей у собі”, що неминуче вело до створення чисто ідеалістичної філософської системи, у якій об’єкт пізнання повинний був стати цілком продуктом самої свідомості. У своєму трактаті “Про поняття науковчення чи так названої філософії” (1794) Фіхте, як і Кант, намагається обгрунтувати можливість філософії як науки і, більш того, як фундаменту всього наукового знання. Він вважає це можливим при дотримані наступних двох умов: а) філософія, як наука в цілому, повинна являти собою систему; б) вона повинна базуватися на одному єдиному, абсолютно достовірному принципі, що лежить в основі гармонійного зв’язку усього її системного цілого. При цьому, на думку Фіхте, система повинна бути замкнутої, чи мати структуру кола, тому що рух у сторону завершення є в той же час повернення до першого положення, але вже як до останнього її результату. Таким чином, за Фіхте, стає доведеною очевидність самої цієї системи. Наука, що займається проблемами достовірності першого чи принципу основоположення і безпосередньо випливають з нього положень, а також виявленням способів їхнього зв’язку, і є, за Фіхте, “наука про науку взагалі” чи науковчення. Такою наукою про основні умови всякого знання, про його змістовні і формальні аспекти і є, за Фіхте, філософія, що по суті і є науковчення. У своєму “Першому введенні в науковчення” (1797) Фіхте, під впливом Канта, протиставляє свою філософію як критичну, як філософію свободи – різного роду догматичним системам, що встановлювали залежність людини від об’єктного світу. У пошуках основ знання (або, за Фіхте, досвіду) філософія повинна зробити вибір на користь ідеалізму, на боці якого, на думку Фіхте, самостійність Я, свобода. На боці ж догматизму – самостійність “речей в собі”, стосовно якої суб’єкт виступає тільки як наслідок деякої незалежної від нас причини, у ролі невільної істоти, пасивного продукту світу речей Так Фіхте знаходить єдину можливу точку зору свого науковчення – ідеалізм – і його вихідний принцип – інтелігенцію в собі (як уявлення про речі, або свідомість). З цього принципу він пояснює тоді весь досвід як систему необхідних уявлень. При цьому він розуміє свідомість як похідну підставу, як діяльнісний принцип, проясняючи тим самим основні завдання науковчення як пошуки основ досвіду з похідного в самій свідомості внаслідок вільного акту мислення. Так, діяльнісно практичне відношення до світу передує у Фіхте теоретично-споглядальному відношенню: свідомість тут не дана, а задана, породжує себе, а очевидність її базується не на спогляданні, а на дії. Тому першим основоположенням його науковчення є не просто теза про те, що “Я є” (так як що усі факти емпіричної свідомості говорять про те, що все розуміється в нашій свідомості, те як може що-небудь розумітися у ній, якщо спочатку не задано саме це Я), а “Я розуміє саме себе”. З цього діяння і починається знання, відповідно, науковчення починається з врахування цього діяння. Пізнати дію – означає її виконати. Положення про те, що “Я розуміє саме себе, своє власне буття” означає, за Фіхте, те, що в цьому акті індивід породжує свій власний дух, свою свободу. Це самовизначення постає у філософії Фіхте як адресована суб’єкту нормативна вимога, до якої суб’єкт повинен постійно прагнути. “Споруди своє Я, створи себе” – ось з чого починається філософія Фіхте, для якого суб’єктивний ідеалізм став єдино можливим підходом для підстав єдності пізнання і діяльності, самостійності і свободи людського Я, буття якого цілком виводиться з діяльності самого суб’єкту. В цьому плані багато крайніх абстракцій фіхтеанської дедукції стають цілком перекладеними на мову реальних проблем і актуальних завдань його часу, тому що та свобода, до якої так прагнули всі передові сили епохи Просвітництва, утверджується у філософії Фіхте як невід’ємний атрибут людського Я. Визнаючи первинність самосвідомості, як мислення, спрямованого на себе, Фіхте елеменує таким чином дуалізм Канта і з принципу практичного розуму – свободи – намагається вивести розум теоретичний, природу. Питання про те, як із самосвідомості “Я є Я” можна вивести весь насущний світ, як із кола саморефлексії вийти до другого, набуває надзвичайно важливого і логічно необхідного в його філософії значення. Рішення його припускає звертання до 2-го основоположення науковчення: разом із самосвідомістю “Я є Я” розуміється і протилежне йому “не-Я не є Я” або “Я припускає не-Я”. Існування цих протилежностей в одному “Я” з необхідністю припускає обмеження ними один одного або їх подільність, внаслідок якої і стає можливим необхідне “Я” об’єднання “Я” і “не-Я”, які розуміються деяким третім, що забезпечує єдність протилежностей. Це третє також “Я”, але “Я” неподільне, абсолютне. Це “Я” передбачає в “Я” подільному “Я” дільне “не-Я”. Так у філософії Фіхте вводяться два по суті різних “Я”, з яких одне виявляється тотожним індивідуальній свідомості, а інше – абсолютному “Я”. Вони то збігаються, то зовсім розпадаються, складаючи своєрідне ядро всієї діалектики Фіхте як рушійного принципу мислення. З 3-го основоположення науковчення Фіхте виводить потім всі інші, похідні і здійснює поділ своєї філософії на практичне і теоретичне науковченне. Так як “Я” і “не-Я” розуміються обоє через “Я” в “Я”, то їхнє об’єднання є одночасно їхнє обопільне обмеження, у якому імманентно містяться дві дії: “не Я” обмежується через “Я” і “Я” обмежується через “не-Я” або, інакше кажучи, “Я” визначає “не-Я” і “не-Я” визначає “Я”. В тому випадку, коли “Я” визначає “не Я”, тобто діє, розуміє “не-Я” як визначене через “Я”, це останнє розуміє себе як практичне “Я”. Саме на цьому положенні Фіхте будує своє практичне науковчення. Якщо ж “Я” визначається через “не-Я”, тобто дещо протистоїть “Я”, “Я” має об’єкт, воно є теоретичне “Я”, воно розуміє самого себе як визначене через “не-Я”, і на цьому грунтується теоретичне нау-ковчення. Обоє вони являють собою два координованих ряди, що утворять разом єдине ціле, тобто реальність “не-Я” може бути з’ясована тільки з теоретичного “Я”, а необхідність останнього – тільки з практичного. Таким чином у філософії Фіхте досягнута єдність теоретичного і практичного “Я”, бо діяльність суб’єкта не вичерпується в нього відображенням, пізнанням “Я” насамперед діюче; теоретичне ж “Я” – всього лише умова, попередній ступінь цієї дії. Вся сфера незалежних від нього об’єктів виступає в теоретичній свідомості “тільки як продукт несвідомої діяльності й обмежень, що передбачаються нею”. Передбачення цих обмежень, як і теоретичне “Я” в цілому, необхідні для практичного “Я”, що ставить собі за мету і реалізацію. Так діяльність “Я” стає самодостатньою, абсолютною діяльністю, яка сама забезпечує себе завданням, хоча і робить це зовсім несвідомо Фіхте постійно підкреслює, що те “Я”, що ставить “перешкоди” і те, що їх долає, не знають один про одного. Світ, природа породжуються несвідомою діяльністю абсолютного “Я”, але при цьому вони не являються чимось самодостатнім: природа, за Фіхте, є всього лише перешкода для подолання її практичним суб’єктом, що тим самим, не усвідомлюючи, усе більше наближається до тотожності із самим собою Ідеалом цього руху стає збіг індивідуального й абсолютного “Я” і усвідомлення таким чином похідного характеру всієї предметної сфери людської діяльності як відчуженої від суб’єкта і виступаючої в якості зовнішньої по відношенню до нього. Хоча повне досягнення цього ідеалу є, за Фіхте, в принципі неможливим, так як воно привело б до припинення абсолютної людської діяльності. Соціально-історичні погляди Фіхте перетерплюють своєрідну еволюцію – від ідеалів Великої французької революції до ідеї національного патріотизму і національності як колективної особистості. У своїй філософії історії він розглядає розвиток суспільства як процес переходу від несвідомого панування розуму через загальне падіння вдач до свідомого царства розуму. Місце і значення Фіхте в історії філософії визначені його внеском у розвиток критичної філософії після Канта, що поставила своїм завданням вивчення фундаментальних основ людського Я, суб’єкта як активного творчого начала. Це критичне самопізнання мало потребу в систематичному завершенні і послідовному розвитку з єдиного принципу, що і було зроблено Фіхте, що здійснив реформу критичної філософії і визначив основ-ну мету і напрямок її подальшого розвитку. Філософія Фіхте здійснила великий вплив на розвиток німецької класичної філософії в особі Шеллінга, що намітив її вихід з області теорії пізнання в область філософії природи, як необхідної ступіні розвитку самого духу.

 

Яндекс.Метрика >