...
Еммануїл Кант: Трансцендентальна діалектика. Проблема філософії як науки. PDF Печать E-mail

Еммануїл Кант:  Трансцендентальна діалектика.
Проблема філософії як науки.


Розум, що, згідно за Кантом, є вищою здатністю пізнання, що якісно відрізняється від розуму, складає предмет другої частини трансцендентальної логіки. Розум судить, розум умовиводить, перший має справу з предметами досвіду, другий – лише із судженнями розуму. Розум є здатністю, що дає правила для синтезування почуттєво даного; розум – здатність, що дає принципи. Поняття розуму, які Кант на відміну від понять розуму називає принципами, іменуються ним також ідеями; при цьому мається на увазі вчення Платона про ідеї, але разом з тим категорично відкидається думка про трансцендентне буття ідей; вони існують лише в розумі як апріорні принципи.
Природознавство має справу з природою, з досвідом. Отже це сфера розуму, яка задовільняється  категоріями, що знаходяться в її розпорядженні, схемами, основоположеннями. Філософія на відміну від наук про природу не може обмежуватися синтезуванням почуттєвих даних; вона прагне пізнати абсолютне, заповнити неминучі пробіли досвіду, осягнути єдність всього існуючого. Джерелом філософії, говорить Кант, служить потреба розуму в безумовній (абсолютній) єдності. Але в природі (у кантівському її тлумаченні) немає нічого безумовного, абсолютного. Виходить, розум, або філософія, прагне пізнати непізнаване. Це, звичайно, нездійсненно. Ідеї розуму (філософії) ніколи не досягають ноуменів і проте вони необхідні; необхідні для досвідченого знання як ідеали знання, регулятивні, тобто такі, що направляють пізнання, принципи, що зобов’язують ученого прагнути до ширших узагальнень, не заспокоюватися на досягнутому.
Кантівське розуміння розуму із самого початку приймає агностичний характер. Високо оцінюючи спрямованість розуму до збагнення цілого, загального, абсолютного, визнаючи значення цієї спрямованості для наук про природу, Кант разом з тим затверджує, що всі спроби розуму досягти своєї мети (а ці спроби неминучі) з необхідністю ведуть до омани, до того, що розум впадає в нерозв’язні протиріччя (у цьому ж і полягає, за Кантом, діалектика розуму, трансцендентальна діалектика). Розум, отже, є і вищою здатністю пізнання (хоча він у сутності нічого не пізнає, а тільки регулює розумове пізнання), і вищою здатністю омани, оскільки він не може відмовитися від прагнення пізнати “речі в собі”, абсолютне, трансцендентне. У цьому кантівському розумінні розуму наглядно проявляється криза раціоналізму XVII-XVIII ст., але разом з тим і відмова від ірраціоналістичних висновків: ідеї розуму все рівно залишаються ідеалами знання, розумне як і раніше складає найважливіше, до чого прагне і повинна прагнути людина.
Те, що Кант говорить про відношення між розумом і розумом, являє собою в сутності визначену концепцію про відношення між філософією і всіма іншими, спеціальними науками. Останні дають відносні істини, філософія ж претендує на абсолютну істину, абсолютне знання, що, однак, недосяжні жодною мірою. Відносні істини, за вченням Канта, не складають часток абсолютного знання, це істини зовсім іншого роду, невіддільні від специфічного пристрою пізнавальних здібностей людини. Філософії з цього погляду немає що взяти у конкретних, спеціальних наук, що черпають з філософії свої основоположення. Але так як об’єкт філософії непізнаваний, то філософія, не усвідомлюючи цього, рухалася у помилковому руслі, оскільки ідеї розуму застосовувалися не як регулятивні ідеї, а як поняття, застосовні до трансцендентної реальності, до “речей у собі”. Єдиний вихід з цієї трагічної ситуації полягає в тому, щоб перетворити філософію із вчення про трансцендентне (а таке вчення не може не бути неспроможним) у вченні про апріорні ідеї розуму, з онтології (теорії буття) у гносеологію (теорію пізнання). Цей вихід і вказує, на думку Канта, “Критика чистого розуму”, і зокрема трансцендентальна діалектика, оскільки вона покликана відповісти на питання: чи можлива й у якому змісті слова філософія як наука?
Кант проводить розмежування між емпіричною, логічною і трансцендентальною видимістю, що виникає в процесі пізнання. Трансцендентальна видимість неминуча; вона корениться в самій природі розуму, що велить йому постійно переступати границі досвіду, спрямовуватися в непізнаване. Трансцендентальна діалектика і є вчення про фатальні ілюзії розуму. Джерело цих ілюзій – апріорні основоположення, або ідеї, розуму, що не запозичені з почуттів або розуму, а складають його власну природу, з якої виникають його прагнення до пізнання абсолютного, що неминуче приводять його до нерозв’язних протиріч. “Існує природна і неминуча діалектика чистого розуму, не така, у якій який-небудь простак заплутується сам за нестачею знань або яку штучно створює який-небудь софіст, щоб спантеличити розумних людей, а така, що невід’ємно присуща людському розуму і не перестає зваблювати його навіть після того, як ми розкрили її помилковий блиск, і постійно вводить його в хвилинні омани, які необхідно  знову і знову усувати”. Кант, отже, відмовляється від дуже широко розповсюдженого в його час тлумачення діалектики як софістики, вміння підбирати аргументи для якої завгодно мети. Він порушує питання про діалектику розуму, діалектику пізнання, внутрішні протиріччя, властиві пізнанню на вищому його рівні. Однак діалектика, з погляду Канта, усе-таки не є шляхом до істини, тому що істина, до якої прагне розум, недосяжна, у силу чого діалектика являє собою шлях великих оман, великих, оскільки вона ставить, розкриває, певним чином навіть пояснює самі великі питання, але, звичайно, ніяк не вирішує їх. Утім, Кант претендує на особливий, трансцендентальне вирішення цих питань, яке покликане увінчати його “Критику чистого розуму” і відкрити перспективи для створення системи трансцендентального ідеалізму.
У трансцендентальній аналітиці категорії виводяться шляхом аналізу прийнятої у формальній логіці класифікації суджень. У трансцендентальній діалектиці має місце аналогічний прийом: трьом основним типам умовиводів, застосовуваних формальною логікою, відповідають три апріорні ідеї чистого розуму. Категоричний умовивід, на думку Канта, приводить нас до ідеї субстанціальної душі, до поняття суб’єкта, який за самою природою своєю не може бути предикатом. Гіпотетичний умовивід веде нас до ідеї миру як безумовного цілого. І нарешті, розділовий умовивід, також виходячи від обумовленого до безумовного, приводить нас до ідеї про абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі, тобто до ідеї бога. Оскільки ідеї розуму не ґрунтуються на відміну від понять розуму на почуттєвих даних, остільки не може обговорюватися питання про те, чи відповідають вони своєму предмету, тобто чи представляють вони собою істини. Кант прагне також довести, що ідеями .душі, світу, бога принципово вичерпуються всі можливі ідеї розуму, оскільки, звичайно, мова йде про ідеї абсолютного.
Основними дисциплінами лейбніцевсько-вольфовської філософії були “раціональна психологія” (вчення про душу), “раціональна космологія” (вчення про світ як про безумовне ціле) і “раціональна теологія”. Кант стверджує, що ці філософські дисципліни необхідно породжені природою розуму, виражають постійне прагнення розуму перейти від обумовленого до безумовного. Оскільки проблеми душі, космосу, бога займають дуже важливе місце у всій історії філософії, Кант намагається, таким чином, теоретично підсумувати історично сформовану проблематику філософії, обґрунтувати її апріорну необхідність.
Основним змістом трансцендентальної діалектики є доказ принципової неспроможності трьох вищевказаних філософських дисциплін: жодна з них не може бути науковою, не може довести те, що вона стверджує, тому що в основі кожної з них лежить “діалектичний умовивід”, що неминуче приводить до нерозв’язних протиріч. “Раціональна психологія”, виходячи з уявлення про мислячий суб’єкт, прийшов до висновку, що душу є субстанція, щось просте, тобто не має частин і в силу цього неподільне, щось єдине в різні часи свого існування, щось таке, що знаходиться у відношенні до можливих предметів у просторі. А звідси робиться висновок, що душа нематеріальна, безсмертна, утворює у своїй тотожності особистість, духовне, взаємодіюче з речами, але незалежне від людського тіла.
Кант докладно спростовує усі твердження цього ідеалістичного вчення про душу. Положення “я мислю”, “я існую як щось мисляче” мають емпіричний характер і тому не дають ніякої підстави для висновку про існування абсолютної, необумовленої духовної сутності. Поняття субстанції також засноване на почуттєвих даних, синтезованих розумом; воно застосовується лише до досвіду, але аж ніяк не до “речі в собі”. Таким чином, “раціональна психологія” застосовує категорії розуму до того, що не є  досвідчене дане, і тим самим впадає в паралогізм (помилковий умовивід). Відкидаючи “раціональну психологію”, Кант вважає можливим зберегти у філософії лише вчення про трансцендентальну ідею душі як ідею чистого розуму, що, не маючи відношення до певного відомого нам пізнаваному предмету, проте зберігає значення регулятивного принципу. Інакше кажучи, основну ідею “раціональної психології” варто тлумачити не онтологічно, а гносеологічно; вона аж ніяк не відкидається, а лише інтерпретується як визначений ідеал знання про те, існування чого можна мислити, але не можна довести. Агностична критика ідеалістичного і релігійного навчання про душу прокладає дорогу етичному обґрунтуванню безсмертя душі, до якого Кант, як відомо, прийшов у “Критиці практичного розуму”. А якщо, далі, врахувати, що протестантизм як релігія (на відміну від католицизму) не вимагає логічного “доказу” християнських догматів, то стане очевидним, що кантівська позиція в питанні про душу (як і аналогічна позиція в питанні про бога) у загальному погодилася з установками ліберального протестантизму.
І все-таки в умовах феодальної Німеччини критика Кантом ідеалістичного навчання про душу безсумнівно зіграла історично прогресивну роль. Численні застереження, якими супроводжується ця критика, необхідні були Канту перш за все для виправдання цієї критики, спрямованої не просто проти якоїсь філософської школи, але проти одного з найважливіших християнських догматів. І те, що сучасний томізм постійно полемізує з кантівською критикою ідеалістичної концепції душі, відроджуючи догматичну “раціональну психологію”, свідчить про те, що аргументи Канта і понині приводять у замішання апологетів релігійного світогляду.
Переходячи до критики “раціональної космології”, тобто ідеалістичного (і разом з тим метафізичного, антидіалектичного) тлумачення світу як безумовного цілого, Кант насамперед відзначає, що і ця філософська дисципліна полходить від обумовленого, наявного в досвіді, до безумовного, котре в даному випадку розуміється як “уся сума умов”, що визначають існування світу явищ. Відповідно до Канта, тут, як і в “раціональній психології”, має місце неправомірне застосування категорій до того, що не є почуттєво даним. Наслідком цього виявляються антиномії, тобто суперечні один одному (взаємовиключні) судження, що, однак, володіють однаковою логічною обґрунтованістю. Антиномія являє собою протиріччя між тезою (визначеним твердженням) і антитезисом (його запереченням), протиріччя, що не може бути дозволене шляхом синтезу.
Кант стверджує, що відповідно чотирьом класам категорій розуму існують лише чотири космологічні ідеї, а виходить, і чотири антиномії чистого розуму В першій антиномії теза являє собою твердження: світ має початок у часі й обмежений у просторі, антитезис – заперечення цього положення. Тут Кант протиставляє один одному теологічне і матеріалістичне рішення питання і говорить, що і те й інше однаково доказові, але разом з тим виключають один одного.
Теза другої антиномії стверджує, що все складне складається з простих (неподільних) частин, антитезис, навпроти, говорить: у світі немає нічого простого. У даному випадку Кант зіштовхує один з одним метафізичне і діалектичне уявлення про співвідношення складного і простого, цілого і частини. І те й інше уявлення, з погляду Канта, не може бути затверджене як щире знання, тому що вони спростовують один одного.
Відповідно до тези третьої антиномії, для пояснення явищ природи необхідно допустити поряд з існуванням законів природи вільну причинність; на противагу цьому стверджується, що не існує ніякої волі й усе відбувається у світі за законами природи. І тут Кант зіштовхує один з одним дві широко розповсюджені в історії філософії концепції – індетермінізм і детермінізм, доводячи, що ні одній з них не можна наддати перевагу.
Теза четвертої антиномії говорить про існування у світі (як частини його або його причини) “абсолютно необхідної сутності”, тобто бога. Антитезис цілком відкидає це твердження. І обоє вони – теза й антитезис – однаково доказові  Отже, теолог ніколи не спростує атеїста. Але й останній не зможе спростувати основного догмата релігійної віри.
Не вдаючись у розгляд кантівських доказів кожної антиномії, її тези й антитезису, варто сказати, що в кантівських антиноміях містяться глибокі діалектичні здогади про протиріччя між кінцевим і нескінченним, простим і складним, необхідним і випадковим, вільним і необхідним. Кант помиляється, стверджуючи, що є усього лише чотири антиномії, що антиномії існують лише в розумі, що вони нерозв’язні і т.д. Діалектичні протиріччя, що виявляються в процесі пізнання, являють собою відображення об’єктивної діалектики зовнішнього світу. У цих протиріччях, у їхньому дозволі виражається не безсилля людського розуму, а, навпроти, його міць, глибоке проникнення у сутність явищ. Тому діалектичні протиріччя процесу пізнання – це не глухий кут, з якого немає виходу, а, навпаки, рушійна сила процесу пізнання. Про все це в Канта, звичайно, не йдеться.
Аналіз першої антиномії приводить Канта до висновку, що теза й антитезис однаково невірні. Простір і час лише апріорні форми чуттєвості, отже, вони незастосовні до світу як безумовному цілому, який може мислитися лише як ноумен, тобто непізнаване. Кант не ставить питання про єдність кінцевого і нескінченного, минущого і вічного, не усвідомлює того, що, ізолювавши протилежності одну від одної, метафізично протиставивши їх одна одній, він тим самим позбавив себе можливості зрозуміти їхню єдність, у якій саме і полягає істина.
Аналогічне положення має місце і при розгляді другої антиномії: теза й антитезис проголошуються однаково неспроможними. І тут Кант не бачить того, що складне і просте співвідносні, у силу чого можна говорити лише про порівняно (більш-менш) складне або просте.
Трохи інший підхід пропонується Кантом при розгляді третьої і четвертої антиномій. У цих антиноміях і теза, і антитезис визнаються щирими, якщо їх відносити до різних сфер – до світу явищ, з одного боку, і до світу “речей у собі” – з іншої. У світі явищ не існує ніякої волі й усе відбувається по необхідності. Але категорія необхідності незастосовна до “речі в собі”, у царстві якої, отже, можлива “вільна причинність”. Таким чином, Кант протиставляє природі волю, що трактується чисто негативно як відсутність природної обумовленості. Утім, з цього допущення Кант намагається вивести волю волі людини, що, на його думку, стає можливим завдяки вірі в трансцендентну волю; ця віра стає спонукальним мотивом, що протистоїть емпіричним причинам, що безпосередньо впливають на волю.
Світ явищ не дає ніякої підстави для твердження щодо існування “абсо-лютно необхідної сутності”, тобто бога, ні у світі, ні поза ним, ні як частини світу, ні як першопричини. Однак те, що неможливо у світі явищ у силу визначальних його закономірностей, категорій розуму, цілком можливо, на думку Канта, у світі ноуменів, де закони природи, тобто апріорні правила розуму, не діють.
У зв’язку з критикою “раціональної теології” (і відповідно розглядом трансцендентальної теологічної ідеї) Кант висуває поняття трансцендентального ідеалу розуму. Оскільки розум прагне до усе більш повного, глибокого, усебічного знання усього, що існує і що можливо, це прагнення повинно мати апріорну підставу, якою може бути, згідно  Канта, лише ідея сукупності всього можливого. Ця ідея і є трансцендентальним ідеалом чистого розуму, або, що та ж саме, ідеєю бога. “Раціональна теологія” гіпостазує цю ідею, намагаючись довести існування “всереальнішої сутності” і визначити її атрибути. Кант аналізує фізикотеологічне, космологічне й онтологічне “доказу” буття бога і приходить до висновку, що усі вони не витримують критики. Це значить, стверджує Кант, що “раціональна теологія” по самій природі своїй помилкова і не має права на існування, ідея бога не виражає якої-небудь відомої людині реальності, це апріорна, трансцендентальна ідея, ідеал  чистого розуму. Не можна довести, що бог існує, але не можна також довести, що його немає. Проте Кант вважає теїзм більш правомірною точкою зору, ніж атеїзм. В атеїзмі Кант не бачить ніякого позитивного змісту, теїзм же уявляється йому неправомірним гіпостазуванням трансцендентального ідеалу чистого розуму. Але ідеал цей залишається у всіх випадках, у ньому, на думку Канта, вкладено найважливіший зміст релігії і теології, зміст, що ніяким чином не повинен бути заперечений. Не дивно тому, що Кант закінчує критику спекулятивної теології визнанням необхідності ”трансцендентальної теології”, що, не стверджуючи, що бог існує (і заперечуючи можливість теоретичного доказу буття бога), обгрунтовує безумовну необхідність віри в бога, необхідність релігії.

 

Яндекс.Метрика >