...
Хайдеггер (Неidеggег) Мартін (1889-1976) PDF Печать E-mail

Хайдеггер (Неidеggег) Мартін (1889-1976)

Хайдеггер (Неidеggег) Мартін (1889-1976) – німецький філософ, один з найбільших мислителів 20 ст. Учився в гімназії єзуїтів у Констанці, в університеті Фрейбурга слухав теологію, природничі науки, філософію. Серед мислителів, що зробили вплив на становлення Хайдеггера як філософа, – Августин, Лютер, Керкегор, Гегель, Шеллінг, Ніцше, Гуссерль. У 1914 Хайдеггер опублікував докторську роботу “Навчання про судження в психологізмі“, у 1916 – дисертацію “Вчення Дунса Скота про категорії і значення“. Після захисту дисертації – доцентура під керівництвом Ріккерта й ассистуванням в Гуссерля. У 1927 з’явилася головна праця Хайдеггера “Буття і Час“ (“Sein und Zeit), де Хайдеггер порушує питання про зміст буття – питання, що було забуте у последекартівській філософії. Прояснення змісту буття ведеться шляхом прояснення змісту самого питаючого, тобто суті людини, що Хайдеггер визначає як Dasein (“тут буття“, “ось-буття“, “чиста присутність до речових визначень“) і характеризує споконвічною захопленістю, приналежність (віднесеність до) буття: Dasein онтологічно, воно завжди вже обертається у визначеному неясному розумінні буття. У той же час буття стає доступним тільки через людську присутність (Dasein). Методом виявлення змісту буття є, за Хайдеггером, феноменологічний аналіз (“Онтологія можлива тільки як феноменологія“) у стилі Гуссерля, але крім термінології класичної філософії (поняття свідомість, ідея, суб’єкт, об’єкт, пізнання і т.д.). Хайдеггер намагається знайти засобу опису буття екзис-туючого існуючого (Dasein) у самій структурі (модусах) цього буття. Самою істотною характеристикою Dasein є його кінцівка, тимчасовість, або темпоральність. Цілісність світу, зв’язаність змісту буття і тимчасових структур екзистенції виражається в турботі (Sorge), що поєднує три основних моменти Dasein: 1) бути-попереду-себе (екзистенціональність); 2) вже-бути-в-світі (фактичність); 3) бути-при-внутішньосвітовому існуючому. Хайдеггер відзначає можливу подвійність тимчасової орієнтації: орієнтація на сьогодення, підкоряючи собі минуле і майбутнє, розриває справжню темпоральність, перетворює її в послідовний ряд моментів “тепер“. Аналіз заглибленості в повсякденність і опис екзистенціоналів “балаканина“, “цікавість“, das Mаn показують анонімність свідомості, розмитість розходження між власним Я і світом, між “мною“ і “іншими“. Націленність на сьогодення анонімна, у ній розкривається не самость, а лише невласне Я, здійснюється прагнення втриматися в наявному й уникнути майбутнього (смерті). Навпроти, націленність на майбутнє, де в з’єднанні з минулим досягається справжнє сьогодення, не ухиляється від смерті (протистояння кінцю) і вивільняє власне “буття-до-смерті“, усвідомлення справжньої тимчасовості. Така структура турботи – можливість повороту до буття. Основою цього повороту виступає совість, що викликає Dasein з анонімності, закликаючи його бути відкритим буттю, досягти своєї самости. На початку 1930 відбувається розрив Хайдеггера с Гуссерлем і так називаний “поворот“ (Kehre). З цього часу Хайдеггер зосереджує свою увагу на критиці розуму (деструкція метафізики) і на осмисленні буття як істини і події. У 1933 Хайдеггер, натхнений націонал-соціалістським рухом, приймає посада ректора Фрейбургского університету; у травні 1933 вступає в члени Націонал-соціалістичної робочої партії (де офіційно залишається до 1945). Своїм завданням Хайдеггер бачить відстоювання університетської незалежності, духовного світу і мислення як застави величі німецького народу. Однак вже в 1934, тяготячись залежністю від нацистської політики й ідеології, Хайдеггер залишає ректорство і цілком віддається викладанню (курс лекцій про Ніцше). Роботи 1936-1950-х Хайдеггер присвячує дослідженню генезису і критиці метафізики (“Час картини світу“ (1938), “Слова Ніцше “Бог мертвий“ (1943), “Поворот“ (1949), “Питання по техніці“ (1953) і ін.). Вибудована ієрархія на користь трансцендентального світу вічних сутностей задає тон усьому наступному західноєвропейському раціоналізму з його акцентом на існуюче як таке і “забутті“ буття на користь існуючого. Найбільше яскраво метафізична підстава виявляється в межах Нового часу, в установці на опредмечування існуючого (операція уявлення). Уявити – виходить, за Хайдеггером, помістити перед собою існуюче як щось що протистоїть, зробити його предметом і тим самим впевнитися в ньому. Порочність метафізики не тільки в “забутті“ буття, але й у неможливості побачити сутність (істину) існуючого, на яке метафізика і націлена, тому що місце істини займає вірогідність уявлення, а ідеалом розсуду стає точність і строгість природознавства. Метафізика змінює суть людини, що у Новий час звільняється від усякої зв’язаності з буттям і перетворюється в суб’єкта, у таке існуюче, котре всьому сущому задає міру і наказує норму. Подібне перетворення, за Хайдеггером, веде до егоцентризму, антропологізму і самообожнювання. Іншим неминучим наслідком розгортання метафізики стає відчуження людини від самої себе і бездомність, що є долею всього західноєвропейського світу. Сутність метафізики виявляє себе у всіх областях культури: у науці, релігії, мистецтві, мові й техніці, головній силі сучасної епохи. Суть техніки “постав“ (Gestell) складається в установці “виводити дійсне з його потаєнності способом ставлення його як стоячого-в-наявності“. Все існуюче опредмечується для виробництва, що постає, втягується в технічне розпорядження. Людина споконвічно сама стоїть всередині сфери “постави“, тому “постава“ править і людиною: коли людина редукує себе до постачальника “наявного стану“, він сам сприймається тільки в якості останнього. Захоплений “поставом“ людин упускає себе, не може зустрітися із самою собою і почути голос буття. Знаходження істини буття і суті людини, вважає Хайдеггер, можливо через мову (говір): “мова – це будинок буття“, “суть людини спочиває в мові“. Критикуючи сучасну несправжню мову як формалізованою, зв’язаною логікою і граматикою, Хайдеггер відзначає його прикладну задачу поставляти інформацію. Тим самим мова виступає знаряддям панування й активизма. Щоб знайти справжню мова і знову виявитися поблизу буття, людина повинна навчитися мовчати. Мовчання дає слово самій мові і через неї самому буттю. Замість багатослівності (“балаканини“) Хайдеггер пропонує опанувати умінням вслухуватися у вимовне (чути буття). Це досягається у феноменологічною процедурою вслухування, “виразно“ у те, про що і як говорить мова наодинці із собою. Втрачену зв’язність з буттям Хайдеггер намагається відновити, створюючи свою власну мову, що формується на межі мови діалекту і мови міфу і метою якого є вопроховування про буття. З іншого боку, мова, у якому спочиває буття, це, насамперед, мова поезії, мистецтва. Звертаючи до досократикам (Геракліта, Анаксимандру, Парменіду), до поезії німецького романтизма (Гельдерлін, С.Георге, Меріке), Хайдеггер показує, як крізь поетичне мислення, крізь твір мистецтва просвічує сутність речі, здійснюється істина буття як непотаенность. Саме поет (відзначає Хайдеггер у пізніх статтях і доповідях “Шлях до мови“, “Слово“) здатний відкрити таємницю мови і дати можливість розкритися істині буття. Серед мислителів, на філософське становлення яких Хайдеггера вплинули, його безпосередні послідовники (Гадамер), його критики (Ясперс, Карнап, Хабер-мас, Адорно) і відштовхуються від його мислення філософи (Сартр, Дерріда, Бланшо, А.Глюксман, Рорти, Ш. Ширмахер, Оренд і ін.).

 

Яндекс.Метрика >