...
Аристотель PDF Печать E-mail

Аристотель (384-322 до н.е.) – давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист. Народився в Стагірі, у Фракії. У 367 до н.е. переїхав в Афіни і став учнем Платона. У 335 до н.е. заснував власну школу, названу перипатети-чною, або Лікеєм. Аристотель узагальнив досягнення сучасної йому фізики, ас-трономії, біології і ряду інших дисциплін. З’явився основоположником форма-льної логіки, відкривши часову-тимчасову-модально-тимчасову логіку і систе-му силогістики, а також неформальної логіки, розробивши теорію аргументації. Твори, що дійшли до нас, Аристотеля умовно можна розділити на сім частин. Логічні трактати: “Категорії“, “Про тлумачення“, “Аналітика перша і друга“, “Топіка“, “Про софістичні спростування“, “Риторика“. Фізико-астрономічні твори: “Фізика“, “Про небо“, “Про виникнення і знищення“, “Метеорологіка“. Трактат про “першу філософію“: “Метафізика“. Біологічні трактати: “Про ду-шу“, “Історія тварин“, “Про частини тварин“, “Про виникнення тварин“, “Про рух тварин“. Етичні твори: “Нікомахова етика“, “Велика етика“, “Евдемова етика“. Соціально-політичні й історичні твори: “Політика“, “Афінського полит-тя“. Естетичений трактат: “Поетика“. За твердженням Гегеля, Аристотель впе-рше робить філософію наукою, здійснюючи умогляд у формі спекулятивних понять. Однак частини філософської науки розташовуються їм не системно, їх-ній зв’язок як би “запозичається з досвіду“. Проте, незважаючи на відсутність єдиного “руху науки“, представленого гегелівським методом, в Аристотеля ми знаходимо “цілісну спекулятивну філософію“. Предметом “першої філософії“ як науки особливого роду Аристотель виділяв те, що називається “існуюче як таке“ – існуюче в аспекті його чотирьох причин: форми, матерії, початку руху (рушійної причини) і мети. Перераховані чотири початки визначаються, вихо-дячи з більш загальних понять можливості і дійсності, двох основних станів сущого. Матерія і початок руху виражають поняття можливості, а форма і ціль – поняття дійсності, при цьому матерія і ціль суть абстрактно загальне, а форма і початок руху – конкретне. Виходячи з нового розуміння предмета “першої фі-лософії“, Аристотель покритикував платонівську теорію ідей як явно ненауко-ву. Випливаючи міркуванням самого Платона, Аристотель показав, що ідеї – або дійсність без можливості, або можливість без дійсності. У першому випад-ку ейдоси, будучи чистою дійсністю, не є матеріальною причиною. Однак, не маючи в собі матеріального початку, вони не можуть бути і формальною при-чиною, тому що форма не віддільна від матерії (та сама для почуттєвого і свер-хчувственного світу). Таким чином, ідеї нічого не дають для пізнання речей, не будучи ні їх формою, ні їх матерією. В другому випадку, як чиста можливість, ідеї – це не цільова причина, отже, і не початок руху, тому що вічні і незмінні ідеї не можуть служити джерелом руху в предметному світі. Виходить, що вони нічого не дають і для буття речей. Не будучи ні однієї з чотирьох причин, ейдо-си без потреби роздвоюють світ сущого. Завдяки навчанню про чотири причи-ни, Аристотель вирішує теоретичні питання як “першої філософії“, так і фізики і біології, тому “перша філософія“, фізика і біологія в нього тісно переплетені. Основне поняття Аристотель – “першодвигун“. Чи бог “остання форма“. Слід зазначити, що ця “форма без матерії“ являє собою не чисту формальну причи-ну, як пізніше думала схоластика, а своєрідна єдність формальної, рушійної і цільової причин. Сутність “останньої форми“ – вічна актуальність і чиста дія-льність, позбавлена пасивного початку матеріальної причини. У “першодвигу-ні“ дійсність збігається з можливістю, тому він нерухомий, однак сам є джере-лом усякої зміни, виникнення і знищення. “Останній формі“ протистоїть чиста матеріальна причина, можливість як така. Це друге основне поняття Аристоте-ля. Матерія лежить в основі всіх протилежностей, головні з який утворять чо-тири елементи: вогонь (тепле і сухе), повітря (тепле і вологе), вода (холодне і вологе), земля (холодне і сухе). Усяка випадковість є прояв матеріального поча-тку, тобто перехід від однієї протилежності до іншої (виникнення і знищення). Комбінації з чотирьох елементів, викликані дією матеріальної причини, утво-рять увесь предметний світ. Ефір, п’ятий елемент, на відміну від чотирьох ін-ших, є невиниклим, незнищуваним і що незмінюється. У ньому немає нічого протилежного, тому він позбавлений матерії. З ефіру складається крайня сфера нерухомих зірок. Ця сфера робить нескінченний, безупинний і рівномірний рух по колу. Її рух є одна зміна, без виникнення і знищення (рухаючи по колу, із точки Х ми рухаємося до точки X), внаслідок чого крайня сфера є чистий поча-ток руху. Крім цього зробленого виду руху, виділяються ще два не менш осно-вних: прямолінійне до центра, спрямоване вниз (Земля – центр Всесвіт), і пря-молінійне до периферії (Нагору). Прямолінійний рух є чиста цільова причина. Рух по прямій здійснюється через прагнення елементів до їх “природних місць“. Вода і земля прагнуть униз, а вогонь і повітря – нагору. Цьому руху відповідає виникнення і знищення (рухаючи по прямій, з Х ми рухаємося до не-х). Змішання кругового руху (рушійної причини) і прямолінійного (цільової причини) утворить інші види руху – руху нерівномірні, у них цільова причина не збігається з рушійної. Безпосередньо в основі кожної речі почуттєвого світу знаходиться саме цей змішаний вид руху, що детермінує кінцівку всякого предмета. Речі з більш вираженою цільовою причиною поділяються на ті, котрі існують по природі, – це одушевлені тіла, і ті, котрі існують всупереч природі, – це штучні предмети. Перші, володіючи душею, можуть мати початок руху в самих собі. Другі створюються з мети (задуму) творця, для них рушійна причи-на – форма як еталон виробу. Одушевлене тіло є сполучення формальної і ці-льової причин (душу – “форма тіла, що володіє в можливості життям“). Рушій-на причина властива органічному тілу лише почасти, одушевлене тіло не може робити довільні рухи постійно. “Душу є причина як те, відкіля рух, як ціль і як сутність (форма) одушевлених тіл“. Штучний предмет має тільки формальну причину. Наприклад, “сокира“ – це не душа, а форма, тому що в самій сокирі немає цільової і рушійної причини. Психологічні феномени Аристотель розгля-дав окремо логічним і фізіологічним способом. Наприклад, “гнів“, з логічної сторони, є бажання відплати, а з фізіологічної – скипання крові в серці. Аристо-тель виділяв три типи душі. Під дією цільової причини з рослинної (живильної) душі розвивається тваринна (очуваючя) душа, а з її – людська (розумна). “Цілі-сна спекулятивна філософія“ Аристотеля представлена навчанням про чотири причини. Так що будь-яке поняття “першої філософії“, чи фізики біології ви-значається через співвіднесення з такими спекулятивними поняттями, як фор-ма, матерія, початок руху і ціль. Для етичних поглядів Аристотеля характерне розуміння природи чесноти як середини між двома крайностями. Наприклад, дружба, будучи чеснотою, знаходиться між себелюбністю і самозреченням. Ви-значення поняття чесноти наступне. Чеснота це “порив до прекрасного, з’єднаний з міркуванням“. Звідси до чесноти варто віднести, по-перше, вибір правильних засобів, то, що є предметом розважливості, і, по-друге, проходжен-ня добропорядної мети – правильному предмету бажання. Аристотель покрити-кував етику Сократа за те, що в ній чеснота розуміється винятково як безприст-расний розум, тобто чеснотою вважається лише вибір правильних засобів. Дія-льність душі згідна чесноти приносить благо, одночасні задоволення і щастя. Ціль держави бачиться Аристотелем у благому житті всіх її членів, для цього громадяни повинні бути доброчесними. Правосуддя і дружба – основа норма-льного державного устрою. Рабство, по А., є етично виправданим. “Усяке рабс-тво противне природі“, але оскільки рабу не властива розважливість (вибір пра-вильних засобів), він позбавлений і чесноти. Раб здатний виконувати тільки фі-зичну роботу, тим самим він покликаний підкорятися, виконуючи роль інстру-мента. Логіка в Аристотеля – одночасно і теорія пізнання. Розподіл знання на достовірне і вероятностное в теорії пізнання відповідає більш глибинному роз-поділу всіх логічних висновків на силогізми аподиктические (про достовірний) і діалектичні (про правдоподібний). Аподиктический висновок дає простий ка-тегоричний силогізм. Діалектичний силогізм як свою посилку включає деяку типову аргументацію, що називається “загальним місцем“ (топом). У такий спосіб вероятностний висновок враховує звичні точки зору (“думки“), виходячи з який розглядається будь-який предмет. Дедуктивний і вероятностний виснов-ки Аристотель доповнює висновком індуктивним (“наведенням“). Оскільки по-няття про існуюче розрізняються ступенем спільності, існує ієрархія родових відмінностей. Вищі пологи для підметів називаються категоріями, до них Арис-тотель відносить сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, володіння, дію, претерпевание. Вищі пологи для присудків називаються преди-каби-лиями, це визначення, рід, власне і привхідне. Аристотель першим сфор-мулював три основних логічних закони: закон тотожності, закон протиріччя і закон виключеного третіх. У модальній логіці Аристотель неявно розрізняє уні-латеральну можливість (“можливо S“) і білатеральну можливість (“можливо S і можливо не-S“). Творча спадщина Аристотеля вплинула на все наступне стано-влення філософської думки Європи. Вчення Аристотеля дотепер залишається зразком системно вибудованої філософії.

 

Яндекс.Метрика >