...
Відповіді на іспит з Еконіміки України PDF Печать E-mail


1)    ВВП,Нд,ЧВП,їх зміст та значення для відтворювального процесу і порівняння національної економіки з міжнородною
2)    Фактори зростання Нд  України: основні проблеми та перспективи
3)    Співвідношення цивільної та воєнної сфер економіки,ринок воєнної продукції
Воєнна економіка складається з 3 факторів:
-    Военно-політичной фактор
-    Економічний фактор
-    Внутр. Логіка военно-політ. Розвитку
Ідуть тенденції до миру(розпал Рад. Союзу привів до повногобезконтролю) Йде скорочення зброєних сил і зменшення витрат на озброєння. Збройні сили стають більш гнучкими,ефективнішими, професіональн. Підвищуються нові системи зв’язків.
Зростає вплив цивільної сфери на военно-політичний розвиток. Це обумовлено зовніш-політ. зв’язками,структурно-технол. Трансформацією.Іде інноваційний процес.
Підсилися обмін між цивільної і воєнними сферами. Межі між ними взаємопроникаючі і більш рухливі. Воєнні процеси впливають на суспю воєнний рпозвиток
На прискорення НДП
На формування Зах-Евр. І світового ринку збуту
Збільшення виробничих можливостей у воєнн. Сфер. І зменшення експорту военн. Прдукції.
Україна, проводячи миролюбну політику, скоротила у 1992-1994 рр. оборонний бюджет у 4,9 разу, а у 1994-1996 рр. він був скорочений ще на третину.
Витрати на оборону зменшуються, і це не дозволяє підтримувати боєздатність і боєготовність Збройних Сил України на належному (не кажучи вже про високий) рівні, здійснювати планову заміну застарілих озброєнь і військової техніки. Різке скорочення військового бюджету сильно зашкодило обороноздатності держави, хоча метою його було -послаблення тиску на національну економіку, забезпечення соціальних гарантій. Можна навести характерні приклади витрат військового бюджету на душу населення в інших країнах у 1996 р.: у США -1050 доларів, у Франції - 674, у ФРН - 413. В Україні вони становлять приблизно 15 » доларів, в Росії -113, а в Молдові - 3 долари.
Щоб об'єктивно оцінити військовий бюджет України, слід враховувати фактори прямого негативного впливу на нього.
1.    Різке падіння ВВП і національного доходу.
2.    Вплив інфляції, масштабів якої не знала жодна держава.
3. Лібералізація цін спрямована тільки на зростання. Вартість військової техніки і озброєнь зросла настільки, що їхнє придбання стало неможливим.
4. Триває зростання цін і тарифів, незважаючи на те, що темпи інфляції уповільнилися і курс американського долара стабілізувався.
Створення в державі єдиної системи матеріально-технічного забезпечення всіх військових формувань озброєнням та військовою технікою, продовольством, паливно-мастильними матеріалами, речовим майном тощо дасть змогу:
- розробити основи воєнно-економічної політики в інтересах Збройних Сил і всіх інших військових формувань України, враховуючи можливості держави;
- забезпечити узгодження взаємних інтересів військових формувань, військово-промислового комплексу та інших державних закладів у цілому, раціонально використовувати наявні кошти і ресурси;
- здійснити уніфікацію військової продукції;
-    значно зменшити витрати на доведення матеріальних засобів до військових споживачів;
-    проводити єдину цінову політику та запровадити надійний державний контроль за використанням коштів і ресурсів.
Забезпечення воєнно-економічної безпеки - важливе завдання Української держави. Ступінь задоволення потреб у продукції як оборонного, так і цивільного призначення в екстремальних умовах є критерієм забезпечення воєнно-економічної безпеки. Покращання самозабезпечення держави технологіями цивільного й оборонного виробництва, нарощування технологічного потенціалу зміцнює її воєнно-економічну безпеку. Остання, безперечно, визначається новітніми досягненнями науково-технічного прогресу.
Слід звернути увагу на такі три основні аспекти воєнно-економічної безпеки: захисний, наступальний, рівнозначний.
Захисний аспект передбачає заміщення імпорту вітчизняними аналогами, насамперед в оборонних галузях народного господарства і зменшення їх залежності від імпорту.
Наступальний аспект передбачає комплекс заходів, спрямованих на нарощування і якісне покращання експортного потенціалу країни і посилення при цьому залежності від неї інших країн.
Рівнозначний аспект передбачає встановлення однакової залежності між країнами, що буде стримуючим чинником у спробах економічно розвинених країн використати зовнішньоекономічні зв'язки як специфічний тиск на менш розвинені країни.
Жодному з цих аспектів воєнно-економічної безпеки України поки що не приділяється належної уваги.
Важливе значення для забезпечення воєнно-економічної безпеки в разі скорочення чи припинення зовнішньоекономічних зв'язків або виникнення соціально-економічної кризи має здатність держави оперативно компенсувати негативні наслідки цих явищ, забезпечувати задоволення оборонних потреб.
Необхідною умовою воєнно-економічної безпеки є достатнє фінансування оборонної промисловості. Однак видатки з Державного бюджету на фінансування національної оборони з 1992 р. по 1995 р. зменшилися у 3,5 разу і здійснювалися за залишковим принципом. До того ж понад 90 % усіх видатків військового бюджету витрачаються на утримання особового складу, що є небезпечною тенденцією.
При замовленні озброєнь і військової техніки повинна враховуватись специфіка виробництва і технологічні аспекти. Припинення виробництва деяких видів військової продукції може призвести до непоправних втрат.
З точки зору перспективного виробництва в Україні новітніх озброєнь важливо спрямовувати бюджетні кошти на створення науково-технічного потенціалу в сфері критичних технологій. Пріоритетними напрямками науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт мають бути: модернізація існуючих систем озброєнь, створення перспективних зразків озброєнь, розвиток систем і засобів бойового управління, зв'язку і розвідки, радіоелектронної боротьби, високоточної зброї, всебічний розвиток технологій і систем подвійного призначення (військового і цивільного).
Головним завданням державної політики у воєнно-економічній сфері повинно стати створення самодостатнього національного воєнно-промислового комплексу. Поспішність і безсистемність при проведенні роззброєння, скорочення армії призводять ди значних бюджетних витрат, викликають соціальну напруженість.
Для забезпечення воєнно-економічної безпеки України необхідно передусім здійснити наступні заходи:
• створити самодостатній національний воєнно-промисловий комплекс (ВПК);
• розробити і прийняти Державну програму виробництва озброєнь;
• виробити державну політику в сфері міжнародної торгівлі зброєю;
• розробити і прийняти Закон про експорт зброї;
• закладати в Державний бюджет необхідні кошти для фінансування оборони;
• створювати замкнені цикли виробництва військової техніки та озброєнь;
• змінити концепцію конверсії ВПК і проводити її на науковій основі згідно з національними інтересами України; проводити постійну модернізацію Збройних Сил України та інших військових формувань з метою досягнення технічної переваги над імовірним противником;створити єдину інфраструктуру тилового і технічного забезпечення воєнної організації України.
4)    Конверсія
Хоча в 1991 році (рік ро¬зробки) та в 1992 році (рік затвердження у Верховній Раці) передбачалось виконан¬ня різноманітних конвер¬сійних програм, що форму¬валися за напрямами техніки, промисловим призначенням машин і обладнання, вийш¬ло так, шо нічого не вийшло. Ухвалено було 114 програм, з яких — 22 пріоритетні. А фінансування? У 1994 році виділено з бюджетних фондів лише 53,4 відсотка від мінімуму потреб. Внаслідок обвальноі і непро¬думаної конверсії (а точніше, елементарного згортання виробництва) вся ця уні¬кальна наукова і виробнича база опинилася піп загрозою знищення.
А серйозні економісти попереджали: конверсія— процес не тільки складний і тривалий, а й дорогий. Для переведення виробництва з випуску озброєнь і військової техніки на випуск цивільної продукції треба накожен ви¬лучений карбованець вклас¬ти півтора-два.
Міністр Віктор Петров  покладає основні надії на створення фінансово-про¬мислових груп в авіа- і судно¬будуванні, автомобільній,електронній промисловості, сільськогосподарському ма¬шинобудуванні, із залучен¬ням підприємств суміжних галузей. Цс дано б змогу ро¬зширити сферу впливу на структурну перебудову, оскільки забезпечуватимуть¬ся і фінансові, і виробничі інтереси.
Створення в машинобу¬дуванні і ВПК холдингових .компаній, які володітимуть контрольним пакетом акцій інших суб'єктів на галузево¬му і міжгалузеиому рівні, дасть змогу шляхом консо¬лідації капіталів, операцій з цінними паперами здійсню¬вати динамічне і відпо¬відальне управління фі¬нансовими активами, пере-розподціяти інвестиції. По¬ява ФПГ і холдингів допо¬може узгодити територіально і в часі процеси зміни відносин власності, викорис¬тати досвід зарубіжних країн у реалізації антикризових програм.
В міністерстві з цією метою спеціально створено організаційно-аналітичне управління. По-перше, вивчають баланс виробничого і науково-технічного потенціалу оборонної промнсловості і машинобудівних галузей на рівні достатності для  безпеки Ук¬раїни і потенційного експор¬ту. По-друге, визначають потреби України в про¬мисловій продукції, а насе¬лення—у товарах народно-госпоживання.До-третє, ро¬зробляються шляхи со¬ціального захисту працівників оборонної галузі і за¬лучення їх до сфери вироб¬ництва цивільної продукції. ГРУПОЮ юристів напрацьову¬ються пропозиції у зако¬нодавчій сфер  бо без пра¬вового забезпечення рухати¬ся далі неможливо. Еконо¬місти і виробничники про¬раховують обсяги інвестицій у ВПК і визначають адрес¬ність, так би мовити, «швид¬кої допомоги» найунікальнішим підприємствам, науково-дослідним інститу¬там.. Спеціалісти мі¬ністерства підготували пропозиції в уряд щодо негайної зміни тарифів на енергоносії, бо на ВПК фактично перекладено утримання інших галузей-пільговиків, внаслідок чого  частка витрат на електроенергію доходить у затратах підприємств до 50 відсотків, щю призводить до падіння конкурентоздатності. Важливим напрямком вважається прорив на ринки збуть-що неможливо здійснити без їх вивчення, без повноцінної реклами, без післяпродажного техобслуго¬вування.
Якщо дивитись об'єк¬тивно, то нинішній українсь¬кий ВПК—це уламок колись цілісної системи, управління якою здійснювалось виключ¬но з Москви. Конверсійні процеси у нас відзначаються й тим, що проходять в умовах стартової фази економічних реформ. Отже, нам треба вчитися регулювати діяльність підприємств з різними формами власності, налагоджу¬вати Фінансово-кредитні стосунки, подбати про ринок ресурсів і фондовий ринок.
Після розпаду СРСР Україна отримала значну кількість різноманітного озброєння і військової техніки. Ці озброєння і військова техніка становлять і, напевно, становитимуть у найближчій перспективі (10-15 років) технічну основу Збройних Сил України. Однак більша частина цих озброєнь фізично і морально вже застаріла) Після 2000 р. практично для всіх основних типів озброєнь закінчиться термін експлуатації або буде вироблений технічний ресурс, що неминуче призведе до втрати боєздатності Збройних Сил.
Згідно з Воєнною доктриною Збройні Сили України повинні забезпечуватися високоточною зброєю, сучасними високоефективними засобами ведення воєнних дій. Воєнною доктриною також передбачено розвиток оборонної промисловості для створення і виробництва сучасних систем озброєнь і військової техніки.
Можливості технічного забезпечення Збройних Сил України визначаються станом економіки і оборонного промислового комплексу. Якщо декілька років тому ОПК орієнтувався на розробку і створення сучасних систем зброї, то нині його головною метою є виживання.
Але незважаючи на це, при певній державній підтримці можуть бути організовані виробництва за замкненим циклом таких озброєнь і військової техніки, як радіолокаційні системи, переносні зенітні ракетні комплекси, протитанкові ракетні комплекси, керовані ракети типу "повітря-повітря" і "повітря-земля", бронетанкова та інженерна техніка, газотурбінні двигуни для суден. У зв'язку з цим найближчим часом слід уточнити перелік зразків озброєнь, які можуть бути створені за замкненим циклом, виділити необхідні для їхнього виробництва фінансові і матеріальні ресурси.
Організація виробництва за замкненим циклом, безперечно, прискорить формування і розвиток оборонної промисловості, сприятиме збереженню науково-технічного і технологічного .потенціалів, зменшуватиме воєнно-технічну залежність від інших країн.
Упродовж всього перехідного періоду одним з пріоритетних завдань воєнно-технічної політики залишається підтримка існуючих озброєнь і військової техніки в боєздатному стані. Вибір такого підходу зумовлений, з одного боку, наявністю значних озброєнь і військової техніки, успадкованих Україною після розпаду СРСР, а з іншого, - обмеженими можливостями ОПК і браком бюджетних коштів. Для переоснащення армії сучасними системами озброєнь.
Підтримка існуючих озброєнь і військової техніки у боєздатному стані, очевидно, буде здійснюватися за рахунок закупівлі запасних частин і комплектуючих у країнах СНД, передусім в Росії, налагодження власного або спільного з іншими країнами їхнього виробництва.
Це в свою чергу вимагає:
- проведення відповідних досліджень та організації виробництва нових систем озброєнь і військової техніки;
-    постійної модернізації існуючих озброєнь і військової техніки. . Стратегічним курсом ОПК повинна стати модернізація озброєнь і військової техніки.
16,3 % від загального обсягу їхнього фінансування, то у 1992 р. - 26,8 %. Поетапну модернізацію слід розглядати як складову життєвого циклу систем озброєння. Вона повинна бути спрямована на поновлення морально застарілих зразків озброєнь і військової техніки за рахунок удосконалення конструкції, технології виробництва використання нових матеріалів. Результатом цього повинно стати підвищення тактико-технічних характеристик систем. Однак слід мати на увазі, що можливості модернізації багатьох існуючих систем озброєнь або вже вичерпані, або обмежені. Крім того, більшість систем озброєнь була розроблена і виготовлена за межами , України, що значною мірою ускладнює їхню модернізацію, оскільки немає відповідного досвіду  розробки останніх. Ці особливості обов'язково треба врахувати при розробці планів модернізації існуючих систем озброєнь і військової техніки. )
Проблема передачі у цивільний сектор економіки науково-технічних розробок і результатів НДДКР мусить вирішуватися на державному рівні. При цьому основні зусилля мають бути зосереджені на:
- забезпеченні умов для широкого використання воєнних технологій у народному господарстві;
- прискоренні процесів інтеграції воєнних і цивільних розробок, впровадженні ринкових механізмів управління;
-    сприянні комерціалізації воєнних технологій.
-    У цьому плані слід відзначити діяльність багатьох західноєвропейських і американських воєнних фірм. Характерною особливістю їхньої виробничої політики є впровадження таких технологій і устаткування, які дають змогу гнучко й ефективно керувати виробничим процесом залежно від політики держави, кон'юнктури ринку тощо. Гнучкість організації виробництва полягає в тому, що ці фірми здатні швидко і з мінімальними витратами коштів перейти від виробництва воєнної продукції до продукції цивільного призначення і навпаки. Саме така політика дала змогу багатьом іноземним воєнним фірмам після припинення "холодної війни", коли були різко обмежені замовлення на виробництво озброєнь і військової техніки, швидко і без втрат перепрофілювати свої виробництва. Такий підхід має бути реалізований і в Україні.
Для впровадження в цивільне виробництво новітніх науково-технічних досягнень воєнної сфери потрібні великі кошти. Однак реальність така, що держава може виділити на конверсію лише мізерні кошти. Завдання полягає у тому, щоб знайти такі форми і засоби, реалізація яких забезпечить найбільш ефективне їхнє використання.
Як відомо, фінансування конверсійних програм в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного фонду сприяння конверсії, галузевих інноваційних фондів, кредитів комерційних банків, які гарантуються Національним банком України власних коштів підприємств та організацій.
За даними Мінмашпрому України, на виконання НДДКР виділяється коштів у 6-10 разів менше, ніж потрібно. Понад те, фактичне фінансування виявилося значно меншим, ніж було заплановано: у 1995 р. воно становило всього 54 %. Всього на проведення конверсії за період 1991-1995 рр. було виділено 420 млн дол., при цьому майже половина з них була витрачена у 1992 р. Частка коштів, виділених з бюджету, становила всього 25 % зазначеної вище суми.
Назріла і проблема перегляду політики мобілізаційної готовності. Ще у 1994 р. в Російській Федерації був прийнятий указ президента, який дозволяє відмовитись від вимог збереження рівня виробництва серійної, часто застарілої, техніки в особливий період. В Україні такий законодавчий акт відсутній. Вона до цього часу зберігає мобілізаційні потужності для Російської Федерації і, цілком зрозуміло, ніякої компенсації за це не отримує. Цей чинник є серйозним гальмом на шляху проведення в повному обсязі конверсії. Тому слід переглянути саме поняття мобілізаційних потужностей. В мобілізаційних планах треба передбачити постійне оновлення  готових до серійного виробництва розробок нових систем зброї, включаючи проведення НДДКР,  експериментальних випробувань і підготовку виробництва до запуску їх у серію.
Найбільш "болючою" проблемою конверсії залишається низька конкурентоспроможність цивільної продукції підприємств ОПК. Внаслідок зростання цін на енергоносії, сировину і матеріали, великі накладні витрати (до 1000 % і більше) різко зросла собівартість конверсійної продукції. Несучасний дизайн, низькі якість матеріалів покрить та надійність роботи, недостатні сервіс та ефективність реклами товарів, які раніше користувалися попитом (холодильники, радіоприймачи, телевізори, мотоцикли, велосипеди тощо), призвели до того, що ці товари витіснені з традиційних внутрішніх і зовнішніх ринків. На ринках більшості промислових товарів, особливо товарів широкого вжитку, спостерігається жорстка конкуренція іноземних товарів. Це стосується автомобілів, виробів побутової електроніки, комп'ютерів тощо. В багатьох сферах імпортні товари повністю витіснили відповідну продукцію вітчизняних виробників. Серйозні проблеми постають з ціноутворенням. Вони, як правило, є результатом недостатнього знання ринку товарів, а також незадовільного аналізу процесу збуту продукції, які особливо важливі в умовах ринкових відносин.
Через відсутність достатньої державної підтримки практично не проводяться роботи щодо сертифікації продукції і систем якості, які зсунули б з мертвої точки проблему підвищення конкурентоспроможності конверсійної продукції. Організація виробництва цивільної продукції, яка буде конкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках, є основним завданням конверсії. Від його вирішення значною мірою залежить успіх структурної перебудови оборонної галузі.
В цілому успіхи ОПК України в зовнішньоекономічній діяльності досить скромні. Експортуються в основному озброєння і військова техніка, які були виготовлені в колишньому  СРСР. Але на сьогодні можливості продажу нових зразків зброї вичерпані, тому подальша  торгівля зброєю вимагає організації її власного виробництва. У 1995 р. з переважної більшості видів оборонної продукції Україна не змогла виконати свої зобов'язання як перед вітчизняними, так і перед зарубіжними споживачами, особливо з країн СНД. Основними причинами були: відсутність належного фінансування підприємств-виробників замовниками, відсутність матеріалів, сировини, комплектуючих у підприємств-виробників, руйнування їх науково-виробничого потенціалу, зумовлене кризовим станом ОПК, невдалі реформи.
Недосконалість нормативно-правового забезпечення в сфері зовнішньоекономічної діяльності, відсутність надійних гарантій щодо захисту іноземних інвестицій значною мірою утруднюють надходження іноземних інвестицій, а також організацію виробничо-фінансової кооперації з іноземними фірмами, які могли б стати одним з основних джерел коштів, потрібних для перепрофілювання воєнних підприємств на виробництво продукції цивільного призначення на рівні світових стандартів.
Воєнно-технічне співробітництво є найбільш чутливою сферою зовнішньоекономічної діяльності. Тому у ній мають бути розроблені такі механізми управління, які, з одного боку, не позначаються на економічній ефективності, а з іншого - унеможливлюють небажані політичні  наслідки.
5)    Зайнятість та безробіття:проблеми та шляхи їх розв’язання
Для осмислення системи зайнятості, що склалася в Україні, її концептуальних засад потрібна ретроспектива в недалеке минуле, коли панівними були погляди, згідно з якими найвищим здобутком вважалося досягнення повної зайнятості працездатного населення. Треба сказати, що повна зайнятість працездатного населення хіба що декларувалася, бо її ніколи не було насправді. Не випадково статистичні органи фіксували з року в рік кількість працездатних, що були незайняті у суспільному виробництві, або ж зайнятих у домашньомугосподарстві. Цих величин ніхто точно не знав, оскільки між офіційною статистикою і реальністю були великі розходження. Крім того, економісти фіксували великі внутрішньо виробничі резерви робочої сили, розвивали концепцію "дрейфуючої зайнятості", яка на промислових підприємствах оцінювалася в 15-20%. У сільському господарстві сезонний характер робіт вивільняв працівників або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час. Офіційна економічна наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в планово-командній системі, визнавпла наявність різних видів резервів трудових ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами безробіття. Сказане дає можливість зрозуміти концептуальні засади зайнятості в Україні в часи її перебування в складі колишнього СРСР, економічна політика якого визначала близьку і далеку перспективу зайнятості, її рівень, структуру та інші параметри. Особливо цінувалася зайнятість у державному секторі економіки, що складав близько 90%. Інші форми зайнятості населення вважалися менш варгісйими: суспільство скеровувалося до повного одержавлення. Державна форма власності та державна система зайнятості оголошувалися метою соціалістичного суспільства. Ці тенденції в Україні досі ще не подолані, хоч в наш час немає відвертих захисників державного монополізму в організації зайнятості населення. Офіційна статистика досі подає насамперед народногосподарську структуру функціонування трудового потенціалу. Видно, що найбільше ресурсів праці зайнято в промисловості та будівництві. За цими галузями йде сільське і лісове господарство. Якщо до того додати зайнятих в інших видах і сферах матеріального виробництва, то вийде, що зайнятість в Україні структурно протилежна зайнятості в економічно розвинутих країнах передусім тому, що матеріальне виробництво поглинає набагато більше трудового потенціалу порівняно з іншими галузями народного господарства. Низькою є питома вага зайнятих у галузях, що безпосередньо обслуговують людину. Йдеться про освіту, охорону здоров'я, науку, соціальне забезпечення і т.п. Десятиліттями декларована турбота про людину ніколи в колишньому СРСР не знаходила свого реального втілення. Постійно порушувалася система ефективних мотивацій до праці. Внаслідок цього почала падати ЇЇ продуктивність. Так, в 1980-1985 рр. середньорічна продуктивність суспільній праці в Україні становила 3,5%, а в 1985-1990 рр. - 2,4%.
Дані засвідчують, що командно-планова система господарства із року в рік себе вичерпувала. Оскільки в перехідний період від економіки командної до економіки ринкової система зайнятості функціонує особливо неефективно, її важко пристосувати до нових умов. Коли заходить мова про трансформацію умов зайнятості в Україні в перехідний період, то напрошується паралель про зміну в суспільних відносинах у зв'язку з ліквідацією кріпосництва, внаслідок якого селянин опинявся у зовсім новій товарно-грошовій ситуації. Схожа ситуація є зараз в Україні, де офіційна пропаганда десятиліттями твердила про соціальний спокій, про гарантії зайнятості тощо. В результаті багато хто звик до такого стану, переклавши свої турботи "на начальство". В умовах "розвинутого соціалізму" адміністративне покарання відіграло важливу роль у формуванні трудової дисципліни, до якої "звик" колгоспник, робітник, пролетарський інтелігент. Зараз адміні¬стративний диктат замінив плюралізм поведінки і думки, до чого "соціалістичний працівник" не вихований. Інфляційні процеси його також не стимулюють до ефективної праці. Все це спричинилось до неефективного функціонування системи зайнятості взагалі. Сказане можна спостерігати в матеріальному виробництві, науці, обслуговуванні та інших сферах народного господарства. У нових умовах система зайнятості вимагає нової "філософії", що сформувалася на грунті загальних цінностей. Старі командно-адміністративні методи щораз більше стають непридатними при переході до ринкових відносин. Необхідне використання інших мотиваційних механізмів. Поки що вони зустрічають спротив у частини населення, але ініціатива, відповідальність, постійний пошук, життєстверджуюче суперництво і навіть амбітність, спроба виділитися дуже потрібні для ефективної і продуктивної праці. Важливими для характеристики зайнятого населення є аналіз вікового, освітнього, статевого і національного компонентів. Кожний з них має відповідне економічне і соціальне навантаження, дозволяє виробляти ефективні регулятори, організаційні форми, мотиваційні механізми і т.п. Не слід забувати, що система зайнятості персоніфікується людьми, які за своєю природою і соціально-психологічною орієнтацією різні, керуються тільки їм притаманними цінностями. Валовий підхід до трудового потенціалу і зайнятості не виправдав себе. У цьому контексті, як вже зазначалося, важливо знати вікову структуру зайнятості. Основну категорію зайнятих у народному господарстві України, його сферах і галузях становлять працівники віком від 20 до 50 років, різко зменшується зайнятість після 55 років. Найтривалішим середній вік є у сільському господарстві, в якому питома вага жінок до останнього часу складала близько 40%. Найвища питома вага жіночої праці існує в невиробничих галузях, зокрема на підприємствах громадського харчування, де широко застосовується ручна праця. В останнє десятиліття було написано багато книг і статей про жіночу зайнятість, про необхідність механізувати їх працю, поліпшити умови роботи і т.п. Складалися і популяризувалися навіть цільові комплексні програми механізації ручної праці. Однак механізми їх впровадження в життя були неефективними. Через те ручна праця жінок у народному господарстві не тільки не скоротилася, а й зросла. Отже, проблема умов жіночої зайнятосгі досить гостра. За останній час прийнято і розроблено ряд законів, які передбачають суттєво поліпшити умови зайнятості жінок. У Законі "Про охорону праці" є спеціальна стаття "Гарантії охорони праці жінок", якою забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах із залученням жінок до перенесення і пересування речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. В цьому законі є багато інших вимог, дотримання яких сприятиме поліпшенню використання жіночого трудового потенціалу. Пряме відношення до поліпшення умов зайнятості мають "Основи законодавства України про охорону здоров'я". У статті 28 йдеться про створення сприятливих умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я. В "Основах законодавства, .."встановлюються також єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробництва та інших процесів, пов'язаних із діяльністю людей, а також якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я .В Україні прийняті й інші законодавчі акти, які безпосередньо або опосередковано стосуються умов зайнятості. Однак, коли йде мова про реформування усієї системи зайнятості, то найістотніше значення мають заходи, спрямовані на зміни у відносинах власності, на роздержавлення, конверсію військових об'єктів і т.д. Одним із важливих демосоціальних вимірів є етнічна демохарактеристика. Можна по-різному трактувати роль і місце тих чи інших етнічних іруп у державотворенні, але за всіх рівних умов процеси державотворенння протікають все ж із меншою соціальною напругою при більшій етнічній однорідності суспільства. Сьогоднішня Україна дає чимало доказів того, що соціальна напруга вища саме там, де має місце етнічна неоднорідність. Показовим щодо цього є ситуація в Криму та деяких інших регіонах. Отже, система зайнятості населення охоплює широкий спектр економічних, соціальних, природоохоронних, етнічних, політичних, культурних та інших відносин, які необхідно враховувати. Зайнятість неможна зводити тільки до працевлаштування і продуктивності праці, незважаючи на велику значимість цих аспектів.
Економіка суверенноїУкраїни перебуває на етапі формування ринку праці відповідно до законів ринкової економіки. Правда, цей процес проходить доволі сповільнено. Проте такі темпи слід розцінювати,скоріше як позитивне явище, оскільки в умовах існування залишків старих економічних структур, при недостатніх капіталовкладеннях зростання масштабів безробіття могло б викликати певну соціальну напругу. В України вперше було легативно визначено статус безробітного Законом "Про зайнятість населення". Цей закон був прийнятий у березні 1991 року, тобто тоді, коли Україна ще не була самостійною державою. У статті 2 Закону говорилося, що "безробітними називаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин через відсутність підходящої роботи не мають заробітку (трудового доходу). При цьому ці громадяни зареєстровані удержавши службі зайнятості, а отже, дійсно вони шукають роботу та здатні приступити до праці". Це є законодавчим визнанням якісно нових економічних реалій української дійсності, яке потрібно вважати поступом на шляху до ефективного використання трудового потенціалу. В економічній і соціологічній літературі, в засобах масової інформації висловлювалися різні погляди стосовно перспектив зайнятості та масштабів безробіття. Дехто намагався спекулювати на безробітті, залякуючи громадянство соціальними вибухами і т.д. У цьому зв'язку буде доцільним звернутися до офіційної статистики, в якій відображено сучасний стан ринку праці в Україні . Дані  свідчать, що безробіття в Україні поки що не набрало масового характеру, незважаючи на те, що працевлаштовуються лише трохи більше половини тих, хто звертається до служб зайнятості. Так, за даними Міністерства статистики, в Україні на початку 1991 р. було 28 млн. чоловік працездатних і 3 млн. осіб не працювало, проте лише 6,5% з них (195 тис.) звернулись до служб зайнятості. Це пояснюється тим, що значна частина населення добровільно безробітна, інша— недостатньо інформована, ще не звикла до нового статусу і віддає перевагу самостійному пошуку роботи. Прогнози, що безробіття в Україні буде розвиватися високими темпами і може набути масового характеру, не здійснилися.
Незважаючи на велику кількість незайнятого населення, підпрнемстваУкраїнив 1992 р. потребували 129,1 тис. працівників, із них 118 тис. — робітничих професій. До служб зайнятості звертаються переважно інженерно-технічні працівники і службовці. Крім того, майже завжди є розбіжності між фахами спеціалістів, які шукають роботу, і тими, на які є попит. Щоб у цих умовах найбільшефективдвознайтивідіювіднуроботу безробітному, наслужбу зайнятості могла б бути покладена функція організації професійного навчання тих, хто цього потребує. На жаль, ця важлива функція, якій на Заході приділяють велику увагу, в Україні недооцінюється. Не сформовано активної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації незайнятого населення. Регіональні служби зайнятості не проявляють належної уваги до створення нових робочих місць, до організіції рекламно-пропагандистської та інформаційно-виховної роботи серед населення щодо вибору професій, соціального захисту, проведення профконсультацій і профорієнтації, організації професійного навчання тощо. Правда, вже нагромаджено певний досвід у розробці пакетів науково-методичних, організа¬ційних матеріалів щодо планування, створення відповідних інформаційних банків, організації роботи окремих підрозділів центрів зайнятості на рівні областей, міст, районів; організації профорієнтаційної роботи і професійного навчання, взаємовідносин із підприємствами, організаціями, установами і навчальними закладами, здійсненню заходів соціального захисту безробітних тощо. За даними статистичної звітності на 1 січня 1995 року, найбільшу частину (42,8% ) безробітних складали особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємств (установ, організацій) або із скороченням чисельності зайнятих. Серед безробітних переважали жінки — 84,1% загальної чисельності. Це свідчить про те, що жінок частіше звільняють і їм важче працевлаштуватися, тобто жінки зазнають дискримінації на ринку праці. Незважаючи на те, що тривалість отримання допомоги безробітними чоловіками була в середньому менша, ніж у жінок, середній розмір допомоги, сплаченої їм за весь час незайнятості, значно перевищував аналогічний показник у жінок. Отже, чоловіки мають перевагу перед жінками, навіть перебуваючи у стані безробіття. Занепокоєння викликає те, що на початок 1995 р. четверту частину зареєстрованих безробітних складала молодь віком до 29 років. Більшість безробітних мали високий рівень освіти. Серед них є випускники середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які не змогли працевлаштуватися після їх закінчення. Згідно з оцінками фахівців, протягом 1993-1995 рр. найімовірніше збереження описаного стану українського ринку праці, тобто існування високого рівня прихованого безробіття (приблизно 20% зайнятих). Можливе й масштабне відкрите безробіття. До цього повинні бути готові як державні органи, так і широка громадськість. У даних умовах набуває значення роль профспілок. Вони повинні по можливості протидіяти закриттю підприємств, захищати інтереси працівників (особливо жінок), не допускаючи погіршення умов праці та її реальної оплати; брати участь в організації перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників під час структурної перебудови виробництва; створювати фонди для підтримки своїх членів на випадок їх звільнення у зв'язку з закриттям підприємства або скорочення чисельності працівників; сприяти організації громадських робіт. Наведені факти і міркування свідчать про те,що, по-перше, ринок праці в Україні формується повільно. Пояснюється це насамперед еволюцією форм власності, в'ялим розвитком приватного підприємництва та іншими гальмівними чинниками. По-друге, існують всі підстави для того, щоб передбачити масштабне безробіття в перспективі, для зменшення якого необхідна досконало розроблена державна соціальна політика.
6)    Реформування зовнішньокономічної сфери діяльності України (+ см. №13)
Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови і розвитку ринкових відносин.
Економічна інтеграція є об'єктивним процесом розвитку стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так і інших держав обумовлена об'єктивними потребами економічного зростання та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні внутрішніх ресурсів.
Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна структура зовнішньої торгівлі країни.
Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни є величезний розмір зовнішнього боргу.
В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.
Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази країни. Продукція більшості галузей народного господарства є неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона була пристосована до умов державної монополії.                                                                      .
Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і взаємозв?язку між країнами.
Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи.
Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини, устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять лише 14,1 % експортного обороту1. Такий стан робить розвиток українського експорту повністю залежним від коливань кон'юнктури на зовнішньому ринку, а структура українського зовнішньоторговельного обміну все більш набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному розумінні, країнам.
Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним перетворенням української економіки.
Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення. Цьому сприяли, як "шокова" відміна контролю за цінами у країні і введення конвертованості національної валюти, так і наближення внутрішніх цін до світових". Світові ціни стали орієнтиром для вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.
Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об'єктивною основою міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв'язків.
Фактором,    що    гальмує    процес    вдосконалення    структури    українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його відносної вартості щодо долару.
Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і збільшення другого.
Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима. Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню імпорту.
Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.
Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв?язки, амортизуючи незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те, що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не враховує реальних можливостей країни. "Шокова" лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили керованість економічними зв'язками з боку держави.
Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них: імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.
В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній практиці інструменти протекціоністського захисту національного виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах сбіту. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна, шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.
Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході проведення політики лібералізації і формування державної системи зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього використання захисних заходів і державної підтримки промислового експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.
В процесі трансформації економіки України особливе значення має той аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням зовнішньоекономічних факторів стабілізації
7)    Розвиток експертного потенціалу України
Розглянуто основні компоненти зростання експорту, які можуть застосовуватись в Україні, а саме преференційне та пільгове кредитування податкові та інвестиційні пільги субсидіювання експортної та ділової інфраструктури, державна підтримка при освоєнні нових ринків збуту.
Поліпшення стану зовнішньої торгівлі і зростання експорту є значним фактором успіху економічних реформ Важливість зовнішньої торгівлі та експорту збільшилась значним чином після того, як Україна відкрила свою економіку і розпочала масштабні макроекономічні та структурні реформи. Розвиток експорту стає ключовим чинником економічного розвитку України. Справді всі Центральне - та Східноєвропейські країни, які досягли позитивних результатів в економічних реформах, мали стабільне і значне зростання експорту, особливо на західні ринки.
Це має свої пояснення. Адже після різкого спаду виробництва та зростання безробіття рівень внутрішнього споживання значно знижується, інвестиції в приватний сектор тримаються на низькому рівні внаслідок нестабільності законодавства і повільного процесу приватизації, урядові доводиться нести великі витрати на соціальну сферу. Експорт залишається єдиною сферою, у якій можливе швидке зростання.
Досвід Центральне- і Східноєвропейських держав продемонстрував, що зростання експорту базувалося на можливості більш ефективного використання виробничих потужностей. Щодо цього Україна має більш ніж достатньо передумов для успішної роботи.
Набір інструментів для 'успішної політики сприяння зростанню експорту включає такі основні компоненти, які можуть застосовуватися за умови високої гнучкості:
- преференційне та пільгове кредитування:
- податкові та інвестиційні пільги;
- субсидування експортної та ділової інфраструктури;
-- державна підтримка при освоєнні експортерами нових ринків збуту.
Беручи до уваги світовий досвід реалізації політики підтримки експорту, особливо в таких "експортно-агресивних" країнах, як країни Південно-Східної Азії та Японії, можна зробити такі висновки.
Цільові державні кредити експортерам, які розподілялись на основі показників зростання експорту, а також відповідно до об'єктивних критеріїв кредитування, тобто на комерційній основі, дали значні результати та привели до зростання інвестицій. Пільгове кредитування за допомогою спеціалізованих експортних банків не підірвало, а скоріше доповнило діяльність комерційних банків і поступово привело до зростання середньо- і довгострокового комерційного кредитування. Підтримка надавалася підприємствам, які мали потенціал або експортного зростання, або впровадження передових технологій. Дуже позитивну роль відіграла політика залучення іноземних інвестицій, особливо в експортно-орієнтовані проекти і галузі.
На нинішньому етапі розвитку державні підприємства посідають значне місце і в загальному експорті країни. Але, як показав досвід Польщі, приватні компанії також можуть швидко посісти передові позиції. Сьогодні більша частина експорту в цій країні припадає на новоутворені приватні компанії. Для того, щоб цей процес розпочався і в Україні, потрібно вирішити низку проблем.
Поки що малочисельні приватні компанії в нашій країні є "новачками" на експортних ринках. Це певною мірою стосується і підприємств державної форми власності, більшість яких не були зорієнтовані на ринки західних країн. Такий стан справ, у свою чергу, породжує проблеми як у фінансовій сфері, так і в сфері взаєморозрахунків.
Взагалі існує низка загальних перешкод зростанню експорту та взаємної торгівлі:
- на рівні підприємств - низький рівень продуктивності праці та якості готової продукції, недостатні навички з питань менеджменту, маркетингу та збуту:
- на національному рівні - недостатнє інформаційне забезпечення, нерозвиненість ділової та транспортної інфраструктури» нестабільність і обтяжливість податкового середовища, слабкість банківсько-фінансової системи (брак експортного фінансування, механізмів та інститутів фінансування і страхування експорту, високі процентні ставки), брак загальної державної програми підтримки експортерів;
- на міжнародному рівні - проблеми з отриманням боргів та виконанням контрактних зобов?язань, свободи доступу до ринків збуту, брак зарубіжної мережі просування експортних товарів.
Експортерам, як правило, потрібно три типи послуг:
1) коротко- та середньострокові кредити на поповнення оборотних коштів і. закупівлю обладнання та матеріалів для експортного виробництва;
2) ефективна система міжбанківських розрахунків;
3) інформація про можливі ризики, а також про платоспроможність імпортерів. Недостатня розвиненість цих послуг є найбільш серйозними стримуючими факторами збільшення експорту.
Фінансовому сектору України, незважаючи на досягнутий прогрес у реформуванні, все ще не вистачає необхідного досвіду та сучасного банківського інструментарію для забезпечення експортерів повним набором необхідних банківських послуг. А головне - ще не створено цілісної системи фінансування та страхування експорту, яка має стати основою для розвитку експорту в Україні.
В умовах перехідної економіки при обмежених фінансових ресурсах необхідно концентрувати зусилля на тих напрямках, де покращання є найбільш потрібним і де може бути досягнуто швидких результатів. Сприяння розвиткові експорту - одна з тих важливих сфер, де держава має відігравати ключову роль.
Як свідчить досвід експортно-орієнтованих країн, до фундаментальних складових економічного зростання (макроекономічна стабільність, ефективна фінансова система, обмежені цінові диспропорції, відкритість країни до зарубіжних технологій) додавалися спеціальні заходи стимулювання експорту. Серед найбільш широко застосовуваних методів були пільги експортерам готової продукції та пільгове кредитування, тісно прв?язане з якістю експортних показників. У таких країнах, як Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай кредити надавались через спеціалізовані інструменти компаніями, котрі мали підтверджені експортні замовлення та стабільні показники експорту в минулому.
Розподіл експортних кредитів в основному базувався на основі конкретного розгляду кредитних заявок експортерів. З урядової сторони, як правило, партнерами в цій системі виступали агентства експортних кредитів та спеціалізовані фінансові інститути. Вони, разом з міністерствами фінансів та національними банками, слідкували за дотриманням правил надання експортних пільг.
Багато країн світу мають систему пільгового кредитування експорту. Для багатьох малих та середніх підприємств експортне фінансування "- єдине доступне джерело фінансування. Але, незважаючи на активні інтервенції держави на фінансовому ринку, загалом вони мають бути спрямовані на підрив політики макростабілізації, а лише на певне доповнення нормальної системи комерційного кредитування.
Особливий інтерес для України становить стратегічно важлива мета переходу від експорту сировини до експорту готової продукції. Деякі заходи можуть застосовуватися в комбінації політики заміни експорту з агресивною політикою сприяння експорту.
Багато розвинутих країн світу та країн, що розвиваються, мають різноманітні програми для забезпечення доступу експортерів до пільгових кредитів та експортних гарантій і страхування.
Інститути з фінансування і страхування експорту є в багатьох, якщо не в більшості країн світу. Практично в усіх країнах Центральної та Східної Європи, країнах Балтії такі організації вже створено і напрацьовано цікавий практичний досвід, який має бути ретельно проаналізований. Практика показує, що, навіть якщо початковий внесок новоутворених Інститутів є незначним, ці організації починають відігравати важливу роль каталізатора в проведенні ринкових реформ І роблять свій внесок у поліпшення банківських операцій та приріст експортного потенціалу.
Досвід створення інститутів підтримки експорту неможливо автоматично перенести з однієї.культури в іншу. Звідси і необхідність індивідуального підходу з боку уряду України. Вже на ранніх етапах цього процесу необхідне тісне співробітництво і координація всіх зацікавлених відомств, участь самих експортерів та представників банківського сектора,
Певну роботу в цьому напрямку вже проведено в Україні. Насамперед можна відмітити проект передекспортного страхування від політичних ризиків, який реалізовує Українська державно-інвестиційна компанія за підтримки Світового банку. Державний експортно-імпортний банк України, також за підтримки Світового банку, розпочав втілення програми кредитної підтримки експортерів. Проект передбачає використання спеціального фонду сприяння експортерам для створення інформаційної бази та проведення маркетингових досліджень і кредитну лінію на довгостроковій та пільговій основі.
Єдиний напрямок, який ще не реалізується на сьогодні, - це страхування експортних кредитів від комерційних та політичних ризиків. Унаслідок цього виникають важливі питання.
Яким має бути юридичний статус, структура власності та ступінь прямої участі держави в агентстві чи фінансовій установі із страхування експортних кредитів?
Чи має цей інститут забезпечувати тільки страхування експортних кредитів, чи виконувати й інші функції, наприклад, фінансування?
Де знайти джерело фінансування і, які оптимальні розміри такої установи на початкових стадіях?
У формальному підпорядкуванні якого відомства має бути ця організація?
У кожній країні всі ці питання вирішено по-різному. Тому важливо вибрати найбільш оптимальний варіант, який би максимально відповідав умовам, що склалися в Україні.
8)    Динаміка розвитку _______ виробництва в Україні (на принципі промисловості та сіл. Госп.)
9)    Основні завдання економічної політики, цілі та приорітети
Зовнішньоторгівельна політика
Вирівнювання балансу поточних операцій до кінця розглянутого періоду здається не лише неможливим, але й небажаним. Розви¬ток торгівлі буде зумовлюватися необхідністю імпорту технологій, успіхами у заощадженні енергії та політикою щодо обмінного курсу. У разі інтеграції України в систему міжнародного поділу праці розпочнеться процес скорочення розриву між Україною та західними країнами, в ході якого рівень доходів на душу насе¬лення буде наближатися до західних показників. Цей процес на¬ближення може тривати більше 10 років. Але такий імпорт капіталів є еквівалентним дефіциту балансу поточних операцій, і тому на період від 5 до 15 років слід очікувати дефіцит балансу поточних операцій. Насамперед цей дефіцит буде наслідком імпорту інвестиційних товарів, що дозволить поліпшити та роз¬ширити основні фонди в Україні і сприятиме розвитку економіки. Обслуговування пов'язаного з цим зовнішнього боргу було б у цьому випадку безпроблемним.
Експорт
Як і іншим східноєвропейським країнам, Україні надається мож¬ливість використати стратегію економічного росту, що спираєть¬ся на експорт. З огляду на подальшу обмеженість внутрішнього попиту експортні ринки до певного часу пропонують значні сти¬мули для розширення виробництва. Ці стимули використовува¬лися ще в минулому навдивовиж активно. Незважаючи на загаль¬ний спад виробництва, український експорт з початком реформ восени 1994 р. помітно зріс.
Поки що експорт тримається на таких традиційних експортних галузях, як металургія, хімічна промисловість, сільське господар¬ство.
В ході широкої реструктуризації європейської промисловості виникає та зростає попит на комплектуючі вироби, деталі та напівфабрикати для всіх видів обладнання, виготовлення яких вимагає великих трудових затрат. Україна цілковито змогла б по¬стачати таку продукцію, яка здебільшого виготовляється в мета¬лообробній та металургійній промисловості.
Надзвичайно важливим для використання експортних шансів є те, щоб імпульсам попиту, які надходять з-за кордону, не створю¬валися адміністративні або тарифні перешкоди. Водночас потрібно також істотно збільшити гнучкість підприємств, зокре¬ма, шляхом їх поділу на менші структурні одиниці.
Імпорт
Динаміка імпорту зумовлюється в першу чергу двома різними факторами: заощадженням енергії та імпортом технологій. Еко¬номічна політика України має бути спрямованою на суворе за¬ощадження енергії замість розбудови вітчизняного виробництва енергії. Навіть саме тільки скорочення імпорту енергії на 20 % дозволило б урівноважити баланс поточних операцій. Істотним засобом заощадження енергії є правильне ціноутворення, якого можна досягти зокрема завдяки припиненню постачання енергії в разі несплати.
Разом з тим, уже в найближчі роки забезпечення оплати поста¬вок енергії дасть змогу знизити частку імпорту енергії в сукупно¬му обсязі імпорту. Це дозволить неенергетичній складовій імпорту зростати швидше, ніж сукупний імпорт. У середньостро¬ковій перспективі, коли розпочнеться процес економічного росту, імпорт необхідних технологій збільшуватиметься значно швид¬ше, ніж темпи росту в усьому народному господарстві. В кінцевому підсумку це призведе до того, що насамперед у другій половині розглядуваного періоду зменшення сальдо балансу по¬точних рахунків зможе здійснюватися лише повільними темпами.
Політика щодо обмінного курсу
Якщо обмінний курс у 1996 р. залишиться майже постійним, то в перерахунку на весь рік це означатиме реальну ревальвацію в розмірі 35 — 40 %. Внаслідок цього товари українського експор¬ту подорожчають на цю величину, тоді як імпорт порівняно з цінами на вітчизняну продукцію на цю ж величину стане дешев¬шим. Розрахунки МВФ на період 1996—1999 рр. зроблені відповідно до подальшої реальної ревальвації приблизно на рівні 60 %. Зокрема, це знайде своє відображення у значному рості за¬робітної плати в доларовому еквіваленті, яка, наприклад, у 1999 р. досягне позначки 200 доларів США, тобто тієї суми зар¬плати, яку мали Польща і Чехія у першій половині 90-х років. На¬томість Міністерство економіки відштовхується від значно ниж¬чих показників ревальвації і його припущення значною мірою перегукуються з динамікою обмінного курсу, яка передбачається за нашим сценарієм.
Реальна ревальвація означає перерозподіл прибутків експорт¬них галузей промисловості на користь імпортерів. Очевидно, що такий розподіл шансів на отримання прибутків не сприяє почат¬кові процесів росту. Тепер, коли процес стабілізації (подолання інфляції) зробив великий поступ, необхідно стимулювати розши¬рення попиту. Реальна ревальвація сильніше спрямовуватиме внутрішній попит на імпортні товари і тим самим послаблювати¬ме імпульси попиту для вітчизняної економіки, а також сприяти¬ме протекціонізму. З огляду на необхідність продовжувати рест-риктивну грошову політику варто було б використати як засіб піднесення виробництва попит з-за кордону та переорієнтацію внутрішнього попиту на вітчизняну продукцію за допомогою об¬мінного курсу. Якщо виробництво не отримає підтримки з боку обмінного курсу, тоді збільшиться загроза того, що покращання балансу поточних операцій досягатиметься лише збереженням стану рецесії (тобто подальшого падіння ВВП та відповідно до цього попиту на імпорт).
Загроза інфляції у разі номінальної девальвації значною мірою може бути компенсована за рахунок очікуваного росту продук¬тивності. З іншого боку, необхідне та можливе у найближчі роки заощадження енергії сприятиме зменшенню загрози інфляції вит¬рат, зумовленої цінами на енергію.
Для фінансування негативного сальдо зовнішньої торгівлі існує дві принципових можливості: за допомогою кредитів або при¬пливу прямих іноземних інвестицій.
Прямі іноземні інвестиції
Фінансування за допомогою прямих іноземних інвестицій є най¬вигіднішим способом, оскільки у цьому випадку держава не по¬винна здійснювати платежі по обслуговуванню боргів. На при¬плив іноземних інвестицій можна впливати лише побічно, а саме: шляхом приведення інституційних та правових норм в Україні відповідно до міжнародних вимог. Як потенційний отримувач інвестицій Україна знаходиться у стані безпосередньої конку¬ренції з іншими — перш за все східноєвропейськими — країнами. Тому в Україні мають бути принаймні однакові, а ще краще при¬вабливіші умови, ніж в інших країнах. У минулому спосте¬рігалася значна втеча капіталів з України. Однак ці капітали мо¬жуть за сприятливих умов знову повернутися в країну. Якщо вда¬сться залучити вивезений капітал, то вже завдяки лише цьому можна було б фінансувати дефіцит балансу поточних рахунків протягом кількох років.
Міжнародні кредити
У рамках програми «механізму розширеного кредитування» (ЕРР) Міжнародного валютного фонду Україна може отримувати по¬дальші міжнародні кредити обсягом 1 млрд доларів США щороку до 1999 р. Якщо ж окрім цього буде досягнуто домовленість з міжнародними організаціями та на двосторонній основі, насампе¬ред, з Росією про продовження існуючих боргів, тоді шансів на отримання кредитів на міжнародному ринку стане більше. Можливість збільшення обсягів зовнішньої заборгованості та витрат на її обслуговування залежатиме перш за все від показ¬ників заборгованості. Запропонована нами поступова номінальна девальвація, можливо в рамках коридору для обмінного курсу, призводить порівняно з постійним обмінним курсом до збіль¬шення квоти боргу. Міжнародний досвід також свідчить про те, що недоцільно вимагати для України стратегії різкого скорочення боргової квоти, очевидно, пов'язаної з повільним ростом. При¬пустима постійна квота боргу на нинішньому рівні. Якщо вдасть¬ся стимулювати ріст за допомогою обмінного курсу, то квота на рівні 25 % не становитиме проблеми. В дійсності ж кредитоспро¬можність будь-якої країни залежить не лише від боргової квоти (зовнішній борг/ВВП), а й від квоти обслуговування боргу (проценти і погашення/експорт).
Зниження податків і самофінансування
Передбачається, що починаючи з 1997 р. і особливо у 1998 р. бу¬де зменшено фактичне оподаткування підприємств та нарахуван¬ня на суму заробітної плати. Зниженням податків необхідно, нас¬кільки це можливо, скористатися для стимулювання інвестицій, а не споживання. У прийнятних для України розмірах можна було б подумати про зменшення оподаткування нерозподілених при¬бутків. Зменшення податків на прибутки відбувається також, як¬що значно покращуються умови амортизації. Особливо ефектив¬ним зниження податків може бути для малих та середніх під¬приємств, а цього можна досягти зменшенням податкової ставки у нижній частині тарифного регулювання. Зниження податків пе¬реслідує три цілі:
а) зниження наполовину нарахувань на суму заробітної плати зменшує тягар на малі та середні підприємства, які складають значну частину тіньової економіки (див. розділ 4 «Тіньова еко¬номіка»);
б) зменшення податкового тягаря зробить можливим поліпшення самофінансування економіки, що створить малим підприєм¬ствам умови для зростання, а експортній промисловості — для розширення бази експорту;
в) зниження нарахувань на суму заробітної плати призведе до зменшення видатків на оплату праці. Цей захід є важливим для якнайшвидшого залучення незайнятих людей у виробничий процес. Зниження видатків на оплату праці полегшує замі¬щення капіталу працею.
На початку навряд чи можна буде повністю компенсувати зменшення надходжень, хоча вже протягом двох наступних років можна було б скасувати численні й не завжди обгрунтовані пільги у сфері комунальних послуг. Варто також різко скороти¬ти пільги на податок з обороту і податок на прибуток. Та прога¬лина в фінансуванні, яка залишиться після цих заходів, знайде своє відображення в збільшенні дефіциту бюджету в 1997 — 1999 рр. Лише пізніше можна буде розраховувати, що завдяки розши¬ренню бази оподаткування та економічному росту дефіцит скла¬датиме лише 2 % від ВВП.
Іноземні кредити
Загалом кредити міжнародних фінансових організацій надаються не для фінансування бюджетного дефіциту. Держава може спробувати отримати кредити на міжнародному ринку приватних кредитів і використати їх для фінансування бюджету. Однак цією можливістю можна скористатися лише після детальних консуль¬тацій із досвідченими банками. Україна могла б спробувати от¬римати такі міжнародні кредити не раніше 1997 р., причому слід також передбачити в розрахунках велику надбавку за ризик розміром біля п'яти процентних пунктів додатково до ринкової процентної ставки.
Внутрішнє фінансування
Внутрішнє фінансування бюджетного дефіциту і надалі буде об¬межуватися вимогами суворої грошової політики. Очікуване зро¬стання попиту на гривні (ремонетаризація) внаслідок нижчого рівня інфляції зробить можливим розширення грошової маси в певних межах без підштовхування інфляції. Щоправда, кредити банківської системи мали б надаватися по можливості підприєм¬ствам. Як позичальники держава і підприємства е конкурентами.
Фінансування дефіциту бюджету за рахунок продажу обліга¬цій державного займу залишається дуже дорогим. Витрати можна зменшити шляхом: — зниженням оподаткування торгівлі державними облігаціями
на вторинному ринку;
— поліпшення умов для купівлі державних паперів іноземцями; — своєчасної виплати відсотків та викупу паперів.
Досі продаж державних паперів був досить успішним, однак за період до середини жовтня 1996 р. було зареєстровано вже шість випадків їх несвоєчасного погашення. Такі дії можуть серйозно зашкодити збуту державних облігацій та спричинити підвищення витрат на покриття ризику. Тому для збільшення обсягів продажу цих облігацій у наступному році важливою умовою поряд з низь¬ким рівнем інфляції буде також істотне вдосконалення ринку цих паперів.
Хоча надходження від приватизації й зросли у 1996 р., дина¬міка їх розвитку є непевною, тому що продаж підприємств при¬носить все менше доходів або ж здійснюється через інвестиційні тендери. Тому не варто очікувати від приватизації великих над¬ходжень.
З огляду на те, що кредити НБУ, отримані державою у мину¬лому, були безпроцентними, заборгованість державного бюджету разом із сплатою процентів, розміри яких складають біля трьох процентів, є поки що малою. Однак внаслідок високих реальних процентних ставок це обтяження швидко зростає. Тому ми бачимо верхню межу допустимого бюджетного дефіциту на рівні 2,5 % від ВВП. Проте передумовою цього має бути збереження суворої антиінфляційної політики та найбільшого пріоритету для обслуговування державних боргів.
Важко однозначно визначити, якими повинні бути методи трансформації економіки, але можна сказати, що заходи, які приймаються, насамперед повинні бути комплексними. Політика, яка втілюється урядом, має бути стабільною, послідовною, адекватною економічному стану країни.
На нашу думку країні потрібен рівномірний еволюційний розвитої:, основними пріоритетами якого повинні бути:
- соціальна орієнтація економіки
- ії технічна та технологічна трансформація.
- пріоритетою має стати державна підтримка малого та середнього бізнесу, фермерських господарств як найбільш динамічних носіів науково-технічного прогресу, забезпечення структурної еластичності виробництва, ефективної зайняггості, соціальної стабільності.
Економіка не може розвиватись спонтанно, без інститутів, необхідних для її функціонування. Це банківська система, грошовий і фінансовий ринки, законодавство про підприємства, банкрутсгво, конкуренцію з відповідними судовими інстанціями, оподаткування фізичних і юридичних осіб, трудове законодавство, механізми найму, звільнення, виплат із безробіття, трудові угоди, які стануть основою ринку праці.
Інвестиції
За нашим переконанням, без масштабних іноземних інвестицій глибока структурна перебудова народного господарства неможлива.
Треба створити умови для відновлення власних інвестиційних джерел підприємств - амортизаційних фондів і реінвестованої частини прибутку, прийняти пакет законопроектів, спрямованих на зниження податкового тиску на підприємства. Також необхідно створити умови для перетікання тіньового капіталу в легальну економіку.
Необхідно визначити ті сфери економіки, де можна очікувати припливу західних капіталів, і створити в них стабільні пільгові умови для іноземних інвесторів. На нашу думку, до таких сфер належать, насамперед, легка і харчова галузі промисловості, де виробляється продукція, що користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряд» країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень.
Важливою сферою, до якої можна очікувати припливу іноземнихкапіталів, є і туризм за умови створення відповідної сучасної інфраструктури.
Технологічна реконструкція
Почнемо з металургійного комплексу, який потребує докорінної технологічної реконструтсції та глибокого реструктурування. Модернізація металургійної промисловості дозволить різко знизити матеріаломісткість (а тим самим - витратність) продукції машинобудівного комплексу і підвищити якість
Необхідна спеціалізація на виробництві наукомісткої продукції -машин, устаткування, приладів, складної військової техніки, високотехнологічних споживчих товарів тривалого користування.
Необхідно відзначити, що слабке українське виробництво потребує проведення політики протекціонізму. Глибока структурна перебудова економіки України передбачає інвестиції не тільки у виробництво, але й у сферу науки і освіти, тобто в "людський капітал".
"Україні є з чого вибирати"
Внаслідок того, що можливості відносно безболісного реформування економіки безповоротно упущені, нинішнє керівництво вже не має права ні на бездіяльність, ні на серйозні помилки. У зв'язку з цим варто згадати про попередження, що міститься в книзі відомого французького економіста Л. Стоперю; "Виключно жорстка обмежувальна політика в європейських державах в період з 1930 по 1935 рр., рішуче направлена на балансування бюджету в ім'я деяких ортодоксальних догм, призвела до катастрофічних наслідків - катастрофічних для економіки і цивілізації, якщо згадати про те, що саме нездатність слабкого і бездіяльного канцлера ліквідувати безробіття Німеччини сприяла приходу нацизму".
Звичайно, Україна 90-х рр. і навколишній її світ мають мало спільного з Німеччиною 30-х рр. окрім спільної глибини кризи, і можливо трагічних наслідків.
На щастя, історія дає нам і інші приклади. Як відомо, 30-ті рр. кинули однаковий економічний і політичний виклик одночасно Німеччині і США. У першій, політичні авантюристи скористалися цим викликом і привели свій народ до небаченої в його історії національної катастрофи, заподіявши одночасно незліченні біди всій Європі. У США уряд Ф. Рузвельта знайшов гідну відповідь на цей же виклик і, спираючись на інтелект, культуру і почуття відповідальності перед своїми громадянами, в короткий термін вивів країну на шлях процвітання і на тривалий час зробив ії опорою світової цивілізації. Так що Україні є з чого вибирати.
10)    Кредитні джерела в реалізації. Державні програми економіки і соц. Розвитку
Кредитная система – это совокупность кредитно-финансовых учреждений, создающих, аккумулирующих и предоставляющих денежные средства на условиях срочности, платности и возвратности.
Кредитная система государства складывается из банковской системы и совокупности так называемых небанковских банков, то есть не банковских кредитно-финансовых институтов, способных аккумулировать временные свободные средства и размещать их с помощью кредита. В мировой практике небанковские кредитно-финансовые институты представлены инвестиционными, финансовыми и страховыми компаниями, пенсионными фондами, сберегательными кассами, ломбардами и с кредитной кооперацией. Эти учреждения, формально не являясь банками, выполняют многие банковские операции и конкурируют с банками. Однако, несмотря на постепенное стирание различий между банками и небанковскими кредитно-финансовыми институтами, ядром кредитной инфраструктуры остается банковская система.
Коренные изменения в социальной политики государства в условиях жестких бюджетных ограничений могут быть успешными лишь при условии введения новых механизмов функционирования социального сектора и их совершенствования по мере создания экономических предпосылок. Государство стоит перед необходимостью постоянно и последовательно трансформировать систему социальной защиты.
Одним из самых важных вопросов является вопрос о способах финансирования. Оно может быть осуществлено двумя способами:
За счет общих налоговых поступлений
За счет целевые налоги, т.е. социальные взносы на социальное страхование
Расширение системы социальной защиты осуществляется в трех направлениях:
•    Расширение социальной сферы.
•    Расширение состава социально защищенных групп.
•    Увеличение количества и повышение уровня услуг социального обеспечения.
Исходя из источников финансирования, социальное обеспечение  можно разделить на социальное страхование и социальную помощь. Страхование, помощь и попечительство представляют собой в каждом отдельном случае некоторую комбинацию из социальных услуг и денежных трансфертов.
Характерной чертой принципа страхования является финансирование предоставляемой помощи за счет взносов и тесная взаимозависимость между взносами и объемом социальных услуг. Размер выплат в этом случае ориентируется на объем индивидуальных взносов, т.е. на предварительный вклад застрахованного. Тем самым принцип страхования в наибольшей степени соответствует рыночным принципам  справедливости, вознаграждения согласно личному вкладу и личной ответственности. Это ограничивает возможности системы в регулировании доходов, хотя и снижает последствия социального риска.
Принцип социальной помощи предполагает финансирование из бюджета. При определении размеров выплат возможны четыре альтернативных подход:
?    помощь всем покупателям выплачивается в одинаковом размере;
?    помощь ориентирована на индивидуальную обеспеченность;
?    размер помощи может быть ориентирован на величину прежней заработной платы или же на величину страховых взносов получателя;
?    величина помощи зависит от потребностей получателя.
Одинаковый размер помощи для всех получателей - наиболее простой в организационном отношении вариант. Этот способ оказывается, однако, непригодным если речь идет о возмещении утраченного заработка, т.к. размер потери дохода сильно колеблется у различных получателей. Кроме того, одинаковая помощь может понизить мотивацию к труду.
В пользу учета индивидуальной обеспеченности при установлении величины социальной помощи говорит и то, что таким способом эффективно используются средства соцобеспечения и исключаются случаи необоснованных переплат.
Ввиду финансирования из бюджета все системы социального обеспечения, в основе которых лежит этот принцип, в высокой степени зависят от финансового положения государства.
Все три принципа организации социальной обеспеченности занимают в странах с рыночной экономикой свое определенное место. Система социальной обеспеченности способна действовать с максимальной отдачей только при взаимодействии страхования, помощи и попечительства.
Характерной чертой попечительства является финансирование за счет налогов. Однако, если значительная часть системы социального обеспечения построена по принципу попечительства, то это может приводить к перегрузке государственных финансов.
В связи с реформированием системы социальной защиты возникает  вопрос о минимуме социальных гарантий, которые общество может предоставить гражданам в переходных условиях. В современных условиях эти гарантии ограничиваются социальной помощью малообеспеченным. Такая система помощи является по существу системой гарантии минимального дохода (ГМД). Система, существующая в странах переходной экономики, называется оценкой уровня дохода (ОУД). Здесь социальная  помощь не ставит своей задачей покрыть разницу между чертой бедности и действующим уровнем дохода. Она, также, не предполагает обязательных гарантий минимального дохода на уровне прожиточного минимума.
Разработка и внедрение новой системы социальной помощи в России должна считаться первоочередной задачей. Такая система должна быть всеобщей и обеспечивать приемлемый уровень дохода.
Существенное значение имеет вопрос величины утраченного дохода и социальной помощи. Основных критериев здесь два:
?    социальные гарантии должна обеспечивать минимально достаточный уровень жизни;
?    социальные пособия не только не должны отвлекать людей от труда и культивировать иждивенческие отношения
Первый критерий определяет минимальную, а второй - максимальную границу социальных пособий.
В социальной помощи необходимо выделить семейные пособия, пособия по малообеспеченности и социальное обслуживание.
В настоящее время  в России ответственность за социальную защиту в случае крайней малообеспеченности несут местные власти, т.к. они  могут лучше определить масштабы потребности в социальной помощи. Для этого Госкомстатом ежемесячно определяется стоимость потребительской корзины в целях расчета базового денежного пособия.
Необходимо развивать социальное обслуживание незащищенных слоев населения.
Для непосредственной организации социальной помощи важны местные социальные программы, которые очень различаются по областям и даже по районам в пределах одной области. Вместе с тем, все большее значение приобретает вопрос о создании единой системы социальной защиты, соединяющей интересы государства, работодателей и граждан. В данной системе форм преобладает участие государства и работодателей.

11)    Бюджет і бюджетна система в Україні
Бюджет — це баланс грошових доходів (надходжень) і витрат (використання), який складається для держави, місцевих органів управління, суб'єктів господарювання, сімей або окремих грома¬дян на певний термін. З метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів та видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнян¬ності бюджетних даних Верховна Рада у липні 1996 р. прийняла Постанову "Про структуру бюджетної класифікації України".
Державний бюджет — це річний план державних витрат і дже¬рел їхнього фінансового забезпечення. Бюджетна система (Дер¬жавний бюджет) містить бюджет центрального уряду, а також бюд¬жети всіх рівнів місцевої влади. Відповідно бюджети бувають цен¬тральними, обласними, місцевими. В Україні до місцевих бюджетів належать бюджети областей, міські бюджети Києва і Севастополя, районні бюджети сільських районів, міські бюджети міст обласного підпорядкуван¬ня, бюджети внутрішньоміських районів, бюджети міст районного підпорядкування тощо.'Між ними існують досить складні відно¬сини, пов'язані з розподілом джерел бюджетних доходів, фінансу¬ванням місцевих бюджетів з боку центрального уряду шляхом пе¬рерозподілу коштів у масштабі країни тощо. Отже, державний бюджет — це не тільки бюджет центрального уряду, а й сукупність бюджетів усіх рівнів державної адміністративно-територіальної вла¬ди. Сукупність різних видів бюджетів, що перебувають між собою в певному взаємозв'язку і взаємозалежності, створює бюджетну систему, що діє в країні бюджетом тісно переплітаються позабюджетні фонди (кош¬ти) — кошти держави, що мають цільове призначення і не включа¬ються до державного бюджету. Позабюджетні кошти знаходяться в розпорядженні центральних і місцевих органів влади. Вони кон¬центруються в спеціальних фондах (наприклад, пенсійному). Поза¬бюджетні фонди створюються за рахунок цільових податків, по¬зик, субсидій з бюджету. Вони розширюють можливості втручання держави в економіку не за рахунок бюджету, отже, дають змогу уникнути парламентського контролю. Крім того, створюється ви¬димість зменшення дефіцитності бюджету. Так, в Україні до складу бюджету не включалися, а отже, дуже часто і не контролювалися законодавчою владою використання різноманітних податків і збо¬рів на утримання автомобільних шляхів, фонди соціального захис¬ту інвалідів, зайнятості населення, приватизації, охорони праці, природи тощо.
Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законо¬давчим органом — парламентом країни. З політичної точки зору державний бюджет — це своєрідний компроміс між цілями держави, заінтересованої в зростанні бюджетних коштів, а отже, і податко¬вих надходжень, та інтересами власників і працюючих за наймом (лобі, що представляють і захищають їх інтереси в парламенті) з приводу податкових ставок на власність, доходи, податкових пільг, бюджетних витрат на соціальні цілі
Доходна частина бюджету складається в основному з бюджет¬них надходжень. Менша її частина — це неподаткові надходження. В Україні головну роль відіграють податок на прибуток та податок на додану вартість. Велика частка непрямих податків (ПДВ та акциз) пояснюється тим, що в умовах спаду виробництва держава не може забезпечити надходження в бюджет шляхом прямого оподаткуван-^ ня прибутку підприємств, організацій та доходів громадян. Тому ; застосовують непряме оподаткування, яке є формою вилучення ; доходів у споживачів
Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання.
Кожна країна має свою структуру доходів і видатків бюджету. Це залежить від багатьох чинників: державного ладу, рівня еконо¬мічного розвитку, політики, що проводиться в конкретних умовах
Перше місце в бюджетних видатках розвинутих країн займають соціальні статті: соціальна допомога, освіта, охорона здоров'я
У видатках на господарські потреби виділяють бюджетні суб¬сидії сільському господарству, які мають також соціальну, політич¬ну та господарську спрямованість^» /"Видатки на озброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики, а також адміністративно-управлінські витрати, з одного боку, визначаються потребами безпеки держави, пріоритетами зов¬нішньої та внутрішньої політики, з другого — вони впливають на попит на споживчі товари^
Важливе місце займає зовнішньоекономічний аспект політики \ бюджетних витрат. Так, видатки на кредитування експорту, стра-) хування експортних кредитів та капіталу, що вивозиться, які фі-/ нансуються з бюджету, стимулюють експорт і в довгостроковому плані поліпшують платіжний баланс, відкривають для економіки країни нові зарубіжні ринки, сприяють зміцненню національної валюти, забезпеченню поставок на внутрішній ринок необхідних  товарів із-за кордону)
У структурі видатків бюджету України велику частку становлять витрати на народне господарство — покриття взаємозаборгованості, підтримка збиткових підприємств. Такий високий відсоток витрат неможливий в країнах з ринковою економікою, але цілком зрозу¬мілий в умовах, коли основний в економіці державний сектор зна¬ходиться в кризовому стані і потребує державних асигнувань.
Виконання державного бюджету в ідеалі — це повне покриття видатків доходами. Перевищення видатків над доходами призво¬дить до утворення бюджетного дефіциту, який покривається дер¬жавними позиками — внутрішніми і зовнішніми. Позики здійсню¬ються у вигляді продажу державних цінних паперів (облігацій, век¬селів), позик у позабюджетних фондів (наприклад, у Пенсійного фонду або у фонду допомоги по безробіттю) або через одержання кредиту в банку. Останню форму фінансування бюджетного дефі¬циту використовує місцева влада. Зовнішні позики для покриття дефіциту державного бюджету в таких міжнародних економічних організаціях, як МВФ, СБ і в розвинених країнах та їхніх об'єднан¬нях типу ЄС тощо, характерні для країн, що розвиваються, а також все більше використовуються і перехідними до ринку країнами, в Тону числі Україною.
Дефіцит бюджету часто покривають також додатковою емісією •грошеи
Кредитну емісію як спосіб покриття дефіциту широко викорис¬товують в Україні. Так, в 1996 р. 25 відсотків дефіциту визначали фінансування за рахунок емісійних кредитів НБУ 
Заборгованість уряду та державних органів створює державний борг, який виплачується з відсотками. Тому кажуть, що сьогоднішні державні позики — це завтрашні податки. Як правило, із поточних бюджетних доходів не вдається виплачувати повністю відсотки і в тер¬мін гасити державні позики. У зв'язку з цим уряд вдається до нових позик: у такий спосіб, покриваючи старі борги, він створює нові.
Отже, дефіцит державного бюджету безпосередньо пов'язаний з явищем державного боргу. Зовнішній державний борг, що пере¬вищує 80 відсотків від ВВП чи більше ніж в 2,2 раза експорт країни, вважається небезпечним для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.
Важливо виділити такі особливості формування бюджету в Ук¬раїні:
1. Суперечливий характер перерозподілу бюджетних ресурсів на рівні регіонів.
Регіони України істотно відрізняються за своїми фінансовими можливостями. Водночас при формуванні місцевих бюджетів за основу беруть визначення нормативів мінімальної бюджетної за¬безпеченості та однакових для всіх областей нормативів відраху¬вань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів.
Проблеми регіональної бюджетної політики мають розв'язува¬тись через пошук оптимального ступеня централізації для різних завдань державної діяльності з точки зору ефективності виконан¬ня державою трьох її основних функцій — алокативної, дистрибу¬тивної та стабілізаційної; законодавче закріплення розподілу ком¬петенції з розв'язання конкретних завдань між центральними ор¬ганами влади та органами регіонального та місцевого самовряду¬вання.
2. Виділення з центрального бюджету субвенцій* і субсидій у випадку, коли витрати місцевих бюджетів не покриваються дохода¬ми. Відсутність законодавче встановлених умов надання субвенцій для областей (отже, критеріїв, на підставі яких здійснюється вилу¬чення бюджетних коштів областей) призводить до того, що держав¬ний бюджет перетворюється на знаряддя досягнення політич¬них цілей, розв'язання завдань і додержання інтересів одних регіонів за рахунок коштів інших. Проте невизначеність у наданні субси¬дій означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються централь¬ними органами влади, а органи місцевого самоврядування зали¬шаються в більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.
3. Основним критерієм, відповідно до якого розподіляються ви¬трати між державним та місцевим бюджетами, є організаційна під¬порядкованість підприємств та організацій.
4. Підвищення цін, що спричинило зростання видатків бюджетів усіх рівнів, у той же час доходи зростали в менших обсягах. Це
стало однією з головних причин незбалансованості бюджету. Так, за 1995 р. виконання держбюджету становило 87 відсотків по видат¬ках і 85,5 відсотка по доходах.
5. Бюджетний дефіцит, що набув великих масштабів. По відно¬шенню до ВВП він становив: в 1993 р. — 18 відсотків, в 1994 р. — 13, в 1996р. — 8—12 відсотків. Головна особливість формуван¬ня держбюджету 1996 р. полягала в тому, що видатки передбачали¬ся лише в межах можливостей держави. Отже, уряд взяв курс на жорстку економію видатків, яка була продовжена на наступні роки.
6. Реформування бюджетної системи, що взаємопов'язане з ре¬формуванням політичної системи. Так, згідно з Конституцією Ук¬раїни скасовано підпорядкованість Рад по вертикалі. Це створює передумови для формування бюджетної системи, адекватної рин¬ковій економіці.
12)    Структурні диспропорції в економіці України
13)    Зовнішньоекономічна політика і завдання інтегрування України в світове господарство
Задекларувавши незворотнім просування у напрямку повнокровної інтеграції до складної і не завжди дуже гостинної по відношенню до новачків сучасної системи світогосподарських зв'зків, чи не в першу чергу потрібно пересвідчитися, чи готовий локомотив вітчизняної економіки, і якщо готовий, то в якій мірі, просуватися по коліях, що ведуть до повноправної участі у міжнародному поділі граці і, природно, чи завжди вірно розставляються стрілки на його шляху.
Оцінка ефективності зовнішньоекономічної діяльності України в перші роки її незалежності, висловлена Президентом України в торішній доповіді перед парламентом, згідно з якою промисловий спад за ці роки більше ніж на 35% був обумовлений факторами, пов'язаними з прорахунками у визначенні зовнішньоекономічної стратегії.
Сучасний стан нашої економіки, на мій погляд, витримувати над собою подібні експерименти вже не дозволяє. В умовах, коли тільки длй забезпечення окремими івидами стратегічної сировини Україна змушена щорічно витрачати понад 7 млрд дол., неефективне використання наявного експортного потенціалу, відсутність продуманої стратегії зовнішньої експансії неминуче призведе до згортання ендогенного розвитку економічної системи в цілому через атрофію життєво важливих її органів.
Вчитися, як твердив колись Талейран, краще на помилках інших, та нам, на жаль, доводиться черпати досвід із свого власного, не завжди вдалого досвіду.
Серед причин, що обумовили помилки в зовнішньоекономічній політиці за останні роки, найголовнішою, на наш погляд, була спроба застосувати закони ринкової економіки до специфічних умов посттоталітарних економічних реалій. Коли виробниками експортної продукції були майже виключно підприємства з державною формою власності, мотивація експортера, в ролі якого часто виступали суб'єкти господарської діяльності, що не мали ні досвіду роботи на відповідному сегменті ринку, ні прямої зацікавленості в підтриманні та підвищенні рівня виробництва, різко відрізняється від орієнтирів агентів зовнішньоекономічної діяльності в країнах з розвинутою ринковою економікою. "Демонстраційний ефект" спокуси предметами розкоші західного виробництва, відсутність економічних умов, а також, що не менш важливо, соціально-психологічних і культурних стереотипів, що забезпечу¬вали б рекапіталізацію валютних надходжень від експорту, спричинили ситуацію, за якої у відносно вигідних завдяки дешевим російським енергоресурсам для українського експорту 1991-1993 роках не тільки не вдалося модернізувати основні експортно-носійні Галузі, перш за все металургію та неорганічну хімію, а навпаки — зношення основних фондів в цих галузях досягне критичної позначки. Лише окремі підприємства (як, наприклад. Маріупольський комбінат ім. Ілліча, або завод "Інтерсплав" Донецької області) змогли перейти на випуск конкурентноспроможних видів продукції. Неповернення валютних цінностей, що значно перевищує обсяги іноземної фінансової допомоги, швидка криміналізація діяльності деяких сторін зовнішньоекономічної сфери, втрата традиційних ринків збуту продукції з високим ступенем переробки — далеко не повний перелік загрозливих наслідків незбалансованої зовнішньоекономічної політики. Шарахання від надмірного лібералізму до жорстких заходів нетарифного регулювання загострювали проблему, підривали довіру до зарубіжних партнерів. Широкого розмаху набула практика надання різного роду індивідуальних привілеїв окремим суб'єктам господарювання, звільнення їх від оподаткування і т. ін. Все це дезорганізовувало становлення нормального конкурентного середовища, наносило державі гігантських збитків. Після відомого липневого (1995 р.) Указу Президента України, що призупинив дію такого роду пільг, ситуація дещо покращалася, але рецидиви явищ живі й нині.
Попри всю мою глибоку повагу і співчуття до жертв Чорнобильської катастрофи, беруся о стверджувати, що нашестя на прилавки вітчизняних магазинів спиртних напоїв і тютюнових вир далеко не найвищої якості, без сплати акцизного збору і ввізного мита не найкращий спосіб покращ їх становища. Тим більше, що прибутки, отримувані окремими імпортерами, що використовують відому статтю Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" для уникнення оподаткування при імпорті головним чином підакцизних товарів, навряд чи завжди використовуються для цих цілей. А тим часом масштаби збитків держави від такої діяльності дійсно вражають уяву. Судіть самі. В умовах, коли за 9 місяців поточного доходна частина консолідованого бюджету виконана тільки на 74,7% від передбаченого плану, зі з результатами перевірки, проведеної ДМК на Київській митниці, як наслідок використання вищезгаданих пільг, бюджет недоотримав: по ввізному миту - 17,7 трлн крб, по акцизному збору - 89,8 трлн по ПДВ - 32,1 трлн крб, що перевищує 85%, передбачених від цього роду діяльності, надходжень.
Непокоїть збереження сировинного характеру структури українського експорту; при досягненні позитивного сальдо зовнішньоторговельного обороту і нарощуванні обсягів експорту, за результатами 7 місяців 1995року 45% величини експорту складає продукція чорної металургії та хімічної промисловості. В умовах зносу основних фондів у цих галузях, подорожчання енергоносіїв та повіьного технічного переозброєння це може скласти загрозу для забезпечення стабільного росту експорту в майбутньому. Тим більше, що традиційний імпортер нашого металопрокату— Росія за останні 4 зменшила внутрішню потребу в цій продукції більш як в 3 рази. На сьогодні, заданими Роскомметалургії  внутрішній російський попит перевищує пропозицію тільки по феросиліцію, феромарганцю, маргацевій руді та деяким іншим товарним позиціям. В 1994 році російський ринок поглинув 69% всього українського експорту машинотехнічної продукції, незважаючи на стійку тенденцію зниження об українського експорту цих товарних груп. Утримання російських ринків, з огляду на нашу критичну імпортну залежність, має бути об'єктом пильної уваги, особливо враховуючи, існуючу на жаль, практику тарифних та інших обмежень, що їх застосовує російська сторона.
Вкрай важливо оптимізувати законодавчі регулятори зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД). т чином, щоб перехід від широкого застосування нетарифного регулювання до залучення чисто економічних важелів з одного боку, дозволив нейтралізувати такі негативні наслідки цього процесу як високий рівень бартеризації, порушення цінового паритету, приховування валютної виручки, з забезпеченні національної промисловості деякими видами сировини, а з іншого — максима використати явні переваги: полегшення процесу освоєння нових ринків, створення нормаль конкурентного середовища, скорочення ланцюга внутрішніх посередників.
Програмою Уряду запропоновано, як мені здається, реалістичний комплексний підхід , реформування механізмів зовнішньоекономічної діяльності, хоч, звичайно, успіх намічених перетворень визначальною мірою залежатиме від стану економіки в цілому, зберігаючи, як ми вже знаємо, значну ретроактивну дію.                            
Основні зусилля передбачено розгорнути у двох напрямках.
По-перше, це система заходів щодо стимулювання нарощування експорту. З іншого бо проведення гнучкої імпортної політики.
В напрямку стимулювання експорту на початку року планується затвердити довгострокову комплексну програму підтримки експортерів, зформувати до кінця 1995 року середньострокову програму сприяння виробникам імпортозамінних товарів та технологій (перш за все, тих, що належать до критичного імпорту), вжити заходів щодо розгортання інфраструктури зовнішньої торгівлі адекватної сучасним умовам, створити мережу інформаційного забезпечення ЗЕД, сприяти створенню позабюджетних фондів підтримки експортної діяльності.
Заходи щодо формування гнучкої імпортної політики включають розробку економічно обгрунтованої системи тарифного регулювання, передбачивши застосування (в разі необхідності односторонніх обмежень імпорту, у відповідності до норм ГАТТ/СОТ, визначення обсягів і переліків товарної номенклатури критичного імпорту, впровадження диференційованих ставок ввізного на товари некритичного імпорту та сезонного мита, перегляд переліку країн, на які розповсюджую преференційні ставки мита, на принципах взаємності.
Невід'ємною складовою частиною зовнішньоекономічної Політики буде співробітництво міжнародними фінансовими установами. В 1996 році при успішному завершенні переговорів очікується надходження 1 млрд 950 мли дол. кредитів від МВФ та Світового банку, які буде використано голо чином для здійснення платежів за державними зовнішніми зобов'язаннями.
У листопаді 1995 року розпочнуться переговори з тарифів і тарифних поступок в рамках програми приєднання України до системи ГАТТ/СОТ, яка також розглядається як один з пріоритетів нашої зовнішньоекономічної стратегії.
Концепцією зовнішньоекономічної політики України, що передана на розгляд до Верховної Т сформульовано ієрархію регіональних пріоритетів в цій галузі.
Країни СНД зберігатимуть провідну роль в зовнішньоекономічній політиці України, забезпечуючи 65% її зовнішньоторговельного обороту, вдосканалюватимуться форми і методи взаємодії взаємодії в цьому
регіоні як на двосторонньому рівні, так і з залученням механізмів багатостороннього співробітництва.
Особливе місце в регіоні належатиме РФ, по відношенню до якої ми будемо прагнути встановлення справжнього режиму вільної торгівлі без будь-яких вилучень і обмежень. Урядом розроблено перспек¬тивний план розвитку економічного співробітництва з РФ на найближчі 2 роки.
Наступним пріоритетом зовнішньоекономічної політики є ЄС. Забезпечення доступу українських товарів на європейські ринки, інтеграція нашої країни до європейських структур — це довгострокове завдання, що вимагає постійної пильної уваги.
Зовнішньоекономічна політика відносно країн—колишніх членів РЕВ та Прибалтійських держав» і буде спрямована на відновлення ефективних традиційних зв'язків у міжнародній спеціалізації і ! кооперуванні насамперед в металургії, транспортному, сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості.
Особлива увага приділятиметься розвиткові відносин з групою найбільш розвинутих країн, в першу чергу з "Великою Сімкою", які е джерелом передових технологій та потужних фінансових ресурсів.
Об'єктом неослабної уваги залишатиметься питання вдосконалення валютного врегулювання, забезпечення виконання чинного законодавства в сфері ЗЕД, його подальша оптимізація та набли¬ження до загальноприйнятих світових норм. Нормативна база ЗВД повинна створюватися з розрахунку на довгострокову дію, забезпечуючи стабільність як для національних суб'єктів ЗЕД, так і для наших зарубіжних партнерів.
Безперебійний і надійний механізм трансмісії декларацій і намірів в реальні чіткі кроки щодо їх І реалізації має стати запорукою виходу локомотиву нашої економіки з туману непевності на простори, які забезпечать їй достойне місце в світовому співтоваристві.

14)    Соціальна політика: структура,цілі,приорітети
Успіх економічних реформ у кризовій ситуації пере¬хідного періоду залежатиме від проведення ефективної соціальної політики. Адже без поліпшення рівня життя людей неможливо сформувати масову і, головне, надійну соціальну базу розвитку економіки на шляхах ринкових реформ. Соціальна політика держави має носити активний характер, не зводитись тільки до заходів соціального за¬хисту за рахунок бюджетних коштів. Держава має сприя¬ти розширенню кола осіб, здатних до особистої відповідальності за результати власних економічних дій, тобто, іншими словами, — сприяти зменшенню кількості соціальних груп, які потребують зовнішньої опіки.
Державна соціальна політика не повинна виходити за межі, пов'язані з наданням допомоги тільки тим, хто її дійсно потребує. Людям завжди жилось краще, коли вони більше покладались на себе і ринок, ніж на державу. На це вказує досвід багатьох країн, що зуміли значно підняти планку народного добробуту саме тоді, коли починали проводити політику, спрямовану на активізацію ринкових сил і звільнення держави від економічно необгрунтованих соціальних функцій.
Основні напрямки соціального захисту людини. Систе¬ма соціального захисту найменш забезпечених громадян і верств населення має кілька напрямків. Так, важливим елементом цієї системи є державна соціальна допомога, яка включає грошову допомогу малозабезпеченим, непра¬цездатним громадянам і сім'ям з дітьми, безробітним, бі¬женцям, інвалідам, а також допомогу по догляду за дітьми і багатодітним сім'ям. Натуральна допомога може надаватися у вигляді талонів на безплатне харчування, пільг в оплаті комунальних і транспортних послуг, без¬платних продуктових наборів, безплатного шкільного хар¬чування, безплатних ліків тощо. За рахунок державного та регіонального бюджетів утримується мережа соціально-культурних установ для громадян, які не мають можли¬вості користуватися послугами соціально-культурної сфе¬ри на комерційній або страховій основі.
Важливе значення має система пенсійного забезпечен¬ня громадян. Проблема пенсіонерів, особливо в умовах постаріння населення, — одна з найгостріших у рамках соціальної безпеки і захисту людини. Кількість пенсіоне¬рів в Україні зростає із року в рік. У результаті збіль¬шується фінансовий тягар на всю національну економіку, адже на виплату пенсій державі доводиться постійно вит¬рачати все більше коштів.
Розмір пенсії не може бути меншим мінімального прожиткового рівня. Величина пенсії повинна враховува¬ти вартісну оцінку трудового вкладу пенсіонера за роки його роботи (йдеться про стаж роботи, середній заробіток тощо). Для підвищення розміру пенсій разом з держав¬ною пенсійною системою необхідно створювати пенсійні фонди, в тому числі й на страховій основі. Людина, від¬раховуючи частину свого заробітку в пенсійний фонд сьо¬годні, коли вона може своїми силами заробляти великі доходи, отримує можливість у старості одержувати підви¬щену пенсію.
Як відомо, в процесі переходу до ринкової економіки населення України зазнало великих втрат через знецінен¬ня грошових заощаджень в установах Ощадбанку. У той час як купівельна спроможність грошей внаслідок три¬ваючої з 1991 року інфляції значно знизилась, компенса¬ція втрат від знецінення заощаджень була явно недостатньою. Протягом тривалого часу люди нагромад¬жували гроші для цінних покупок, обзаведення господар¬ством, будівництва житла, "на старість" тощо. Сьогодні ж внаслідок інфляції вони втратили ці заощадження. Безу¬мовно, що держава повинна компенсувати втрати грома¬дян від знецінення заощаджень, нехай і не відразу. Людина не може бути в соціальній безпеці в ринкових умовах, як¬що у неї немає особистих заощаджень.
Важливий елемент соціальної політики держави — ін¬дексація грошових доходів населення залежно від підвищення індексу споживчих цін, тобто захист доходів людей від ін¬фляційного зростання цін.
Недоліки як прямої, так і непрямої індексації доходів відомі. Так, індексація має інфлятогенний характер; вона сприяє формуванню стійких інфляційних очікувань, пе¬рекручує структуру доходів, необгрунтоване зменшуючи їх реально зароблену частку, і тим самим послаблює сти¬мули до праці. Ось чому механізм індексації грошових доходів піддається критиці з боку багатьох економістів. Світовий досвід індексування грошових доходів населен¬ня переконує в тому, що цим заходом соціального захис¬ту слід користуватися з великою обережністю.
Якщо держава вирішили все ж таки проводити індек¬сацію доходів, то вона (індексація) повинна бути непов¬ною. Для стримування інфляції, як свідчить практика, розмір індексаційних виплат не повинен перевищувати 70-80 відсотків від загального зростання цін.
Мабуть, найскладнішою проблемою при реалізації соціальної політики є оптимізація співвідношення мас¬штабів соціальної державної допомоги населенню і розмі¬рів (рівня) доходів, які воно отримує.
У ринковій економіці не варто перебільшувати роль державних соціальних програм (суспільних фондів спо¬живання). Розширення суспільних фондів споживання знижує стимулюючу роль доходів, так як із кола засобів життєзабезпечення, які можна було б придбати за гроші, випадають важливі соціальні блага і послуги. Державна система соціального захисту повинна відігравати підпо¬рядковану роль і мати адресний характер, тобто стосува¬тися    переважно    особливо   неімущих   верств, непрацездатної частини населення.
Проблема оптимального поєднання державної со¬ціальної політики і ринкових стимулів до праці і вироб¬ничої діяльності є ключовою для всіх економічних концепцій добробуту. Державний патерналізм, який хо¬вається за мімікрією рівності і справедливості, на ділі не¬гативно впливає на розвиток економічних відносин, призводить до падіння економічної активності. У кінце¬вому підсумку (і це загальновідомий факт) розміри со¬ціального  захисту  малоімущих  верств   населення визначаються ефективністю господарської діяльності пра¬цюючих, дієвістю матеріальних стимулів до праці і еконо¬мічної діяльності.
Соціальна політика в умовах здійснення анти-кризових заходів спрямовується на недопущення по¬дальшого зубожіння населення, забезпечення фі¬зіологічного мінімуму споживання для найменш захищених груп, збереження   соціальної рівнова¬ги в суспільстві.
Основні завдання та пріоритети в соціальній полі¬тиці:
1. Проведення економічних реформ, які були б тісно пов'язані з твердими соціальними гарантіями для робітників, селян, інтелігенції, підприємців.
2. Докорінна реструктуризація всієї системи со¬ціальної Інфраструктури суспільства та недопущен¬ня руйнації нинішніх соціальних надбань.
3. Створення працездатним особам умов для от¬римання роботи у відповідності з рівнем кваліфі¬кації. ефективної 1 якісної праці, справедливого заробітку, підвищення кваліфікації, зміни професії, оздоровлення 1 відпочинку.
Невідкладне здійснення глибокого реформуван¬ня заробітної плати, поклавши в основу вартість життя, рівень кваліфікації, соціальні гарантії,
На кризовому етапі застосувати лімітування фонду заробітної плати в залежності від обсягів вироб¬ництва, коригованих на Індекс цін Із врахуванням граничного рівня рентабельності. Зміцнювати слу¬жби зайнятості, налагодити систему перекваліфіка¬ції з врахуванням насамперед структурного безро¬біття, запровадити систему матеріальної підтрим¬ки безробітних з гнучкими термінами допомоги у розмірах не нижче фізіологічного мінімуму.
4. З метою зупинення тенденції до вимирання нації забезпечити підтримку сімей з дітьми. В кри зовий період адресну допомогу спрямувати сім'ям. де доходи на кожного члена не сягають фізіологіч¬ного мінімуму.
5. Створити юнакам і дівчатам рівні стартові можливості для отримання безплатної якісної освіти і кваліфікації та ефективного працевлаштування.
Встановити розмір державних стипендій в залеж¬ності від середнього доходу сім'ї або особистого де-коду студента. Передбачається введення системи пі¬льгового кредитування молоді для здобуття фаху та перекваліфікації, пільгового кредитування та міні¬мального оподаткування молодіжного підприємницт¬ва.
6. Соціальний захист Інвалідів та пенсіонерів пе¬редбачається забезпечити шляхом приведення міні¬мальних розмірів пенсій у відповідність з розміра¬ми фізіологічного мінімуму споживання: всі дота¬ції пенсіонерам 1 інвалідам доцільно спрямувати у вигляді грошової допомоги безпосередньо конкрет¬ним особам: ввести поряд з державним соціальним забезпеченням пенсійне страхування.
15)    АПК: проблеми та їх вирішення
. Аграрний сектор в Україні: аналіз стану
Вже протягом багатьох років сільське господарство України зна¬ходиться у кризовому стані. Порівняно з аграрними секторами багатьох інших країн українське сільське господарство мало пристосувалося до ринкових умов. Наслідком є руйнація основних фондів та погіршення матері¬ально-технічного постачання сільського господарства. Це з свого боку знаходить відображення у спаді обсягів виробництва, який триває від початку процесу реформ, та різкому зни¬женні продуктивності праці у сільському господарстві України. Але оскільки спад виробництва у сільському госпо¬дарстві є все-таки меншим, ніж у деяких інших секторах еко¬номіки та у народному господарстві загалом, можна було б зро¬бити висновок, що відносна конкурентоспроможність сільського господарства в Україні попри спад виробництва зросла.
Торгівля сільськогосподарською продукцією дуже постражда¬ла від спаду виробництва та розриву торговельних зв'язків з ко¬лишніми радянськими республіками та країнами східного блоку. Обсяги експорту всієї аграрної продукції знизи¬лися щонайменше на 50 %.Ч астка аграрного експорту є відчутною і має важливі наслідки для платіжного балансу країни. (Наприклад: з 1990 р. виробництво зерна в Україні знизилося більш ніж на 20 млн тонн, а при те¬перішніх цінах на зерно на світових ринках експорт такої кількості зерна міг би принести прибуток близько 4 млрд доларів США).
2. Ресурсне оснащення як фактор конкурентоспроможності
Україна має майже унікальну комбінацію таких факторів, як близькість до міжнародних ринків і ресурси для виробництва сільськогосподарських товарів. Україна — велика за територією країна зі значними ресурсами сільськогосподарських угідь в пе¬рерахунку на душу населення. Більш того, ці угіддя завдяки їх особливій якості та сприятливому клімату мають вели¬кий потенціал урожайності. З огляду на такі ресурси не дивно, що по виробництву рослин¬ницької продукції, а також молока на душу населення показники в Україні вищі, ніж у середньому у світі або Європі. У цих видах продукції показники на душу населення в Україні є аналогічними до показників у таких традиційних експортерів аг¬рарної продукції, як Канада, Франція та США. Лише по м'ясу Україна знаходиться нижче середньоєвропейського рівня. Навіть до початку пе¬рехідних процесів урожайність у рослинництві або доробок у тваринництві були набагато нижчими, ніж у країнах з ана¬логічними запасами ресурсів.
3. Причини спаду виробництва у сільському господарстві України
До початку трансформаційного процесу більша частина аграрної продукції вироблялася великими підприємствами. Разом з тим уже тоді особисті підсобні господарства на своїх невеликих ділянках робили значний внесок у ви¬робництво. На присадибних ділянках обсяги виробництва дещо зросли, тоді як у великих підприємствах вони істотно скоротилися.
Неявне та явне оподаткування сільського господарства. Досі сільське господарство не могло повністю розкрити свій потен¬ціал, тому що, зокрема, воно оподатковувалось як безпосередньо, так і у прихованих формах. По-перше, великим підприємствам на продукцію, яку вони мусять постачати державі, як і раніше, вста¬новлюються ціни, нижчі за ціни зовнішньоторговельного пари¬тету. По-друге, оплата часто здійснюється з великим запізненням. То ці запізнення з оплатою на декілька місяців означають значне зменшення реальної ціни.
Великі трансакційні видатки у великих сільськогосподарських підприємствах. Середня забезпеченість земельними ресурсами та поголів'я худоби в сільськогосподарських підприємствах в Ук¬раїні значно більші, ніж у країнах з ринковою економікою. Уряд України хоче й надалі сприяти розвиткові сільського господарст¬ва на основі великих підприємств. Стосовно обгрунтування цього часто вказується на зменшення виробничих витрат у великих підприємствах. Однак при цьому залишаються поза увагою транс-акційні видатки, які виникають у великих сільськогосподарських підприємствах у зв'язку з контролем за наслідками праці та дот¬риманням трудової дисципліни. Однак саме ці витрати на ор¬ганізацію праці обмежать зменшення загальних витрат у сільсь¬кому господарстві.
Спад виробництва у сільському господарстві України переживають переважно великі підпри¬ємства. Низька трудова дисципліна на цих підприємствах загаль¬новідома. Причиною цього є поведінка як керівників, так і пра¬цівників. Оскільки керівників сьогодні вибирають на загальних зборах членів підприємства або їх представників, цим керівникам здається доцільним не наполягати на суворому виконанні умов трудових договорів. Окрім цього, керівники великих підприємств надають корми та добрива для особистих підсобних господарств працівників та пенсіонерів за значно нижчими цінами, ніж можна було б одержати при їхньому альтернативному продажі.
Однак зниження трудової дисципліни зумовлюється не лише поведінкою керівників, а також і поведінкою працівників. По-перше, їх мотивація до праці не дуже висока внаслідок невелико¬го заробітку, який до того ж виплачується із затримками. По-дру¬ге, очевидно, що збільшилася їхня зацікавленість у тому, щоб працювати на своїй ділянці, а не на підприємстві.
Незадовільне пристосування структур аграрних підприємств до нових умов. Яскраво виражена подвійність структури сільсь¬кого господарства в Україні з її поділом на великі підприємства та підсобні господарства не придатна для подолання проблем, викликаних ринковими умовами. Без державної підтримки великі підприємства здебільшого були б неконкурентоспроможними на міжнародному рівні, навіть за світових цін. Що ж до підсобних господарств, то вони хоча і є конкурентоспроможними, але лише тому, що неявне субсидіюються великими підприємствами та от¬римують від них матеріальні ресурси. Більшість цих господарств була б за ринкових умов теж нежиттєздатною.
Тому слід віддавати перевагу тим заходам, які заохочували б не збереження існуючого стану, а розвиток конкурентної боротьби між підприємствами за обмеже¬ний виробничий фактор «земля». Така конкуренція за землю сприяла б тому, щоб земля переходила до «найстараннішого» го¬сподаря, що, в свою чергу, підвищувало б ефективність сільсь¬кого господарства в цілому.
Затори у системі збуту. На конкурентоспроможність мають визначальний й витрати на трансакції між підприєм¬ствами.  Трансакція – банківська операція, що складається з переказу грошей з одного рахунку на інший. Будь-яке підвищення вартості трансакцій у торгівлі з вітчизняними та іноземними підприємствами спричинюється до зниження специфічних для підприємств цін продажу та (або) підвищення відповідних закупівельних цін. Прагнення підпри¬ємств до раціонального господарювання призведе за такої ситу¬ації до спроб збільшити обсяги самозабезпечення за рахунок власної переробки сировини і створити таким чином кращу осно¬ву для бартерних операцій. Від початку перехідного проце¬су витрати на трансакції між підприємствами в Україні дійсно значно зросли.
Ці великі витрати на збут сільськогосподарської продукції зу¬мовлені в першу чергу інституційними недоліками, найваж¬ливішим з яких є відсутність конкуренції. Питання щодо того, хто має право зберігати, транспортувати чи вантажити зерно, вирішується не виключно на анонімному ринку послуг по збуту продукції, а бю¬рократичним шляхом і в залежності від особистих стосунків. Внаслідок високих цін збуту ціни виробника в Україні значно нижчі, ніж ціни на світовому ринку. Тому сільське господарство від сприятливих зараз експортних умов виграє менше, ніж воно могло б мати, якби існувала еластична пропозиція послуг по ре¬алізації продукції.
Витрати на трансакції в міжнародній торгівлі. Вза¬ємозв'язок між світовими та внутрішніми цінами в Україні вирі¬шальною мірою залежить від експортної політики країни. На по¬чатку трансформаційного процесу була впроваджена розгалужена система експортних квот і ліцензій. У 1994 р. для більшості про¬дуктів ці квоти й ліцензії були скасовані. З початку 1996 р. експорт аграрної продукції офіцій¬но не підлягає ні квотуванню, ні ліцензуванню.  На фоні відносно ела¬стичного попиту на український аграрний експорт в цілому це збільшення витрат в короткостроковому періоді означає ско¬рочення експортних доходів та цін виробника. В тривалішій пер¬спективі втрати ще більші, тому що зменшення обсягів торгівлі зумовить скорочення інвестицій у торговельну інфраструктуру порівняно зі звичайними умовами. Також відбувається значна деформація структури торгівлі, а саме в бік тих операцій, які можна здійснити відносно швидко і без ризику,
Правова невизначеність. Правові рамкові умови діяльності аг¬рарного сектору визначаються багатьма інстанціями (Адміні¬страцією Президента, Кабінетом Міністрів, міністерствами, пар¬ламентом, Національним банком, різними державними коміте¬тами). Рішення, які ухвалюються цими інстанціями, часто погано скоординовані й нерідко суперечать одне одному через невиз¬наченість повноважень та відмінність цілей. Закони часто зміню¬ються, причому інколи навіть зі зворотною дією. Вітчизняні та іноземні підприємці, які були б готові нести комерційний ризик діяльності в Україні, мусять побоюватися, що раптові зміни політики можуть звести нанівець всі їхні плани.
Розвиток аграрного сектору ускладнюється також відсутністю правових гарантій щодо торговельного партнера.Відсутність надійної правової системи дозволяє порушувати договірні умови. З цієї причини існує тен¬денція до уникнення масштабних угод, а ділові відносини розви¬ваються лише на основі довіри, яка створюється в ході кропіткої і повільної роботи.
4. Шляхи виходу з кризи
Реалізація сільськогосподарського потенціалу— а отже, і май¬бутня конкурентоспроможність аграрного сектору — залежатиме в Україні від двох істотних факторів.
По-перше: в якому обсязі відбуватиметься адаптація у викори¬станні земельних угідь та у структурі тваринництва? Стара схема відведення площ під різні культури, сформована плановою економікою, не орієнтувалася на альтернативні витрати у народному господарстві. В Україні, де ця схема, напевно, була досить деформованою ще за старих часів, використання площ ще й сьогодні залишається майже незмінним. На сьогодні час бракує механізму, за допомогою якого земля переходила б до кращого господаря.
По-друге: в якому обсязі можуть бути збільшені врожайність у рослинництві чи продуктивність тваринництва, хай навіть при збереженні нинішньої форми використання площ, але завдяки ви¬користанню кращих ресурсів. Завдяки поліпшенню техніки можна знизити вироб¬ничі витрати по всіх видах сільськогосподарської продукції в Ук¬раїні. Завдяки цьому можна збільшити абсолютні переваги щодо витрат або ж зменшити їх абсолютні недоліки, збільшити експорт та зменшити імпорт. Однак якщо виробництво спрямоване на максимізацію добробуту, тоді воно повинно орієнтуватися на відносні переваги щодо витрат. Навіть якщо Україна завдяки ви¬користанню кращої техніки зможе налагодити більш дешеве ви¬робництво багатьох сільськогосподарських продуктів та їх вигідний експорт, добробут країни можна максимізувати не за рахунок однакового інвестування у виробництво всіх цих про¬дуктів, а за рахунок відмови від виробництва деяких з них на ко¬ристь спеціалізації тих видів продукції, які є відносно конкурен¬тоспроможними.
Сильний спад аграрного виробництва пояснюється в першу чергу високим рівнем неявного оподаткування. Експортні пари¬тетні ціни в Україні знаходяться значно нижче рівня цін на сві¬товому ринку. Окрім цього, цінове співвідношення всередині країни не відповідає співвідношенню на світовому ринку. Тому до сільськогосподарських підприємств не доходять сигнали, які б змушували їх пристосовуватися до умов на світовому ринку. Підвищення експортних паритетних цін можна було б здійснити протягом короткого часу навіть при нинішній структурі вироб¬ництва і споживання завдяки зниженню витрат на трансакції. І навпаки, для мобілізації значних наявних ресурсів продуктив¬ності потрібно поліпшити конкурентоспроможність вітчизняних підприємств. Однак це вимагало б пристосування до умов на світовому ринку та переходу підприємств до господарювання під власну відповідальність, тобто такого розвитку подій, якого мож¬на досягти, очевидно, лише у середньостроковій перспективі.
Значний потенціал сільського господарства України можна розвинути, якщо уряд у майбутньому переведе стрілки у пози¬тивному напрямку. Нинішня слабкість українського аграрного сектора лише на перший погляд зумовлена відсутністю техніки і капіталів у підприємствах; безпосередніми причинами є брак структурних реформ та нерозвиненість інститутів ринку у системі виробництва та збуту, за що несе відповідальність уряд. Лише після усунення цих недоліків можна буде знайти довготермінове та ефективне розв'язання технічних та фінансових проблем сільського господарства України.
Аграрний сектор охопила глибока фінансово-економічна і соці¬альна криза, що супроводжувалася різким спадом сільськогосподарського виробництва. У 1997 р. виробництво валової продукції сільського гос¬подарства по всіх категоріях господарств зменшилося (порівняно з 1990 р.) на 42,2 % (з 48,6 млн. до 28,1 млн. грн.). Водночас споживан¬ня продовольства у розрахунку на пересічного громадянина України знизилося до недопустимого рівня: м'яса - до ЗО %, молока - до 46, яєць - до 37, хліба - до 74, картоплі - до 34, овочів - до ЗО і фруктів - до 19 % від фізіологічної норми харчування.  На полицях магазинів пере¬важають продукти іноземного виробництва, ціна яких висока, а якість низька. Ці тенденції набули стабільного характеру, а рівень падання виробництва наближається до критичної межі. В 1997 р. витрати на обробіток грунту у землеробстві дорівнювали 5 млрд. грн., а весь уро¬жай, проданий за закупками і бартером, не перевищував 3 млрд. грн. У тваринництві витрати на утримання худоби, приміщень і корми сягали 4 млрд. грн., а виручка - тільки 2 млрд. У цілому в 1997 р. витрати сільського господарства становили 18 млрд. грн., а надходження від продажу продукції - лише 10 млрд. 87,2 % господарств стали збитко¬вими. Практично зруйновано галузі промислового птахівництва і сви¬нарства, а також вівчарства, льонарства і хмелярства. Разом з тим оцінка продовольчих товарів, вироблених з сільськогосподарської си¬ровини, перевищує 50 млрд. грн., тоді як при належному фінансуванні виробничих потреб може досягти 87 млрд.
Порушення закону вартості призвело до значної втрати сільським господарством цінового паритету порівняно з промисловим виробниц¬твом. Кредитна і податкова політика не враховує специфіки цієї галузі з уповільненим оборотом капіталу. Процес розвитку форм власності та господарювання, а також реформування колективних господарств у більш раціональні господарські структури поки що не дають позитивного результату. Особливо руйнівну силу має диспаритет цін на сільськогос¬подарську і промислову продукцію, зумовлений ігноруванням об'єктивних економічних законів вартості та відтворення. Як наслідок, за останні 7 років виробництво продукції сільського господарства скоротилося більш як на половину.
До того ж, помилкова політика держави щодо значних обсягів надходження продовольчих ресурсів за імпортом призводить до пря¬мого підриву вітчизняного сільськогосподарського виробника.
Недосконала і малоефективна організація державного управління АПК не відповідає сучасним вимогам. Сьогодні для неї характерні низька економічна обгрунтованість, нерідко - некомпетентність, аван¬тюрна поспішність у прийнятті життєво важливих рішень, які зачіпають інтереси багатьох людей, непослідовна реалізація на практиці прийня¬тих (як правило, тимчасових) положень, аграрної політики як сукуп¬ності технологічних, технічних, соціально-економічних, фінансових і правових заходів.
Взагалі можна назвати такі основні причини сучасного кризового стану аграрного сектора:
- відсутність до цього часу стратегічно спрямованої та всебічно відпрацьованої державної аграрної політики; хибність сформо¬ваної на перших етапах незалежності під впливом частини політиків і економістів думки про те, що в умовах ринку регу¬лююча роль держави не тільки не доцільна, але й шкідлива (в урядових колах панувала думка, що за колишньої системи управління українське село буквально розквітало, і про дальше його піднесення годі думати, внаслідок чого нині переважає аг¬рарна політика регіональних (обласних і районних) державних структур або й окремих посадових осіб, яка не завжди узгоджується з чинним законодавством і суперечить прогресивним аграрним перетворенням; підтвердженням цьому є той факт, що в 1997 р. фінансування протиепізоотичних заходів було забезпечено лише на 58,3 %, реалізації державної програми селекції в :рослинництві - на 38,4, державної програми селекції у тварин¬ництві - на 49,3, докорінного поліпшення земель - на 26,3, по¬повнення фонду підтримки фермерських господарств - на 27,8 і підтримки виробництва продукції тваринництва - на 6 % річної суми, закладеної до бюджету;
-- непомірний для колективних та індивідуальних виробників сіль¬ськогосподарської продукції диспаритет цін на неї та промислові вироби, що надходять до галузі, а також надмірний податковий і кредитний тиск;
- недооцінка владними структурами світового досвіду щодо не¬обхідності розпочинати відбудову економіки з сільського госпо¬дарства;
- викорінення сформованого ще за радянських часів споживацького ставлення до сільського господарства, що проявляється в нама¬ганні взяти від нього якнайбільше продукції за найнижчими цінами (ще й сьогодні сільське господарство України практично розгля¬дається як один з найдешевших донорів економіки). Наслідком такого ставлення до села є посилення його зубожіння. Українське село ніколи не було досить впорядкованим у соціальному і комунально-побутовому відношеннях. Тому. погіршення економічного розвитку села зумовлює подальше загострення його соціальних про¬блем, що, в свою чергу, спричиняє нові економічні ускладнення в сіль¬ському господарстві та в країні в цілому.
Вихід з ситуації, що склалася, бачиться у розробці та поетапному здійсненні стратегічно зорієнтованої державної аграрної політики.
Аналізуючи сучасний стан АПК і причини, які зумовили сталу тенденцію до спаду сільськогосподарського виробництва і поглиблення кризових явищ у його виробничій і соціальній сферах, робиш висновок, що нові підходи до формування аграрної політики України повинні визначатися з урахуванням таких засад:
- чесне визнання грубих помилок і прорахунків, які мали місце в розвитку АПК протягом тривалого періоду, визначення принци¬пових, науково обгрунтованих напрямів і методів економічних перетворень у цій сфері на основі становлення та розвитку бага¬тоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки;
- забезпечення дійсно пріоритетного розвитку АПК (при цьому7 мають бути чітко визначені та окреслені напрями цінових і фінансово-кредитних відносин для гарантування справедливого, еквівалентного обміну);
-    усунення недосконалої, довільно формованої практики ціноутво¬рення, стрімкого зростання цін, насамперед, на товари народного споживання, засоби виробництва і послуги для села, надуманої багатоканальної системи оподаткування, комерційних послуг банків, які грунтуються на високих процентних ставках плати за користування кредитом;
-    запровадження у період переходу до ринку державного цінового регулювання з метою досягнення паритетності цін на продукцію сільського господарства, здійснення заходів щодо підтримання цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників;
-    посилення впливу держави на економіку шляхом активного дер¬жавного регулювання, присутності великих держзамовлень, бюд¬жетної підтримки пріоритетних галузей, використання гнучкої податкової політики (лише державне регулювання в кризовий період дозволяє сконцентрувати ресурси на пріоритетних на¬прямах і створити необхідні передумови для економічного зро¬стання; винятково важливо визначити, що саме слід виробляти, а не просто нарощувати будь-який вид продукції);
-    надання товаровиробникам дійсної свободи і самостійності що¬до вибору форм власності та господарювання, виробництва і продажу продукції, розподіл} одержаних доходів і визначення справедливої винагороди за працю, створення рівних економічних умов для всіх суб'єктів господарювання (шкідливим є твердження про те, що тотальна приватизація виробничих ресурсів (включаючи і землю) є чи не єдиним засобом розв'язання корінних завдань оновлення АПК: світовий досвід аграрних перетворень говорить, що головним стимулюючим фактором розвитку виробництва є не право виробників на власність, а їх право на результати своєї праці, можливість використання всієї виробленої про¬дукції та одержаних від цього доходів на власний розсуд;
-    ефективна гнучка система державної підтримки сільського гос¬подарства як обов'язкова умова нової аграрної політики (досвід розвинутих країн показує, що вони надають цій галузі всебічну і значну фінансову допомогу; така політика має бути спрямована не тільки на виробництво достатньої кількості продукції, але й на збереження природного середовища, закріплення населення в сільській місцевості, підтримання традиційного способу життя на селі, тощо);
-    відмова раз і назавжди від ідеї бездотаційного функціонування цієї життєзабезпечуючої галузі економіки (не можна виключати й такого варіанта, при якому в період переходу до ринку сільське господарство може бути виведене з-під всеохоплюючого впливу ринкової стихії, про що говорить досвід усіх високорозвинутих країн Західної Європи, СІЛА, Канади, Австрії, а також Китаю). Економіка цих країн базується на принципах активного втручання держави в розвиток сільського господарства шляхом регулювання мак-роекономічних пропорцій, які формують паритетність цін на продукцію промисловості та сільського господарства, а також обсяги виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, компенсуючи збитки, яки її товаровиробники можуть зазнати від прийнятих державою рішень. Адже сільськогосподарське виробництво є пріоритетною галуззю, і тому в цих країнах існує якщо не повне, то значне підпорядкування розвитку багатьох інших сфер економіки інтересам саме продовольчого сектора, що, в свою чергу, є запорукою досягнення високих кінцевих результатів.
Найважливішими концептуальними підходами до розробки і практичної реалізації такої аграрної політики слід вважати:
- чітке визначення кінцевої мети аграрної політики, якою доцільно визнати відновлення і зміцнення місця та ролі України в світовому виробництві продукції сільського господарства, з поступальною орієнтацією на виведення цієї галузі української економіки на рівень найрозвинутіших в аграрному відношенні країн світу;
- підпорядкування суті, цільового призначення, етапів і способів здійснення аграрної політики інтересам селянина (не протистав¬ляючи інтереси селян і держави, слід виходити з того, що інтерес селянина є пріоритетним, визначальним, а інтерес держави -похідним від нього);
- поступальну орієнтацію на комплексне розв'язання проблем соці¬ально-економічного розвитку АПК в усіх його складових - сіль¬ському господарстві, переробних галузях, соціальній та виробничій інфраструктурах.
Досвід переконує, що, не розв'язавши головного продовольчого питання, не віднайшовши правильних, зважених підходів до здійснення аграрних перетворень в Україні, не зрозумівши істинних прагнень і запитів селянина, не зробивши всього необхідного для їх задоволення, не мож¬на розраховувати на швидкий вихід з глибокої економічної кризи держави.
16)    Макродинамічна ситуація в сучаснії Україні
17)    Валюти і Валютний ринок і стан, проблеми та їх вирішення
Валюта – это не новый вид денег, а особый способ их функционирования, когда национальные деньги опосредуют международные торговые и кредитные отношения. Таким образом, деньги, используемые в международных экономических отношениях, становятся валютой.
Различают понятия «национальная валюта» и «иностранная валюта».
Под национальной валютой понимается  установленная законом денежная единица данного государства. Национальная валюта – основа национальной валютной системы. В международных расчетах обычно используется иностранная валюта – денежная единица других стран. К иностранной валюте относят иностранные банкноты и монеты, а также требования, выраженные в иностранных валютах в виде банковских вкладов, векселей и чеков. Иностранная валюта является объектом купли-продажи на валютном рынке, хранится на счетах в банках, но не является законным платежным средством на территории данного государства (за исключением периодов сильной инфляции). Категория «валюта» обеспечивает связь и взаимодействие национального и мирового хозяйства.Валюты по степени конвертируемости, т.е. размену на иностранные, различаются на:
?    Свободно конвертируемые валюты, без ограничений обмениваемые на любые  иностранные валюты. В новой редакции Устава МВФ (1978 г.) это понятие заменено понятием «свободно используемая валюта». МВФ отнес к этой категории доллар США, марку ФРГ, иену, фунт стерлингов, французский франк. Фактически свободно конвертируемыми считаются валюты стран, где нет валютных ограничений по текущим операциям платежного баланса, - в основном промышленно развитых государств и отдельных развивающихся стран, где сложились мировые финансовые центры или которые приняли обязательство перед МВФ не вводить валютные ограничения;
?    Частично конвертируемые валюты стран, где сохраняются валютные ограничения;
?    Неконвертируемые (замкнутые) валюты стран, где для резидентов и нерезидентов введен запрет обмена валют.
Мировой валютный (форексный) рынок включает отдельные рынки, локализованные в различных регионах мира, центрах международной торговли и валютно-финансовых операций. На валютном рынке осуществляется широкий круг операций, связанных с внешнеторговыми расчетами, миграцией капитала, туризмом, а также со страхованием валютных рисков и проведением интервенционных мероприятий.
С одной стороны, валютный рынок – это особый институциональный механизм, опосредующий отношения по купле-продаже иностранной валюты между банками, брокерами и другими финансовыми институтами. С другой стороны, валютный рынок обслуживает отношения между банками и клиентами (как корпоративными, так и правительственными и индивидуальными). Таким образом, участниками валютного рынка являются коммерческие и центральные банки, правительственные единицы, брокерские организации, финансовые институты, промышленно-торговые фирмы и физические лица, оперирующие с валютой.
Максимальный вес в операциях с валютой принадлежит крупным транснациональным банкам, которые широко применяют современные телекоммуникации. Именно поэтому валютные рынки называют системой электронных, телефонных и прочих контактов между банками, связанных с осуществлением операций в иностранной валюте.
18)    Реформування системи держуправлцння економікою країн
Держава як економічний суб'єкт є носієм загальних еко¬номічних інтересів й реалізує їх, а всі інші економічні суб'єкти — носіями приватних економічних інтересів.
Інша суттєва відмінність держави як економічного суб'єкта. що випливає з попередньої, полягає в тому, що всі інші еконо¬мічні суб'єкти є власниками тих чи інших факторів виробництва і метою своєї діяльності вважають отримання доходу, що висту¬пає формою реалізації їхньої власності. Головне ж призначення держави як економічного суб'єкта — не отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх інших економічних суб'єктів, і саме в цьому регулюванні полягає власна економічна діяльність держави. Для виконання цієї функції держава ке обов'язково повинна сама бути власником. Більше того, саме при відсутності у держави власності вона має можливість не заінте¬ресовано, більш вільно й справедливо, а отже, й ефективно здійс¬нювати економічне й соціальне регулювання.
В незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спря¬мованих на спробу розв'язання поточних питань кризо¬вого стану економіки. Але, як засвідчує вже і певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політи¬ка держави.
Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програму¬вання. Сьогодні це найбільш розвинута і поширена фор¬ма державного втручання в економічні і соціальні про¬цеси, впливу на процес відтворення, її виникнення і роз¬виток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економі¬ки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.
Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснює¬ться шляхом зниження ступеня директивності централі¬зованого планування і надання йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, ію-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під¬приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створен¬ні загальних умов діяльності виробників. Для цього не¬обхідно диференціювати підходи до державного управ¬ління різними групами підприємств залежно від викону¬ваних ними функцій у народному господарстві.
Наприклад, вирішальним може бути директивне пла¬нування і управління стосовно підприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За держав¬ними контрактами, у яких держава виступає рівноправ¬ним партнером і бере на себе певні зобов'язання, пра¬цюють підприємства важкої індустрії.
В цілому система державного планування і управлін¬ня має займатися не встановленням розмірів випуску окремих видів продуктів та їх розподілом, а визначен¬ням загальних правил господарювання, нормативних меж і умов діяльності підприємств.
Аспекти переорієнтації:
Нова адміністрація усвідомлювала, що є іще час і ресурси для того, щоб зупинити процес занепаду та криміналізації економіки і спрямувати економічні реформи в конструктивне русло. Ключовими аспек¬тами такої переорієнтації є: активізація виробничих інвестиційних процесів із найбільш ефективним використанням всіх внутрішніх і широким залученням зовнішніх інвестиційних ресурсів при послідовному введенні механізмів банкрутства і звільнення від тя¬гаря неефективного виробництва, а також послідовна політика зростання особистих доходів в структурі ВНП і перерозподілу цих доходів в реінвестиції.
Останнє є неодмінною умовою справжньої, а не декларативної "соціальної орієнтації ринкової економіки" і може бути визначено як розширення | соціальної бази ринку капіталів. По суті саме в цьому аспекті реформ реалізується їх головний соціально-економічний вибір: чи здійснюються вони в інтересах меншості з неминучою деградацією економіки, особистості і держави, а чи в інтересах більшості з неухильним зростанням як особистого багатства гро¬мадян, так і посилення держави.
Здійснення другого вибору вимагає комплексної високопрофесійної економічної політики, яка б вклю¬чала заходи щодо земельної реформи, серйозні зміни в механізмах, темпах і орієнтирах приватизації, ство¬рення нової, набагато простішої і ефективнішої подат¬кової системи, всебічного заохочення підприє¬мництва, в т.ч. шляхом радикального зниження подат¬кового тягаря, нові підходи до формування і виконан¬ня бюджету, ретельне використання держкапіталу в інтересах створення повноцінного ринку капіталу і розширення його соціальної бази тощо.
Основні орієнтири такого економічного курсу були накреслені ще в доповіді Президента у Верховній Раді у жовтні 1994 року.
Але слід усвідомити, що здійснення такого курсу вимагає не лише високого професіоналізму і глибо¬кого розуміння сутності проблем з боку сам'их реформаторів, але, насамперед, зміни існуючого пра¬вового простору, всієї архаїчної системи законодав¬ства, яке об'єктивно блокує будь-який прогрес в сфері економіки і суспільного розвитку. Ця обставина змушувала адміністрацію акцентувати увагу на політичних аспектах державного будівництва, які невіддільні від проблем подолання економічної кризи, причому цей зв'язок "політики з економікою" виявляється тим сильнішим, чим глибшою є економічна криза, що спіткала нас.

19)    Розвиток економічних відносин із країнами СНД
20)    Інвестійна політика в Українв,активізація
Виділимо особливості та перспективи інвестування в Україні. Можна констатувати, що Україна ще не створила політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних та ефективних зовнішніх кошгів у потрібних обсягах і формах. Виділимо низку пріоритетних напрямків для іноземного інвестування:
1.    аграрний сектор(алетреба зазначити, що на сільське господарство можна розраховувати лише у плані внутрішнього споживання, а не експорту через насиченість і гостру конкуренцію на аграрних ринках Заходу та їхньою сильною митною захищеністю, а також через несприятливу екологічну ситуацію в Україні, що спричиняє невідповідність продукції рослиіяпщтва й тваринництва світовим санітарним і якісним стандартам),
2.    кондитерська промисловість, зокрема виробництво соків, шоколаду,
3.    нафтогазовийкомплекс(пєредусш це стосується будівництва Одеського терміналу, нафтопроводу Одеса - Броди, реконструкції п'яти нафтопере¬робних заводів у Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську, Одесі та Херсоні, газоперекачувальних сганцій),
4.    аерокосмічнийпотенціал,
5.    літакобудування,
6.    машинобудівні галузі{за деякими підрахунками, їхня комплексна інвестиційна підтримка за рахунок зовнішніх та внутрішніх коштів здатна довести питому вагу даної продукції у загальному обсязі експорту України до 30-35 %),
7.    військово-промисловий комплекс(здається також необхідним розробити програму залучення іноземного капіталу до процесу конверсії оборонних підприємств та захисту українських технологій і авторських прав у даній сфері),
8.    галузі видобувної промисловості,
9.    курортно-рекреаційна галузь,
10.    об'єкти незавершеного будівництва.
У галузі стимулювання надходження в Україну іноземних інвестицій важливою складовою є податкова система. Тому вивчення зарубіжного досвіду оподаткування має велике практичне значення.
У 90-ті рр. основною тенденцією у державному регулюванні іноземних прямих інвестицій стала лібералізація. Існує три рівні регулювання:
двосторонній, регіональний та багатосторонній. На всіх трьох рівнях усе більшого значення набуває розвиток концептуальних основ, принципів та стандартів міждержавної координації регулювання прямих іноземних інвестицій. Збільшується кількість спеціальних угод з інвестиційних питань, у яких закріплюються умови допущення інофірм на ринки та захисту інтересів інвесторів.
Проблеми прямих іноземних інвестицій розглядаються на таких регіональ¬них та міжрегіональних форумах, як НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР, а також у рамках Зони вільної торгівлі Північної та Латинської Америки, Європейсь¬кої Енергетичної Хартії. 00Н теж намагається зберегти свою традиційно високу роль у вивченні процесів міжнародного інвестування та виробленні заходів практичної політики стосовно ТНК.
Отже, інвестиційні обміни стають однією з найважливіших характеристик сучасного міжнародного економічного життя та однією з найголовніших тем міжнародних політичних відносин. Можливість привнести спільно з прямим інвестуванням непрямі технологічні переваги (підготовка кадрів тощо) змушує замислитися над заохоченням надходжень інвестицій з метою збільшення цих другорядних ефектів із зростанням обсягів інвестування. Безперечно це є дуже актуальним на даний період для України.
Для залучення іноземних інвестицій в Україну та їх ефективного використання необхідно:
1. На державному рівні відмовитися від мети залучення іноземних інвестицій будь-якою ціною, тобто не ставити іноземні компанії в більш привілейоване положення, ніж національні. Разом з тим, надати їм принаймні національний режим та ряд гарантій, які широко використовуються в світовій практиці, як засоби залучення іноземних інвестицій.
2. Чітко визначити сфери (аж до самих підприємств) цілком або частково закритих для іноземних інвесторів, а також те, де закордонні капіталовкладення спеціально б заохочувались. Одночасно розробити такі програми заохочення іноземних інвестицій, які не давали б можливості всім без вийнятку користуватися пільгами та привілеями.
3. Оскільки більша частка іноземних інвесторів на українському ринку — це невеликі та середні підприємства, стимулювання та заохочення малого бізнесу може в певній мірі вплинути на подальший приток підприємницького капіталу.
4. Крім сприяння малого бізнесу необхідно розробити спеціальні програми розвитку відсталих регіонів, де іноземні компанії могли б нарівні з національними брати участь у різноманітних перспективних проектах.
5. Аналогічна політика заохочення іноземних інвесторів може застосовуватися і в галузевому розрізі.
6. Необхідно створити цілу мережу інформаційних центрів та агентств як в Україні, так і за її межами, з метою ознайомлення потенційних зарубіжних інвесторів з можливостями та перспективами роботи в Україні, а також наданням їм різних консультаційних послуг.
7. Крім створення нових спільних підприємств або з 100% іноземною власністю, вкрай необхідно розробити механізми використання таких форм проникнення іноземного капіталу, як злиття та поглинання.
8. Продовжити вирішення питань участі зарубіжних інвесторів в приватизації держмайна й придбанні цінних паперів українських підприємств.
9. Сприяти розширенню та поглибленню співробітництва України з іншими країнами світу в галузі інвестиції як на дво-, так й на багатосторонній основі.
В цілому, перспективи заохочення та використання іноземного капіталу в Україні багато в чому будуть залежати не лише від створення дійсно привабливого клімату для іноземних інвесторів, але й в значній мірі від успішного проведення економічних реформ.
Потенційні переваги, які мають іноземні інвестиції для народного господарства будь-якої країни, є чинними і для України; в уза¬гальненому вигляді їх можна представити таким чином:
— Прямі інвестиції відкривають простір для реструктуризації та модернізації виробничого апарату без нової заборгованості. Вони можуть стати каталізатором розвитку приватного під¬приємництва.
— Прямі іноземні інвестиції означають надходження додаткових коштів для вкладення (накопиченого за кордоном) капіталу в економіку країни-реципієнта і таким чином можуть сприяти економічному росту.
— Іноземні інвестиції сприяють залученню сучасних технологій, ноу-хау у сфері менеджменту та маркетингу, а також ство¬ренню нс(вих та збереженню існуючих робочих місць.
— Іноземний партнер залучається до економічного життя країни. На відміну від деяких колишніх представників керівного кад¬рового складу планової економіки іноземний інвестор за¬цікавлений у якнайвищій продуктивності та рентабельності капіталовкладень. Завдяки перспективним чи ретроспектив¬ним зв'язкам з'являються важливі імпульси для вітчизняної промисловості.
— Іноземні інвестиції стимулюють інтеграцію в систему між¬народного поділу праці. Завдяки цьому вони надзвичайно сприяють підвищенню конкурентоспроможності і створюють для партнера з СНД трамплін для експорту на Захід.
— Прямі іноземні інвестиції спроможні поглибити розуміння взаємозв'язків та закономірностей ринкової економіки. Забез¬печуючи досвідом роботи на сучасному ринковому підпри¬ємстві, вони також сприяють піднесенню трудової етики та зацікавленості в якості продукції. Чим більшого прогресу досягла та чи інша країна у переході до рин¬кової економіки, тим більше відзначено проектів ПІІ.
В загальному плані необхідно розробити надвідомчу політику сприяння іноземним інвестиціям, яка була б обов'язковою для
всіх державних установ. Як на середню, так і на довгострокову перспективу слід добиватися зростання довіри інвесторів до того, що умови для інвестування будуть поліпшуватися і залишати¬муться стабільними.
Якщо говорити конкретно, ми вважаємо, що у сфері сприяння іноземним інвестиціям в Україну пріоритетними є такі три за¬ходи: — право власності на землю, рівноправна участь іноземців у
приватизації,
— Агентство сприяння інвестиціям, формально засноване у 1995 р., повинно врешті-решт розпочати свою роботу; необхідно також запровадити посаду уповноваженого, відповідального за ШІ;
— правове забезпечення дієвості запроваджуваних законів, на¬самперед у сфері оподаткування; зниження зборів. В Україні треба ще багато зробити у сфері прямих іноземних інвестицій. Приклад інших східноєвропейських країн, де відбува¬ються реформи— в першу чергу Угорщини, — показав, що чистий приплив іноземних інвестицій може сприяти оздоровлен¬ню (фінансуванню) платіжного балансу за рахунком поточних операцій та технологічному оздоровленню економіки.
Іноземні інвестори знають, що для створення привабливого інвестиційного клімату зі стабільними, несуперечливими та про¬зорими правовими рамками потрібні роки. Разом з тим можна очікувати, що багато потенційних інвесторів будуть готові до по¬силення своєї діяльності в Україні, якщо процес реформ активно продовжуватиметься і якщо буде видно, що уряд оперативно й цілеспрямовано працює над усуненням згаданих перешкод.
21)    Демонополізація економіки України
Антимонопольна діяльність — це комплекс заходів,  які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення законодавства.
Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об'єднання), або повне викдючення кон¬куренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачі¬пало олігоіюлй, вони, як правило, не підпадали під дію анти-монопольйого законодавства.
До антимоноаольного законодавства належать також зако¬ни, які забороняють .або регулюють угоди підприємств, спря¬мовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі..
Тим самим законом заборонялися трести і картелі'(пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовува¬лися виробнича і правова самостійність компаній, що погли¬нались, а картельні угоди замінювалися негласними джентль¬менськими угодами або так званим лідерством у цінах.
Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно вело до істотного послаблення конкуренції або до встановлен¬ня монополій.
Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально ство¬рені органи.
Прийняття антимонопольних законів послаблює проце монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції. Вод ночас воно спрямовує утворення монополістичних об'єднань нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою та техно логічною залежністю).
На початку 1992 р. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конку¬ренції у підприємницькій діяльності». Він спрямований на де¬монополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідноз цим законом моно¬польним вважається становище, коли частка підприємця пере¬вищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорга¬нізацією (злиттям, приєднанням) фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і по¬садових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зло¬вживанням монопольним становищем та несумлінною конку¬ренцією. Антимонопольний комітет України та його територі¬альні управління мають право приймати рішення про приму¬совий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.
22)    Рентабельність основних галузей народно господарства
23)    Банківська система в Україні,роль комерційних банків в розвитку ринкових відносин
Банки выступают основными институтами кредитно-денежной системы. Именно они организуют обращение значительной части кредитных денег, занимающих доминирующее положение в общем объеме денежной массы. Более того, банки располагают возмож¬ностью создавать такие деньги и тем самым увеличивать их пред¬ложение.
Банковская система обеспечивает взаимодействие хозяйствую¬щих субъектов. Ее формируют:
1. Центральный банк. Он выступает главным кредитором всей банковской системы, обладает монопольным правом денежной эмиссии. Он контролирует состояние денежной системы страны и обеспечивает в случае необходимости те или иные меры по под¬держанию устойчивости денег. В роли центрального банка в нашей стране выступает Национальный банк Украины.
2. Коммерческие банки — это коммерческие организации, занимающиеся предпринимательством в сфере кредита, то есть ак¬кумулирующие и размещающие на принципах платности, срочности и возвратности свободные денежные средства. Они также обслу¬живают коммерческие операции по договоренности с клиентом, получая за это определенную плату. Коммерческие банки подраз¬деляются на универсальные, занимающиеся всем спектром банков¬ских операций, и специализированные, осуществляющие кредитно-финансовую деятельность в ограниченной сфере. Среди последних выделяются:
• инвестиционные банки, осуществляющие кредитование ка¬питального строительства;
• инновационные банки, предоставляющие кредиты под осуществление научно-технических программ;
• ипотечные банки, которые предоставляют ссуды под залог недвижимого имущества (земли, здании и т. п.).
Коммерческий банк представляет собой финансовый институт, который принимает вклады и выдает коммерческие ссуды. Можно сказать и так: банк — это предприятие, которое покупает и прода¬ет деньги. Он выступает в роли посредника между держателями вре¬менно свободных денежных средств и теми, кто в них нуждается.
Важной особенностью банковского дела является использование системы частичных резервов. Резервы коммерческих банков — это их активы, которые могут быть использованы для немедленно¬го удовлетворения требований вкладчиков. Норма резервов — это отношение суммы резервов к сумме вкладов, принятых банком.
Применение в банковском деле системы частичных резервов означает, что коммерческие банки в каждый данный момент вре¬мени располагают только частью денежных средств, необходимых для покрытия всех выданных ими обязательств. Другими словами, банки удерживают только часть полученных от вкладчиков денег, а остальные отдают в кредит. Роль резервов-активов выполняют:
наличные деньги, которыми располагает банк; средства, резерви¬руемые в обязательном порядке на корреспондентских счетах в Национальном банке Украины; кредиты, выданные предприятиям, домашним хозяйствам, другим банкам; ценные бумаги (акции, об¬лигации); имущество банка и другое.
Привлечение денег
Началом деятельности коммерческого банка является формиро¬вание денежной суммы, которую можно легко использовать для выдачи кредитов. Для этого банк должен привлечь временно сво¬бодные денежные средства, имеющиеся в распоряжении экономи¬ческих субъектов. Поставщиками денег могут быть домашние хо¬зяйства, предприятия, другие банки. Меры, принимаемые банком по привлечению временно свободных денежных средств, обычно называют депозитной политикой банка.
Вклады могут быть помещены в банк на разных условиях и вы¬полнять различные функции. В связи с этим выделяют следующие основные виды вкладов:
1) бессрочные (до востребования) — в этом случае стороны не обусловливают срок, на который помещаются деньги в банк. Роль таких вкладов выполняют остатки денежных средств на расчетных счетах предприятий, текущие депозиты и другие. По таким вкладам банк выплачивает наименьшие проценты, так как здесь для банка присутствует одно весьма существенное осложняющее обстоятельство — трудности в планировании этих средств, так как клиент имеет право вос¬требовать их немедленно;
2) срочные — это вклады с оговоренным сроком их размеще¬ния в банке. Может устанавливаться срок от одного месяца до года и более. За эти условия банк платит более высокие проценты; такие вклады для него предпочтительнее, так как дают возможность лучше использовать денежные ресурсы.
Существуют еще и другие виды вкладов: целевые (например, на детей), личные пенсионные счета и т. д.
Кроме привлечения вкладов, проведения платежей, выдачи кре¬дитов коммерческие банки осуществляют широкий спектр других банковских услуг.
1. Обмен валют. Коммерческие банки могут покупать и прода¬вать иностранную валюту в целях получения посреднического до¬хода. Предприятия и домашние хозяйства, покупая и продавая иностранную валюту, преследуют самые разнообразные интересы. Например, предприятие-импортер нуждается в иностранной валюте для закупки товаров за рубежом, предприятие-экспортер переводит выручку в иностранной валюте в национальные деньги.
2. Посреднические операции с ценными бумагами. Банк, например, может выступать в роли посредника при размещении акций какого-то предприятия или выполнять заказы своих клиентов на покупку или продажу акций.
3. Учет векселей. Вексель — это ценная бумага, удостове¬ряющая безусловное денежное обязательство векселедателя упла¬тить при наступлении срока определенную сумму денег владельцу векселя (векселедержателю). Учет векселя означает его покупку банком за вычетом определенного процента от суммы денежного обязательства, содержащегося в векселе.
4. Факторинг. Это переуступка банку клиентом-поставщиком неоплаченных платежных требований за поставленные товары или оказанные услуги и права получения платежа по ним. Клиент испы¬тывает дефицит собственных платежных средств и, чтобы ускорить денежные поступления, обращается в банк с предложением о про¬ведении факторинговой операции. Ее осуществление предполагает
оплату банком платежных обязательств поставщика, принятие за¬боты получения от него необходимых денежных средств в даль¬нейшем. За эту операцию банк взимает определенный процент от стоимости поставленной продукции. Таким образом, факторинг вы¬ступает как согласие банка за определенное вознаграждение пога¬сить (оплатить поставщику) стоимость продукции и взять на себя дальнейшие расчеты с получателем. Нередко операция факторинга применяется и во внешнеэкономических сделках.
5. Трастовые операции. Трастовая (или доверительная) опе¬рация — это добровольная передача владельцем какого-либо имущества, ценных бумаг или денежных средств банку права рас¬поряжаться данными объектами в целях наиболее выгодного ис¬пользования. Банк, выполняя эту функцию, получает часть дохода от полученной выручки.
6. Консалтинг. Это предоставление банковских консультаций по различным финансово-экономическим вопросам. Следует заме¬тить, что солидный банк обладает большими информационными ресурсами; его специалисты могут довольно успешно оценивать различные экономические ситуации, возможности предприятий, де¬лать прогнозные оценки.
Банки — це установи, функціями яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності й громадян за рахунок залучення коштів підприємств, організацій, населення, касо¬ве й розрахункове обслуговування, виконання валютних та інших операцій, передбачених законом. Банки — юридичні особи, цілком самостійні й незалежні від розпорядчих і виконавчих органів влади. Усі операції, що виконують банки, можна розділити на пасивні — залучення коштів (власні кошти й депозити клієнтів), активні — використання ресурсів банку у вигляді надання позичок, комісійні — посередницькі операції банків (обслуговування платежів, зберігання цінностей та ін.). Прибуток, який отримує банк, утворюється з різниці між відсотками за кредит, що отримує банк від позичальника, та відсотками по вкладах, які банк виплачує своїм вкладникам.
Банківська система більшості розвинених країн є дворівне¬вою: 1-й рівень — Центральний Банк, 2-й рівень — система комерційних і спеціалізованих банків. Центральний банк є головним банком країни, її емісійним центром. Він прово¬дить єдину кредитно-грошову політику, організовує міжбанківські розрахунки, координує діяльність інших банків, визначає курс національної валюти, створює діяльність дер¬жавної скарбниці, зберігає резервні фоиди грошових знаків, коштовних металів, золотовалютні запаси. Правління НБУ призначається Верховною Радою України. Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах, вони повинні мати статутний фонд, страховий та резервний фонди й бути зареєстрованими в ЦБ. Як вже відзначалося, ко¬мерційні банки займаються кредитно-розрахунковим, касо¬вим та іншим обслуговуванням підприємств, організацій, населення. Іноді виділяються спеціалізовані банки: іпотечні (позички під заставу землі, нерухомості), інноваційні (позич¬ки на впровадження нових науково-технічних розробок), споживчий кредит (кредитування населення) тощо. Окрім банків у фінансово-кредитній галузі діють і інші посередни¬ки — страхові компанії, приватні пенсійні та інвестиційні фонди, трастові компанії.
Національний банк України виконує такі функції:
- емісійного центру держави;
- забезпечення стабільності та зміцнення грошової одиниці, визначення її курсу по відношенню до валют інших країн;
- проведення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредиту, валютних відносин;
- захисту інтересів кредиторів та вкладників банків на основі визначення загальних правил регулювання діяльності комерційних банків та контролю за їх дотриманням;
- організація міжбанківських розрахунків;
- координація діяльності банківської системи України;
- організації діяльності державної скарбниці України;
- зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів, золотовалютних запасів (резервів);
- накопичення золотовалютних резервів та здійснення операцій по їх розміщенню;
- встановлення зв'язків та відстоювання інтересів України в центральних банках інших країн, міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях;
- організації системи касового виконання бюджету;
- купівлі, продажу державних цінних паперів;
- регулювання рівня процентних ставок;
- кредитування комерційних банків та здійснення їх розрахунково-касового обслуговування;
- купівлі та продажу іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті;
- проведення операцій з резервними фондами грошових знаків;
- видання нормативних актів;
- ліцензування комерційних банків та здійснення контролю за їх функціонуванням.
Законом України "Про банки та банківську діяльність" введений ліцензійний порядок діяльності комерційних банків, відповідно до якого вони функціонують на основі ліцензій Національного банку України на проведення банківських операцій.
Національний банк України займає особливе місце в ринковому реформуванні банківської системи. З одного боку, він сам підлягає реформуванню відповідно до вимог, які ставить ринкова економіка перед банківською системою в цілому і Національним банком як її провідною ланкою. З іншого боку. Національний банк як центральний банк країни повинен організувати і здійснити свою власну перебудову та реформування всіх інших ланок банківської системи.  два напрями реформаторської діяльності НБУ тісно переплітаються, що визначає вирішальну роль його в проведенні банківської реформи взагалі. Будь-які, навіть найрадикальніпгі заходи з реформування комерційних банків приречені, якщо НБУ буде функціонувати на засадах командно-адміністративного втручання в грошово-кредитну сферу. Він просто буде блокувати все нове в діяльності комерційних банків, поступово перетворювати їх в органи виконання його рішень, спрямованих на пряме втручання в економічні процеси.
Основні цілі і напрями реформування діяльності Національного банку України зводяться до наступного:
1) Сформувати систему інструментів і механізмів м'якого, але дієвого регулювання грошово-кредитних відносин через комерційні банки з метою постійного підтримання високої сталості грошового обігу, забезпечення безперервних грошових розрахунків в народному господарстві.
2) Забезпечити високий рівень довіри в суспільстві до банків завдяки створенню дієвої системи нагляду за банківською діяльністю, системи захисту інтересів вкладників та інвесторів, системи оперативного кредитування комерційних банків з метою підвищення їх ліквідності.
3) Забезпечити високий ступінь незалежності і самостійності НБУ в проведенні монетарної політики з питань, що стосуються сталості грошей, чітко розмежувати кредитну діяльність банківської системи і фінансову діяльність уряду, виключити пряме кредитування НБУ бюджетних витрат держави.
4) Остаточно сформувати НБУ як банк банків, перекрити всі можливі шляхи безпосереднього обслуговування ним господарської клієнтури, надати всім комерційним банкам рівні можливості й умови доступу до кредитних ресурсів НБУ, максимально згорнути пряме адміністративне втручання НБУ в процеси на ринку кредитних ресурсів.
5) Перебудувати систему статистики і бухгалтерського обліку в банках відповідно до міжнародних стандартів, підвищити на пій основі реальність і систематичність публікації банківських балансів, рахунків прибутків і збитків з тим, щоб забезпечити високу інформованість вкладників та інвесторів банків, необхідну для прийняття правильних рішень. Без цього неможливо забезпечити однакові конкурентні умови діяльності банків і їх клієнтів.
Комерційні банки України перетворилися на найдинамічнішу ринкову структуру, яка починає все більше впливати на економічний розвиток країни. Про зростання ділової активності банків свідчать збільшення чисельності банків і їх філій, темпи нарощування їх статутних фондів, річних обсягів обороту то рахунках банків, значне розширення складу банківських операцій та послуг.
Комерційні банки будують свої відносини з клієнтурою на ринкових засадах, однак рівень організації та зміст їх операцій ще набагато нижчий, ніж у банків країн з розвинутою ринковою системою. Відставання від західних банків полягає у кількості та якості банківських послуг. Українські банки надають восновному традиційні послуги: розрахункові, касові, кредитні, гарантійні тощо, в той час як світова банківська практика нараховує декілька десятків їх видів.
Аналіз стану банківської справи в Україні висвітлює ряд проблем, вирішення яких сприятиме створенню в Україні системи комерційних банків ринкового типу.
Перша з них полягає в нераціональній територіальній структурі банківської системи. В містах, особливо таких, як Київ, Дніпро¬петровськ, Запоріжжя, Харків, Львів та ін., банків багато, між ними існує певна конкуренція, а в "глибинці" — монополія якогось одного з великих банків.
Ситуація диктує необхідність не тільки перетворення існуючих філій і відділень діючих банків на окремі самостійні банки, а й організації, поряд з існуючими, нових банків, причому різних форм власності (акціонерних, приватних, державних, корпоративних) в залежності від того, яка структура власників складається у відповідному регіоні.
Заслуговує на підтримку позиція Президента України щодо створення спеціалізованих банківських установ. Подолання банківського монополізму у "глибинці" неможливо без гнучкої політики Національного банку України щодо вимог до створення нових банків. Для сільських регіонів пі вимоги повинні бути менш жорсткими.
Друга проблема полягає у невідповідності структури системи комерційних банків щодо структури суб'єктів господарювання за формою їх власності. Більшість комерційних банків заснована на акціонерній, колективній або приватній формі власності, а більшість їх клієнтів — державної форми власності. Тобто в банківській сфері ринкові процеси набагато відірвалися від таких же процесів у сфері виробництва.
Ця диспропорція при штучному стримуванні процесу роздержавлення і приватизації власності ставить підприємства державної форми власності у скрутне становище: вони не одержують необхідної державної підтримки у зв'язку з відсутністю бюджетних коштів і не можуть розраховувати на банківську допомогу.
Ліквідувати цей негаразд шляхом націоналізації акціонерно-комерпіних банків, як пропонують деякі політичні діячі, недоцільно і навіть шкідливо, якщо Україна обрала ринковий шлях розвитку. Штучне стримування процесу створення нових акціонерно-комерційних банків шляхом введення жорстких умов їх реєстрації теж не виправить становища, оскільки в країні ще повільно йдуть приватизаційні процеси.
Найбільш дійовими щодо цього були б такі заходи:
1) створити декілька нових спеціалізованих державних банків і насамперед таких, як Національний земельний банк, Банк сприяння розвитку фермерських господарств. Банк реконструкції і розвитку України, Банк кредитування житлового будівництва тощо;
2) проводити політику найбільшого сприяння щодо реєстрації нових банків в тих регіонах, де їх зараз одиниці;
3) прискорити перетворення Ощадного банку України в універсальний комерційний банк з наданням права його філіям перетворюватися в самостійні банківські структури.
Третя проблема — одноманітність структури системи комерційних банків ринкового типу. Щодо розвитку структури системи комерційних банків ринкового типу, то тут політика Національного банку і Уряду повинна бути спрямована на розробку заохочувальних умов для створення спеціалізованих акціонерних або приватних банків і насамперед таких, як інвестиційні банки і банки іпотечного кредиту.
Четверта проблема — недостатня загальна чисельність комерційних банків. У західних державах щільність банківської мережі
коливається від 1 до 4-5 банків і їх відділень на 10 тис. чол. (без урахування ощадних і небанківських кредитних установ).
В Україні щільність банківської мережі складає 1 банк (відділення банку) приблизно на 60 тис.чол. Якщо виключити з розрахунку Київ, який має відносно великий показник у цьому відношенні, то щільність банків буде ще нижчою. В Україні значною мірою збереглася "монобанківська" структура: один банк або його філія -один адміністративно-територіальний район.
Кількість банків і їх відділень повинна складати у перспективі не менше як 5 тисяч і збільшитися у 6-7 разів (до міжнародних стандартів насиченості банківською мережею).
Для цього необхідно:
- ввести систему пільг, які б заохочували створення банками філій;
- створити особливі "пільгові" умови для заохочення розміщення банків в районних центрах, невеликих містах і селищах.
П'ята проблема. В Україні існує певна кількість нездорових банків, які мають поганий кредитний портфель (у кредитному портфелі велика питома вага безнадійних позичок), банків, що не відповідають міжнародним стандартам.
НБУ вживає певних заходів, спрямованих на подолання цього явища. Одним із них є встановлення комерційним банкам режиму фінансового оздоровлення, так званої "кредитної стелі", що змушує банки шукати засоби стягнення з клієнтів прострочених позичок, оскільки нові кредити в таких умовах можуть надаватися тільки за рахунок повернення раніше виданих. Але це все не може повністю вирішити проблему оздоровлення кредитного портфеля комерційних банків.
Для вирішення цієї проблеми необхідно:
- перевести частину діючих банків в розряд фінансових компаній або приєднати їх до великих і здорових банків;
- провести по всіх комерційних банках оцінку кредитного і інвестиційного портфеля і "загублених активів", в т.ч. нарахованих процентів, які не будуть виплачені банкам;
- здійснити поетапне списання безнадійних боргів і створити резерви для такого списання;
- передбачити на державному рівні можливість створення комерційними банками фондів страхування кредитного ризику за рахунок прибутку.
Шоста проблема — криза в розрахунках. З метою подолання платіжної кризи, яка довгий час панує в економіці і поряд з іншими факторами сприяє спаду виробництва, Національному банку України необхідно здійснювати поступовий перехід від жорсткої монетарної політики до політики розумної достатності:
24)    Основні напрямки реформування економіки в Програмі Президента
Цільова спрямованість економічних перетворень
Нова економічна політика Президента України має одну мету — забезпечити реальний поворот всієї господарської системи до людини. Відновлення паралізованої економіки — це не лише єдина умова зупинення нещадного зубожіння народу, а й виходу на якісно новий рівень задоволення життєвих потреб та інтересів населення. Водночас глибоко осмисленим має бути таке: забезпечення виживання людини, нації в цілому є неодмінною передумовою збереження суверенності держави. Саме на цій основі визначаються пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики Президента України: економіка — добробут — державний суверенітет. Україна зможе утвердити себе як дійсно незалежна суверенна держава лише на основі сильної економічної та соціальної політики.
Весь комплекс заходів, що обіймає соціально-економічну політику Президента України, зосереджуватиметься на утвердженні в процесі реформ не просто ринкового, а соціальне спрямованого ринкового господарства, яке у кінцевому підсумку підпорядковуватиме всю діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних та духовних потреб людини. Замість згубного принципу "виробництво заради виробництва", на якому засновувалася функціональна модель тоталітарної економіки, нова політика зосереджуватиметься па послідовному утвердженні економічної моделі, розбудованої за принципом "виробництво заради задоволення потреб людини".
Ідея розбудови в Україні соціальне орієнтованої ринкової економіки дістала широку громадську підтримку. Її відстоюють більшість політичних партій та рухів. Вона розглядається як головне завдання структурної перебудови економіки і в програмі Верховної Ради. На традиційне питання: "Яке суспільство ми збираємося будувати?" Президент України з усією, визначеністю відповідає: "Наша мета — утвердження в Україні демократичного, соціальне відповідального, солідарного суспільства, суспільства, що грунтуватиметься на історичних традиціях та менталітеті нашого народу, на напрацьованих сучасною цивілізацією загальнолюдських цінностях, суспільства, що поступово позбавлятиметься традиційно класово-формаційних ознак, органічно поєднуватиме в собі працю, талант та капітал суспільства, де кожен громадянин зможе реалізувати повною мірою свої здібності та особистості, суспільства, яке на ділі забезпечуватиме права та свободи кожної особи".
Такою буде основна мета, якій -підпорядковуватимуться псі лапки творчого процесу формування нового суспільства, в тому числі й засоби та механізми соціально-економічної політики. Існує глибоке переконання в тому, що в органічному поєднанні з реалізацією національно-державних інтересів України ідея розбудови саме такого суспільства зможе виступати як конструктивна консолідуюча сила, здатна привернути до себе всі верстви населення — виробника та підприємця, інженера та агронома, науковця та діяча культури, молодь та людей похилого віку, атеїста та глибоко віруючу особу. Сподіваємося, що вона знайде всебічну підтримку і в Верховній Раді, політичних партіях, громадськості нашої держави.
Стверджуючи це, Президент України водночас враховує, що існують розбіжності у визначенні тактики, методів та механізмів, за допомогою яких можна реалізувати поставлену мету. У цьому зв'язку новий курс економічної політики базується на положенні про те, що-утвердження соціальне орієнтованої ринкової економіки не може зводитися лише до розподільчих функцій — проведення державою справедливої соціальної політики та політики доходів. Реалізація соціальне орієнтованої моделі ринкової економіки, яка предбачає високий ступінь участі держави у регулюванні доходів та зайнятості, формуванні умов, що забезпечують задоволення цілого ряду найбільш значимих потреб всього населення (освіти, охорони здоров'я, культури), можлива, з одного боку, лише на засадах утвердження ефективної економіки, з іншого, економіки, що має соціальне спрямовану структуру виробничої та невиробничої сфер. Йдеться про те, що утвердження в повному обсязі моделі соціальне спрямованої ринкової економіки - це тривалий процес, який потребує проходження окремих станів та визначення відповідних пріоритетів.
Пріоритети структурної перебудови економки
1. Структурне розбалансування, що значною мірою поглибилося протягом останніх років, певною мірою пояснюється відсутністю аргументованого віі.чначеііня пріоритетних галузей у здійсненні відповідної політики. Нона політика Президента України грунтуватиметься на тому, що основна державна підтримка буде надаватися наукомістким та високотехнологічнии галузям виробництва, які в перспективі мають визначити облік економічного потенціалу України і які зазнали найбільших втрат за останні роки. Недопущення подальшого розпаду науково-технічного та інтелектуального потенціалу країни, застосування ефективних економічних механізмів не лише його відновлення, а й якісно нового розвитку стане особливо відповідальною справою Президента України. Що ж стосується галузей економіки зі швидким оборотом капіталу — іиіробнпптва товарів широкого вжитку, сфери побуту, торгівлі, то їх прискорення забезпечуватиметься суто ринковими стимуляторами, розвитком підприємництва, малого бізнесу тощо.               
2. У зазначеному контексті основним напрямком розвитку економіки на шляху її структурної перебудови повинні стати всебічний розвиток найбільш пріоритетних галузей агропромислового комплексу (зернового господарства, льонарства, вирощування олійних культур та цукрових буряків) та обробної промисловості, забезпечення їх експортної переорієнтації, реалізація на основі цих галузей ініційованих українською стороною технологічно передових інвестиційних проектів, в яких зацікавлено світове співтовариство. Визначення та реалізація зазначеного пріоритету призведе не лише до зміни структурної політики, що проводилася у попередні роки, а й відповідної моделі входження економіки України у світовий простір. Організаційною формою вирішення цього завдання повинні стати фінансово-аграрні групи, забезпечення їх всебічної державної-підтримки.
3. Україна — найбільш потужна європейська держава в галузі металургії, енергетики, трубопровідного транспорту, аерокосмічних ракет і апаратів, виробництва мінеральних добрив. Вона має пакет нереалізованих науково-технічних проектів і розробок, представлених НАН, іншими організаціями. Саме вони можуть стати центром тяжіння економічних інтересів сусідннх держав, певною основою взаємного виживання країн східноєвропейського регіону, надійним шляхом досягнення енергетичної, продовольчої незалежності, встановлення економічної рівноваги, а згодом й процвітання економіки в цілому. Піонерні науково-технічні програми можуть стати віссю відродження України, дати величезний імпульс національній промисловості. З урахуванням нього Президент України здійснює комплексну систему заходів по реалізації цієї проблеми.
25)    Основні форми господарювання в народному господарстві України
26)    Державне регулювання розвитку соціальної сфери
Після Другої світової війни система державного соціального регулювання поширилася в країнах Західної Європи. Сьогодні в розвинених країнах вона набула зрілих форм.
Насамперед соціальне регулювання здійснюється в процесі оподаткування. Завдяки встановленню в розвинених країнах до¬сить високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу забезпечуються нормальні умови відтворення робочої сили і за¬доволення інших потреб членів сім'ї, підтримка дрібних вироб¬ників. Тим самим знімається соціальна напруга, яка могла б ви¬ходити з чисельної, низькооплачуваної частини суспільства.
Більш велике значення в соціальному регулюванні з боку дер¬жави має другий метод, що застосовується в процесі витрачання бюджетних коштів. Йдеться про державне регулювання соціаль¬них факторів суспільного розвитку — соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, житлової сфери та ін. Досить розглянути перший напрям видатків — на соціальне забезпе¬чення. Система соціального забезпечення є важливим джерелом до¬ходів населення, що формується на позаринковій основі. Ця сис¬тема включає передусім державне пенсійне забезпечення.
Закон України «Про пенсійне забезпечення» введений в дію з квітня 1992 р. Він гарантує всім непрацездатним право на ма¬теріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових та соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, зорієнтованому на прожитковий мінімум.
За законом призначаються: а) трудові пенсії — за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років; б) соціальні пенсії. Право на найпоширенішу пенсію—за віком— мають чоловіки після досягнення 60 років і при стажі роботи не менш як 25 років; жінки — після 55 років і при стажі роботи не менш як 20 років. Передбачено призначити пенсії за віком у роз¬мірі 55 % заробітку, але не нижче від мінімального розміру пен¬сії.
Соціальні пенсії призначаються непрацюючим громадянам у разі відсутності права на трудову пенсію. Це інваліди, у тому числі з дитинства, діти (у разі втрати годувальника) та ін.
Передбачене щорічне підвищення пенсій у зв'язку з індекса¬цією грошових доходів населення. Пенсії не підлягають оподат¬куванню.
Використання третього методу державної діяльності — право¬вого регулювання соціальних питань — також набуло поширення. Насамперед держава стала одним із суб'єктів регулювання від¬носин поряд з підприємцями та профспілками. Об'єктами регу¬лювання є величина заробітної плати, тривалість робочого часу та відпусток, порядок звільнення з роботи, заходи з техніки без¬пеки. Держава встановлює прожитковий мінімум, мінімальну за¬робітну плату, мінімальний розмір пенсій та ін.
Наприклад, з липня 1991 р. прийнято Закон України «Про мінімальний споживчий бюджет». Він становить основу соціаль¬ного захисту і соціальних гарантій для населення України при переході до ринкової економіки. Закон забезпечує проведення соціальної політики, спрямованої на підтримку передусім най¬менш соціальне захищених верств населення, формування взаємозв’язаної системи мінімальних доходів громадян і видатків держави на їх утримання в установах соціальної сфери.
Мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному виразі, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і со¬ціально-культурних потреб людини. Мінімальний споживчий бюд¬жет формується нормативним методом на основі системи спо¬живчих кошиків. До споживчих кошиків включаються науково обгрунтовані, збалансовані за потребою стандартні набори това¬рів і послуг, що грунтуються на мінімальних нормах і нормати¬вах споживання. Мінімальний споживчий бюджет розробляється для основних соціально-демографічних груп у середньому на ду¬шу населення та на члена сім'ї різного складу.
Важливою ланкою державної діяльності є державне регулю¬вання правових основ зайнятості населення. 1 березня 1991 р. прийнято Закон України «Про зайнятість населення». Він визна¬чає правові, економічні та організаційні основи зайнятості насе¬лення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.
Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої фінансується з дер¬жавного фонду сприяння зайнятосіі. Послуги цієї служби нада¬ються безплатно. Для сприяння зайнятості населення, задово¬лення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і міс¬цевими радами народних депутатів розробляються річні та дов¬гострокові державні територіальні програми зайнятості населен¬ня. Так, державна програма передбачає такі заходи щодо спри¬яння зайнятості та соціальному захисту населення:
1) створення додаткових робочих місць шляхом розвитку ма¬лих підприємств, сімейного та індивідуального підряду, фермер¬ських господарств, організації оплачуваних громадських робіт та ін.;
2) професійна підготовка та перепідготовка вивільнюваних працівників;
3) організація роботи по професійній орієнтації;
4) забезпечення зайнятості тих, хто потребує соціального за¬хисту (жінок, молоді, інвалідів);
5) надання матеріальної допомоги безробітним.
За законом «безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої робо¬ти, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці».
Допомога по безробіттю виплачується до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 місяців протягом нас¬тупних трьох років, причому у перший рік допомога надається не більш як 6 місяців, другий—не більш як 3 місяці, третій рік — залишок. Розмір допомоги по безробіттю становить не менш як 50 % середньої зарплати за попереднім місцем роботи. Максимальний розмір допомоги не може бути вищим від серед¬ньої заробітної плати, що склалась у країні. Розмір допомоги по безробіттю для громадян, які шукають роботу вперше (або після тривалої — понад один рік — перерви), закріплено не нижче від 75 % встановленої законом мінімальної заробітної плати.
Діяльність держави по соціальному регулюванню має неоднозначну оцінку. Її опоненти відзначають такі негативні наслідки збільшення податків та пе¬рерозподілу доходів, як: зменшується заінтересованість підприємців в інвестиціях; втрачаються стимули до праці; зростають урядові витрати на оплату праці фінансових інспекторів по оподаткуван¬ню. Зрештою соціальні програми зменшують розмір валового на¬ціонального продукту.
З іншого боку, вкладення в людину, зокрема, підвищення рів¬ня освіти й професійної майстерності малозабезпечених верств населення є резервом підвищення продуктивності їх праці завтра.
27)    Партнерство та співробітництво між Україною та ЄС
Україна проголосила своєю стратегічною метою інтеграцію до європейського політичного, економічного та правового простору. Одним з найважливіших елементів такої стратегії є принципове прагнення в майбутньому вступити до ЄС, про що вперше було заявлено Президентом України Л. Кучмою в січні 1996 р. на засіданні Ради Європи. Цей процес розглядається не тільки як входження до економічного простору ЄС, але й як приєднання до існуючої у ньому системи цінностей, а також досягнення нового рівня безпеки, економічний аспект якої набуває остан¬нім часом домінуючого значення для всіх країн.
Європейський Союз - найпотужніше та найбільш розвинуте угрупо¬вання сучасності, політичний та економічний потенціал якого невпинно зростає, рівень життя, прав і свобод громадян неухильно підвищується. ЄС є організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної, правової та економічної інтеграції, соціального та культур¬ного розвитку. До складу ЄС входять 15 країн-членів, з населенням 370 млн. чол., та 10 країн • асоційованих членів.
Європейський вибір України зумовлений усвідомленням факту інтеграції до ЄС як фактора сприяння державній незалежності, безпеці, політичній стабільності, економічному та соціальному розвитку.
Основними критеріями, за якими визначається готовність країн-аплікангів до повноправного членства в ЄС, є:
• стабільність інституцій, які гарантують демократичний розвиток держави, владу закону, захист прав людини;
• наявність дієвої ринкової економіки, готовність бути конкурен¬тоспроможним партнером ЄС, здатність виконувати зобов'язання, що випливають з повноправного членства в ЄС;
• відповідність критеріям політичного, економічного та валютного Союзу.
Офіційне рішення щодо країн-кандидатів на вступ до ЄС було прийняте на самміті ЄС у грудні 1997 р. У першому ешелоні кандидатів є Кіпр, Чеська Республіка, Польща , Угорщина, Словенія, Естонія, пере¬говори з якими розпочались 12 березня ц.р. в Лондоні, під час першого засідання Європейської Конференції. Проте, зважаючи на суттєву різницю у внутрішньому стані країн-членів ЄС та України, на невідповідність України за рядом показників вимогам ЄС, повноправне членство у найближчі роки є нереальним. Тому середньотерміновою зовнішньо¬політичною метою України має бути отримання статусу асоційованого члена ЄС, що відповідає взаємним інтересам і є реалістичним.
Хронологія розвитку відносин України з ЄС виглядає таким чи¬ном: 14 червня 1994 р. в Люксембурзі була підписана Угода про парт¬нерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС). З завершенням формальних процедур стосовно її ратифікації ця Угода набула чинності з 1 березня ц.р.
УПС відкрила перспективу для набуття Україною статусу асоці¬йованого члена ЄС. Вона передбачає співробітництво між Україною та ЄС з широкого кола політичних, економічних і гуманітарних питань і слугує правовою основою для органічного включення України в євро¬пейські процеси. Важливим моментом Угоди є постійний політичний діалог між Україною та ЄС. Зокрема, регулярного характеру набули консультації між міністрами закордонних справ України і "Трійки" ЄС. У вересні минулого рову у Києві відбувся перший самміт Україна -ЄС, на якому було обговорено шляхи подальшої взаємодії між нашою державою та ЄС.
Згідно з УПС, інституційні рамки її виконання мають базувати¬ся на трьох спільних органах: Раді з питань співробітництва (на рівні міністрів закордонних справ для розгляду будь-яких значних питань), Комітеті з питань співробітництва (складається з представників Ради ЄС і членів КЄС та представників Уряду України, його функції визна¬чає Рада з питань співробітництва) та Комітеті з парламентського співро¬бітництва (форум парламентарів України та Євросоюзу).
Позитивні зміни у ставленні ЄС до України були зафіксовані у прийнятих Радою Міністрів ЄС 31 жовтня 1994 р. Спеціальній резолюції і 28 листопада 1994 р. - рішенні про спільну позицію щодо України, які започаткували процес реалізації ініційованої Європейською Комісією у квітні 1994 р. Стратегії ЄС щодо України. Обговорення практичних аспектів і форм реалізації стратегії співробітництва проходить у рам¬ках консультацій Україна - Трійка ЄС, зустрічей на рівні міністрів, експертів тощо, засіданнях спільного комітету Україна-ЄС, візитах вищих посадових осіб. Важливою подією у розвитку відносин України з ЄС слід вважати заяву про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та прийняття Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р. Плану дій щодо України, де Єв¬ропейський Союз виголосив свою готовність розвивати і посилювати . політичні та економічні відносини з Україною. ЄС виділяє декілька провідних напрямів співробітництва: підтримка демократичних і еко¬номічних реформ, розвиток торгового та економічного співробітництва, посилення політичного діалогу, залучення України до формування но¬вої архітектури європейської безпеки, підтримка регіонального співро¬бітництва, зміцнення договірних відносин, реформування енергетично¬го сектора тощо. Мета удосконалення стосунків ЄС з Україною - зробити свій внесок у розвиток України як стабільної, незалежної, демократичної, ринковоорієнтованої, неядерної, територіальне цілісної держави.
Керівництво нашої держави розглядає УПС між Україною та ЄС як один з базових зовнішньополітичних документів, а її імплемен¬тацію - як важливу частину реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС.
Поряд з тим, існують рад факторів, що мають вплив як на реалі¬зацію УПС, так і на загальний стан стосунків України з ЄС. Такі сто¬сунки не повинні обмежуватись виключно Угодою чи, наприклад, суто наданням ЄС технічної допомоги Україні. Для того, щоб бути успіш¬ними вони повинні будуватися на довгостроковій стратегії, що мала б кінцевою метою повноправне членство України у ЄС. Тому поряд з реалізацією УПС необхідне політичне визнання Європейським Союзом курсу України на інтеграцію до ЄС. З цією метою на Першому засіданні Ради з питань співробітництва Україна-ЄС 8-9 червня 1998 р. Прем'єр-міністр України офіційно висловив прагнення нашої держави набути асоційо¬ваного членства в ЄС. Реакція очікується на другому самміті України-ЄС у жовтні ц.р. у Відні, який є першим кроком на шляху визначення ЄС своєї довготермінової стратегії щодо України.
Однак, незважаючи на прийняті рішення і зроблені заяви, євро¬пейська спрямованість українського суспільства на сьогодні є більш бажаною, ніж дійсною - як для України, так і для ЄС. І проблема тут не стільки дипломатична і лежить більше не в площині зовнішньої політики. Адже вступити до Євросоюзу це не одне й те ж, що вступити до 00Н, ЦЄІ чи навіть НАТО. ЄС поступово трансформується з міжнародної організації, з економічного та політичного союзу західноєвропейських країн в об'єднання держав з єдиною валютою, громадянством, кордо¬нами, єдиною зовнішньою і внутрішньою політикою. Аналітики вже неодноразово вказували кандидатам на отримання повноправного членства в ЄС: для входження в Союз необхідне не просто політичне рішення, потрібна справжня правова, економічна, культурна і навіть, до певної міри, цивілізаційна революція. ЄС відрізняється від усталених міжна¬родних організацій тим, що він є справді прообразом "спільного дому". Інтеграція до ЄС вимагає не стільки зовнішньополітичної відповіднос¬ті, скільки внутрішньої - політичної, економічної, соціальної тощо.
Тому при аналізі стану, проблем та перспектив розвитку взаємо¬відносин України та ЄС необхідно враховувати наступне:
• ЄС знаходиться напередодні вступу в кількісно і якісно новий етап свого розвитку. У березні поточного року розпочалися пе¬реговори щодо вступу до нього нових членів з числа країн ЦСЄ та Балтії. Одночасно йде інтенсивний процес практичної підго¬товки до формування Європейського Валютного Союзу і введен¬ня з 1.01.1999 р. спільної грошової одиниці "євро". В таких умовах ЄС не докладатиме особливих зусиль для сприяння інтеграції України до своїх структур. Відбувається певне дистанціювання від України по лінії політичного діалогу і зведення контактів у цій сфері до обміну загальною інформацією та здійснення сут¬тєвого тиску на Україну з деяких питань (темпи реформ, інвестиційний клімат, внутрішнє законодавство, ЧАЕС тощо);
найбільш помітною рисою політики ЄС щодо України на дано¬му етапі є її "тасизація", тобто надання допомоги і співробітниц¬тво переважно по лінії програм "ТАСІs" і "ТЕМРUS";
- однією з причин дистанціювання ЄС від України є опозиція по¬дальшому розширенню на Схід з боку таких країн як Португалія, Греція, певною мірою Іспанія та Італія, які висловлюють побою¬вання, що Україна претендуватиме на частку допомоги з бюджету ЄС по лінії Регіонального та Структурного фондів. В політично¬му плані проти подальшого розширення ЄС на Схід виступають Франція, Бельгія, Італія, оскільки таке розширення об'єктивно посилює позиції ФРН;
-  в ЄС недостатньо відомо про Україну, її існуючі і потенціальні виробничі, науково-технічні, інтелектуальні можливості;
- Україна є занадто великою державою за масштабами, і відповідно, завданнями, які перед нею стоять, для вступу в сьогоднішній або навіть в завтрашній ЄС. Євросоюз просто нездатний абсорбувати країну таких масштабів. Крім цього, Україна є занадто важли¬вим геополітичним фактором для всіх центрів світової політики (США, Росія, ЄС) і має занадто велике стратегічне значення, щоб просто "увійти" до якогось з них - цьому будуть протидіяти інші світові центри. У хорошому розумінні слова Україна при¬речена реалізувати свою багатовекторну відповідальність у світовій політиці. Завдання полягає у визначенні курсу "золотої середини", який найбільшою мірою відповідав би стратегічним національним інтересам України;
- європейський напрямок є, як відомо, пріоритетним в нашій зов¬нішній політиці. Саме в інтересах України домагатися більшої інтеграції до європейських структур, оскільки саме тут знаходиться передова технологія і більш прогресивні економічні відносини;
- водночас існує традиційна геополітична орієнтація окремих країн-членів ЄС на Росію і віднесення ними України до її законної сфери інтересів. Росія не має намірів вступати до ЄС, і тут наші інтереси розходяться. Цитата з інформативного бюлетеню ЄС:
"На політику ЄС по відношенню до СНД суттєво впливають повага та стурбованість країн-членів ЄС питаннями, чутливими для Ро¬сії, яка залишається домінуючою державою цього регіону";
• на сьогодні відсутні принципові зміни з приводу допуску україн¬ських товарів на ринок ЄС (певне, але незначне збільшення квот, і тільки по окремих групах товарів, підтверджує протекці¬оністські засади зовнішньоторговельної політики ЄС по відно¬шенню до України, як і взагалі до третіх країн, які мають так звані "природні переваги" в окремих сферах виробництва у зв'язку зі змінами у світовому розподілі праці (металургія, легка про¬мисловість, хімічна індустрія тощо). Прийняті Парламентом та Урядом України рішення щодо компанії "Деу-Автозаз", про забо¬рону ввезення імпортної сільськогосподарської техніки, а також експорт до ЄС металевих труб та прокату чорних металів понад встановлені квоти і за демпінговими цінами створюють додаткову напругу у відносинах з ЄС, підривають довіру до України як економічного партнера.
Розширення ЄС, як і асоційоване членство має велике фінансове навантаження. За попередніми підрахунками для прийому до своїх лав нових членів Євросоюз потребуватиме додатково 150 млрд. американ¬ських доларів і декілька років наполегливої праці. Наприклад, Польщі необхідно привести у відповідність до стандартів ЄС кілька сотень нормативних документів; вона повинна буде виділяти у такому ж обсязі як і країни Західної Європи кошти на охорону довкілля, на соціальну без¬пеку громадян і т.д. Все це коштуватиме Польщі близько 40 млрд. американських доларів. Саме тому наміри цієї країни стати членом ЄС до 2002 р. розцінюються як "надто амбіційні".
Водночас, як зазначається у цьогорічному дослідженні Бертельсманівського фонду щодо витрат і шансів розширення ЄС, ці затрати мають порівнюватися з тими надбаннями і виграшем для Європи, що принесе модернізація і поповнення Євросоюзу новими членами. Оскільки цей процес лягає у площину глобалізації відносин континенту з іншими міжнародними угрупованнями, він набуває дієвої політичної підтримки і розуміння того, що входження до ЄС не є одностороннім рухом. За оцінкою Фонду, сучасна економічна модернізація країн ЦСЄ в майбутньому постане вирішальним фактором для безпеки і стабіль¬ності Європи, тому ці два процеси мають бути нерозривними.
На Заході побутує думка, що всі країни ЄС і претенденти заці¬кавлені в здійсненні заходів щодо раціоналізації витрат на процес розширення і досягнення значних надбань від прийому нових членів до Союзу. Країни-апліканти мають взяти на себе значну частину витрат, а  ЄС має надавати політичну підтримку та посильну допомогу в успіш-ному реформуванні економіки, соціальної сфери тощо.
Необхідно враховувати ризики, які виникнуть для країн-членів ЄС при його розширенні. Умовно Їх поділяють на 4 напрямки:
1. ризики безпеки (включаючи міграцію);
2. зростання конкуренції серед інших претендентів;
3. перерозподіл бюджету ЄС і зіткнення інтересів;
4. можлива зміна рівноваги всередині Союзу. Нині 15 країн-членів по різному сприймають ці проблеми, що урізноманітнює аргументи щодо терміну, кількості кандидатів і всіх "за" та "проти" в ході прийому претендентів.
Перейнявши головування з 1.07.1998 р. у ЄС, Австрія вустами Федерального канцлера В.Кліми обстоює підхід щодо встановлення тривалого (15-20 років) перехідного періоду для нових членів. На його думку, протягом цього часу країни-апліканти не матимуть усіх приві¬леїв повного членства, включаючи вільне пересування робочої сили в середині ЄС. Австрія офіційно запросила Чехію, Естонію, Угорщину, Польщу, Словенію, Кіпр підготуватися до переговорів з питань розгля¬ду правил ЄС і налаштована за час головування забезпечити підготов¬ку сформованих спільних позицій.
Основні переговори, за оцінкою оглядачів, розпочнуться не ра¬ніше 1999 р. За цей час слід визначити наскільки місцеве законодавст¬во відмінне від правил ЄС і що необхідно привести у відповідність. А це означає, що потрібно розглянути понад 80.000 сторінок законів. Однак країни-претенденти сподіваються розпочати переговори в тих галузях, які вже проаналізовані і вивчені.
Тому в країнах ЄС вважають, що на даному етапі Україні не¬легко здобути статус асоційованого члена Євросоюзу. Адже попередня практика сусідніх держав свідчить, що країни, які уклали угоди про такий статус, отримували з бюджету ЄС значну фінансову допомогу. І станом на кінець 1997 р. понад половину цій допомоги, а саме 64 млрд. німецьких марок, надала Німеччина.
Країни-члени ЄС нестимуть певні витрати і в зв'язку з набуттям повноправного членства в Союзі країнами ЦСЄ. Доказом ускладнень є офіційна точка зору ФРН щодо корегування системи надходжень і видат¬ків з бюджету ЄС. На самміті в Кардіфі 15-16 червня 1998 р. Г. Коль відзначив, що Бонн перераховує до Брюсселю щорічно на 21 млрд. нім. марок більше, ніж отримує у вигляді аграрних субсидій та структурної допомоги, покриваючи 60% витрат ЄС. Він вперше твердо заявив про необхідність вироблення "справедливого фінансового рішення в межах Євросоюзу".
Зважаючи на те, що Бонн виступає головним посередником у формуванні політики Брюсселя до Києва, а також є найбільшим платни¬ком до бюджету Європи-15, саме від позиції Німеччини залежить в значній мірі просування України до асоційованого членства в ЄС. Позиція ФРН щодо розв'язання цього питання може бути вирішальною.
Таким чином, головними напрямками розвитку відносин між Україною та ЄС, що підпорядковуються стратегічній лінії нашої держави, в середньо- та довгостроковій перспективі є:
• всеосяжна імплементація Угоди про партнерство та співробіт¬ництво;
• зміцнення співробітництва у політичній сфері та сфері безпеки;
• розвиток та оптимізація торговельних відносин на дво- і багато¬сторонній основі;
• прискорення переговорів Україна-ЄС щодо утворення зони ві¬льної торгівлі з наданням Україні преференцій на декілька років з метою підтримки її національної економіки;
• розширення і формування нової прикордонної інфраструктури;
• співпраця митних та прикордонних служб України з державами, що поповнять ряди ЄС;
• підтримка курсу економічних реформ в Україні, спрямованих на утвердження демократичного суспільства на загальноєвропейських
засадах і цінностях.
На основі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що стратегічний курс. України на поступову, через асоційоване членство, інтеграцію в Європейський Союз є об'єктивною необхідністю, зумов¬леною геополітичним становищем нашої держави. Його практична реалізація багато в чому залежить від послідовності, активності та наполег-ливості у зовнішньополітичній сфері, приведення у відповідність до законодавчих актів ЄС внутрішнього законодавства України. Цей процес буде тривалим, але він є цілком виправданим і реалістичним.
1. В сучасних умовах багато в чому вирішальний вплив на процес ринкової трансформації в Україні та інших колишніх радянських республіках здійснює міжнародне економічне середовище. Тому стратегія ринкових перетворень має передбачити реалізацію двох взаємопов'язаних завдань: по-перше, максимально повне використання тих можливостей, які дає країні активна участь в міжнародному економічному співробітництві, та, по-друге, мінімізація негативного впливу зовнішнього економічного середовища на внутрішні економічні процеси. Ці два завдання мають вирішуватись з врахуванням особливостей економічного статусу партнерів України.
2.Така постановка питання дає можливість говорив співробітництва з тим чи іншим суб 'єктом світового господарства. Якщо мова йде про Європейський Союз, то Україна зацікавлена в розбоєві економічних зв'язків з цим регіоном, виходячи з таких міркувань:
А. Географічна близькість дає можливість розвивати економічні зв'язки з країнами ЄС більш інтенсивно, ніж із іншими більш віддаленими регіонами світу.
Б. Експорт в країни ЄС є джерелом надходження від0ьноконвертованої валюти, а імпорт — сучасних високотехнологічних товарів, які необхідні для модернізації української промисловості.
В. Саме країни ЄС можуть експортувати капітал в Україну, допомогаючи тим самим подалати брак коштів для структурної перебудови економіки.
Г. Країни ЄС мають широкі можливості надавати великомасштабну фінансову та технічну допомогу на дво- та багатосторонній основі, а їх вагомі позиції в міжнародних фінансових інститутах, участь в клубі Г-7 роблять ці держави важливим Партнером глобального рівня.
Д. Політичне та економічне співробітництво з БС потенційно сприяє посиленню позицій України в стосунках з іншими державами і, перш за все, з Росією.
3. Ці всі міркування роблять ЄС надзвичайно привабливим партнером для співробітництва, яке теоретично має виглядати так:
А. Україна продає свої товари на ринку ЄС, що дає можливість накопичити значні кошти у вільноконвертованій валюті, які вкладаються в українську промисловість.
Б. Європейські інвестори, яких приваблюють в Україну низька вартість робочої сили та Її кваліфікація, науково-технічний потенціал, географічне розташування тощо, вкладають свої кошти в промисловість та інші галузі української економіки, що сприяє структурній пербудові виробництва, його модернізації, та веде в кінцевому підсумку до зростання експортного потенціалу та посилення конкурентноспроможності України на міжнародному ринку.
Співробітництво з ЄС дає можливість завантажити виробничі потужності, які сьогодні не використовуються повністю, частково внаслідок загальної економічної кризи, частково в результаті розрива зв'язків з колишніми радянськими республіками.
В. Фінансова та інші види допомоги використовуються для прискореного створення інфраструктури ринку, що є необхідним елементом ринкової економічної системи.
Г. Україна стає на шлях інтеграції в європейський економічний комплекс, виступаючи при цьому "стратегічним містком" між Сходом та Заходом.
4. В дійсності сучасний стан економічного співробітництва України з ЄС поки що далекий від змальованої раніше моделі. Причини цього можна точно визначити, якщо детально проаналізувати основні складові співробітництва України — ЄС сьогодні:
А. Домінуючими формами співробітництва є торгівля та надання фінансової та технічної допомоги Україні з боку ЄС. Прямі капіталовкладення європейських фірм в економіку України поки що (за винятком .окремих секторів промисловості)дуже незначні.
Б. В українському експорті переважають товари з низьким ступенем обробки, тоді яка імпорті з країн ЄС домінують машини та обладнання.
В, Зацікавленість у співробітництві має чітко виражений асиметричний характер, тобто зв'язки з ЄС важать для України більше, аніж навпаки.
5. На основі вищезазначеного сучасну систему відносин між Україною та ЄС можна з певною долею умовності назвати перехідною, її зміст складає становлення торговельно-економічних відносин та створення відповідної інфраструктури. В економіці України відбувається непростий процес визначення підприємств та видів виробництв, які можуть оперувати на зовнішньому ринку. Український бізнес накопичує досвід співробітництва на основі міжнародно визнаних норм та стандартів, вчитися діяти в умовах жорстокої конкуренції не тільки з боку задніх фірм, але й з: боку компаній Центральної та Східної Європи, колишніх радянських республік. Водночас формуються зв'язки, які обслуговують економічне співробітництво, а саме: йде процес створення консалтингових та юридичних фірм, досить швидко розвивається система міжбанківських розрахунків та валютний ринок України, розширяється та удосконалюється нормативно-правова база взаємних економічних зв'язків, тощо.
Водночас західноєвропейські фірми активно вивчають потенціал укр. ринку, правовий режим функціонування виробничо-комерційних зв'язків.
Цей етап є об'єктивно обумовленим, а його тривалість залежить багато в чому від швидкості та ефективності ринкових перетворень в Україні.
6. На нашу думку, через певний час можна буде говорити про появу системи "зрілих" торговельно-економічних відносин, яка буде регулюватись принципами ГАТТ.— СТО, положеннями двосторонніх угод України з країнами-"членамиЄС та угод Україна—ЄС.
7. Торговельно-економїчна модель співробітництва на певному етапі має змінитись моделлю виробничо-інвестиційних зв'язків, що означатиме зближення господарських механізмів України та Європейського Союзу. Очевидно, що розвиток співробітництва на такому рівні означатиме появу реальних передумов до інтеграції України в європейський економічний простір та встановлення більш тісних відносин не тільки в галузі економіки, а й в соціальній та іншій сферах.
8. В цілому ж можна зробити висновок, що формування та розвиток економічних зв'язків між Україною та ЄС визначається швидкістю та масштабами структурних перетворень в Україні, динамікою економічного співробітництва в регіоні СНД, позицією окремих західноєвропейських країн та ЄС в цілому.
28)    Структура капітальних вкладень, удосконалення їх технологічного аспекту
29)    Роль бюджетної та монетарної політики в розвитку економіки України
30)    Фінансово-промислові групи та їх значення в реформуванні України
31)    Інфляційні процеси. Їх динаміка і соціальний захист населення України
Інфляція — одне з найдошкульніших лих модерної ринкової економіки. Якщо не протидіяти їй, темпи цього явища дедалі швидшають. Але боротьба з інфляцією дуже важка. Навіть коли вдається її помітно знизити (в сучасних умо¬вах повністю зліквідувати її майже неможливо), то нато¬мість випливають такі негативні для суспільства результа¬ти, як зростання безробіття. Особи, відповідальні за економічну політику, весь час мусять робити вибір між ци¬ми двома суспільними лихами.
Інфляція — це підвищення загального рівня цін. її про¬цес можна вимірювати індексом цін головних складників валового національного продукту або індексом цін кошика продуктів, потрібних для прожитку середньої сім'ї. Але відношення цін на ті чи інші продукти під час інфляційного періоду може змінюватися. Тому залежно від мети аналізу або доступу до потрібної статистики доцільно вживати також інші показники інфляції, наприклад, курс стабільної валюти якоїсь іншої держави — сьогодні, як правило, аме¬риканського долара.
Щодо швидкості інфляції прийнято розрізняти три її види. Коли інфляція не перевищує 10 % на рік, тоді ми має¬мо справу з її поміркованим варіантом. Гроші виконують свої основні функції—мірила вартості, посередника обмі¬ну та збереження вартості. Люди мають довіру до грошей: підписують довгострокові контракти в номінальних одини¬цях та тримають гроші у своєму посіданні. Галопуюча ін¬фляція означає щорічне зростання рівня цін між 10 і 100 або й більше відсотків. У цьому випадку населення вже не має довіри до своєї валюти. Контракти включають ін¬дексацію цін, платні, позичкових ставок тощо (всі вони зростають в однаковому темпі) або укладаються у віднос¬но стабільній валюті. Населення намагається не зберігати грошей, а якнайскорше обміняти їх на стабільну валюту чи перевести у нерухоме майно або предмети спекуляції (золото, твори мистецтва тощо). Коли інфляція доходить до 50 і більше відсотків на місяць, її кваліфікують як гі¬перінфляцію. Ціни стають хаотичними, а продукція дезор¬ганізованою. Відбуваються великі зміни в розподілі дохо¬дів та майна: величезна більшість населення терпить збит¬ки на користь малої групи людей.
Економісти згодні в тому, що гіперінфляція — це суто монетарне явище; аби справитися зі своїми зобов'язання¬ми, держава друкує та випускає в обіг дедалі більше гро¬шей; рівночасно зростає швид¬кість їх обігу. Зменшення реальної агрегатної пропозиції також спричинюється до зростання цін. Отже, єдине розв'язання цієї проблеми — це збалансування урядом пуб¬лічних видатків із прибутками державного бюджету, голов¬но за допомогою податків. Часом також потрібно ввести нову грошову одиницю. Збільшення кількості грошей в обігу понад потреби національної економіки стане тоді зай¬вим. Населення відзискає довіру до грошей і збільшить свій попит на них. Підприємці зможуть надійно планувати свою діяльність.
У час, коли ми пишемо ці рядки (зима — весна 1994 р.), в Україні шаліє гіперінфляція, яка деколи сягає 100 % на місяць. Якщо уряд України не зуміє її побороти, ця су¬спільна недуга спричинить нетерпимі матеріальні нестатки для переважаючої більшості населення, що може довести до соціального безладдя і в результаті до загибелі держа¬ви. Але навіть якщо уряд України наважиться на політич¬ну рішучість та економічну вмілість і введе відповідні бюд¬жетні та монетарні реформи, що придушать гіперінфляцію, це ще не означає, що в країні запанує перманентна стабіль¬ність цін. Досвід багатьох країн із різним ступенем економічного розвитку у повоєнний період показує, що помірко¬вана або навіть галопуюча інфляція стала повсякденним явищем. Є декілька пояснень причин сучасної інфляції; найбільш відомі з них — квантитативна та її продовжен¬ня — монетаристська теорія (назагал, збільшення кілько¬сті грошей в обігу та швидкості цього обігу), кейнсіанська (збільшення агрегатного попиту) та структурна теорії.
Ми не маємо на меті аналізувати перші дві теорії, ос¬кільки їхній наголос на агрегатний попит насамперед сто¬сується проблем на коротку мету (тривалість кон'юнктур¬ного циклу). В центрі нашої уваги є інфляція на довшу мету, для якої найкраще підходить аналіз структури агре¬гатної пропозиції. Треба додати, що ця теорія є також важливою для зрозуміння такого, ймовірно, короткотри¬валого феномена, як гіперінфляція. Ми побачимо нижче, що незбалансованість між структурою попиту та структу¬рою пропозиції всієї економіки може стати однією з причин початку гіперінфляції і до якоїсь міри залишатися її сти¬мулом разом із двома головними причинами — зростаючою кількістю грошей та зростаючим агрегатним попитом. Тому структурна теорія повинна заслуговувати на пильну увагу саме дослідників української економіки.
У наступній частині ми розглянемо теорію структурної інфляції, розроблену у Скандинавії. Опісля, враховуючи те, що структурні проблеми сучасної української економіки досить добре відомі, окреслимо їх дуже схематично. Третя частина розділу буде присвячена застосуванню скандинав¬ської моделі до майбутніх обставин в Україні — по згашен-ні гіперінфляції. Тут ми обмежимося теоретичними мірку¬ваннями, поскільки брак потрібної статистичної інформа¬ції щодо України не дає змоги емпірично перевірити запропоновану модель. У кінцевій частині підсумуємо сло-весно наші алгебраїчні результати.
Слід наголосити, що скандинавська модель з її акцен¬том на пропозицію була опрацьована в 70-х роках і сього¬дні вже не дуже займає західних економістів—як універ¬ситетських, так і державних, їхня увага нині спрямована на монетарний аспект та агрегатний попит економіки і в результаті — на макроекономічні моделі монетаристського або кейнсіанського типу. Це стосується навіть батьківщини структурної моделі — Скандинавії .
Перед тим як застосувати скандинавську модель для пояснення інфляції на довшу мету в українській економі¬ці, доцільно окреслити структурні проблеми в Україні, зо¬крема ті, що безпосередньо торкаються нашої теми. Вони загальновідомі, і тому обмежимося їх схематичним розгля¬дом.
Українська економіка до середини 80-х років була доб¬рим прикладом економічного розвитку радянського типу. Для нашого аналізу поділимо її на два сектори. В одному секторі (С) виробництво служило споживачам; порівняно з іншими країнами воно було дуже слабко розвинуте. Нато¬мість другий сектор (М), який включав військово-промис¬ловий комплекс, являв собою майже взірець сучасного прогресу в світі. Зрозуміло, продуктивність праці та заро¬бітна платня були вищі в секторі М, ніж у секторі С. Ро¬зуміючи важливість для себе сектора М, держава часто давала субсидії деяким його підприємствам. Унаслідок та¬кої політики реальна платня та життєвий рівень у цілому в Україні, як, зрештою, і в усьому СРСР, залишалися да¬леко позаду розвинутого Заходу та навіть інших соціаліс¬тичних країн.
Після політичних змін у колишньому Радянському Со¬юзі в середині 80-х років, а тим більше протягом останніх чотирьох років український уряд старається запровадити різні реформи, головно з метою приватизувати продуктив¬ні матеріальні ресурси, замінити центральне планування ринковим процесом та створити інституційну інфраструкту¬ру (закони, банки, страхові заклади тощо). Одначе ці ре¬форми та закони, не завжди добре продумані, часто змі¬няються, їх уводиться в життя непереконливо або зовсім ігнорується, а уряд не показує ні політичної рішучості, ні економічної мудрості та, головне, не має ясного бачення майбутнього і тому не може дістати підтоимки всіх груп населення у своєму намаганні оздоровити економіку. На до¬даток Україна вже декілька років поспіль переживає ін¬фляцію, а тепер уже і гіперінфляцію зі всіма її трагічними наслідками.
Один із найголовніших витоків інфляції — незбалансо¬ваність між структурою попиту та структурою пропозиції. Україна успадкувала від радянського режиму вкрай ви¬кривлену структуру агрегатної пропозиції, найбільше у про¬мисловості. Через слабку мобільність ресурсів зміна струк¬тури пропозиції вимагає довгого часу—десяток років що¬найменше. Проте зміна структури агрегатного попиту може бути дуже швидкою, як це і сталося в українській еконо¬міці. Від середини 80-х років попит не лише України, а й усіх інших колишніх соціалістичних країн на виробництво найкраще розвинутого та відносно ефективного сектора різко впав. Натомість попит на виробництво сектора С значно збільшився. Це — наслідок колись придушеного попиту на житло, одежу, електроніку тощо. Деякі з цих продуктів радянські ідеологи вважали атрибутами «за¬гниваючого» Заходу. Відсутність збалансованості в Украї¬ні підсилювалася катастрофічним зниженням виробництва в обох секторах, до якого насамперед спричинилися бага¬тократне підвищення цін на паливні та енергетичні ресурси і значне скорочення їх надходжень із Росії. Важливим чин¬ником був також розрив комерційних зв'язків із різними підприємствами в інших республіках колишнього СРСР.
Аби запобігти соціальному хаосові, держава змушена субсидувати чимало підприємств та давати допомогу де¬яким групам населення. При цьому доходи державного бюджету далеко відстають від видатків. Дефіцит бюджету покривається емісією грошей, а в результаті — інфляція, гіперінфляція. Уявимо собі, гіперінфляцію буде можливо значно знизити за допомогою продуманої та рішучої полі¬тики уряду та, мабуть, за фінансової підтримки Заходу. Але причиною поміркованої інфляції, що залишиться, буде все та ж незбалансованість між структурою попиту та про¬позиції. Вона існуватиме через постійні зміни в техноло¬гічному поступі, недоліки вільного ринку, обмежену мобіль¬ність матеріальних та людських ресурсів, тривалість пере¬будови існуючої структури цих ресурсів тощо.
32)    Розвиток природоохоронної діяльності
Логіка перехідного періоду диктує необхідність активного використання еконо¬мічного інструментарію поліпшення процесу природокористування. Актуальність впро¬вадження ринкових стимулів до його раціоналізації посилюється хронічним бюджег-ним дефіцитом України, значним скороченням державних інвестицій у природоохо¬ронну діяльність. Але ж саме завдяки впровадженню надійних економіко-правових механізмів оздоровлення навколишнього середовища створилися б такі умови ви¬робничої діяльності, за яких господарюючим суб'єктам було б вигідно дотримуватися природоохоронних вимог, знижувати обсяги забруднення і запобігати його появі.
Така потреба частково задовольняється після прийняття Закону України «Про охорону навколишнього середовища» (1991 р.), який започаткував функціонування ря¬ду економічних інструментів регулювання процесу природокористування. Сьогодні економічний механізм екологічного регулювання в Україні грунтується на концепції платності природокористування. Він охоплює систему економічних інструментів, спря¬мованих, з одного боку, на акумуляцію матеріальних ресурсів для реалізації природо¬охоронних програм, а з іншого—на спонукання товаровиробників до підвищення еко-логічності застосовуваних технологій та власної продукції.
Основні позитивні результати чинного економічного механізму екологічного уп¬равління полягають у тому, що, по-перше, завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, і, по-друге, нині економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення навколишнього природного середовища.
Основні недоліки вітчизняного економічного механізму екологічного управління, н» мою думку, полягають у тому, що він, по-перше, не спроможний заінтересувати товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів;
по-друге, не кореспондує з іншими економічними показниками та підоймами госпо¬дарської діяльності; по-третє, недостатньо оперативно й ефективно реагує на дина¬міку економічних і екологічних процесів у державі,
Слід наголосити, що ав останні роки істотно зросла кількість різновидів плате¬жів як за використання природних ресурсів, так і за забруднення навколишнього се¬редовища (в 1994 р. навіть впроваджено державний екологічний податок). Поряд з тим збільшено ставку платежів і штрафів за порушення екологічного законодавства. Значно розширилося коло природокористувачів, які зобов'язані здійснювати екологічні пла¬тежі, тим часом як кількість тих, хто мав певні пільги у природокористуванні, різко зменшилася.
Отже, існуючий в Україні економічний механізм екологічного управління пере¬важно оперує групою таких регуляторів екологічної поведінки товаровиробників, які зрушують їх обмежувати свою природоруйнівну діяльність відповідно до вимог нор мативних актів, постанов Т законів. Цю групу методів стимулювання природоохоронної діяльності, мабуть, можна охарактеризувати як доповнення до адміністративно-зако¬нодавчих підойм екологічного управління.
Проте вітчизняна політика за методом «батога» стосовно до природокористува-чів-забруднювачів, які працюють у нинішніх складних економічних і соціальних умо¬вах, аж ніяк не стимулює дотримання екологічних норм і зниження техногенних на¬вантажень на природу. Розглянемо ж економічні передумови недієвості примусової групи стимуляторів природоохорони і раціонального природокористування в Ук¬раїні:
— розмір платежів за забруднення встановлюється на не досить високому рівні через побоювання покласти непосильний фінансовий тягар на підприємства, що пере¬бувають у скрутному економічному становищі;
— товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі, ніж витрачатися на природоохоронні заходи, суми яких набагато — іноді в сотні разів — перевищують обов'язкові платежі;
— оскільки ці кошти відносяться на собівартість продукції та включаються до її ціни, остільки екологічні платежі фактично повертаються на підприємство від спожи¬вачів його продукції;
— місцеві органи влади можуть повністю або частково звільнити від платежів збиткові, але необхідні в регіоні підприємства;
— суми штрафів за природоохоронні порушення залишаються надто низькими порівняно з вартістю діяльності, спрямованої на ліквідацію екологічних наслідків цих порушень;
— недосконалість існуючих економічних регуляторів природокористування в су¬купності з нерозвинутою системою бухгалтерського обліку та статистичної звітності щодо природоохоронної діяльності на підприємствах створює можливість фінансових лазівок для ухилення від встановленої плати. Так, наприклад, згідно з даними Мініс¬терства статистики України, в 1995 р. платежі за забруднення природного середовища в межах лімітів були погашені підприємствами лише на 31 %, а за викиди забруд¬нених стічних вод і розміщення токсичних відходів  ще менше: відповідно, на 24 і 21 % '.
Отже, реалії вітчизняного екологічного управління свідчать про відсутність сти¬мулюючого діяння нинішньої системи економічних регуляторів, про їх неспроможність спонукати природокористувачів до впровадження екологічно безпечних способів ве¬дення господарства. По суті, економічні інструменти виконують роль фіскальних пла¬тежів, а функціонування існуючих еколого-економічних регуляторів виступає засобом нагромадженн;! фінансових ресурсів у владних структурах.
Утвердження економічних (ринкових) підходів до управління природокористу-венням у нашій державі означає наукову розробку і практична впровадження надійних економіко-правових механізмів оздоровлення природного середовища на всіх рів¬нях господарювання. Причому впровадження економічного механізму регулювання природокористування повинне здійснюватися шляхом не адміністративного тиску, а саме, так би мовити, економічного диктату, тобто створенням таких умов для вироб¬ничої діяльності, за яких господарюючим суб'єктам стало б вигідним досягнення еко¬логічних цілей. При цьому утвердження економічних підходів до управління приро¬докористуванням і охороною навколишнього середовища зовсім не означає відмову від адміністративно-правових методів управління.
З огляду на еколого-економічну ситуацію в Україні, досвід організації природо¬охоронної діяльності та обставини господарювання, що складаються під час переходу до ринку пріоритетним напрямом формування дійової екологічної політики слід вва¬жати фінансово-економічне заохочення господарюючих суб'єктів, які прагнуть знизи¬ти обсяги шкідливих викидів і відходів виробництва.
33)    Науково-технічний потенціал України, його збереження і розвиток
Основою науково-технічного розвитку країни є  науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність  усіх її наукових засобів і ресурсів.. Науково-технічний потенціал включає в себе:
• матеріально-технічну базу. сукупність засобів иауково-дослідницької праці, в тому числі наукові організації,    наукове устаткування і пристрої, експериментальні заводи,      лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення та ін.;
• кадри наукової системи: вчених, дослідників, конструкторів, винахідники, експериментатори, науково-технічний персонал, тобто національний науково-технічний інтелект;
• інформаційну систему, яка забезпечує наявність і постійне вдосконалення банку наукових знань: наукові  прогнози. Здатні до оперативної видачі інформації банк патентів, авторських свідоцтв, банк даних про світові досягнення в галузях конкретних наук та ін.;
• організаційно-управлінську підсистему, у тому числі систему планування науково-дослідних і дослідно-конст¬рукторських робіт (НДДКР), структуру управління НДДКР, організаційно управлінські структури наукових підрозділів, методи управління НДДКР. Сам процес науково-технічного розвитку має щонайменше три дещо відмінні ознаки:
?    • науково-технічну революцію;
?    • науково-технічний прогрес;
?    • технічний і організаційний розвиток.
Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об'єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:
1.    зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;
2.    пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;
3.    конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;
4.    підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;
5.    . тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв'язків наукових установ і виробничих підприємств.
В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники:
?    суспільна власність на засоби виробництва;
?    спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;
?    надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.
Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:
• технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;
• висока матеріале- і енергомісткість виробництва;
• відносна ізольованість у науково-технічному і техноло¬гічному обміні;
• високий рівень затратності виробництва;
• низький рівень інтенсифікації виробництва, продук¬тивності праці;
• спад виробництва й економічна криза.
Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, деміліта-.іризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення 'НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі.
У 1991 р. Верховна Рада України розглянула і прийняла Закон Про основи державної науково-технічної політики в Україні. Трохи пізніше при Кабінеті Міністрів України створено комітет з науково-технічного прогресу, орган, покликаний на основі даного закону Цйдійснювати державне регулювання НТП у незалежній Україні, реалізовувати науково-технічну політику на практиці. Цим законом Передбачено регулювання всіх фондів, програм, контрактів, проведення експертиз, створення умов для інтеграції науки і освіти.
На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.
Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкуренто¬спроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найваж¬ливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.
Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові устано¬ви, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічуєть¬ся 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійс-' нюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону
Кількість спеціалістів, що виконувала науково-дослідні, проектно-конст¬рукторські роботи, в 1995 р. становила 1798 тис. ос., з яких науковий ступінь доктора наук мали 4,1 тис. ос., кандидата — 22,2 тис.ос. У галузі науки пра¬цює 1224 академіки, 451 член-кореспондент. Наукові установи України здатні розв'язувати найскладніші науково-технічні проблеми. Багато напрацювань і розробок, особливо в галузі фундаментальної науки, матеріалознавства, літа¬кобудування, кораблебудування, середнього і точного машинобудування, приладобудування та інших, уже в недалекому майбутньому можуть вивести цілий ряд галузей економіки України на рівень світових досягнень науково-технічного прогресу." Отже, першочергове інвестування наукових досліджень, розробки прогресивних технологій і нових зразків техніки, розвитку інформа¬ційних систем і комп'ютеризації виробництва в найближчій перспективі змо¬жуть забезпечити, значне зростання виробництва, суттєве підвищення якості продукції та її конкурентоздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Однак глибока економічна криза, яка охопила все народне господарст¬во, вкрай негативно позначилася на розвитку науки і техніки. Скорочення виробництва валової і товарної продукції, валового внутрішнього продукту і національного доходу створили несприятливі умови і для розвитку науки й  техніки.
Науково-технічний прогрес — це безперервний і довготривалий процес докорінних якісних і кількісних змін у техніці й технології виробництва, енергетиці, знаряддях і предметах праці, в організації планування, вироб¬ництва й управління в характері трудової діяльності людей. Базується він на розвитку науки і техніки, розширенні масштабів наукових досліджень і вико¬ристанні їх результатів у практиці народного господарства. Для того, щоб да¬ти ґрунтовну характеристику такого комплексного процесу, як науково-тех¬нічний прогрес, необхідно вивчати і використовувати досвід економічного й технічного розвитку зарубіжних країн. Зміна структури виробництва, впро¬вадження наукомістких технологій та інші чинники інноваційної стратегії, регулювання економіки впродовж тривалого післявоєнного періоду визначи¬ли динамічний розвиток найбільш промислове розвинених країн світу, спри¬яючи поглибленню технологічних та економічних зв'язків між ними. Вели¬кий розвиток науки й освіти, підвищення їх ролі у розвитку наукомістких технологій і науково-технічного прогресу та інформаційної індустрії, що в сукупності називають сферою виробництва нових технологій, зумовлює ве¬ликі якісні й кількісні зміни співвідношень у структурі інноваційного проце¬су, від якого залежить економічне зростання і розвиток продуктивних сил.
В Україні затрати на науку з кожним роком скорочуються і дуже дале» відстають від зарубіжних країн.
Науково-технічна діяльність, яка переживає глибокий занепад, не може , бути основою науково-технічного прогресу і зростання національної еконо¬міки.
Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати велик ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них і вого обладнання, технологій, матеріалів і "ноу-хау", значна частина із р уже не відзначається новизною.
Оцінкїюми перспективи реформування зовнішньоекономічної діяльності всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного) слід вщзначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватись на кількох незаперечних фактах. По-перше, в основі відносних переваг однієї сучасної постіндустріайьної економіки перед іншою лежить перш за все наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля мж високорозвинутими країнами і ,перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частка міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві зв'язки.
Для розвитку наукового потенціалу України в першій половині 90-х років характерні такі основні риси:
1. Цей потенціал формувався в рамках колишнього СРСР як його складова частина і, хотіли б ми  чи ні, ще деякий час буде нести на собі тягар пріоритетів, вибраних колишнім політичним та науковим  керівництвом.
2. Науковий потенціал України в умовах загальної кризи (економічної, політичної, екологічної, культурної тощо) різко скорочується, але навіть на сьогодні Україна за рівнем свого наукового (не технічного) потенціалу входить до 20 найбільш розвинутих держав світу.
3. Державна економічна політика (в своїй зовнішньоекономічній частині), викладена в різноманітних  програмах та концепціях, не була націлена на використання наукового потенціалу держави як основи  розвитку експортного та антиімпортного виробництва.
4. Наукова політика і перш за все політика фінансування НДДКР базувалась на концепції "збереження" науково-технічного потенціалу. Цей підхід невірний сам по собі: науковий потенціал неможливо законсервувати. Він підлягає надзвичайно швидкому моральному та фізичному старінню у всіх своїх складових частинах. Окрім того, така концепція означає не що інше, як консервацію старих наукових пріоритетів (замість активного реформування їх системи), протекціонізм неконкурентноздатних на міжнародній арені наукових напрямів замість концентрації зусиль на окремих найбільш перспективних.
Наука включається у сферу зовнішньоекономічних зв'язків, міжнародного поділу праці за кількома ключовими напрямами. По-перше, через той ефект, що матеріалізується в товарах та послугах і створює відносні переваги окремим галузям та виробництвам в конкурентній боротьбі. По-друге, через інтернаціоналізацію системи підготовки та перепідготовки наукових кадрів. По-третє, через інтернаціональну систему іитеяектальної власності, торгівлю нематеріалізованими результатами наукової праці. По-четверте, через іноземне фінансування НДДКР на території України та участь іноземних інвесторів в присвоємиі отриманих наукових результатів. По-п'яте, через систему кооперованих, спільних досліджень за участю вчених різних країн.
Особливо важливим на даний момент напрямом є заохочення іноземних інвестицій для фінансування наукових досліджень на території України. З одного боку це реальна альтернатива міграції найбільш кваліфікованих вчених за кордон. З іншого— можливість зберегти наукові школи, готувати наукові кадри. Вирішальним фактором у розвитку економіки та інноваційної
діяльності є управління цими про¬цесами. Іннова¬ція—це виробничий фактор який визначає формування продуктивності й вагового національного продукту на тривалу перспективу. Конструктивна науково-технічна програма просто необхідна для економіки, яка послаблена існуючим погіршенням зовнішніх умов розвитку й внутрішніми труднощами зростання, і яка прагне стати на ноги, використовуючи власні сили. Незважаючи на зазначені недоліки необхідно сказати що нині Україна має певну законодавчу базу у сфері регулювання економічних відносин відносин підпри ємництва так звану «кровоноснув систему економічного простору. Це закони «Про власність» «Про підприємництво», «Про господарські товариства», «Про іноземні ін¬вестиції», «Про захист прав споживачів» та ін.
Важливим напрямом у загальній системі інноваційної стратегії є формування системи стимулів (фінансових та законодавчих) для підтримання інноваційних технолопй і підприємництва у сфері науки, науково-технічної діяльності.
У найбільш загальному розумінні латинське слово «стимул» означає побудження до дії, поштовх, збуджувальну причину. У найзагальнішому значенні до стимулів належать засоби, за допомогою яких можна впливати на той чи інший вид діяльності, позитивно визначати його функці¬ональні та якісні властивості.
Під час реалізації мети  інноваційного розвитку увага повинна бути спрямованою на:
— орієнтування й підтримку наукових досліджень;
— регулювання напрямів науково-технічного розвитку;
— розвиток високих або «тягових», технологій;
— розвиток промислової і культурної інфраструктури;
— захист вітчизняної промисловості, підвищення її конкурентоздатності;
— стратегічне планування;
— фінансову підтримку розміщення ресурсів;
— удосконалення системи стимулювання;
— сприяння розвиткові торговельної та банківської мережі;
— освіту й підготовку кадрів;
— сприяння процесам обігу інформації;
— організацію передачі технологій;
— ліцензійно-патентне право (патентування, доступність патентної інформації);
— непряме регулювання (правове, фінансове);
— нагляд за інноваційною діяльністю та її оцінку;
— розвиток методів управління;
— спостереження за впливом науково-технічного прогресу    на суспільство;
— створення сприятливого інноваційного клімату;
— вивчення закономірностей інноваційного процесу, подальший розвиток і вдо¬сконалення інтенсифікаційних методів.
Стимулювання інновацій та підприємництва у сфері науки має особливо важливий аспект у загальній системі стимулів всього інноваційного процесу. Стадії науково-дос-лідиих і технологічних розробок є первинним джерелом техніко-економічного засто¬сування інновацій, яке вирішальною мірою зумовлює науково-технічні, економічні пере¬думови підвищення ефективності та якості нових технологій. Саме на цих етапах безпосередньо формується техніко-економічний потенціал інновацій,  закладаються техніко-економічні переваги, зумовлюється їх подальше промислове та особисте, спо¬живання.
Аналіз результатів державного нагляду: навіть високий технічний рівень про¬дукції машинобудування, забезпечений на стадії розробок нових зразків, суттєво зни¬жувався у процесі їх промислового виробництва через порушення вимог стандартів і технічних умов. Малою є частка участі українських підприємств в експорті продук¬ції. Не дістає поширення сертифікація виробленої продукції. Розглядаючи науко¬во-технічну активність України крізь призму якості й стандартизації виробленої в ній продукції, можна визначити, що вона помітно послаблена і характеризується дуже" низькими темпами підготовки підприємств до діяльності в умовах ринку і конкурент¬ної боротьби. Про це свідчать зниження технічного рівня промислової продукції, не¬виконання умов стандартів і технічних умов, слабкий розвиток експортабельної про¬дукції та реалізації її за ВКВ, надто повільне впровадження сертифікації в практичну діяльність підприємств України.
Такий стан справ об'єктивно зумовлений тією обставиною, що механізм команд¬но-адміністративної системи, який раніше більш-менш забезпечував зростання обсягів і підвищення якості продукції, нині зруйнований, а новий (зокрема, ринковий) ще або не створений, або не досяг необхідного рівня.
34)    Податкова система України
Одним з основних напрямів фінансової політики держави є податкова політика. З виникненням нових форм власності й методів господарювання стара податкова система перестала відповідати вимогам часу й не могла за¬безпечити потреби держави.
Назріла необхідність кардинальної податкової реформи. Система частого внесення змін у чинне податкове законодавство позитивних результатів не давала — виникла двоїста ситуація: для пожвавлення економіки необхідно було різко знизити податковий тиск, шо неминуче спричинило б значне зниження бюджетних надходжень; відмова ж віл більшої частини бюджетних коштів означала б обвальне скорочення фінансування соціально-культурної сфери і, можливо, соціальний вибух.
Було обрано інший курс - розширення бази оподаткування за рахунок рішучого наступу на тіньову економіку, залучення до оподаткування додат¬кових прибутків і на цій основі зниження податкового тиску на реального виробника продукції, виконавця робіт і послуг. Мета цього курсу — стабілі¬зація матеріального виробництва й підвищення його ефективності, що в кін¬цевому підсумку забезпечить повніше задоволення державних і соціальних потреб,
Першим кроком до реалізації цього курсу стало створення податкової ад¬міністрації України, основне завдання якої — збільшення рівня збору подат¬ків та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і максимальне здешевлення виконання пієЇ функції для держави.
Державну податкову службу України створено в 1990 р., яка у 1993 р. набула розвитку (прийнято зміни до Закону України «Про державну подат¬кову службу в Україні"). З подальшим розвитком ринкових реформ податко¬ва служба втратила можливість виконувати повною мірою покладені на неї функції, у зв'язку з чим у 1996 р. Ті було реформовано. До складу податкових адміністрацій увійшли спеціальні підрозділи МВС по боротьбі з карними злочинами у сфері оподаткування. В 1988 р. було законодавче врегульовано функціонування податкової служби в реформованому вигляді.
В останні роки реформування податкової системи в Україні здійснюва¬лося за багатьма напрямами:
— переглянуто ставки акцизного збору, і на більшість підакцизних това¬рів були встановлені фіксовані ставки в БКЮ на одиницю товару, завдяки чому припинилося масове заниження митної вартості товарів, що декла¬рується з метою оподаткування:
— установлено мінімальні межі цін на імпортні транспортні засоби, лі¬керо-горілчані та тютюнові вироби, шо відразу збільшило надходження податку на додану вартість;
— установлено державний контроль за виробництвом і реалізацією алко¬голю та тютюнових виробів, у результаті чого навіть в умовах спаду обсягів виробництва цих видів товарів намітилася тенденція зростання доходів бюд¬жету за рахунок залучення до оподаткування раніше не контрольованих обо¬ротів;
— вжито заходів для упорядкування митних зборів і прибутків від зов¬нішньоекономічної діяльності.
Минулий рік по праву можна назвати роком податкової законотворчості. Станом на серпень 1997 р. було підготовлено більше 20 проектів законів. На жаль. із пакета податкових законів, поданих урядом на розгляд Верховної Ради України, було прийнято (і не в кращій редакції) лише два — "Про пода¬ток на додану вартість» і «Про податок на прибуток підприємств". Ще до двох законодавчих актів внесено істотні зміни — до Декрету "Про прибут¬ковий податок з громадян» і до Закону України "Про акцизний збір на ал¬когольні напої 1 тютюнові вироби». Інші законодавчі акти зазнали несуттєвих перетворень.
Всупереч негативній дії нових податкових законів, завдяки поліпшенню рівня організації роботи по збору податків удалося стабілізувати надходження до всіх видів бюджетів. Однак платіжна криза, скорочення загального обсягу грошової маси, високі процентні ставки за кредит, відсутність оборотних коштів у платників, відсутність вітчизняного ринку збуту і втрата закордон¬ного, низька купівельна спроможність населення, викликана невиплатами за¬робітної плати, пенсій і соціальних допомог, нівелювали позитивні моменти початку податкових реформ.
Для подальшого удосконалення системи оподаткування в першу чергу потрібно:
— розвивати податкову систему в напрямі створення умов сприяння виробничому процесові, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, продуктивному використанню трудового та науково-технічного потенціалу;
— сприяти стабілізації грошово-фінансової системи, зростанню доходів державного і місцевих бюджетів, гарантуванню встановлених податкових над¬ходжень та подолання тінізаиії економіки;
— сприяти регулюванню доходів населення, включаючи можливість опо¬даткування сукупного сімейного доходу.
Ключовим завданням є завершення протягом 1998—1999 рр. податкової Реформи. Її мета — зменшення кількості податків та спрощення податкового законодавства, поетапне зниження податкового навантаження та забезпечен¬ня його стабільності, запровадження податкових заохочень інвестииійно-інноваційної діяльності, малого бізнесу, економічного зростання та структурної перебудови виробництва. Завершення податкової реформи має відбутися у першому півріччі 1999 р. прийняттям Податкового кодексу України, який стане основою Державного бюджету 2000 року. Після прийняття Податково¬го кодексу України має бути встановлений мораторій на внесення змін до податкової системи на 5 років.
Починаючи з 1999 р. передбачається зменшити податковий тиск на сільськогосподарського товаровиробника та радикально спростити діючу систему оподаткування, перейшовши до єдиного фіксованого податку. Покриття дефіциту бюджету не можна здійснювати шляхом посилення подат¬кового тиску на товаровиробників.
Продовжуватимуться пошуки шляхів виявлення приховуваних доходів, встановлення контролю за проведенням грошових операцій і розрахунків го¬тівкою у великих розмірах у сфері торгівлі, надання послуг. Розширю¬ватимуться повноваження державних контролюючих органів щодо застосу¬вання непрямих методів виявлення приховуваних доходів.
Завершення реформи податкової системи є одним з ключових заходів стабілізації фінансово-грошової системи України.
Бюджетна система складається з двох частин:
• дохідної;
• видаткової.
Перша частина забезпечує акумуляцію коштів через систему податків, друга — розподіл акумульованих коштів на виробничі, соціальні і державні потреби.
Інструментом формування дохідної частини бюджету є система податків. Податки — це обов'язкові нормовані платежі в державний або місцевий бюджет, що Їх вносять окремі особи, підприємства, організації та установи. Податки поділяють на прямі і непрямі. До прямих податків належать податки з прибутків (прибутковий податок), зі спадщини, землі, будівель тощо. До непрямих — мито, податок на додану вартість, акцизи та ін.
Податкова система є основою формування державного бюджету та податкової політики. Саме заради формування дер¬жавного бюджету держава здійснює політику оподаткування та використання нагромаджених коштів на різноманітні суспільні потреби,
Податкова політика має велике значення для фінансової системи в цілому, оскільки від Ті гнучкості залежить вплив фінансової системи на виробництво, зокрема на стимулювання виробництва. Якщо фінансова система має позитивний зворотний вплив на сферу виробництва, то і виробництво, відповідно, має можливості збіль¬шувати відрахування через податки в систему бюджету.
Для збалансування економічної системи найкращою є така система оподаткування, за якої відносно зростає частка прямих податків і зменшується частка непрямих.
У 1994 році дохідну частину бюджету України формувала така система податків:
прямі податки:
• платежі підприємств і організацій з прибутку (доходу);
• доходи від зовнішньої торгівлі;
• податки з населення: прибутковий податок на доходи від підприємницької діяльності та інші види прибуткового податку;
непрямі податки:
• податок на додану вартість (ПДВ);
• акцизний збір;
• державне мито, місцеві податки і доходи;
• відрахування на геологорозвідувальні роботи;
• надходження до Фонду з ліквідації наслідків чорно¬бильської катастрофи;
• надходження від реалізації державних позик.
Основні надходження до бюджету України забезпечили непрямі податки — 61,3 /о, а прямі становили 38,7 /о. Найбільша маса податкових надходжень припадає на ПДВ — 43,8 /о усієї суми прямих і непрямих податків, менша — на платежі підприємств — 25,1% і на податки з населення — 12,8%. Оскільки платниками ПДВ і акцизів через ціни на споживчому ринку є населення, то за сумою прямих і непрямих податків населення сплачує майже 60 /о Доходу до бюджету держави.
Цей податковий тягар на населення спричинений хронічним спадом виробництва і малоефективною податковою політикою держави Щодо зупинення спаду і нарощування темпів виробництва.
Видаткову частину бюджету визначають, як уже було зазначено, загальносуспільні і державні потреби. Суспільні і державні потреби можуть формувати у різних співвідношеннях таку структуру видатків:
на народне господарство;
на соціально-культурні заходи та науку;
на управління;
на оборону;
Нормальним вважають таке співвідношення двох частин бюджету, за якого вони є збалансованими, тобто видаткова частина дорівнює доходніи. Якщо і є якісь відхилення в той, чи інший бік, то вони мають бути незначними.
35)    Соціальний розвиток і рівень життя населення України
Проблема ця складна й комплексна. Над її розв'язанням мають пра¬цювати не тільки соціальний блок Урzду, а й усі гілки влади, всі й орга¬ни як у центрі, так і на місцях.
Потрібні зважені, продумані підхо¬ди, спільна вивірена лінія і такі ж уз¬годжені дії.
Водночас передбачається, що Ука¬зом Президента органи виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республі¬ки Крим, обласні. Київська та Севас¬топольська міські державні адмініс¬трації будуть зобов'язані розробляти на його основі щорічні програми со¬ціальної політики з визначенням кон¬кретних механізмів і термінів їх реа¬лізації та виконавців.
Леонід Кучмадовідомив, що є про¬позиції утворити при Президентові Координаційну раду з питань соці¬альної політики, яка б спрямовувала цю роботу.
Щодо конкретних завдань і свого бачення шляхів їх реалізації він ска¬зав таке.
Актуальні проблеми соціальної політики знайшли відображення у недавно затверджених невідкладних заходах щодо прискорення реформ і виведення економіки з кризи.
Перша і визначальна з них — по¬гашення заборгованості бюджету з виплати пенсій та заробітної плати.
Однак справа це дуже і дуже склад¬на. Треба передовсім забезпечити бе¬зумовну і повну сплату податків, по¬гашення заборгованості з платежами та зборами перед бюджетами всіх рівнів, а також Пенсійним фондом, яка становить нині майже 3,7 млрд. гривень.
У принциповому плані Президент дотримується тієї точки зору. шо заробітна плата має зростати випередвищення рівня мінімальної пенсії. Розпочинати цю ро¬боту треба також з наступ¬ного року. Для її приско¬рення потрібно вивільнити Пенсійний фонд віл нев¬ластивих функцій.
Про відшкодування на¬селенню вартості житло¬во-комунальних  послуг. Нинішня схема, за якої до¬таціями з бюджету однако¬вою мірою користуються і багаті, і бідні, є соціальне хибною, її слід невідкладно міняти. Неодноразово Президент вислов¬лювався за суттєве удосконалення політики зайнятості населення, вра¬хування в законодавстві проблеми прихованого безробіття. Особливої гостроти вона набула у зв'язку з рес¬труктуризацією підприємств.
Ми заклали основи ринкової еко¬номіки. Відповідно до цього визна¬чальним принципом нашої соціальної політики має стати захист конститу¬ційного права кожного громадянина на володіння, користування та розпо¬рядження приватною власністю. Зокрема, спільно з законодавцями слід забезпечити правовий захист ін¬тересів дрібних акціонерів. Сьогодні їх практично віддано на поталу фі¬нансовим ділкам.
Ідея приватизації значною мірою дискредитована саме через відсут¬ність правових механізмів такого за¬хист
З цього року розпочинається ком¬пенсація громадянам втрат від знеці¬нення їхніх заощаджень через інфля¬цію минулих років.
Президент вважав і вважає, що завдяки курсу на пріоритетність гро¬шової стабілізації створено одну з ключових передумов не лише вироб¬ничої стабілізації, а и припинення спаду реальних доходів населення, майбутнього їх зростання.
Отже, є підстави говорити як про макроекономічний, так і про соціаль¬ний ефект цього курсу. Не випадково ж люди чи не найбільше бояться по¬вернення часів гіперінфляції. Це оз¬начає, що і в соціальному плані мину¬лі роки не були зовсім змарновані. Ми діяли згідно з тими економічними реаліями, які існували об єктивно.
І надалі зміцнення гривні, захист доходів населення від інфляції пот¬рібно розглядати як основу соціаль¬ної політики, ключовий її принцип.
Зараз важливо інше — уроки, які треба зробити з недавнього минуло¬го. Адже ми вступили у період, коли питання соціального устрою насе¬лення набувають якісно нового зміс¬ту і мають зайняти чільне місце у ді¬яльності виконавчої влади на всіх рів¬нях і у всіх ланках.
Однаковою мірою треба подбати про людей, які сповна віддали держа¬ві і сьогодні гостро відчувають необ¬хідність в тому. щоб держава потур¬бувалася про них. А також про тих, хто завтра прийде нам на зміну. Це молодь. І особливо студентство.
На думку Президента, нам треба кардинально посилити увагу до учнів та студентства, їхніх проблем та за¬питів.
Заборгованість з виплатою заро¬бітної плати у небюджетніи сфері за останній місяць збільшилася на 2,5 відсотка. Держава, на жаль, не має тут дос¬татньо ефективних економічних та адміністративних важелів активного впливу на цей процес. По суті він ли¬шається некерованим. Більше того, аналіз показує, що у багатьох випад¬ках заборгованість із заробітної пла¬ти на підприємствах створюється штучно. А декому вона навіть вигід¬на.
Мас бути консенсус з Верховною Радою та профспілками в дуже неп¬ростому, сказав він. і делікатному пи¬танні. Йдеться про доцільність підви¬щення пенсій та заробітної плати в бюджетній і небюджетній сферах до погашення заборгованості з їх випла¬тою.
ної лякаючими темпами з тимїщоб неу-(ртлшо підвищувалася її частка в структурі валового внутрішнього продукту. Однак для цього потрібно знову ж таки розв'язати проблему за¬боргованості.
Назріла потреба у законодавчому забезпеченні компенсації працівни¬кам частки заробітної плати у зв'язку з затримкою термінів її виплати. Окремо він виділив питання пога¬шення заборгованості з заробітної плати у сільському господарстві. Щодо удосконалення системи пен¬сійного забезпечення. На основі чин¬ного законодавства зробити це прак¬тично неможливо. А невнрішені проблеми загострюються. Потрібне узгодження позицій законодавчої та виконавчої влади, а також профспі¬лок стосовно змісту, термінів та ме¬ханізмів здійснення пенсійної рефор¬ми.
Мусимо зрозуміти: пенсійна ре¬форма — це не одномоментний акт. Щоб не втратити часу, її потрібно розпочати вже з наступного року. Цим слід щоденно займатися Миколі Білоблоцькому. Тільки після пога¬шення заборгованості з пенсіями зможемо перейти до поетапного під-
бюрократизована, працює вкрай нее¬фективно, що викликає справедливі нарікання людей.
Надзвиаайно гострим лишається питання бюджетних асигнувань на утримання соціальної інфраструкту¬ри — насамперед медицини та освіти. Тут ми дійшли граничне припустимої межі. Президент поставив завдання:
будь-що зберегти у бюджеті на новий фінансовий рік нинішній обсяг асиг¬нувань.
На часі серйозна перебудова жит¬лової політики. Слід також враховувати, що наро¬щування темпів спорудження житла справляє істотний позитивний вплив на стабілізацію загальноекономічно¬го процесу.
36)    Основні напрями коригування економічної  реформи
37)    Основні форми господарювання в народному господарстві України
38)    Державне регулювання розвитку соціальної сфери
Після Другої світової війни система державного соціального регулювання поширилася в країнах Західної Європи. Сьогодні в розвинених країнах вона набула зрілих форм.
Насамперед соціальне регулювання здійснюється в процесі оподаткування. Завдяки встановленню в розвинених країнах до¬сить високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу забезпечуються нормальні умови відтворення робочої сили і за¬доволення інших потреб членів сім'ї, підтримка дрібних вироб¬ників. Тим самим знімається соціальна напруга, яка могла б ви¬ходити з чисельної, низькооплачуваної частини суспільства.
Більш велике значення в соціальному регулюванні з боку дер¬жави має другий метод, що застосовується в процесі витрачання бюджетних коштів. Йдеться про державне регулювання соціаль¬них факторів суспільного розвитку — соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, житлової сфери та ін. Досить розглянути перший напрям видатків — на соціальне забезпе¬чення. Система соціального забезпечення є важливим джерелом до¬ходів населення, що формується на позаринковій основі. Ця сис¬тема включає передусім державне пенсійне забезпечення.
Закон України «Про пенсійне забезпечення» введений в дію з квітня 1992 р. Він гарантує всім непрацездатним право на ма¬теріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових та соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій на рівні, зорієнтованому на прожитковий мінімум.
За законом призначаються: а) трудові пенсії — за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років; б) соціальні пенсії. Право на найпоширенішу пенсію—за віком— мають чоловіки після досягнення 60 років і при стажі роботи не менш як 25 років; жінки — після 55 років і при стажі роботи не менш як 20 років. Передбачено призначити пенсії за віком у роз¬мірі 55 % заробітку, але не нижче від мінімального розміру пен¬сії.
Соціальні пенсії призначаються непрацюючим громадянам у разі відсутності права на трудову пенсію. Це інваліди, у тому числі з дитинства, діти (у разі втрати годувальника) та ін.
Передбачене щорічне підвищення пенсій у зв'язку з індекса¬цією грошових доходів населення. Пенсії не підлягають оподат¬куванню.
Використання третього методу державної діяльності — право¬вого регулювання соціальних питань — також набуло поширення. Насамперед держава стала одним із суб'єктів регулювання від¬носин поряд з підприємцями та профспілками. Об'єктами регу¬лювання є величина заробітної плати, тривалість робочого часу та відпусток, порядок звільнення з роботи, заходи з техніки без¬пеки. Держава встановлює прожитковий мінімум, мінімальну за¬робітну плату, мінімальний розмір пенсій та ін.
Наприклад, з липня 1991 р. прийнято Закон України «Про мінімальний споживчий бюджет». Він становить основу соціаль¬ного захисту і соціальних гарантій для населення України при переході до ринкової економіки. Закон забезпечує проведення соціальної політики, спрямованої на підтримку передусім най¬менш соціальне захищених верств населення, формування взаємозв’язаної системи мінімальних доходів громадян і видатків держави на їх утримання в установах соціальної сфери.
Мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному виразі, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і со¬ціально-культурних потреб людини. Мінімальний споживчий бюд¬жет формується нормативним методом на основі системи спо¬живчих кошиків. До споживчих кошиків включаються науково обгрунтовані, збалансовані за потребою стандартні набори това¬рів і послуг, що грунтуються на мінімальних нормах і нормати¬вах споживання. Мінімальний споживчий бюджет розробляється для основних соціально-демографічних груп у середньому на ду¬шу населення та на члена сім'ї різного складу.
Важливою ланкою державної діяльності є державне регулю¬вання правових основ зайнятості населення. 1 березня 1991 р. прийнято Закон України «Про зайнятість населення». Він визна¬чає правові, економічні та організаційні основи зайнятості насе¬лення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.
Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої фінансується з дер¬жавного фонду сприяння зайнятосіі. Послуги цієї служби нада¬ються безплатно. Для сприяння зайнятості населення, задово¬лення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і міс¬цевими радами народних депутатів розробляються річні та дов¬гострокові державні територіальні програми зайнятості населен¬ня. Так, державна програма передбачає такі заходи щодо спри¬яння зайнятості та соціальному захисту населення:
1) створення додаткових робочих місць шляхом розвитку ма¬лих підприємств, сімейного та індивідуального підряду, фермер¬ських господарств, організації оплачуваних громадських робіт та ін.;
2) професійна підготовка та перепідготовка вивільнюваних працівників;
3) організація роботи по професійній орієнтації;
4) забезпечення зайнятості тих, хто потребує соціального за¬хисту (жінок, молоді, інвалідів);
5) надання матеріальної допомоги безробітним.
За законом «безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої робо¬ти, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці».
Допомога по безробіттю виплачується до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 місяців протягом нас¬тупних трьох років, причому у перший рік допомога надається не більш як 6 місяців, другий—не більш як 3 місяці, третій рік — залишок. Розмір допомоги по безробіттю становить не менш як 50 % середньої зарплати за попереднім місцем роботи. Максимальний розмір допомоги не може бути вищим від серед¬ньої заробітної плати, що склалась у країні. Розмір допомоги по безробіттю для громадян, які шукають роботу вперше (або після тривалої — понад один рік — перерви), закріплено не нижче від 75 % встановленої законом мінімальної заробітної плати.
Діяльність держави по соціальному регулюванню має неоднозначну оцінку. Її опоненти відзначають такі негативні наслідки збільшення податків та пе¬рерозподілу доходів, як: зменшується заінтересованість підприємців в інвестиціях; втрачаються стимули до праці; зростають урядові витрати на оплату праці фінансових інспекторів по оподаткуван¬ню. Зрештою соціальні програми зменшують розмір валового на¬ціонального продукту.
З іншого боку, вкладення в людину, зокрема, підвищення рів¬ня освіти й професійної майстерності малозабезпечених верств населення є резервом підвищення продуктивності їх праці завтра.

39)    Особливості економіки України в перехідний період переходу до ринку ( см. № 49)
Потрібно відзначити особливості української економіки, з якими вона підійшла до кризи:
1. Економіка України є сильно структурно деформована, тобто Україна має дуже великий комплекс важкої і видобувної промисловості.
2. Надзвичайно спотворена структура народного господарства: Кількість підприємств, які працюють у так званій галузі "виробництво в ім'я виробництва" складає приблизно 69 % промислового комплексу. Тобто вона не е соціальне орієнтованою.
3. Економіка України відстає від розвинених країн у технічному і гехнологічному відношеннях.
4. Наша економіка є ресурсопоглинаючою, тобто розвиток її залежить від збільшення добування ресурсів.
Наша криза схожа на кризи інших країн СРСР та східної Європи, але відрізняється від них потужністю чинників та глибиною.
Але цими чинниками не можна повністю пояснити безпрецедентний для юрного часу спад виробництва.
Сьогодні криза української економіки настільки глибока, що навіть по амим райдужним прогнозам Україна зможе досягнути рівня ВВП 1989 не аніше 2005.
Як ми вже зазначали, у нас не було вироблено чіткої програми рансформації, тому наша ліберальна, а потім монетарна політики не принесли користі наїпій економіці
40)    Розвиток основних галузей матеріального виробництва
41)    Ситуація з енергетичними та сировинними ресурсами
Нині у зв'язку з кризовим станом економіки України істотно скоро¬тилися можливості забезпечення її паливно-енергетичними ресурсами. У 1997 р. не вдалося досягти перелому в подоланні кризових явищ, продовжувався спад виробництва, хоча й повільнішими темпами, ніж у 1996 р. До позитивних зрушень в економіці слід віднести: уповільнення інфляції та деяке зростання обсягів виробництва в окремих експорто-орієнтованих галузях промисловості, досягнення додатного сальдо тор¬говельного балансу.
Відповідно до напрямів науково-дослідної роботи РВПС України НАН України нами розробляється прогноз енергопостачання економіки на період до 2005 р., попередні результати якого використано в статті.
В структурі валового внутрішнього продукту (ВВП) істотно зросла частка енергомістких галузей промисловості: хімічної і нафтохімічної, металургійної. Питома вага машинобудування та легкої промисловості знижується, що є наслідком втрати ринків збуту.
Успіхи у відродженні економіки могли б бути набагато кращими, якби не причини, що набули вже хронічного характеру: тяжкий фінан¬совий стан підприємств, відсутність попиту на деякі види вітчизняної продукції через її високу вартість та незадовільну якість, брак інвести¬цій, повільний характер структурних зрушень. Відповідно до зниження обсягів продукції матеріального виробництва і скорочення послуг відбуваються зміни у споживанні паливно-енергетичних ресурсів
В 1996—1997 рр. задоволення потреб у палііві галузей матеріаль¬ного виробництва відбувалося за умов обмеження постачання вугілля (особливо коксівного), природного газу і паливного мазуту У зв'язку з неплатоспроможністю споживачів проводилися вимушені обмеження електроспоживання та в окремих ви¬падках—повне припинення подачі електроенергії неплатникам. Основною причиною незадо¬вільної роботи паливної галузі є відсутність власних оборотних коштів, що, в ос¬новному, пов'язано із значним поширенням у галузі (73,0 %) бартерних взаєморозрахупків за відвантажену вугільну продукцію. У нафтогазово¬му комплексі якісна характеристика сировинної бази погіршується. Більшість родовищ з легкодобувними запасами практично вибрані. По¬над 57 % поточних розвіданих запасів належать до категорії важкодо-бувних, для розробки яких необхідне впровадження капіталомістких технологій. Стримування приросту видобутку зумовлене також неспла¬тою споживачами коштів за відпущену продукцію. В 1997 р. було ви¬добуто 17,5 млрд. м3 природного газу— па 1,2 % менше, ніж у 1996 р.
Нафтопереробна промисловість у 1997 р. продовжувала працювати в умовах спаду виробництва В результаті було різко зменшено виробництво нафтопро¬дуктів, звужена їх номенклатура, і це стало причиною певних труднощів у забезпеченні ними економіки.
Структура покриття споживання економіки України паливно-енер¬гетичними ресурсами значною мірою залежить від імпорту палива,
Прогноз енергозабезпечення економіки України на перспективу розробляється  з урахуванням ролі і місця енергетичного факто¬ра в економіці країни. В основу прогнозу покладено Національну енер¬гетичну програму України до 2010 р. (НЕП), Програму структурної пе¬ребудови економіки, Комплексну програму енергозбереження на період до 2010 р., Концепцію енергетичної безпеки України на 2010 р., а також відповідні галузеві програми («Вугілля України», «Нафта і газ», «Ме¬тан», «Програма реконструкції і технічного переозброєння газотранс¬портної системи протягом 1997—2010 рр.») та інші законодавчі і нор мативні акти. Середньостроковий прогноз економічного і соціального розвитку України до 2005 р. розроблено на основі оцінки існуючих тенденцій в економіці, він передбачає максимальне використання можливостей еко¬номічного зростання. Головним завданням за цим прогнозом є досяг¬нення стабільного зростання обсягів валового внутрішнього продукту на базі фінансової стабілізації, ефективного використання існуючого ви¬робничого потенціалу, адаптації підприємств до ринкових умов та посту¬пового нарощування інвестиційних процесів. Важливу роль у цьому має відіграти активізація інвестиційних процесів та відповідних структур¬них зрушень за рахунок збільшення внутрішніх заощаджень і залучення зовнішніх ресурсів для їх трансформації в інвестиції у національну еко¬номіку; залучення ресурсів банківської системи; вивільнення додатко¬вих коштів підприємств внаслідок зменшення податкового преса, при¬скореної ауортнзації фондів тощо. Все це забезпечить збільшення ін¬вестиційних ресурсів у підприємств і за короткий строк зумовить розши¬рене відтворення виробництва, передусім у галузях з швидким оборотом капіталу та інвестиційне привабливих галузях.
Нарощування виробництва продукції у промисловості прогнозуєть¬ся за рахунок раціональнішого використання сировинних та енергетич¬них ресурсів, зниження енерго- і паливом істкості, а також в результаті того, що очікуваний приріст валової додлної вартості у промисловості випереджатиме темпи зростання валового випуску промислової продук¬ції.
При визначенні потреб економіки України в паливно-енергетичних ресурсах нами використано такі методи, як нормативний, статистичний, а також метод енерго-економічних розрахунків залежно від технологіч¬них напрямів використання палива, електричної та теплової енергії. Для матеріального виробництва з чітко визначеною номенклатурою ви¬користовувався метод прямих нормативних витрат виходячи з тенден¬ції приросту чи падіння виробництва продукції, а також фіксованих норм використання палива й енергії в усіх галузях господарської діяль¬ності, з урахуванням комплексу економічних, організаційно-виробничих факторів, науково-технічних досягнень.
При визначенні основних макроекономічних показників на 1997— 2005 рр. головним є окреслення перспектив економічного зростання краї¬ни залежно від ступеня розв'язання проблеми достатньої енергозабезпе-ченості України, темпів економічного реформування, можливостей ін¬вестування. У сфері матеріального виробництва в прогнозованому пе- ріоді прискореними темпами розвивається промисловість, зокрема, най¬вищими темпами зростає виробництво базових, експортоорієнтованих галузей промисловості, паливно-енергетичного і хіміко-цафтохімічного комплексу. В цілому обсяг промислової продукції у 2005 р. має зрости на 30,6 % проти 1996 р. гідно з прогнозом, має бути реконструйована мережі магістраль¬них газопроводів і здійснена модернізація газокомпресорних станцій, що дозволиті, їм знизити споживання палива на транспортування газу май¬же на 20 % Фахівцями розроблено ряд заходів щодо підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів в усіх галузях промисло¬вості, а також скорочення споживання природного газу за рахунок роз шпрення використання вугілля.
42)    Розвиток матеріально-сировинної бази України
Україна має майже унікальну комбінацію таких факторів, як близькість до міжнародних ринків і ресурси для виробництва сільськогосподарських товарів. Україна — велика за територією країна зі значними ресурсами сільськогосподарських угідь в пе¬рерахунку на душу населення .Більш того, ці угіддя завдяки їх особливій якості та сприятливому клімату мають вели¬кий потенціал урожайності.
З огляду на такі ресурси не дивно, що по виробництву рослин¬ницької продукції, а також молока на душу населення показники в Україні вищі, ніж у середньому у світі або Європі У цих видах продукції показники на душу населення в Україні є аналогічними до показників у таких традиційних експортерів аг¬рарної продукції, як Канада, Франція та США. Лише по м'ясу Україна знаходиться нижче середньоєвропейського рівня. Цифри свідчать про деформованість та неефективність вироб¬ництва аграрної продукції в Україні. Навіть до початку пе¬рехідних процесів урожайність у рослинництві або доробок у тваринництві були набагато нижчими, ніж у країнах з ана¬логічними запасами ресурсів. Отже, «потенціал» сільського гос¬подарства України, якби воно було ефективним як у технічному, так і в економічному плані, був би значно вищим, ніж той, який вимальовується з цифр у табл. Проте тенденції розвитку ви¬робництва і торгівлі, представлені у частині 1 цього розділу, наочно засвідчують, що розрив між потенціалом та дійсністю у сільському господарстві України не зменшився порівняно з початком трансформаційного процесу, а навпаки, дуже зріс. Далі буде розглянуто причини такого розвитку.
43)    Основні форми власності в народному господарстві України
44)    Використання цін для стимулювання виробництва. Система цін
Ціноутворення є дієвим ре¬гулятором виробництва і спожи¬вання товарів та послуг, одним із найважливіших факторів управління економікою в умовах ринкових відносин. Ціна визначається кількістю грошей, що виплачуються за одиницю товарів або послуг.
У ринкових умовах ціноутворення проголошується вільним, воно регулюється попитом та пропозицією при дії конкуренції без втручання держави. При перевищенні попиту над пропозицією ціни зростають доти, поки това¬ри чи послуги купляються споживачами. Такі ціни забез¬печують вищу прибутковість порівняно з іншими галу¬зями. В умовах конкуренції це веде до переливу капіта¬лу і відповідного збільшення виробництва товарів. Унас¬лідок цього ціни знижуються і наближуються до ціни виробництва, яка виступає як перетворена форма вар¬тості.
При перевищенні пропозиції над попитом ціни знижують¬ся і стають меншими за вартість товару. Це, з одного боку, примушує товаровиробників зменшувати витрати на вироб¬ництво товарів, а відповідно і їхню вартість, що дозволяє забезпечувати прибутковість таких товарів при зниженні на них цін. З іншого боку, зменшення прибутковості веде до зниження обсягів виробництва, що надалі може викли¬кати зростання цін.
Згідно з теорією ринку, за допомогою "невидимої руки" без участі держави регулюються ціни і обсяги виробницт¬ва та реалізації продукції, що забезпечує високу ефек¬тивність економіки. Але практично за умов ринкової еко¬номіки такі теоретичні твердження часто не спрацьову¬ють. Вони заперечуються великим досвідом розвитку країн ринкової економіки, в яких держава забезпечувала актив¬не регулювання ціноутворення, що і стало головним фак¬тором досягнутих успіхів. Використовувалися різні підходи та враховувалося багато причин. Вони будуть розглянуті далі.
Основні функції ціни та фактори впливу на її розмір
Економічна роль ціни реалізується через виконувані нею функції:
1)    облікову;
2)    підтримання рівноваги;
3)    стиму¬люючу.
Облікова функція ціни полягає в тому, що вона передба¬чає визначення вартості товару, обгрунтоване врахування витрат на виробництво і реалізацію продукції та послуг.
Функція підтримання рівновагії забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. Ціна покликана служити гнучким інструментом для досягнення відповідності між попитом і пропозицією. В ринкових умо¬вах це досягається як економічним саморегулюванням, так і втручанням держави у здійснення таких процесів.
Важлива роль належить стимулюючій функції ціни, яка тісно пов'язана з двома іншими. Цю функцію здатні вико¬нувати лише економічно обгрунтовані ціни, що забезпечу¬ють товаровиробшікам, які нормально працюють, відшко¬дування витрат і прибуток, достатній для господарювання на комерційній основі.
На розмір ціни впливає багато факторів. Головним з них є вартість товару, в основі якої лежать витрати на вироб¬ництво і реалізацію. Система ціноутворення орієнтує това¬ровиробників на мінімізацію витрат. Успіх діяльності підприємства залежить здебільшого від витрат виробницт¬ва, які можуть бути зниженими при зростанні обсягів ви¬робництва та підвищенні його ефективності.
Перемогу на ринку не можна досягти лише за рахунок зниження витрат і цін. В умовах науково-технічної рево¬люції успіх на ринку досягається значною мірою також за рахунок підвищення якості продукції, її технічного рівня і наукоємності. Хоча нерідко це призводить до зростання витрат і цін на фізичну одиницю продукції, але поліпшення якості може забезпечити вищу споживчу вартість і краще задовольнити потреби споживача. Внаслідок цього вища якість продукції сприяє зростанню рентабельності і прибут¬ковості.
Важливими факторами впливу на розмір ціни є попит і пропозиція. Слід зазначити, що попит залежить не від бажання щось купити, а від наявності грошових доходів для задоволення попиту. Роль попиту і пропозиції в сис¬темі ціноутворення може бути високою при забезпеченні комплексного і системного розв'язання широкого кола проблем розвитку економіки, основні з яких наведено далі.
По-перше, стабільний розвиток виробничої сфери еконо¬міки і галузей, що її обслуговують, а також галузей по задоволенню потреб населення. Це досить глибоке і широ¬ке питання. На нього впливає багато факторів, які є скла¬довими економічної політики держави. Серед них особли¬ве місце належить ціноутворенню, яке за певних умов може максимально враховувати попит і пропозицію.
По-друге, одержання населенням високих доходів. Ви¬робнича сфера, як правило, за винятком виробництва озб¬роєння тощо, працює для задоволення потреб людини пред¬метами особистого споживання або забезпечення виробни¬чої сфери і сфери послуг засобами виробництва. При цьо¬му, з одного боку, високі доходи залежать від стану справ у виробництві, від рівня продуктивності та ефективності праці, з іншого, розвиток виробничої сфери зумовлений доходами населення, яке, купуючи товари, стимулює по¬дальший розвиток виробництва. Відповідно головним інве¬стором виробничої сфери є населення.
Наприклад, у 1986-1990 роках споживання м'яса і м'я¬сопродуктів у перерахунку на м'ясо в Україні на душу населення становило 68 кілограмів, але через низькі ціни і наявність у населення значних грошових доходів попит на цю продукцію не задовольнявся і відчувався її дефіцит. Іншим було становище у 1997 році. Споживання м'ясопро¬дуктів на душу населення зменшилося до 34 кілограмів, тобто в два рази. Але внаслідок суттєвого зниження реаль¬них грошових доходів переважної більшості населення змен¬шився і попит на м'ясопродукти. Відсутність у населення необхідних коштів зумовила не лише задоволення попиту на м'ясопродукти, а й їх перевиробництво при значному зменшенні їх виробництва. При цьому ціни на таку продук¬цію стали меншими від її вартості, що змушує зменшувати виробництво тваринницької продукції. Цей приклад пере¬конує, що фактор попиту і пропозиції не завжди відіграє позитивну роль при визначенні розміру ціші.
45)    Ринкова інфраструктура та її значення для розвитку ринкових відносин і функціонування підприємств малого та середнього бізнесу
46)    Використання державних контрактів як засобу регулювання економіки
47)    Ролю лібералізації цін у макроекономічній стабілізації
Лібералізація цін, спричинила у всіх країнах стрибок цін одразу ж піс¬ля їх звільнення, хоча й різною мірою. Рівень «сплеску» цін пе¬реважно залежав від:
— ступеня наближення цін, що склалися ще за старої системи, до ринкових (відносно близькими до ринкових були ціни в Угорщині, частково в Польщі і ЧСФР; особливо жорсткими і далекими від ринкових були ціни у колишньому Радянському Союзі);
— розміру надлишку грошової маси, накопиченої перед звіль¬ненням цін;
— дієвості стабілізаційних інструментів, застосовуваних одразу ж після лібералізації цін (зокрема, грошової політики, санації бюджету, політики обмінного курсу, можливостей для підприємств здійснювати компенсаційне збільшенння за¬робітної плати без державних обмежень тощо), а також і від правильності попередньої економічної політики.
48)    Велика і мала приватизація(см.№52)
Пiд приватизацiєю розумiють створення нових недержавних форм власностi зокрема перехiд власностi в iндивiдуальне i колективне володiння. Та не слiд  стверджувати, що державна власнiсть лiквiдується,зникае повнiстю. У свiтi немає жодної країни де б держава не була власником. В процесi приватизацiї   значна частина державного майна буде вилучена з державної власностi. Способами приватизацiї є продаж державного майна на аукцiонi та за конкурсом,  купiвля-продаж часток держави i капiталу пiдприємств за конкурсом та на аукцiонi,викуп майна трудових колективiв, перетворення державних пiдприємств  в акцiонернi товариства з приватним володiнням акцiй i т.д. Iснуе таке поняття, як комерцiалiзацiя-це шлях,яким здiйснюється роздержавлення. Комер-  цiалiзацiя державних пiдприємств означає позбавлення невластивих державi  функцiй господарської дiяльностi i перетворення їх у самостiйнi господарськi одиницi,якi беруть повну вiдповiдальнiсть за результати господарської дiяльностi. Приватизацiя державних пiдприємств має вирiшальне значення для рiзних форм власностi. За останнi роки питома вага державної  власностi на Українi iстотно зменшилася,як в основних фондах,так i у валовому суспiльному продуктi. Водночас держава визначила цiлий ряд об'єктiв,  якi приватизацiї не пiдлягають. Це унiкальнi природнi об'єкти (лiси,парки,  водоймища), вони мають загальнонацiональне значення. Також не приватизується  єдина транспортна система,майно органiв управлiння,державної влади i правопорядку,золотий i валютний фонд i т.д. Всенародним надбанням є земля.  
Однiєю з найважливiших переваг приватизацii є протиiнфляцiйний ефект.  Споживач надає перевагу акцiї,а не товару. Акцiї завжди можна обмiняти на  грошi,а товарне завжди.
Є різні методи й способи приватизації, є особливості в кожній країні й багато схожих рис. Спільний знаменник — поступова трансформація державної власності в акціонерну, приватну, корпоративну, колективну, комунальну власність.. Процес приватизації в Україні стартував у 1992 році, коли була розроблена й затверджена Верховною Радою програма приватизації. (Вона розробляється на кожний рік.) Звичайно, не було відповідного досвіду, поставали різні причини, які гальмували приватизацію. Для того, щоб ці процеси відбувалися, треба мати належне законодавство. Треба розробляти відповідні бізнесплани, щоб усі соціальні, економічні, моральні критерії були узгоджені й згармонізовані.
На початковому етапі виходили з двох головних критеріїв — економічна доцільність і соціальна спра¬ведливість. Все майно нажите нашими громадянами, й кожен мав право на свою частку. Певні види майна, окремі підприємства, які є загальнодержавними за своїм функціональним призначенням, узагалі не підлягають приватизації, а 70 відсотків майна поділено на кожного громадянина України у вигляді ваучера, який мав відповідну вартісну оцінку. На початку було запрограмовано два головних етапи: перший — здійснити малу приватизацію, і вже згодом — велику.
Під малу приватизацію потрапляють підприєм¬ства комунальної власності, невиробничої сфери, магазини, перукарні, кінотеатри, які відносно дешевші за своєю вартістю. Всі постсоціалістичні країни — й це закономірно — спочатку здійснили малу приватизацію. Вона потребує менше коштів для викупу відповідного підприємства. Ці підприємства мають швидкий обіг капіталу, тобто можуть швидше окупитися. Підприєм¬ство, де цей обіг капіталу триваліший, наприклад металургійний комбінат, потребує значно більших коштів і часу для того, щоб відшкодувати первинні капіталовкладення. На це йде приблизно — 10-15 років.
49)    Загальна характеристика (соціально-економічна) економіки України,як перехідного суспільства (См. питання №39)
Падіння ВВП після стабілізації гривни
З 1989 по 1996 рр. рівень ВВП упав в три рази (36-38 млрд дол.), а ВВП на душу населення до 700-750 дол. на рік, що в півтори, два рази нижче, ніж в таких країнах, як Алжир, Колумбія, Ямайка, Папуа Нова Гвінея.
Динаміка ВВП показує, що антиінфлящйна політика 1994р., що практично паралізувала кредитно-фінансову, а разом з тим і виробничу діяльність, була однією з причин прискорення падіння ВВП, який знизився за 1994 р. на 23 % за офіційними даними і більше, ніж 40 % за оцінками незалежних аналітиків Європейського центра макроекономічного аналізу України.
Таким чином, процес падіння виробництва в Україні носив характер стихійного саморуйнування економіки, що підштовхувався помитками уряду. Помилковість нашої монетарної політики полягає в тому, що у нас намагалися боротися з наслідка,яі, а не причина .й . Політика уряд}' не збігається з реальним економічнім становищем країни.
Важка промисловість
За п'ять років незалежності Україна практично позбавилася цілих галузей, наприклад таких, як виробництво деяких видів побутової техніки.
Проблема великої промисловості сьогодні залишається не вирішеною. Більшість заводів та фабрик простоюють, внаслідок чого мас місце приховане безробіття, яке за оцінками деяких аналітиків досягає 20-30 %.
При цьому потрібно зазначити, що досвід реструктуризації і санації великого виробництва в постсоціалістичній економіці є - це Чехія.
Сільське господарство
Безпрецедентним є також падіння збору урожаю в сількогосподраському секторі: з 53,1 мли т зернових в 1986р. до 24,5 млнт 1996р. можна зробити висновок, що середньостатистичний громадянин України харчується набагато гірше, чим 5-10 років тому. І як відомо, мільйони громадян України виживають тільки завдяки праці на індивідуальних ділянках, як було в роки Тіньовий сектор
Обсяг тіньового сектора в економіці країни оцінюється різними експертами від 20 % до 80 % ВВП (прийнято вважати 43 %).
В основі його виникнення і поширення лежить відсутність економічної свободи і надмірно високі податки. Можна стверджувати, що всі рентабельні недержавні підприємства, працюють частково, чи повністю в тіні, тому, що працювати легальне з нашою податковою системою неможливо.
Це особливо підкреслює факт виникнення при оподаткуванні фіктивного прибутку, за яким сума всіх податків на деякі види діяльності досягає 114 %. (1996р.).
Державний борг
Відомий факт, що сума всіх неоплачених боргів в економіці України на 1996 р. перевищила 40 млрд. дол., що перебільшує величину річного ВВП.
Прикладом негативного впливу на економіку зовнішнього боргу може бути Чілі, де після падіння уряду Альенде генералу Піночету довелося відроджувати одержавлену економіку, для чого Чілі активно займала гроші, в тому числі і на відкритому фінансовому ринку. Закінчилася ця історія традитрйно: кредитори в один прекрасний ранок виявили, що країна нагромадила дуже багато боргів - до 1985 р. зобов 'язання за зовнішніх позиках досягли 143 % валового національного продукту. Та до того ж, процентні ставки на світовому ринку капіталів на початку 80-х рр. зросли. І Чілі довелося вельми жорсткими заходами стимулювати ріст експорту, в основному, за рахунок форсованого розвитку сільськогосподарського виробництва.
Процес цей проходив надто хворобливо і супроводився приблизно трикратним зростанням безробіття, яке все ж через три роки впало нижче дореформеного рівня.
Приватизація
Приватизація, яка проходить у нас, не має європейських аналогів за своєю хибністю і непослідовністю, вона не підкріплена достатньо ні з юридичного, ні з економічного погляду. Наявність сертифікатної приватизації створила прекрасні умови для "прихватизації" і не сприяла приходу ефективного власника. Правовий хаос підірвав авторитет і приніс недовіру до керівництва не тільки громадян України але і іноземних інвесторів.
Соціальна криза
Як наслідок кризи економічної в Україні набуває розмаху криза соціальна. Це передусім:
1. втрата найбільш активними і професіонально значущими верствами населення економічно виправданих джерел регулярних прибутків,
2. бідність широких мас, що межує з убогістю, в поєднанні з непомірними прибутками надто вузьких верств населення,
3. руйнування соціальної інфраструктури, тобто розвал охорони здоров 'я і деградація освіти.
І як наслідок цього-скорочення населення і деградація культури...
Висновки
Відсутність чіткої політики реформ, та її хитання із однієї крайності в іншу привели Україну на грань стану розпаду фундаментальних основ цивілізо¬ваного існування.
Реформування економіки України, як і усього колишнього Союзу, пов'язане з виключно складними соціально-економічними проблемами, що вимагають для свого рішення як глибокого проникнення в сутність сучасної економічної теорії та осмисленого сприйняття світового досвіду, такі ясного розуміння особливостей їх застосування в неординарних умовахпостсоціа-лістичної перехідної економіки України.
Сьогодні Україні необхідні якісно нові орієнтири економічної політики, інакше деградація жономіки може набути безповоротного характеру і Україна дуже надовго, якщо не назавжди, залишиться відсталою третьосортною країною, нездібною забезпечити своїм громадянам гідну якість життя і заявити про себе як повноцінна європейська держава.
Орієнтира і пріоритети економічної політики України сьогодні
Важко однозначно визначити, якими повинні бути методи трансформації економіки, але можна сказати, що заходи, які приймаються, насамперед повинні бути комплексними. Політика, яка втілюється урядом, має бути стабільною, послідовною, адекватною економічному стану країни.
На нашу думку країні потрібен рівномірний еволюційний розвитої:, основними пріоритетами якого повинні бути:
- соціальна орієнтація економіки
- ії технічна та технологічна трансформація.
- пріоритетою має стати державна підтримка малого та середнього бізнесу, фермерських господарств як найбільш динамічних носіів науково-технічного прогресу, забезпечення структурної еластичності виробництва, ефективної зайняггості, соціальної стабільності.
Економіка не може розвиватись спонтанно, без інститутів, необхідних для її функціонування. Це банківська система, грошовий і фінансовий ринки, законодавство про підприємства, банкрутсгво, конкуренцію з відповідними судовими інстанціями, оподаткування фізичних і юридичних осіб, трудове законодавство, механізми найму, звільнення, виплат із безробіття, трудові угоди, які стануть основою ринку праці.
Інвестиції
За нашим переконанням, без масштабних іноземних інвестицій глибока структурна перебудова народного господарства неможлива.
Треба створити умови для відновлення власних інвестиційних джерел підприємств - амортизаційних фондів і реінвестованої частини прибутку, прийняти пакет законопроектів, спрямованих на зниження податкового тиску на підприємства. Також необхідно створити умови для перетікання тіньового капіталу в легальну економіку.
Необхідно визначити ті сфери економіки, де можна очікувати припливу західних капіталів, і створити в них стабільні пільгові умови для іноземних інвесторів. На нашу думку, до таких сфер належать, насамперед, легка і харчова галузі промисловості, де виробляється продукція, що користується сталим попитом на внутрішньому ринку України та в ряд» країн СНД, а оборот капіталу відбувається досить швидко, що забезпечує високу рентабельність виробництва і швидку окупність вкладень.
Важливою сферою, до якої можна очікувати припливу іноземних капіталів, є і туризм за умови створення відповідної сучасної інфраструктури.
Технологічна реконструкція
Почнемо з металургійного комплексу, який потребує докорінної технологічної реконструтсції та глибокого реструктурування. Модернізація металургійної промисловості дозволить різко знизити матеріаломісткість (а тим самим - витратність) продукції машинобудівного комплексу і підвищити якість
Необхідна спеціалізація на виробництві наукомісткої продукції -машин, устаткування, приладів, складної військової техніки, високотехнологічних споживчих товарів тривалого користування.
Необхідно відзначити, що слабке українське виробництво потребує проведення політики протекціонізму. Глибока структурна перебудова економіки України передбачає інвестиції не тільки у виробництво, але й у сферу науки і освіти, тобто в "людський капітал".
Сучасний стан української економіки добре відомий. У цьому розділі я не буду повторювати ці відомості чи подавати додаткову інформацію, але постараюся впоряд¬кувати доречний матеріал у такий спосіб, аби змогти від¬повісти на питання, яке турбує громадську думку як в Україні, так і на Заході: чому економічні реформи в Ук¬раїні впроваджуються так повільно — повільніше, ніж, наприклад, у Росії? Наочним показником цього відставання є майже повна відсутність змін у провідному економічному та до якоїсь міри державному персоналі. Економічними міністерствами та окремими підприємствами і далі керують люди минулого — якраз саме ті, що довели економіку Ук¬раїни до її теперішнього невідрадного стану. Керівниками більшості областей та інших адміністративних одиниць, за винятком Західної України, залишилися також адепти ста¬рого режиму. То ж бо відомо, що людський фактор є ви¬рішальним у критичні моменти будь-якої економіки.
Як дослідник суспільних проблем, я хотів би спиратися у своїх твердженнях на факти, краще на статистичні дані, що я і роблю у випадках, коли вони доступні. Якщо ж та¬ких даних немає, я, як довголітній спостерігач суспільних відносин в Україні здалека, спираюся на припущення та узагальнення, які, сподіваюся, настільки реалістичні, що читачі з ними погодяться. В усякому разі я торкаюся де¬яких досить гострих проблем у сучасній Україні, зокрема національної. Цю проблему звичайно замовчують у засо¬бах масової інформації з політичних міркувань. На мою думку, подібна «тактика страуса» є хибною. Лише ясне зрозуміння та публічне висвітлення всіх проблем дасть змогу формулювати та проводити реалістичну політику.
Аби дати відповідь на питання про причини повільної перебудови української економіки, у цьому розділі насам¬перед розглянемо етнічну характеристику населення Ук¬раїни та його сподівання щодо майбутніх економічних відносин. Наступний аналіз стану продуктивних сил допо¬може нам зрозуміти, чи можуть ці сили задовольнити спо¬дівання населення, а також чому економічні реформи так нагально потрібні. Далі: впровадження таких реформ мо¬же зайти у конфлікт з різними соціальними та політич¬ними міркуваннями та дестабілізувати сучасну ситуацію в Україні.Отож, лише розглянувши весь комплекс чинників, можливо відповісти на зазначене вище питання та зрозу¬міти дилему, перед якою стоїть політичне керівництво України.
Зростання економіки та добробуту населення прямо залежить від кількості та якості ресурсів. У ринковій еко¬номіці найвища продуктивність як робочих ресурсів, так і основних фондів при даній технології є самозрозумілою. Там, з огляду на конкуренцію, робітник не може працювати, а машина не може бути вживана, якщо їхня продук¬тивність не найвища. У випадку України, як, зрештою, і інших колишніх соціалістичних країн, підвищення продук¬тивності залежатиме від застосування сучасних технологій, впровадження ринкової економіки та денаціоналізації вла¬сності на засоби виробництва. При тому слід мати на ува¬зі, що реформи, базовані на виключно економічних критеріях, як уже наголошувалося, можуть зайти у конфлікт з різними соціальними та політичними міркуваннями.
Хоча тепер в Україні працездатних — близько 56 % усього населення, їхня продуктивність унаслідок 70-річно¬го панування радянського режиму залишає багато до по¬бажання. Мобільність працівників є малою через обмеже¬ність житла: люди працюють там, де вони отримали квар¬тири, а не там, де могли б бути найбільш продуктивними. Матеріальні заохочення для них недостатні, мораль — на низькому рівні. Люди вважають крадіжки за щось нор¬мальне, бо мають справу з державним майном, тобто «ні¬чиїм». Прикладом можуть бути відносини в колгоспах. Цинізм щодо панівної донедавна ідеології знищив у народі поняття правдомовності. Підхід до праці некритичний, бо школа усіх рівнів та вертикальна й централізована систе¬ма прийняття рішень притупили індивідуальну ініціативу. Хист до індивідуального підприємництва тільки-но дістав можливість розвиватися, Всеохоплююча «соціалістична» система планування і досі подекуди примушує менеджерів. державних підприємств виконувати накладені на них згори завдання, а не задовольняти попит споживачів. До того ж система була побудована так, що рішення окремих мене¬джерів не завжди виявлялися благом для національної економіки.
Як і робоча сила, основні фонди України — в поганому стані, їх взагалі відносно мало в Україні. Внаслідок про¬порційно низьких інвестицій в Україні на одного пересіч¬ного працюючого припадало всього 83 % основних вироб¬ничих фондів у порівнянні з усім СРСР (1988 р.). Крім того, ці фонди на 45 % амортизовані та технологічно від¬стають від розвинутих країн, хіба що за винятком оборон¬ної промисловості. Структура індустрії однобічна: майже три чверті всієї промисловості кваліфікується як важка, а всього одна чверть спрямована на задоволення потреб спо¬живачів. Деякі первинні матеріальні ресурси — вугілля, вода, ліс — вичерпані або їхній видобуток вимагає великих витрат. Через зниження попиту на оборонні вироби та попиту країн колишнього соціалістичного блоку на індустрі¬альні матеріали структура важкої промисловості непридатна до сучасних умов. Сільське господарство терпить нестачу робочої сили. Сільськогосподарські угіддя потребу¬ють реконструкції, зокрема внаслідок безглуздих способів електрифікації — атомного та гідравлічного.
Оздоровлення української економіки вимагає перебудови продуктивних сил, робочих та матеріальних ресурсів. Цьо¬го можна досягти через упровадження реформ — насампе¬ред через введення ринкової економіки та денаціоналізацію (включаючи повну або часткову приватизацію) власності на засоби виробництва. Ринкова економіка означає, що споживач виходячи зі свого попиту вирішує, що і скільки виробник має постачати. Коли виробник ігнорує потреби споживача та не виробляє продукцію при найнижчих ви¬тратах, він буде покараний дисципліною ринку — програє своїм ефективнішим конкурентам та збанкрутує, а його ін¬вестиції в дане підприємство в умовах приватної власності на засоби виробництва будуть втрачені.
Успіх реформ вирішальною мірою залежить також від введення нової валюти, до якої люди матимуть довіру. Здо¬рова валюта обов'язково вимагає конвертованості, що зро¬бить можливим включення України у світову економіку. Такі реформи потребують створення цілої мережі ринкової інфраструктури (банки, біржі, страхові компанії, комер¬ційні заклади тощо). Введення ринку викличе справжній переворот в українській економіці. Суверенітет виробника призведе до підвищення цін на харчі та продукти широкого вжитку. Через нестачу покупців частина підприємств обо¬ронної та важкої промисловості збанкрутує. Внаслідок скасування бюджетних дотацій неефективні підприємства харчової та легкої промисловості будуть також змушені самоліквідуватися.
Не менше проблем і з приватизацією. Яким людям в Україні продати підприємства, коли ніхто не має потріб¬них капіталів? Продавати іноземцям означало б віддавати під їхній контроль національну економіку та платити їм прибуток частиною національного виробництва. Якщо ж роздавати задарма мешканцям України, то чи лише робіт¬никам даних підприємств, чи всім громадянам? Зокрема, важка до розв'язання проблема приватизації колгоспів та радгоспів. З огляду на надзвичайну врожайність українського чорнозему можна очікувати, що Україна намагати¬меться повернути свій традиційний статус постачальника зерна на світовому ринку. Щоб зробити індивідуальне хліборобське господарство в Україні конкурентоспромож¬ним у світовому масштабі, середнє господарство мусить мати при сучасній технології близько 350 га орної землі та різні машини. Отже, на базі середнього колгоспу мож¬на буде створити 10—15 таких приватних господарств. А що ж тоді робити з рештою колгоспників? Якщо розділити кол¬госпні землі нарівно між усіма колгоспниками, то вони, без сумніву, прогодують все населення України.
50)    Соціальний розвиток і захист населення.
Коренные изменения в социальной политики государства в условиях жестких бюджетных ограничений могут быть успешными лишь при условии введения новых механизмов функционирования социального сектора и их совершенствования по мере создания экономических предпосылок. Государство стоит перед необходимостью постоянно и последовательно трансформировать систему социальной защиты.
Одним из самых важных вопросов является вопрос о способах финансирования. Оно может быть осуществлено двумя способами:
За счет общих налоговых поступлений
За счет целевые налоги, т.е. социальные взносы на социальное страхование
Расширение системы социальной защиты осуществляется в трех направлениях:
•    Расширение социальной сферы.
•    Расширение состава социально защищенных групп.
•    Увеличение количества и повышение уровня услуг социального обеспечения.
Исходя из источников финансирования, социальное обеспечение  можно разделить на социальное страхование и социальную помощь. Страхование, помощь и попечительство представляют собой в каждом отдельном случае некоторую комбинацию из социальных услуг и денежных трансфертов.
Характерной чертой принципа страхования является финансирование предоставляемой помощи за счет взносов и тесная взаимозависимость между взносами и объемом социальных услуг. Размер выплат в этом случае ориентируется на объем индивидуальных взносов, т.е. на предварительный вклад застрахованного. Тем самым принцип страхования в наибольшей степени соответствует рыночным принципам  справедливости, вознаграждения согласно личному вкладу и личной ответственности. Это ограничивает возможности системы в регулировании доходов, хотя и снижает последствия социального риска.
Принцип социальной помощи предполагает финансирование из бюджета. При определении размеров выплат возможны четыре альтернативных подход:
?    помощь всем покупателям выплачивается в одинаковом размере;
?    помощь ориентирована на индивидуальную обеспеченность;
?    размер помощи может быть ориентирован на величину прежней заработной платы или же на величину страховых взносов получателя;
?    величина помощи зависит от потребностей получателя.
Одинаковый размер помощи для всех получателей - наиболее простой в организационном отношении вариант. Этот способ оказывается, однако, непригодным если речь идет о возмещении утраченного заработка, т.к. размер потери дохода сильно колеблется у различных получателей. Кроме того, одинаковая помощь может понизить мотивацию к труду.
В пользу учета индивидуальной обеспеченности при установлении величины социальной помощи говорит и то, что таким способом эффективно используются средства соцобеспечения и исключаются случаи необоснованных переплат.
Ввиду финансирования из бюджета все системы социального обеспечения, в основе которых лежит этот принцип, в высокой степени зависят от финансового положения государства.
Все три принципа организации социальной обеспеченности занимают в странах с рыночной экономикой свое определенное место. Система социальной обеспеченности способна действовать с максимальной отдачей только при взаимодействии страхования, помощи и попечительства.
Характерной чертой попечительства является финансирование за счет налогов. Однако, если значительная часть системы социального обеспечения построена по принципу попечительства, то это может приводить к перегрузке государственных финансов.
В связи с реформированием системы социальной защиты возникает  вопрос о минимуме социальных гарантий, которые общество может предоставить гражданам в переходных условиях. В современных условиях эти гарантии ограничиваются социальной помощью малообеспеченным. Такая система помощи является по существу системой гарантии минимального дохода (ГМД). Система, существующая в странах переходной экономики, называется оценкой уровня дохода (ОУД). Здесь социальная  помощь не ставит своей задачей покрыть разницу между чертой бедности и действующим уровнем дохода. Она, также, не предполагает обязательных гарантий минимального дохода на уровне прожиточного минимума.
Разработка и внедрение новой системы социальной помощи в России должна считаться первоочередной задачей. Такая система должна быть всеобщей и обеспечивать приемлемый уровень дохода.
Существенное значение имеет вопрос величины утраченного дохода и социальной помощи. Основных критериев здесь два:
?    социальные гарантии должна обеспечивать минимально достаточный уровень жизни;
?    социальные пособия не только не должны отвлекать людей от труда и культивировать иждивенческие отношения
Первый критерий определяет минимальную, а второй - максимальную границу социальных пособий.
В социальной помощи необходимо выделить семейные пособия, пособия по малообеспеченности и социальное обслуживание.
В настоящее время  в России ответственность за социальную защиту в случае крайней малообеспеченности несут местные власти, т.к. они  могут лучше определить масштабы потребности в социальной помощи. Для этого Госкомстатом ежемесячно определяется стоимость потребительской корзины в целях расчета базового денежного пособия.
Необходимо развивать социальное обслуживание незащищенных слоев населения.
Для непосредственной организации социальной помощи важны местные социальные программы, которые очень различаются по областям и даже по районам в пределах одной области. Вместе с тем, все большее значение приобретает вопрос о создании единой системы социальной защиты, соединяющей интересы государства, работодателей и граждан. В данной системе форм преобладает участие государства и работодателей.
51)    Фінансове положення підприємств України. Банкрутство.
Перешкоди на шляху розвитку МСП та конкретні заходи сприяння
Головне запитання звучить так: в чому полягає в Україні особливе ущем¬лення інтересів МСП (малі та середні підприємства) порівняно з великими підприємствами та як можна усунути?
Щоб дати першу відповідь на це запитання, необхідно зверну¬ти увагу на два важливі моменти:
а) В Україні особливі негативні для МСП чинники дуже сильно диференціюються за регіонами в залежності від таких фак¬торів, як, наприклад, структура промисловості.
б) Навіть в тому самому регіоні МСП часто стикаються з абсо¬лютно різними перешкодами для розвитку. Вони залежать, наприклад, від різної історії їх виникнення. Отже, важко скласти пе¬релік труднощів МСП в Україні за їхньою вагою.
1.    Труднощі з постачальниками комплектуючих виробів та з покупцями продукції.
МСП важко знайти надійних постачальників сировини та комплектуючих виробів, які б постачали свій товар у достатній кількості та якості. Окрім цього, МСП на відміну від великих підприємств рідше надаються кредити під поставки. Що стосується збуту, то тут особливою трудністю для новостворених МСП є оцінка платоспроможності ділових партнерів та їхнє бажання здійснювати платежі. До того ж, МСП в Україні майже неможливо отримати доступ до двох важливих суб'єктів попиту: закордонних фірм та українських владних структур, які за традицією співпрацюють з колишніми державними підприємствами.
Тому, щоб забезпечити собі придбання напівфабрикатів та об¬ладнання або збут, багато українських МСП у переробній галузі міцно прив'язуються до конкретного великого підприємства. Однак у такий спосіб вони неспроможні повністю розгорнути свій потенціал розвитку. Інші МСП намагаються розв'язати проблему закупівлі сировини та збуту продукції шляхом прив'язки до іноземних фірм. Важли¬вою передумовою успішної діяльності МСП є реформування вели¬ких підприємств, бо чим більше великі підприємства, як по¬стачальники комплектуючих виробів чи клієнти, будуть змушені орієнтуватися на прибутки, тим більшими будуть шанси для МСП.
2. Відсутність позикового капіталу.
На Заході новостворені малі підприємства теж мають труднощі з отриманням кредитів. Окрім цього, з погляду банків малі кредити є менш рентабельними, ніж великі, тому що витрати на їх опрацювання є в обох випадках майже однаковими. В Україні це типове ущемлення інтересів МСП додатково поси¬люється в тих випадках, коли великі підприємства отримують пільгові кредити і субсидії.
Проблема нестачі позикового капіталу в Україні пов'язана ще й з слабкою розвиненістю фінансового сектора. Тому необхідно форсувати роз¬будову фінансового сектора. У банківському секторі уже зараз розпочинається здійснення перспективних міжнародних проектів допомоги. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) намагається за допомогою заходів підвищення кваліфікації та створення фондів валютної підтримки домогтися, щоб деякі ко¬мерційні банки спеціалізувалися на такому колі клієнтів, як МСП.  Переважна більшість малих підприємців України не чекає на допомогу владних структур, тим більше, що уряд України через брак коштів все одно не має змоги йти більш «капіталоємним» шляхом.
3. Брак власного капіталу.
Складною проблемою для МСП в Україні є брак власного капіталу, до речі, так само як і для великих підприємств.
Пряма допомога щодо формування власного капіталу, подібна до тієї, що надається східнонімецьким малим підприємствам з метою урівняння їх можливостей стосовно рівня оснащеності власним капіталом із західнонімецькими малими підприємства¬ми, не може бути застосована в Україні з двох причин. По-перше, не можна ще більше деформувати умови конкуренції, по-друге, для цього бракує бюджетних коштів. Щоправда, існує нагальна потреба змінити ситуацію з оподаткуванням МСП, завдяки чому можна було б опосередковано покращити становище з власним капіталом.
4. Податковий тягар.
Такий фактор, як податковий тягар, належить частково до про¬блемної сфери «брак власного капіталу», частково до теми «правова невизначеність». Податковий тягар на підприємства в Ук¬раїні є занадто великим: окрім податку з прибутку, який дорівнює ЗО %, мусять сплачуватися ще нарахування на заробітну плату за¬гальним обсягом у 52 %, з них 32 % відраховуються в Пенсійний фонд, 5 % — у Фонд соціального страхування, 3 % — у Фонд зайнятості, 12%— в так званий Чорнобильський фонд. Окрім цього, в технічному плані податки не є досконалими. Податковий тягар слід зменшити для всіх підприємств.
З іншого боку, консолідація державного бюджету не повинна здійснюватися за рахунок малих підприємств.
5. Правова невизначеність.  Невеликий простір для маневру, який має Україна для надання фінансової підтримки МСП, робить особливо важливою не¬обхідність усунення інших типових чинників, які ущемлюють інтереси МСП. Суттєвою проблемою для МСП є правові гарантії. Слід сказати, що правові гарантії виникають не лише в результаті прийняття законів. Вони забезпечуються можливістю захищати свої права в суді та в першу чергу завдяки співпраці з тими орга¬нами влади, з якими конкретно має справу малий підприємець.
Як і раніше, існують перешкоди при реєстрації підприємств. Для започаткування власної справи необхідно отримати безліч дозволів та підписів, що коштує не лише грошей, а також і чимало часу. Багато чиновників корумповані.
Ці негаразди можна зменшити за допомогою широкої лібера¬лізації підприємницької діяльності. Саме лібералізацією необхід¬но позбавити державні владні структури можливості гальмувати розвиток підприємств.
6. Мафія.
Певно, що саме такі підприємства є найбільше незахищеними від мафії. Однак здається, що переважна більшість дрібних підприємців не вбачають в організованій злочинності головної пробле¬ми для своєї діяльності — з нею можна домовитися, в усякому разі краще, ніж з органами влади. Але більшість дрібних підприємців не має справи з вели¬кими грошима. Однак поряд з поліпшенням роботи органів пра¬вопорядку та посиленням боротьби зі злочинністю слід за¬охочувати й рух самоорганізації дрібних підприємців «знизу».
7. Брак приміщень та виробничої площі.  Питання приміщень та виробничої площі й інфраструктури слід виділити в подвійному аспекті: як самостійну проблему і як скла¬дову проблеми правових гарантій. Це потужний фактор, що гальмує їхній розвиток. Договори оренди з великими підприємствами, установами і навіть органами влади є в багатьох випадках нестабільними.  Для дрібних підприємців це означає такі наслідки, як правова не¬визначеність та зниження готовності до інвестування. Необхідно поліпшити можливість оскарження існуючих дого¬ворів в суді. Варто було б також надавати МСП площі для здій¬снення підприємницької діяльності в так званих «індустріальних парках».
8. Брак фахівців.
Добрі фахівці в Україні є. У більшості випадків самі дрібні підприємці мають вищу освіту, здебільшого технічну або еконоімічну. Щоправда, плинність найнятих фахівців є досить високою. Наймані працівники рідко наважуються повністю розлучитися зі своїми старими робочими місцями на великих підприємствах, хоча б для того, щоб не втратити право претендувати на соціальні послуги з боку підприємства. В МСП вони працюють погодинно. Крім цього, для підприємця ризиковане брати на роботу «чужих». З цієї причини багато дрібних підприємців працюють разом з членами своїх сімей, з друзями або колишніми колегами по ро¬боті. Зрозуміло, що така «кадрова політика» є перешкодою для розвитку підприємств.
Кадрова проблема МСП частково буде розв'язуватися само собою в міру реформування великих підприємств.
Висновки.
На фоні всіх згаданих труднощів в Україні з'являються нові  підприємства. Важливою причиною є те, що не¬доліки та перешкоди не діють в кожному окремому випадку всі разом. Очевидно, труднощі дуже сильно диференціюються на¬самперед залежно від того, про яке місто чи область йде мова.
52)    Корпорація і приватизація підприємств(см. №48)
Приватна власність на засоби виробництва має низку реваг, відсутніх у державній формі власності. Вона можливість громадянам реалізувати своє індивідуальне приємництво, виявити самостійність, ризикувати, пробуд? в людях високу економічну самостійність, інтереси та ві,с відальність за наслідки праці тощо.
— право володіння, тобто — виключного фізичного кс тролю над благами;
— право користування, тобто — вирішувати, хто і як бур забезпечувати використання благ;
— право суверена, тобто — на відчудження, споживання, зміну або знищення благ;
— право на безпеку, тобто — на захист від експропріації благ, від шкоди з боку зовнішнього середовища;
- право на безстроковість володіння благами;
— заборона на використання способу, який завдає шкоди зовнішньому середовищу;
Створення в Україні відносин приватної власності, які б відповідали названим критеріям, є тією основою, яка фор¬мує фактори, що стимулюють зростання виробництва ВВП.
Через 5 років приватизаційних процесів в Україні загалом ще не вдалося створити сучасної базової основи ринкової економіки. Це тому, що приватизація все ще має риси ва-учерної, тобто суто формальної. Перехід від державної власності до формально приватної і колективної форм влас¬ності нерідко не підвищує, а знижує ефективність усієї еко¬номіки. Це, на нашу думку, і є головною причиною глибокої і затяжної кризи народногосподарського комплексу Укра¬їни.
В 1996 р. мають завершитися т. зв. ваучерна, мац що важливо, велика приватизації. Обсяг робіт, пов'язя з приватизацією значної кількості малих і великих підгі ємств, дуже великий. Він привертає до себе увагу всіх| ганів центральної виконавчо-розпорядчої влади, місщ органів влади, підприємств і організацій, що приваті ються. Проблеми виробництва, а тим більше зросте випуску продукції та поліпшення її якості, витісняютьсі другий план. Це означає, що і в 1996 р. процес спаду буде значним.
Після завершення ваучерної приватизації об'єктів держав¬ної власності їхніми власниками в тій чи іншій формі стануть практично всі громадяни України, які одержать акції чи паї корпоратизованих і приватизованих підприємств промисло¬вості, сільського господарства, будівництва, транспорту, оп¬тової і роздрібної торгівлі тощо. Збільшиться частка осіб, яка придбає державне майно за власні кошти, через усілякі аукціони, конкурси та ринок цінних паперів.
Важливо, що в ході приватизації основне місце в економі¬ці посідатимуть акціонерні товариства, які є найефективні¬шою формою приватно-колективної трудової і капіталістич¬ної власності. Саме ці підприємства формуватимуть у перс¬пективі «українське чудо» — високі темпи економічного зро¬стання і конкурентоспроможну продукцію.
Завершення формальної приватизації матиме попервах тільки два позитивні результати:
1) вона буде усвідомлена людьми — широкими верства¬ми робітників, селян, службовців, інтелігенції та пенсіонерів, іцо пробудить у них не тільки відчуття власності, а й відпові¬дальності за результати її використання;
2) економічно змусить колективи, які тепер відповідають за результати господарювання своїм майном (пропорційно паю чи акції), подбати про віднаходження матеріальних і фі¬нансових ресурсів для стабілізації виробництва, а за тим і для його зростання.
Варто також звернути увагу й на те, що в основному в країні буде завершено роботу, пов'язану з організацією ви¬пуску майнових і компенсаційних сертифікатів, створенням десятків тисяч приватизаційних комісій, організацією серти-фікатних аукціонів, оцінкою майна підприємств, що привати¬зуються, і т. ін.
Видатною подією роздержавлення і приватизації є ство¬рення умов для ринкової конкуренції, яка не тільки заохочує людей до ефективної і новаторської діяльності, а й матері¬ально (фінансове) спонукає їх до цього.
Аналіз роботи приватизованих підприємств показує, що позитивні зрушення в їхній діяльності настають не одразу, а через 2-3 й більше років  Це зумовлено тим, що потрібен час: 1) для усвідомлення новими власниками колишніх державних підприємств свого нового соціально-економічного становища; для вивчення ринку і розробки но¬вої парадигми розвитку; 3) для пошуку надійних партнерів — постачальників продукції та покупців готової продукції;
4) для здійснення заходів щодо реконструкції та оновлення технічної бази виробництва.
Результати дослідження, проведеного спеціалістами на замовлення Міжнародної фінансової корпорації показують, що ефективніше працюють ті підприємства, що мають біль¬ший досвід післяприватизаційної діяльності. Як видно з даних підприємства, приватизовані в 1992-93 рр., за всіма вибраними показниками ефективності мають кращі резуль¬тати. Так, у них вищі показники з тривалості робочого дня, інтенсивності праці, позитивних змін у матеріальній базі, об¬сягу реалізованої продукції, середнього розміру реінвесто-ваного прибутку тощо. З нагромадженням післяприватиза-ційного досвіду показники ефективності роботи приватизова¬них підприємств поступово зростатимуть.
Враховуючи, що приватизаційний процес в Україні охоп¬лює 5 років (1992—1996 рр.), причому в 1996 р. його серти¬фіката форма практично повністю завершується, то, резю¬муючи вищенаведені висновки, можна константувати, що 1997 р. об'єктивно має стати першим роком стабілізації сус¬пільного виробництва, яка нарешті припинить затяжну фазу економічної кризи. Стабілізація утвердиться, за нашими про¬гнозами, перш за все в промисловості.
Зарубіжний досвід функціонування державного сектора свідчить, що підприємства та організації' цього сектора склада¬ються з двох-трьох груп, кожна з яких має свій особливий ста¬тус. До першої групи належать казенні підприємства. Вони управляються безпосередньо відповідними державними струк¬турами, а їхні бюджети є складовою частиною державного бюджету. В наших умовах до групи казенних підприємств ввій¬дуть підприємства ВПК, ряд підприємств вугільної промислово¬сті, здебільшого збиткових, та деяких інших галузей, які мають народногосподарське значення.
Решта підприємств державного сектора мусить бути кор-поратизована. Тому можуть виникнути два нові види акці¬онерних товариств: державне акціонерне товариство, в яко¬му не менше 51% акцій належатиме державі. Така корпо-ратизація, на думку Президента України, дозволить :    перше — остаточно розмежувати бюджет держави і фі¬нанси підприємств;
друге — відкрити цим підприємствам шлях до фінансово¬го ринку;
третє — внести відповідні зміни у структуру їх менедж¬менту та підпорядкування. Ця корпоратизація повинна охо¬пити ті підприємства, які, відповідно до рішення Верховної Ради України, не підлягають приватизації.
Вважаємо, що пропозиції щодо зміни статусу державних підприємств заслуговують на увагу, оскільки, тільки опинив¬шись у ринковому середовищі, держпідприємства зможуть працювати на ефективній основі та на самофінансуванні.
Деякі державні підприємства можуть бути корпоратизо-вані з часткою державної участі в статутному капіталі менше 50%. Управління цими підприємствами здійснюватиметься на паритетних засадах: недержавним власником і державою за участю її представників у наглядових радах.
Зміна статусу державних підприємств вимагає демонта¬жу радянської адміністративно-командної системи управлін¬ня і заміни його сучасною системою менеджменту з обов'язковим залученням представників трудових колективів до органів управління корпораціями. Така система управлін¬ня ефективно діє в багатьох країнах.
Корпоратизація державних підприємств дозволить:
1) створити єдину систему корпоративного капіталу України і цілісний національний ринок;
2) поширити дух підприємництва і новаторства на держав¬ний сектор економіки;
3) залучити підприємства державного сектора до системи ринкової конкуренції;
4) створити єдині основи і приниципи ціноутворення на продукцію недержавних і державних підприємств.
Водночас держава збереже свою роль головного коор¬динатора розширеного відтворення, темпів зростання сус¬пільного продукту. Це ті головні аспекти сертифікатного (формального) етапу приватизації частини державної влас¬ності, які мають стати, по-перше, основою для стабілізації виробництва (що означає нагромадження ним сил для зро¬стання); по-друге, зняти ряд перешкод (правових, організа¬ційних, психологічних тощо), які заважали зростанню сус¬пільного виробництва.
Другий етап приватизації, який можна назвати, на відміну від сертифікатного, реальним або, точніше, діловим, здійсню¬ватиметься в умовах: а) фази стабілізації, але не спокою, в якій відбуватимуться значні зрушення в напрямку формування умов для переходу до наступної фази ділового циклу — по¬жвавлення та забезпечення зростання ВВП на інтенсивній осно¬ві, що має величезне значення для України, виробничий апа¬рат якої за роки кризи значно постарішав; б) фази пожвавлен¬ня, протягом якої ВВП має зрости за декілька років щонаймен¬ше в 2 рази, щоб досягти рівня передкризового 1989 року.
Ключовий аспект фази стабілізації полягає у формуванні умов для зниження витрат виробництва продукції та послуг в усіх галузях народного господарства України.

 

Яндекс.Метрика >