...
Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період PDF Печать E-mail


Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60-ті та криза 70—80-х і знову період відродження, що розпочинається з другої половини 80-х рр.У 20-х рр. в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема організацію селянського господарства, якому не була притаманна «общинність» і яке спиралося на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знайшла підтримки.
Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60-ті та криза 70—80-х і знову період відродження, що розпочинається з другої половини 80-х рр.
У 20-х рр. в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема організацію селянського господарства, якому не була притаманна «общинність» і яке спиралося на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знайшла підтримки.
Особливо це стосується аграрної її частини. Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для негайного створення комун та інших кооперативних форм. Ці ідеї пропагували Я. Гамарник, В. Чубар, Д. Мануїльський, О. Шліхтер, Я. Яковлєв.
У робітничих колах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька партій, серед них УСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери соціал-демократичної партії В. Винниченко, В. Садовський, І. Лизанівський, а також лідери «боротьбистів» В. Блакитний, А. Шумський та інші вказували на те, що для соціалістичних перетворень не наспів час — не створено виробництво, яке могло б забезпечити умови соціалістичного розподілу.
Ще напередодні жовтневих подій про це писав М. Туган-Барановський, наголошуючи у своїй праці «Соціалізм як позитивне вчення» на тому, що умови для соціалізму може створити лише ринковий механізм, який бере на себе всі функції з регулювання суспільних потреб, узгоджує попит та пропозицію. Він указував, що соціалізм, який прийде на зміну нерозвиненому капіталізмові, приречений на диктат та суспільні злидні.
Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що, на їхню думку, призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який спроможний буде замінити саморегулюючу силу ринку.
Вони звертали увагу і на те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а націоналізація та, головне, колективізм у землеробстві, призведуть до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею та вмінням людей.
1918 р. було створено Українську Академію наук, де М. Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ.
Він уважав за необхідне, щоб для вивчення закономірностей розвитку суспільства провадились дослідження в галузі соціології, статистики, теоретичної економії і наполягав на прикладному характері таких щодо окремих галузей та сфер економічного життя.
З його ініціативи 1918 р. було створено Інститут економічної кон’юнктури (він став його першим директором), який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та опрацювання рекомендацій щодо соціально-економічного стимулювання. Після смерті Туган-Барановського 1919 р. інститут очолив М. Птуха, а згодом — К. Воблий, Р. Орженцький.
Рекомендації цього інституту базувались на досягненнях світової економічної думки в галузі економічної теорії і спочатку були спрямовані проти економічної програми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України (створення української кооперації, власної валюти та ін.), а згодом, коли більшовизм став реальністю, — на створення наукової концепції планування, системи фінансів, єдиної системи української сільськогосподарської кооперації.
Праці М. Туган-Барановського, О. Челінцева базувалися на ідеї сімейно-трудового селянського господарства, організаційні засади якого визначалися на підставі неокласичних підходів.
План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у життя в роки непу, включав розробки українських учених. За основу було взято концепцію О. Челінцева, який створив наукову програму розвитку кооперації (споживчої, кредитної, збутової та ін.).
Кооперацію Челінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і розглядав як нову форму розвитку, що зберігає принцип особистої заінтересованості. Він був проти твердження, що кооперація має лише готувати передумови для націоналізації, указував на те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з огляду на майбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє пом’якшенню недоліків ринкових відносин.
Ці положення були визнані В. Леніним, який прийняв кооперацію як форму, що не суперечить тезі про соціалістичну, суспільну власність.
На початку 20-х рр. українська наукова думка розвивалася в різноманітних напрямках. 1920 р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.
Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення концепції єдиної української господарської системи, побудованої на засадах економічної відкритості та саморегулювання.
У теоретичних розробках тієї доби обстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення останніх в економічних відносинах тільки до системи натурального та трудового (вартісного) обліку. Указується на те, що держава має орієнтуватись на ринок та ринкові показники. Критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування за умов, коли немає загальних ціннісних орієнтирів, коли ціна перетворюється з категорії ринкових відносин на категорію обліку. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогнозу.
У цей час українська економічна думка досягла високого наукового рівня і була в авангарді світової економічної думки. Праці Є. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, Л. Яснопольського, О. Чаянова, О. Челінцева та інших здобули світове визнання.
Так, праця Слуцького «Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад економіки» (1926), що в ній ішлося про психологічні засади раціональної економічної поведінки суб’єкта, на півстоліття випередила дослідження в цій галузі, які велись на Заході. Іншу його працю «Накопичення випадкових причин як джерело циклічних процесів» (1927) було присвячено проблемам моделювання економічних коливань на довгостроковий період. Вона справила величезний вплив на розвиток зарубіжних економічних досліджень.
Теорія економічних кон’юнктур М. Туган-Барановського стала підставою теорії «довгих хвиль» М. Кондратьєва.
Усі ці теорії широко використовували і розвивали далі на Заході.
Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної науки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо в сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.
Розпочинається боротьба більшовизму за чистоту ідеології.
Уже з 30-х рр. змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за «класовим принципом». Прикладний аналіз спрямовується на розробку принципів нормування та регулювання цін, податкової політики, формування фінансово-кредитної системи.
Усі ці дослідження були просякнуті ідеями планування, директивності, централізму, виключали принципи саморегулювання, хоча й визнавали існування товарно-грошових відносин.
Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до «офіційних» і могли завжди розраховувати на визнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін.
Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певні наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообороту (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.
Певних успіхів було досягнуто в теорії господарського розрахунку на державних підприємствах. І хоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише як обліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, що насправді допускалось їх використання як регуляторів у виробничій сфері.
Тоді ще можна було знайти в економічній літературі певні формулювання, що суперечили офіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболєв, Л. Діц та інші вказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропорції розвитку, дефіцит за надвиробництва тощо), на можливість переродження кредитної системи у державно-фінансову, на неправомірність тотального планування за існування різних форм власності. Ці вчені вказували, зокрема, на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі. Однак їхні справедливі передбачення були нещадно розкритиковані економістами-«марксистами».
Особливо запеклою була боротьба ортодоксальних марксистів із так званою волобуївщиною, котру оголошено було «проявом націоналістичних настроїв» в економічній думці.
М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі з пропагандою переваг самостійного економічного розвитку України, зазначаючи, що імперська політика Росії сприяла спотворенню природного розвитку продуктивних сил України, постійно пристосовувала її економіку до суто російських потреб. Він указував на те, що Україна має достатній потенціал, щоб інтегруватися у світову господарську систему самостійно, а не через російську економіку. Зрозуміло, що Волобуєв був визнаний «ворогом народу».
На першій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів було також визнано ворожими «неонародницькі» ідеї О. Чаянова і О. Челінцева та зупинено реалізацію їхнього плану аграрних реформ. Згодом було оголошено «ворожими» ідеї М. Туган-Барановського, Є. Слуцького та ін.
З цього часу економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.
Її відродження починається тільки в 60-ті рр.
Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та інших, які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціалізму тепер розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».
Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напрямках: розширюються їхні об’єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв’язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.
З’являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.
Саме в цей час з’являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, котрі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відродження теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.

3. Економічна теорія у ХХ ст.

Сучасні школи в економічній науці
Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х pp. поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб'єктами оптимальних господарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування попиту і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.

Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі представники неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л. Вальрас, А. Пігу, А. Хоутрі, К. Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регулюванням.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.

На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практику економічних досліджень, зв'язаних із використанням найрізноманітніших методів і підходів, що, починаючи з теорій послі­довників рікардіанської школи та концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне висвітлення закономірностей суспільно-економічного розвитку.

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методологічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв'язків та взаємовпливу елементів економічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спрямування виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної системи спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики формулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що економічний цикл — суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредитування. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її інтерпретація як «теорії рівноваги за умов неповної зайнятості», тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної системи, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.

Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим «Великою депресією». Вони заявляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як власника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.

Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий напрямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер здійснюють перегляд неокласичної концепції ринку, формулюють теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового само-врегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки моделей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко

зростає різноманітність об'єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються різноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об'єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу, набирає нових рис, чітко окреслюються її функції — нормативна (формулюються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріоритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення економічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представ­ники неокласичної школи розв'язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (напрямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує назву консервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи. Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання.

Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моде­люється вплив на нього НТП, кон'юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв'язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв'язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб'єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається,, що інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки,, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.

У цей же час формується і неолібералізм — течія в неокласичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу його розвитку.

Одним з найвідоміших і найславетніших економістів першої половини XX ст. є Йозеф Шумпетер (1883—1950). Його теоретична спадщина надзвичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічного аналізу присвячено такі його праці, як «Суть і основний зміст те­оретичної політекономії» (1908), «Історія економічного аналізу» (1954), економічній динаміці — «Теорія економічного розвитку» (1912), теорії суспільного розвитку — «Капіталізм, соціалізм і де­мократія» (1942).

Усебічне вивчення історії економічного аналізу привело Шумпетера до висновку, що найдосконалішою на той час концепцією в політекономії була теорія загальної економічної рівноваги Вальраса. Проте він бачив у ній і суттєву ваду, яка полягала в тім, що теорія економічної рівноваги відбивала статичний стан економіки і не враховувала факторів розвитку економічних процесів.

Починаючи із 70-х pp. неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб'єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв'язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб'єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з'являються теорії, що заперечують необ­хідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економіко» і є ознакою неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв'язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очікувань та економіки пропозиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричинити «ланцюгову реакцію» і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва потребують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.

Школа Вальтере Ойкена. В. Ойкену належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.


Використана література:
Історія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Татаренко, А. M. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, H. 0. Татаренко. — К.: КНЕУ, 1999. — 564 с.
Основи економічної теорії. Підручник. – К., 2001.

 

Яндекс.Метрика >