...
Реферат: "Продуктивні сили" PDF Печать E-mail

План

1.    Продуктивні сили і їх структура.
2.    Основні компоненти продуктивних сил.
2.1     Людина, робоча сила, її ціна і вартість.
2.2     Засоби виробництва:
2.2.1. Предмет праці.
2.2.2. Засоби праці.
2.3   Сутність і методи організації виробництва.
2.4   Наука и информация.
3.    Висновок.

1.  Продуктивні сили і їх структура.

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і при¬вдять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети пра¬ці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне спожи¬ван¬ня і використовуються як джерела енергії. До структури продук¬тивних сил в усіх формаціях на¬ле¬жать також використову¬вані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.
В сучасних умовах до складу продуктивних сил включа¬ють також науку (як специфічну про¬ду¬к¬тивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продук¬тивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що включає ма¬те¬ріаль¬¬ні й духовні (за складом), об'єктивні й суб'єктивні (за характером відтворен¬ня і специфікою фунꬬцій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і ок¬ре¬мі елементи, постійно збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах ро第витку капіталізму потреби ви¬робництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і квବліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рі¬вень освіти (середню загальну або се¬ре¬дню спеціальну), квалі¬фікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише біль¬¬шого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань осо¬бис ¬то¬сті, її організа¬торських здібностей, духовних компонентів.
У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил в¬ни перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній за¬ле欬¬ності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від вирб¬ни¬чих відносин. Системі про¬дуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Та¬кими, зо¬кр嬬ма, є закони переміщення функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва, або зବ¬ко¬ни виперед¬жаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі су¬купної праці, від¬по¬від¬¬¬ності живої й уречевленої праці, перемі¬ни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих зако¬нів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають відношення людини до приро¬ди, про¬цес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.
Отже, продуктивні сили — це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи від¬по¬відно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростан¬ня про¬дук¬тивності суспільної праці.


2.1  Людина, робоча сила, її ціна і вартість.

Саме людина, або робоча сила, є основною продуктивною силою суспільства. Робоча сила – це здатність людини до праці, сукупність її фізичних, інтелектуальних здібностей, набутих знань і досвіду, які використовуються у просессі виробництва матеріальних благ. Робоча сила ріально існує в особі людини-працівника. Саме людина та її здатність до праці є основним елементом виробництва.
Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу того товару, який є єди¬ним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згід¬но з першою таким об'єктом купівлі-про¬дажу є праця, згідно із другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.
Уперше працю назвав об'єктом купівлі-продажу У.Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування ро¬бітника засобами (їх мінімумом). Аналогічно сут¬ність цих понять розглядав А.Сміт. Водночас ос¬¬¬но¬вою заробіт¬ної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення жит¬¬тя робітника і виховання дітей, а її ниж¬чою межею — фізичний мінімум. Крім цього, вели¬чи¬на зар¬плати визначається нормами споживання, що склалися, тради¬ціями, культурним рівнем, бо¬ротьбою робітників та співвідно¬шенням сил між ними і капіталістами.
Дотримуючись таких же поглядів, Д.Рікардо виділяв при¬родну і ринкову ціну праці. Пр謬ро䬬на — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робіт¬ників, про¬до⬬ження їх роду, так і певною мірою для їхнього розвитку. Ринкова ціна коливається навколо пр謬родної під впливом природного руху працездатного населення, співвідно¬шення попиту і про¬позиції на працю.
Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі су¬часні західні економісти (німецький економіст М.Гертнер, ан¬глійський економіст Дж.Хікс та ін.).
Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К.Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця — це процес сві¬¬домої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозміню¬ють зовнішню природу. На ринку ро¬бітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і ду¬¬хо⬬них властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід оттожнювати. Капі¬таліст купує в робітника — власника робочої сили — тимчасо¬ве ро第по¬ряд¬жен¬ня нею. По-друге, купівля-продаж праці всту¬пає у суперечність із законом вартості, не дає змо¬ги розкрити джерело вартості і додаткової вартості.
Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх то¬чок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає я тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П.Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з фак¬то¬рів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий процент.
Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К.Маркса, коли він конкретизував своє розуміння продажу робочії сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше як тимчасове роз¬по¬рядження робочою силою.
З трьох наведених точок зору найнелогічнішою є та, згідно з якою купується-продається праця. Неможливість продажу праці означає, що доцільніше об'єктом купівлі-продажу вважа ти не послуги праці, а послуги робочої сили.
Хоч робочу силу не слід відокремлювати від людини, її ділення цієї категорії цілком правомірне при розгляді людини економічної (Ното есонотісиз). Суб'єктом господарства є не робоча сила, а людина в сукупності всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільніше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю категорію визнають і деякі західні  економісти.
Робоча сила — це сукупність фізичних і духовних власти-востей людини, які вона застосовує в процесі виробництва споживних вартостей. Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.
Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживну вартість і вартість. Але  робоча сила — товар специфічний.
Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, але її виробниче спо¬жи¬вання означає включення у процес праці не лише фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого харак¬теру і по¬зна¬чаєть¬ся на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживної вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Отже, в основу визначення споживної вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специфічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес самозростання вартості.                   Тому специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності до такої кількості абстракт¬ної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.
Російські економісти Я.Певзнер та С-Брагінський стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її послуги на певний, обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем.
З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар - особиста свобода її власника - найманого робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин - кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабов-власництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.
Непослідовність позиції Я.Певзнера та С.Брагіиського ви¬являється ще в одному. «Якщо навіть прийняти тезу, — пи¬шуть вони, — згідно з якою наймач купує робочу силу, здат¬ність до праці, то необхідно виходити з того, що оцінює він цю здатність не за тим, скільки і чого потрібно робітникові для підтримання його життя і працездатності, а насамперед за результатами праці, тобто за тим, яка плідність праці кожного власника робочої сили зокрема».
Як стверджував К. Маркс, якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший то¬вар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє від¬творення в пев¬них суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вартість життєвих засобів, що фі¬зич¬но необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робіт¬никові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і від¬повідно відтворення робочої сили повинно включати витрати на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робіт¬ника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвивається, на величину її вартості впли¬ває соціально-історичний елемент. Останній відображає роз¬виток робітничого класу, його ма¬теріальних і духовних пот¬реб у результаті прогресу інших елементів системи продук¬тивних сил, еволюції суспільних відносин (оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також бо¬ротьби трудящих за поліпшення свого становища.
На думку Я.Певзнера та С.Брагінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, роз¬роб¬ле¬ну в основному А.Маршаллом та Л.Вальраеом), за умов рівноваги попиту та пропо¬зиції вар¬тість послуг усіх факторів (у т.ч. робочої сили) від¬повідає їх граничній продуктивності, тобто внес¬ку у вироб¬ництво продукту (варторсті). Саме ця вартість і виплачується робітникові — про¬да⬬цю послуг праці. Більш конкретно ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець по¬тре¬би робітника для підтримання його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто плід¬¬ністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оці¬нити вартість товару з погляду не лише суспільних витрат виробництва, а й корисності, його ко¬ри¬сного ефекту.
На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком засто¬совують, розглядаючи вартість рбо¬чої сили (або послуг ро¬бочої сили, послуг праці, на їхню думку). Так, ці вчені підхо¬дять до роз¬в'я¬зання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтуючи при цьому суспільне необхідними вит¬ратами виробництва на відтворення робочої сили. Вони зде¬більшого розв'язують проблему з точки зору капіталіста, ігно¬руючи при цьому інтереси найманого робітника, якому пот¬рібні засоби для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів його сім'ї.
Намагаючись обгрунтувати більшу доцільність застосуван-ня категорії «вартість послуг праці», Я.Певзнер та С.Брагінсь-Кий посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена витрачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свід¬чить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зору авторів концепції «факторів виробницт¬ва») не знаходить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з боку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня роз¬витку продуктивних сил, суспільного характеру виробницт¬ві»). Щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільст¬во, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної влас¬ності, в особі держави витрачає значну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з огляду на її корисний ефект.




2.2.   Засоби виробництва.

Засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, які використовуються людьми в про¬цесі виробництва матеріальних благ.

2.2.1.  Предмет праці.
Предмет праці — це то, на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу май¬бутнього продукту.
В переважній більшості предмети праці в сучасних умовах самі являються продуктом попе¬редньої праці: ме¬тал на машинобудівельному заводі, цемент в будівництві, хло¬пок на прядільній фабриці та інше. У кінцевому рахунку усі  вони чер¬паються з комор природи.
Природа, земля — спільні предмети людської праці. Ті з них, які людина  знаходить в самій природі (девствений ліс на корню, камений вуголь в недрах землі, риба в воді і інше), правомірно називати первісними. Піддаваючись перероботці, з часом все більш глибокій, вони перетворюються в сири матеріали або полуфабрикати. З розвітком науково-технічної револю¬ціі з’являється можливість створювати якісно нові предметы праці з заздалегіть заданими властивостями, саме такі, які відсутні в самій природі. Але й при цьому первинною основою залишається земля, природа. Зараз, як і в мунулому, повністю зберігають силу слова вы¬датного англійського экономіста Уільяма Петті: праця — ботько богатство, земля — його мати.

2.2.2.  Засоби праці.


Засобами праці називається річь або комплекс річей, які людина приміщує поміж собою й предметом праці й які служать як провідник впливу людини на цій предмет. Засоби праці виступають як продовження його природних органів, які використовуть в процесі праці. Рівень разви¬тку засобів праці во многом являється показником тіх відношень між людьми, при яких здійснюється виробництво.
До засобів праці відносять попереду всього знаряддя праці (різного роду механізми і машини, пристасування і инструмен¬ти, двигуни, передаточні апарати и інше). В умовах маши¬ного виробництва механичні засоби праці розвилися в систе¬му машин с тремя компонентами: робочей машиною, двигуном и передаточним пристроєм. Науково-технична революція при¬бавила до них новий компонент — управляючий пристрой, який виконає піддающієся формалізациї функциї розумової праці. Використовуя цій компонент, робітник поступово виходить з непосереднього процеса виробництва і становиться поряд з ним. Кореним образом змінюється й технологія.
Механічні засоби праці сос¬тавляють костну и м’язну систему виробництва. Засоби праці, в яких поміщуються самі предметы праці, составляють «сосудисту систему виробництва» (трубы, цистерни, сосуди, йомкости и инше). В деяких отраслях господарства, на приклад у хімічній і нефтехімічній промисловості, энергетиці, метал¬ургії, вони грають первостепову роль. Здесь грань між костно-м’язовою і сосудистою системами виробництва практично зникає. Управляючий пристрій образує «нервную систему» виробничого організму.
В більш широкому розумінні до засобів праці належать усі ті речі, які, хоч безпосередньо й не входять в процесс праці являються для нього цілково обов’язковими, бо без них праця не могла б здійснюватися. Це — всезагальні умови виробництва: виробничи будівлі, дороги, інші засоби  повідомлення й канали зв’язку; загальним засобом праці є сама земля, а в сільському господастві вона безпосередньо входить у процес виробництва як головний засіб і предмет праці.

Предмет і засоби праці в совокупністі виступають як засоби виробництва. На відміну від робочій сіли вони образують річовий фактор виробництва. Самі по собі  без людської праці во¬ни нічого воробити не можуть. Тільки робоча сила — активний, творчий элемент виробництва. Приводючи в рух засоби й предмети праці, вона перетворює їх дійсні засоби виробництва. Лічний фактор завжди був й залишиться основним, єдиним творчим  элементом виробництва.

2.3.  Сутність і методи організації виробництва.

Із зростанням масштабів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу пращ в усіх трьох формах (загальній, частковій та одиничній) посилюється значення системи управ¬лін¬ня економікою. Така система — це свідомо організований, цілеспрямований й ак¬тивний вплив різ¬них суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу ви¬роб¬ницт¬ва, окремих його ланок. Ядром системи управління в економіці є ціле¬спрямований вплив на по¬треби, інтереси та цілі окремих інди¬відів, колективів людей, цілих верств і прошарків для до¬ся㬬нення поставленої мети. Основні об'єкти — це суспільне ви¬робництво в цілому (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, ті чи інші елементи (або підсистеми) економічної систе¬ми (відносини власності, продуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (часткова форма) та окремі підприємства, організації й установи (одинична форма).
Управління як цілеспрямований і активний процес вклю¬чає такі відносно самостійні, логічно послідовні елементи:
1)    збирання, систематизація і передача інформації;
2)    вироб¬лення (обґрунтування) і прийняття рішення;
3)    перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення     його виконання;
4) аналіз ефективності при¬йнятого рішення та можливе наступне його коригування.
Ре¬зультатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробниц¬тва, розв'язання су¬пе¬реч¬нос¬тей суспільного способу виробниц¬тва в цілому або окремих його підсистем, узгодження еконо¬мічних інтересів, зростання ефективності суспільного вироб¬ництва (або його окремих ланок) тощо.
Управлінське рішення, управління у цілому на практиці ре¬алізується через певний комплекс функцій. Функція управлін¬ня — це певний вид діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язується пос¬тавлене завдання, досягається мета. Основні функції управлін¬ня з погляду технологічного способу виробництва — планування, організація, координація, контроль. Ще однією функпіієй управління з погляду відносин власності є реалізація влас-никами засобів виробництва та інших елементів системи про-дуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об'єкти власності, своїх цілей управління.  3 п'яти основних функцій управління найскладнішими є організація і координація. Ці функції означають формування структури об'єкта управління, процес упорядкування всіх елементів в систему управління і форму їх зв'язку, а також надання активним елементам необхідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи окремі працівники, а також організації, підпорядковані да-ній системі управління. Координація — це встановлення і підтримання зв'язків між елементами системи. Організація і координація поєднують окремі елементи системи управління єдине ціле. Таким чином утворюється організаційна структура .управління.
У процесі управління всіма об'єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на рівні окремих підприємств і організаіцій) необхідно чітко сформулювати головну мету управління.. Визначення такої мети — початковий принцип функціону¬вання і розвитку системи управління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети. Важливий принцип управління — гаранту¬вання різними суб'єктами управління виконання взятих на себе зобов'язань або принцип відповідальності. За невиконання таких зобов'язань до тих чи інших суб'єктів управління застосовуються різні санкції з метою повного відшкодування завданих збитків тим суб'єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому завжди слід чітко визначати, хто перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персоніфікувати суб'єкти управління. Такої персоніфікації не було в умовах адміністративно-командної системи управління. Зокрема, вищі органи не несли жодної відповідальності перед підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення. Це значно знижувало ефективність управління в колишньому СРСР.  У процесі управління органічно поєднуються такі суспільні закони й закономірності:
1)    техніко-економічні закони, що розкривають сутність технологічного способу виробництва, відображають відношення людини і природи, людини і техніки, а також відношення між різними елементами техніки та засобами виробництва. Цей тип законів, у свою чергу, поділяється на закони, властиві розвиткові продуктивних сил, і закони, вастиві техніко-економічним відносинам;
2)    соціально-економічні закони, властиві розвиткові виробничих відносин, або відносин економічної власності;
3)    соціальні закони, які роз¬кривають сутність відносин між основними класами, соціаль¬ними верствами і прошарками в процесі суспільного вироб¬ництва, у різних сферах суспільного відтворення;
4)    правові закони, що конкретизуються у різних правових актах і нор¬мах;
5)    соціально-психологічні закони, які відображають біо¬логічну й соціальну сторони сутності людини, її поведінку в колективі, суспільстві, а також міжособові, міжгрупові та інші відносини у процесі праці, обміну., розподілу та споживання матеріальних і духовних благ. Отже, управлінські знання є комплексними, універсальними, мають теоретичний і приклад¬ний характер, раціональний та інтуїтивний тощо.
У західній науковій літературі, зокрема у працях амери¬канських учених Т.Пітерса і Р.Уотермена, комплексний підхід до управління організацією як певною соціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи «с» (7-с), або семи характеристик організації: стратегії, структури, сис¬теми («жорстких характеристик»), складу кадрів, стилю ке¬рівництва, суми звичок («м'яких характеристик»), сумісних цінностей (інтегруючої характеристики). На їхню думку, об'єк¬том управління повинні стати людські аспекти організації, які виявляються у кадровому складі, стилі й звичках, цінностях організації. Більше того, саме ці аспекти і суспільні цінності, людський потенціал організацій висуваються нині на передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик організації. Комплексність управління ще більше зростає, якщо беруться до уваги не лише внутрішні характеристики органі¬зації, а й зовнішні фактори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті закони тощо).

2.4.  Наука та інформація.

Наука має безпосереднє відношення до продуктивних сил. Науково-технічна революція – основне видібраження науки в економіці.
Прогрес засобів праці, а отже, й техніки почався з часу виникнення первіснообщинного ладу, застосування переважно кам'яних знарядь, кістки та рогу, а перехід до мета¬левих знарядь праці, зокрема бронзових, відбувся за рабов¬ласницького способу виробництва, в якому мав місце пев¬ний розквіт науки, культури і мистецтва. Водночас техніч¬ний прогрес здійснювався відокремлено від наукового прогресу аж до кінця XVIII — початку XIX ст. І лише починаючи з цього періоду, тобто промислової революції, почалося швидке зближення наукового й технічного прогресу і як наслідок — поява цілісного науково-технічного прогресу (НТП), процесу перетворення науки на безпосе¬редню продуктивну силу, який тривав близько двох з по¬ловиною століть і завершився лише в середині 50-х років XX ст. — з часу розгортання науково-технічної революції. Якщо до промислової революції техніка розвивалася на основі поступового нагромадження емпіричних знань, то з цього часу вона стає результатом цілеспрямованого вив¬чення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів.
Внаслідок промислової революції виникла крупна ма¬шинна індустрія, в якій, на відміну від мануфактури, що базувалася на ручній ремісничій техніці, з'являється робо¬ча машина, яка приводить у дію знаряддя праці (раніше вони знаходилися в руках людини), використовує 'їх одно¬часно набагато більше, ніж людина, і значно більшої по¬тужності. Це зумовлює появу нових суперечностей, новий тип взаємодії між особистими і речовими факторами ви¬робництва, а отже, нове джерело економічного прогресу.
Науково-технічна революція (НТР) як революційна форма НТП означає виникнення принципово нових за¬собів праці, нових предметів праці, джерел енергії, форм і методів організації виробництва, якісно нової основної продуктивної сили. Внаслідок цього революційних змін зазнає вся система продуктивних сил (в т.ч. процес взає¬модії елементів цієї системи), техніко-економічних відно¬син. Тому сутність НТР полягає у революції в технологіч¬ному способі виробництва, а отже, у взаємодії людини з природою (як змістові продуктивних сил), відносинах спеці¬алізації, кооперування тощо. Зокрема, домінуючою формою суспільного поділу праці з часу розгортання НТР став оди¬ничний поділ праці, в т.ч. його інтернаціоналізація, за якої десятки, навіть сотні підприємств у межах однієї або бага¬тьох країн виготовляють окремі деталі й навіть здійснюють окремі операції для одного кінцевого виробу. Основними рисами НТР є:
1)    перетворення науки на безпосередню продуктивну силу;
2)    кардинальні зміни в техніці;
3)    до¬корінні перетворення головної продуктивної сили;
4)    ре¬волюційні зміни у предметах праці, поява принципово но¬вих видів матеріалів з наперед заданими властивостями;
5)    впровадження радикально нових технологій, основою яких є нові фундаментальні відкриття (лазерні, плазмові та ін.);
6)    революція у використовуваних людьми силах природи;
7)    революція у формах і методах організації ви¬робництва;
8)    революція у засобах зв'язку.
Революційні перетворення у техніко-економічних відно¬синах зводяться насамперед до радикальних змін у суспільному поділі праці, зокрема в пріоритетності одиничного поділу праці на національній та інтернаціональній основі, у зменшенні розмірів економічно ефективних підприємств.
Зсередини 70-х років почався другий етап розвитку НТР, який характеризується новими кардинальними змінами в технологічному способі виробництва. Такими змінами є насамперед мікропроцесорна революція (зміст якої — елек¬тронна автоматизація матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості, інших сфер діяльності людини), біотехнологічна революція (має на меті створення нових організмів з наперед заданими властивостями за допо¬могою генної та клітинної інженерії), поява промислових роботів нового покоління, або інтелектуальних роботів, швидкий розвиток космонавтики в практичних цілях тощо.
Результатом другого етапу НТР є поява в системі про¬дуктивних сил ще одного елемента — інформації. Розгортання НТР зумовлює появу нових типів суспільства, зокрема інформаційного суспільства (в т.ч. інфор¬маційної економіки), пост-індустріального суспільства, кібернетичного, технологічного тощо.
В інформаційному суспільстві основним товаром е інформація, в постіндустріальному — теоретичні знання, На цій основі істотно змінюються інші сторони економіч¬ної системи і суспільних відносин (соціальних, правових, політичнихчних тощо).

Продуктивні сили – система факторів виробництва, яка забезпечує преретворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. До цій системи належать: працівники, засоби праці, предмети праці, використовувані сили природи, наука як спецефічна продуктивна сила, форми і методи організаціі виробництва, інформація. Про¬дуктивні сили виражають ставлення людини до природи, ступінь оволодіннялюдини силами природи.Вони є провідною стороною суспільного способу виробництва, а їх рівень загальним показником соціально-економічного прогесу, оскільки з їх розвитком зростають продуктивність праці, національне богатство, з’являються нові джерела енергії тощо. Відночас головним кратерієм суспільного прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистостіх (людини) і річових (засобів виробництва) факторів виробництв є найважлиивішою умовою зростання продуктивної праці, національного богатства, у процессі такої взаємодії виникаі нова продуктивна сила, не властива жодному із ціх факторів зокрема.

Література

1.    Основи економічної теорії / під рідакцією Мочерного С.В. – К.: Академія, 1997
2.    Политическая экономия / под редакцией Медведева В.А. – М.: Политиздат,1998
3.    Економічний словник-довідник /під рідакцією Мочерного С.В. – К.: Феміна, 1995

 

Яндекс.Метрика >