...
ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. МЕРКАНТИЛІЗМ PDF Печать E-mail


Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. З розвитком су¬спільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з'явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою архаїчного мислення і дійшли до нас в усній твор¬чості стародавніх народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє відображення у писемних творах.
З часом окремі мислителі спробували проаналізувати характерні риси господарських явищ. Проте їхні економічні погляди ще не відо¬кремилися в якусь самостійну галузь знань. Певні економічні питання (наприклад, опис виробничого досвіду, поради щодо організації та ве¬дення господарства, характеристика економічної політики держав та економічного змісту реформ різних правителів тощо) було відображе¬но, головне, у документах нормативного характеру, що регламентували господарську діяльність, економічні відносини між громадянами, а також у творах стародавніх авторів. У процесі історичного розвитку формується економічне мислення, а окремі висловлювання, поодинокі ідеї переростають у систему економічних знань, в економічні вчення. Це започаткувало етап виникнення та становлення економічної науки.
Немає сумніву, що вивчення економічної думки слід розпочина¬ти з часів появи людського суспільства. Проте нині досліджено ли¬ше ті економічні погляди та ідеї стародавнього світу, які було ви¬кладено в писемних джерелах. Тому огляд історії економічної думки починається з характеристики економічних уявлень народів періоду стародавніх цивілізацій.
Ясна річ, економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних су¬спільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробни¬цтва (держави стародавнього Сходу), інші — суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Відмінності між ними й визначали особливості їхньої економічної думки.

1. Економічна думка стародавнього Сходу
Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, (юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе¬ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріор¬ність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатко¬вані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз госпо¬дарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвит¬ку в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).
Одні з перших відомих нам пам'яток економічної думки нале¬жать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображен¬ня численні питання організації та управління державним господар¬ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновни¬ків (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різ¬ні адміністративно-господарські та юридичні документи.
У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла¬далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо¬дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та зем¬леробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.
Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються пи¬тання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.) дає уявлення про полі¬тичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одно¬го боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жер¬ців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальню¬ється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрар¬хічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, за¬гальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише . після підготовки в спеціальній школі писання.
Заслуговують на увагу такі пам'ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податко¬вих декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньо¬єгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабі¬льних доходів чиновників державного апарату.
Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.
Відомою пам'яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погля¬ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма¬сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних слу¬жбовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца¬ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулю¬вання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу¬валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи¬семними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно ре¬лігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони да¬ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч¬них категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не за¬перечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жи¬ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної ви¬годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов'язок (дхарму) є «За¬кони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про ржання (каму) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — І ст. н. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вка¬зівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману.
У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об'єднувала тваринництво, землеробство, торгів¬лю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тіль¬ки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському госпо¬дарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов'язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя лю¬дини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонують¬ся брахманізмом.
«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адре¬сованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, со¬ціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику ін¬дійської держави.
«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарсько¬му житті країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної полі¬тики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.
Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт¬ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у ви¬нагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.
«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибут¬ком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.
Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Про¬тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко¬номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан¬ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економіч¬ний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), за¬писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч¬ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите¬лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно¬син як запоруку стабільності державного ладу.
Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува¬тися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багат¬ство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бід¬ності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.
Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу ки¬тайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що та¬кий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнава¬лися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайуспішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за по¬рядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев'ять однакових діля¬нок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев'ята («суспі¬льне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між зем¬леробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи за¬уважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад череви¬ки) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.
Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відмі¬ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі¬ти мистецтвом усіх [ремесел]. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов'язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов'язків у дер¬жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале¬жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.
Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економіч¬ної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечен¬ня достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощад¬ливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту, їх треба нагромаджувати і зберігати.
Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послідовниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюро¬кратичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під час жнив, дбати про поліпшен¬ня народного добробуту, зменшувати податки та ін.
Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз¬глядали здебільшого морально-етичні питання, лепети велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона¬лому законодавстві.
Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновни¬ків був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н.е.). Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, ко¬тре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використан¬ня сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хліб¬ного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.
Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди ви¬кладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що дер¬жава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси про¬довольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю пере¬бувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити по¬літику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснити за¬гальний подвірний перепис селян і законодавче запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до земле¬робства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити мито на заста¬вах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими ці¬нами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам.
Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнен¬ня її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бід¬ності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям опо¬датковувати багатих.
У трактаті «Янь те лунь» («Розмірковування про сіль та залізо») знайшла відображення дискусія між легістами і конфуціанцями (81 р. до н.е.) з питань монополії держави на видобуток солі й виро¬бництво заліза. Зміст трактату свідчить про високий рівень старокитайської економічної думки і показує, як практика ставала критерієм життєздатності ідей. У цій дискусії конфуціанці виступили з крити¬кою державної монополії на видобуток солі і виробництво заліза, яку було запроваджено в 120 р. до н.е., що призвело, на думку кон¬фуціанців, до погіршання якості залізних знарядь і збагачення чино¬вників. Конфуціанці вважали, що землеробство є основним заняттям населення і тому шкідливою є державна політика, спрямована на підтримування ремесла й торгівлі. На думку ж легістів, причиною браку продовольства в країні був не занепад землеробства, а, навпа¬ки, погане постачання селян знаряддями праці через нерозвиненість ремесла й торгівлі. Легісти обстоювали прогресивну ідею суспіль¬ного поділу праці. Конфуціанці, у свою чергу, справедливо вказува¬ли на низьку якість металевих виробів, вимагаючи виробництва до¬сконаліших знарядь праці для сільського господарства.
До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його по¬слідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабст¬во, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й за¬кликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихи¬льники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди». При цьому було поставле¬но питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.
У IV — III ст. до н.е. з'явилася книжка «Дао де цзин», що в ній викладалося вчення даосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.) — основоположника даосизму й сучасника Конфуція. Поняття «дао» (буквально шлях, закон) тлумачиться як природний, закономірний рух і мінливість усього сутнього. Цей рух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його «людсь¬ким дао» через несправедливість правителів. Даосизм виступав про¬ти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення ве¬льможами багатств, розбою та чванства багатіїв. У ньому міститься ідея пасивного протесту — «недіяння», бо люди здатні лише збагну¬ти навколишній світ, але не можуть нічого змінити в ньому. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися до колишніх «добрих» часів.
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Тра¬ктат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і невро¬жайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці дер¬жави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систе¬му державного регулювання економіки.
Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутність держави зро¬стає завдяки наполегливій праці. Тому вони пропонують провести регламентацію праці землеробів, ремісників, торговців та служилих людей, аби ці соціальні групи населення не міняли своїх занять, ма¬ючи в такий спосіб можливість постійно передавати свої знання та навички молодшим. Зміцнення землеробства вважалося найважли¬вішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити ро¬дючість ділянок ріллі, розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування відповідно до якості землі, не залучати селян до інших робіт протягом сільськогосподарського року, давати їм , дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.
Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для ре¬гулювання економіки. «Ринок — те, з чого впізнають порядок і без¬ладдя в господарстві», — зазначається в трактаті. Якщо правитель «сам тримає в руках можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тоді вся країна може бути у стійкому стані». Виходячи з цього автори «Гуань-цзи» запропонували «принцип урівноважуван¬ня господарства». Згідно з ним рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всьо¬го врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу «запобігти можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.».
У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обі¬гу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль непря¬мими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

 

Яндекс.Метрика >