...
Природа особистостІ. Біологічна основа розвитку особистості у певних соцІальних умовах. Склад та структура особистості. Потенційні можливості людини PDF Печать E-mail

Природа особистостІ. Біологічна основа розвитку особистості у певних соцІальних умовах. Склад та структура особистості. Потенційні можливості людини

1. Індивід. Людина. Особистість. Індивідуальність. Суб’єкт.
2. Індивідуально-психологічні, психофізіологічні властиво сті особистості темперамент.
3. Теорії темпераменту. Типи темпераменту.
4. Соціально-психологічна характеристика особистості, характер.
5. Характер. Структура рис характеру.
6. Особистість. Генетичний аспект особистості від задатків до здібностей.
7. Психологічна структура особистості.
В наші дні в області наук про природу проходить дуже важливий процес примінення методів одних наук до інших та синтетичне об’єднання різних наук воєдино. Так, все більше пов’язуються між собою біологія, математика, хімія та інші.
Але існують області науки, куди з великими перепонами проникають промені такого благодійного синтезу. Ряд наук з величезним натиском відстоює свою незалежність, охороняє свої багаторічні позиції та границі, незважаючи на часті атаки “противників” – накопичення нових фактів, відкриття нових законів.
В той же час десь в глибокому підпіллі, в підземних пластах людської думки, потрохи накопичуються спостереження великої сутності і зріють первинні прориви грандіозних узагальнень майбутнього.
Тепер ми бачимо, що в науках про природу ідея про єдність, пов’язаність всіх явищ в світі і відчуття світу як неподільного цілого ніколи не досягали тієї ясності і глибини, якої досягли в наші дні. Але наука про живий організм поки що далека від універсальної ідеї єдності всього живого з Всесвітом. Виникає питання: “Чи можемо ми вивчати організм окремо від космотелуричного середовища?” Ні, не можемо, тому що живий організм не існує окремо від цього середовища, і всі його функції безперервно пов’язані з ним. Дійсно, фізичні і хімічні процеси, які проходять в навколишньому середовищі, викликають зміни в фізико-хімічних, фізіологічних функціях живого організму, відбиваючись на його серцево-судинній системі, нервовій діяльності, психіці і, накінець, поведінці.
Великі взаємодії чи сили виходять з космічного простору. Сонце, Місяць, планети та інші небесні тіла пов’язані з Землею невидимими вузлами. Рух Землі керується силами тяготіння, які призводять в повітряній, рідкій і твердій оболонках нашої планети до ряду деформацій, спонукають їх до пульсації і викликають припливи. Положення планет в сонячній системі впливає на розподіл і напруженість електричних і магнітних сил Землі. Але найбільший вплив на фізичне і органічне життя Землі має космічна радіація, яка направляється до Землі з усіх сторін Всесвіту. Це з’вязуює зовнішні частини Землі безпосередньо з космічним середовищем, ріднить її з ним, постійно взаємодіючи з Землею; а тому і зовнішнє обличчя, і життя Землі є результатом творчої дії космічних сил. Будова земної оболонки, її фізико-хімія і біосфера є проявом будови і механіки Всесвіту, а не випадковою грою місцевих сил. Наука широко розсуває кордони нашого безпосереднього сприйняття природи і нашого світовідчуття. Не Земля, а космічні простори стають нашою батьківщиною, і ми починаємо відчувати у всій її величі значущість для всього земного буття і переміщення окремих небесних тіл і рух її посланника – радіацію... Вона являє собою електромагнітні коливання різної довжини хвиль, виробляє світлові, теплові і хімічні дії. Проникаючи в середовище Землі, вона заставляє тріпотіти їй в унісон кожний  атом планети, на кожному кроці вона викликає рух матерії і наповнює стихійним життям повітряний океан, воду та суходіл. Зустрічаючи життя, вона віддає йому свою енергію, чим підтримуює і зміцнює її в боротьбі з силами неживої природи. Органічне життя тільки там і можливе, де є вільний доступ космічної радіації, тому що жити – означає пропускати через себе потік космічної енергії в кінетичній її формі. Таким чином, більшість фізико-хімічних процесів існуючих на Землі, являють собою результат дії космічних сил, які повністю обумовлюють життєві процеси в біосфері. Тому біосферу необхідно признати місцем трансформації космічної енергії. Ще в глибокій давнині було помічено, що випадають епохи, коли ніщо не порушує спокійного протікання життя, чому сприяє не тільки людина, але і сама природа. Але бувають часи, коли світ природи і світ людський приходять в неспокій: стихійні катастрофи, посуха, землетруси, виверження вулканів, інфекційні хвороби серед тварин і людей потрясають цілі країни. В ці часи допитливому погляду спостерігача являється безперечним існування зв’язку між організмом і навколишнім середовищем. Ця думка про зв’язок живих організмів і зовнішньої природи проходить червоною ниткою по всьому величезному історичному досвіду людства: ми її зустрічаємо і в галузі донаукового мислення, і в працях природовипробовувачів.
Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб’єкта.
Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля – це “чиста дошка”, на якій під впливом соціуму “пишуться” ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.
Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомофізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.
Якщо уявити, услід за П. Жане, неймовірне: що внаслідок якихось драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний предметний світ, інститути людської соціалізації, а маленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за антропологічним типом припинився би, став неможливим, а в кращому разі пішов би шляхом, характерним для тваринного світу. Зрозуміло, що про розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.
Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку потрапили до тваринних (вовчих) зграй. Такі діти народились індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів соціалізації індивіда, творення особистості.
У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість з притаманними їй соціально зумовленими ознаками – вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля і себе.
Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість – це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.
В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної дійсності й самого себе.
Спочатку він сприймає – переважно як об’єкт – різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб’єкт діяльності та спілкування.
Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона – продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона – очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.
У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у “суб’єкт-суб’єктні” стосунки з іншими людьми.
Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак – антропологічних, етнографічних, культурних та ін.
Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивіду-альність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, домінуючих потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, почутті власної гідності, світобаченні, системі знань, умінь, навичок, рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, індивідуальному стилі діяльності та поведінки, типі темпераменту, характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв’язків з навколишньою дійсністю.
Поняття особистості тлумачиться неоднозначно – залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменше чотири аналітичних підходи – соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані такими психологами, як Б. Г. Ананьєв, В. В. Давидов, А Г. Ковальов, О. М. Леонтьєв, Г. С. Костюк, Ф. Лерш, В. М. М’ясищев, А В. Петровський,
К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, В. М. Русалов та ін.
Біологічні властивості індивіда – вікові, спадкові, соматичні, статеві, фізіологічні, біохімічні, антропологічні – значною мірою впливають на розвиток та психічні прояви особистості. Психофізіологічні властивості особистості вивчає психофізіологія.
Ця наука досліджує закономірності функціонування нервових механізмів психічної діяльності у двох аспектах. У першому – вивчаються нервові механізми, що реалізують окремі психічні функції та процеси - відчуття, сприймання, увагу, мислення, мовлення, емоції, довільні дії тощо. У другому – предметом психофізіології є вища нервова діяльність, що забезпечує цілісну психічну діяльність особистості. В межах диференціальної психофізіології розглядається залежність індивідуально-психологічних особливостей діяльності та поведінки особистості від типологічних розбіжностей у роботі мозку.
Одним з основних понять психофізіології вважається темперамент, наукове вивчення якого ведеться вже протягом двох тисячоліть. Ця категорія ґрунтовно досліджується в працях І. П. Павлова, Б. М. Теплова,  В. Д. Небиліцина, Г. М. Русалова, Б. Й. Цуканова та ін. Розглянемо поняття темпераменту, з якого у психології традиційно починається анааліз індивідуально-психологічних властивостей (поведінки) особистості  .
Темперамент (лат. temperamentum – відповідне співвідношення рис) характеризує індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто за показниками темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, енергійності, емоційності. Психофізіологічний аналіз структури темпераменту дає змогу, за В. Д. Небиліциним, виділити три головних його компоненти, які виявляються в загальній активності індивіда, його моторні та емоційності.
Загальна активність індивіда полягає в тенденції особистості до самовираження, оволодіння та перетворення зовнішньої дійсності. Ступінь активності індивіда може бути різний – від млявості, інертності та пасивного споглядання на одному полюсі до найвищих рівнів прояву енергії, стрімкості дій – на іншому.
Динаміка психічних станів актуалізується за допомогою моторики. Серед динамічних якостей рухового компонента слід виділити такі ознаки м’язового руху, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда. Сукупність особливостей м’язової та мовленнєвої моторики легше піддається спостереженню і тому частіше, ніж інші показники, використовується для оцінки темпераменту.
Емоційність як компонент темпераменту являє собою комплекс властивостей, що характеризує особливості виникнення, перебігу і згасання різних почуттів, афектів та настроїв. Основними  характеристи-ками емоційності є вразливість, імпульсивність та емоційна лабільність (нестабільність).
Зазначені три компоненти темпераменту в актах людської поведінки утворюють єдність спонукання, дії та вживання. Це дає можливість відносно чітко відмежовувати темперамент від інших психічних утворень особистості – спрямованості, характеру, досвіду, інтелекту.
Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом (460–377 до н. е.), який пов’язував типи темпераменту з гуморальним фактором – співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі – це кров, жовч, чорна жовч та слиз (лімфа, флегма). На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темперні менту – залежно від домінування в організмі людини тієї чи іншої рідини. Так, при сангвінічному темпераменті в організмі переважає кров, при холеричному – жовч, при меланхолійному – чорна жовч, а при флегматичному – флегма.
І. Кант (1724–1804) був прибічником гуморальної теорії темпераменту. Він вважав органічною основою типів темпераменту якісні особливості крові. До речі, І. Кант уперше створив психологічну характеристику типів темпераменту дав класифікацію психологічних властивостей темпераменту і характеру людини.
Я. Лесгафт (1837–1909) розробив оригінальну теорію, згідно з якою в основі проявів темпераменту лежать властивості системи кровообігу, зокрема товщина стінок кровоносних судин, діаметр їхнього просвіту, побудова і форма серця тощо. Малому просвіту і товстим стінкам судин відповідає холеричний темперамент, малому просвіту і тонкими стінкам – сангвінічний, великому просвіту і товстим стінкам – меланхолійний і, нарешті, великому просвіту та тонким стінкам – флегматичний темперамент. На думку П. Ф. Лефгафта, діаметр судин і товщина стінок визначають швидкість і силу кровотоку, а від цього залежить швидкість обміну речовин при харчуванні і в підсумку – індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудження організму та тривалості його реакцій.
Великий вплив має теорія темпераменту Е. Кречмера (1888–1964), який спробував визначити типи темпераменту через типи морфологічної конституції тіла людини. Він виділив два основних типи конституції – астенічний та пікнічний.
Астенічному типу конституції тіла властиві довга і вузька грудна клітка, довгі кінцівки, видовжене обличчя, слабкі м’язи. Цьому типу конституції відповідає шизоїдний (шизотемічний) темперамент, якому притаманні індивідуальні особливості – від надмірної афективності та подразливості до безчуттєвої холодності й тупої байдужості, а також замкненість, вихід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам, контрасти між конвульсійною рвучкістю та скутістю дій.
Для пікнічного типу конституції тіла характерні широка грудина, кремезна фігура, кругла голова, випнутий живіт. Цьому типу відповідає циклоїдний (циклотемічний) темперамент з індивідуальними особливостями, розташованими впродовж “діатетичної” пікали – від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб’єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого стану у депресивних індивідів. Циклоїдному типу властиві відповідність реакцій стимулам, відкритість, уміння з’єднатися з навколишнім середовищем, природність, м’якість та плавність рухів.
Відомий американський психолог В. Шелдон (нар. 1898) також запропонував морфологічну теорію темпераменту, за якою виділяються три основних типи соматичної конституції (“соматотипи”): ендо-, мезо- і ектоморфний.
Для ендоморфного типу характерні м’якість та округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової та м’язової систем – йому відповідає вісцеротонічний темперамент із схильністю до комфорту, з чуттєвим потягом, розслабленістю та повільною реакцією.
Мезоморфному типу властиві жорстка і різка поведінка з переважанням кістково-м’язової системи, атлетичність і сила. З цим типом пов’язаний соматотонічний темперамент, якому притаманні любов до пригод, схильність до ризику, жадання м’язових дій, активність, сміливість, агресивність.
Ектоморфний тип конституції характеризується витонченістю і тендітністю тіла, відсутністю виразної мускулатури. Цьому соматотипу відповідає церебротонічний темперамент, якому властиві слабко виявлена товариськість, схильність до усамітнення, підвищена реактивність.
Поглядам Е. Кречмера і В. Шелдона притаманна ідея про зумовленість психологічних рис темпераменту соматичними факторами.
Наукова основа побудови теорії темпераменту була розроблена
І. П. Павловим (1849–1936) у його вченні про типологічні властивості нервової системи тварин і людей. Видатний фізіолог виділив три основні властивості нервової системи – силу, врівноваженість і рухливість збуджувального та гальмівного нервових процесів. За його даними, з можливих комбінацій цих властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Ці комбінації збігаються з античною класифікацією темпераменту. Так, сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи розглядався І. П. Павловим як відповідний темпераменту сангвініка; сильний, врівноважений, інертний – темпераменту флегматика; сильний, неврівноважений – темпераменту холерика; слабкий – темпераменту меланхоліка.
У працях психологів Д. М. Теплова (1896 – 1965), А. Д. Небиліцина (1930 – 1972) та інших було показано, що структура властивостей нервової системи є складнішою, а число основних комбінацій цих властивостей значно більше, ніж це вважалося раніше. Однак для практичного психологічного вивчення особистості достатньо розподілу на чотири основних типи темпераменту.
Так, для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкі рухи, а також сила, імпульсивність і яскрава виразність емоційних переживань. Якщо немає адекватного виховання, в рисах поведінки холерика можуть закріпитись такі риси, як нестриманість, гарячковість, нездатність до самоконтролю в емоціогенних умовах.
Сангвінічному темпераменту притаманні висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки і рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Водночас переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить до втрати необхідної зосередженості, до поспіху, а іноді й поверховості.
Меланхолійний темперамент пов’язується з низьким рівнем нервово-психічної активності, стриманістю та приглушеністю моторики й мовлення, значною емоційною реактивністю, глибиною і стійкістю почуттів при слабкому зовнішньому їх виявленні. Тому за недостатнього виховного впливу в меланхоліка можуть розвинутися підвищена емоційна вразливість, замкненість і відчуженість, схильність до тяжких внутрішніх переживань, які не відповідають об’єктивній дійсності.
Флегматичний темперамент характеризується такими ознаками поведінки, як низький рівень активності та невміння переключатись, повільність і спокій у діях, міміці та мовленні, рівність, сталість, глибина почуттів і настроїв. При неадекватному вихованні у флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість, збідненість та слабкість емоцій, схильність лише до звичних дій.
Зазначені психологічні характеристики діяльності й поведінки властиві людям з так званим “чистим” типом темпераменту. Вони можуть бути замасковані рисаки характеру, які відповідають вимогам соціального оточення та діяльності й не завжди збігаються з “детермінованими” типом темпераменту, динамічними рисами поведінки. З іншого боку, притаманні людям якості можуть не збігатися з “чистими” типами, а розподілятись у певному континуумі проміжних типологічних позицій. Так, український психолог Б. Й. Цуканов, використовуючи метод відтворення часових сигналів малої тривалості (кілька секунд) у слуховому, моторному та зоровому аналізаторах, встановив, що представникам “чистих” типів темпераменту властиві “психологічні” помилки у відтворенні часових сигналів. При цьому холерик “поспішає” і відтворює часовий сигнал швидше, а флегматик “запізнюється” і тому відтворює сигнал пізніше. Якщо зобразити це у вигляді коефіцієнта (т – “тау-тип”), то для “чистого” холерика він дорівнюватиме 0,7, для сангвініка – 0,8, для врівноваженого (цей тип був виведений Б. Й. Цукановим додатково) – 0,9, для меланхоліка – 1,0, а для флегматика - 1,1. Однак експериментально виявлені піддослідні типи темпераменту у значному контингенті піддослідних (кілька тисяч) розподілилися по всій шкалі – між 0,7 та 1,1.
А М. Русалов у структурі темпераменту виділяє два плани – соціальний і предметний, які стосуються соціальної поведінки та предметної діяльності людини. Компоненти темпераменту, що відповідають за психологічне забезпечення активності індивіда, можуть бути поділені на такі групи: соціальна і предметна ергічність (витривалість сенсорних систем людини у соціальних стосунках і предметних діях); соціальна і предметна пластичність (здатність до гнучкого програмування поведінки та зміни планів дій); соціальний і предметний темп (ретельність у виконанні актів поведінки, дій); соціальна і предметна емоційність (характер переживань у соціальній поведінці та предметній діяльності).
Синтез індивідуально-психологічного та соціально-психологічного підходів є важливим для цілісного розуміння природи особистості, створення адекватного психологічного уявлення про неї.
При соціально-психологічному підході, що властивий соціології та соціальній психології, особистість розглядається переважно з боку міжособистісних взаємодій, соціальної динаміки тощо. Головна увага приділяється вивченню, за терміном Б. Г. Ананьєва, інгеріндивідуальної структури того соціального цілого, до якого належить особистість. При цьому вивчаються насамперед такі соціально зумовлені характеристики особистості, як її статус, позиція, ролі, ранг.
Статус особистості являє собою своєрідний центр зосередження її прав і обов’язків, схему становища особистості в суспільстві. Статус характеризується стійкістю, тривалістю. Він може бути цілісним або частковим. Частковий статус пов’язується з родом занять, розміром доходів, рівнем освіти, етнічною належністю, статевими ознаками тощо. Узагальнення часткових статусів дає змогу визначити загальний профіль статусу.
Статус особистості задається наявною системою суспільних відносин і об’єктивно визначається місцем особистості в соціальній структурі. Цей зв’язок уперше постає в момент народження дитини і відповідає статусу батьків, їхньому економічному, правовому, політичному, культурному становищу в суспільстві. З початком самостійної суспільно-трудової діяльності створюється власний статус людини. Він зберігає зв’язки зі статусом родини, містить у собі його ознаки, хоча може й віддалятися від нього.
Статус особистості є об’єктивною характеристикою, але він може усвідомлюватися людиною адекватно чи неадекватно, активно чи пасивно, цілковито, частково або зовсім не усвідомлюватись. Науковий аналіз статусу особистості охоплює вивчення її реального економічного стану (майнова характеристика, загальний заробіток, забезпеченість житлом, реальний бюджет у співвідношенні зі структурою споживання тощо), політико-правового стану як певного балансу прав і обов’язків громадянина (права й обов’язки особистості становлять ядро статусу, що вивчається юридичними науками).
Поняття статусу має бути доповнене поняттям позиції особистості, що характеризує суб’єктивний – активний, діяльнісний – бік становища особистості у структурі суспільства. У складних за своєю природою суспільних відносинах кожна особистість може займати кілька позицій, що відрізняються одна від одної своїм значенням, визначеністю та іншими ознаками. Наприклад, людина може займати професійну позицію, сімейну, суспільно-політичну, культурну, національну тощо.
Знання статусу і позиції особистості необхідне для визначення її соціальних ролей. Роль взагалі розглядається як динамічний аспект статусу, як реалізація зв’язків, заданих позиціями особистості в сус-пільстві. За визначенням І. С. Кона, роль особистості – це соціальна функція, нормативно схвалений спосіб поведінки, яка очікується від кожного, хто займає дану позицію. Ці очікування, що визначають загальні контури соціальної ролі, не залежать від свідомості й поведінки конкретного індивіда. Вони даються йому як те, що є зовнішнім, більш або менш обов’язковим, їхнім суб’єктом є не індивід, а суспільство або якась конкретна соціальна група.
Загальною для соціологів і психологів характеристикою ролей особистості як соціальних функцій є ціннісна орієнтація груп і особистості, спільність цілей діяльності, життєва спрямованість або мотивація поведінки людей. Цінності можна умовно розподілити на матеріальні, соціально-політичні, духовні.
Важливою соціально-психологічною характеристикою особистості є її ранг. Ранг особистості, її масштаб і значення для суспільства визначаються багатьма факторами, серед яких найважливішим вважається продуктивність основних видів діяльності особистості, зокрема творчої діяльності. Завдяки цьому забезпечується створення особистістю суспільно значущих матеріальних і духовних цінностей, визначається її внесок у скарбницю суспільних благ. Рангу особистості відповідають її престиж, репутація, авторитет, популярність у групі, колективі, суспільстві.
Цей аспект соціально-психологічної характеристики особистості виявляється в існуванні так званої надіндивідної підсистеми. У класичній психології на це вперше вказав В. Джеме, коли зазначав, що особистість людини не обмежується власним тілом, а охоплює “свої” речі, продукти власної праці, а також поширюється на людей, з якими даний індивід пов’язаний родинними, дружніми, професійними, духовними стосунками. Цей факт відчувається індивідом у момент розриву зв’язків через смерть, хворобу, переїзд тощо близької людини. У сучасній психології цей феномен вивчається як явище персоналізації, згідно з яким у кожної людини існує потреба бути представленою, продовженою в іншій людині своїми думками, почуттями, світоглядом тощо.
Завдяки цьому утворюється єдність людей не тільки за генетичними ознаками, за якими усі ми належимо до єдиного роду Homo sapiens, маємо в далекій глибині тисячоліть безперервну низку спільних предків, а в перспективі – спільну долю єдиної людської популяції. Завдяки персоналізації люди пов’язані між собою в єдине духовне ціле, соціальну, культурну спільність. Ця спільність формується у ході спілкування, коли від однієї особистості до іншої передаються духовні, культурні цінності. Отже, вирішується проблема біологічного й духовного безсмертя людського роду.
Здатність особистості до спілкування включає в себе мотиваційний, комунікаційний, перцептивний, інтеракційний та емоційний компоненти. Сфера спілкування особистості утворюється низкою психологічних механізмів, використовує безліч засобів – від усної та писемної мови до математичних, фізичних, хімічних символів і формул, технічної графіки, художньої символіки, пантомімічної мови жестів та ін.
Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соці-альних факторів, опосередковуються ними – і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інтелект, і темперамент. Однією з властивостей людини, що формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості з іншими людьми, є характер.
Характер – це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває в суспільстві. Таких рис психологи налічують декілька тисяч. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер– це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери.
Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:
· до інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;
· до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;
· до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;
· до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.
Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини.
Виділяють такі основні типи акцентуації характеру:
· інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;
· екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;
· некерований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозріливий;
· неврастенічна акцентуація – з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;
· сензитивний тип – з надмірною чутливістю, лякливістю, сором’язливістю, вразливістю;
· демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.
Генетичний аспект психологічної характеристики особистості визначає рівень її розвитку як цілісної системи якостей, здібностей. Весь період життя людини – від народження до старечого віку, тобто онтогенез, упроводжується безперервними змінами в її психіці, які визначають розвиток особистості. Кожний момент життєвого шляху виявляється у певному рівні розвитку властивостей, здібностей людини. На цей аспект особистості вказував С. Л. Рубінштейн. Він зазначав, що розвиток людини – на відміну від накопичення досвіду, оволодіння знаннями, вміннями, навичками – це є розвиток її здібностей. І, навпаки, розвиток здібностей людини – це є те, що являє собою розвиток як такий, на відміну від накопичення досвіду. Здібності формуються не тільки в результаті засвоєння продуктів діяльності людства, а й насамперед у процесі створення їх самою людиною. Участь людини у творенні навколишнього предметного світу – це водночас розвиток своєї власної природи, своєї особистості. Здібності людини безпосередньо пов’язані з її діяльністю та поведінкою. Б. М. Теплов дав визначення здібностей як індивідуально-психологічних особливостей, що стосується успішного виконання діяльності або діяльностей. Здібності відрізняють одну людину від іншої, але не зводяться до тих знань, умінь і навичок, що є в неї. Здібності завжди є результатом розвитку.
Здібності не з’являються на порожньому місці. В основі розвитку здібностей лежать певні природжені особливості людини, її задатки. Тому з психологічного погляду правильно буде говорити не про природженість здібностей, а природженість задатків. Людина народжується з певними генетичними, анатомофізіологічними особливостями, на ґрунті яких за певних соціальних умов у процесі діяльності та спілкування формуються здібності особистості. При цьому анатомо-фізіологічні особливості, як і здібності, змінюються, проходячи певний віковий розвиток. Тому задатки можна розглядати і як вихідний анатомо-фізіологічний момент розвитку здібностей, і як анатомо-фізіологічний віковий фактор становлення та прояву здібностей особистості на всіх етапах її життєвого шляху.
На думку С. Л. Рубінштейна, розвиток здібностей у сукупності з задатками здійснюється у вигляді спіралі. Реалізація можливостей, які надають здібності одного рівня розвитку, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня і т. д. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, котрі відкриває реалізація наявних можливостей. Здібності людини – це внутрішні умови її розвитку, які формуються в сукупності з задатками під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем.
Отже, генетичний аспект особистості слід вважати одним із головних її параметрів, базовим виміром, що має складну диференційно-інтегративну характеристику.
З одного боку, властивості, здібності особистості визначаються тим, яке місце серед соціально-психолого-індивідуальних властивостей і діяльнісних компонентів вони займають. З іншого – кожна з властивостей і здібностей, маючи свою якісну та кількісну характеристику, є результатом вікового розвитку особистості. Вихідний пункт цього розвитку утворюють парціальні (що відносяться до окремих органів і функцій) та загальні (притаманні всьому індивіду) задатки, тобто генетичні (спадкові і природжені) анатомофізіологічні передумови їх становлення в процесі діяльності та поведінки, навчання і виховання, самонавчання й самовиховання, творчості і самотворення.
Особистості притаманні певні рівні розвитку властивостей і здібностей, конкретний цілісний “профіль” розвитку, інакше кажучи – неповторна індивідуальність.
Можна сказати, що задатки і здібності являють собою крайні полюси генетичного виміру особистості, але утворюють єдиний сплав. Окремо вони можуть існувати лише на початкових вікових етапах розвитку особистості (як наявні передумови та генетичні можливості) або в умовах спеціального експериментального, абстрактно-теоретичного розчленування та вивчення.
Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати “системою систем”, на що вказував Г. С. Костюк.
Синтез системного уявлення про особистість має відповідати ознакам системного підходу, таким як наявність цілісної структури елементів, взаємозв’язків між складовими елементами, ієрархічної організації елементів, системоутворюючих факторів, вхідних та вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку системи тощо. Разом з тим у такій системі має бути врахована соціальна, психологічна, індивідуальна своєрідність, зокрема наявність в особистості такої специфічної підсистеми, як самосвідомість.
Можна виділити три основних аналітичних напрями, у річищі яких здійснювалися спроби формування базових системних засад побудови цілісної психологічної структури особистості, про що вже йшлося у попередніх розділах. Це соціально-психолого-індивідуальний, дільнісний та генетичний напрями. У дослідженнях О. М. Леонтьєва, С. Л. Рубінштейна, Ф. Лерша, Г. С. Костюка, К. К. Платонова, В. Ф. Моргуна та інших психологів чітко виявляється тенденція до синтезу багатовимірної системної психологічної структури особистості.
Прикладом може слугувати функціональна динамічна психологічна структура особистості К.К. Платонова (1906 – 1983). Він виділяв у структурі особистості чотири підструктури: соціальне зумовлену підструктуру спрямованості особистості; підструктуру досвіду; підструктуру психічних процесів; підструктуру біопсихічних властивостей особистості. Крім того, вчений розглядав і другий ряд – підструктури здібностей і характеру. Із застосуванням принципу “накладання” одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості.
Цікавий і перспективний проект синтезу інших двох вимірів психологічної структури особистості здійснив у 30 - 50-х роках відомий німецький психолог Ф. Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Цей варіант побудови структури особистості підтримали українські психологи Г. С. Костюк і П. М. Пелех.
За Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості утворюють психічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі “закону комунікації”. Горизонтальний вимір складається з чотирьох “членів”: мотиваційного, чуттєвого (або емоційного), пізнавального, діяльнісного.
Вертикальний параметр особистості розглядається як внутрішній результат “горизонтальної” діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у “горизонтальній” діяльності особистості – відчутті, сприйманні та інших психічних процесах.
Вертикальна структура особистості утворюється такими диспозиціями, як: а) особистісна надбудова; б) ендотимна основа особистості – її внутрішні спонукання, прагнення, потреби та почуття як мотиви діяльності; в) зовнішній обсяг переживань особистості – її відчуття, сприймання, уява, пам’ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо; г) життєва основа особистості – сукупність органічних процесів живої істоти, серед яких найважливішими є фізіологічні процеси у нервовій системі. Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах – це єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає свої сліди у вертикальному ряді нашарувань, диспозицій і навпаки.
Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; II– діяльнісний – горизонтальний; III – генетичний – віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.
Тривимірна психологічна структура особистості в узагальненій формі:
І. Соціально-психолого-індивідуальний вимір (“вертикальний”):

1. – спілкування;

2. – спрямованість;

3. – характер;

4. – самосвідомість;

5. – досвід;

6. – інтелектуальні процеси;

7. – психофізіологічні якості.
II. Діяльнісний вимір (“горизонтальний”):

1. – потребнісно-мотиваційні компоненти;

2. – інформаційно-пізнавальні компоненти;

3. – цілеутворюючі компоненти;

4. – результативні компоненти;

5. – емоційно-почуттєві компоненти діяльності.
III. Генетичний вимір (“віковий”):

1. – задатки;

2. – здібності.
Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Вони пов’язані між собою за ортогональним принципом, за яким співвідносяться три виміри простору.
Здійснюючи аналіз і синтез системної психологічної структури особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні узагальнення ведеться побудова цієї структури. Так, якщо говорити про поняття “психологічна структура” як про аспект системної характеристики особистості, тобто складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи з певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та спілкування, то його можна віднести до першого, найвищого рівня узагальнення, з якого має починатися процес конкретизації цього поняття.
Другому рівневі конкретизації властивий розгляд трьох вимірів – соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного – як базових параметрів психологічної структури особистості.
На третьому рівні ведуться диференційований та інтегративний аналіз і синтез підструктур (спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психо-фізіологічних властивостей), компонентів (потребнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального, цілеутворюючого, результативного, емоційно-почуттєвого) та рівнів розвитку (задатки, властивості, здібності) в межах основних параметрів.
Четвертий умовний рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси. У табл. 1 наводиться матриця, де представлені елементи підструктур і компонентів перших двох вимірів – соціально-психолого-індивідуального та діяльнісного, а третій, генетичний, лише окреслений без диференціації на задатки, здібності та рівні розвитку.
На п’ятому умовному рівні конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості стає можливою класифікація конкретних властивостей і власне здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад, до науково-технічної, управлінської, економічної, педагогічної тощо) або виконуваних людиною ролей (начальника, підлеглого, чоловіка, жінки та ін.). Такий підхід цілком узгоджується із загальновживаним визначенням здібностей як “індивідуально-психологічних особливостей людини, що сприяють успішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності”. Такого розуміння здібностей дотримуються Б. М. Теплов, Г. С. Костюк та інші дослідники.
Варто зазначити, що перші чотири рівні конкретизації психологічної структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п’ятого) – як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов’язаний з вимогами, що висуваються до особистості конкретними видами діяльності та поведінки, ролями соціальним статусом, позицією, рангом, які обирає, застосовує й реалізує людина в конкретних соціальних умовах життя.
Ступінь розвитку сучасної психології дає змогу здійснити системний психологічний аналіз і синтез моделей особистості на шостому рівні конкретизації.
У перспективі, на першому рівні конкретизації системної моделі особистості стануть доцільними поєднання зусиль представників різних наук (біологів, генетиків, фізіологів, кібернетиків, психологів, соціологів) і розробка комплексної програми вивчення особистості, яка за своїм масштабом може бути зіставлена з міжнародною програмою “Геном людини”.
Наступним кроком у розробці системного психологічного уявлення про особистість має стати дослідження взаємодії між підструктурами, компонентами і рівнями розвитку психологічної структури. Принагідно застосовувати ті дані що вже існують у психологічній науці – у працях Б.Г. Ананьєва, Г. С. Костюка, О. М. Леонтьєва, Ф. Лерша,   С. Л. Рубінштейна та ін. Так, на думку Б. Г. Ананьєва, структурно-функціональні взаємозв’язки між елементами психологічної структури особистості будуються одночасно за двома принципами: 1) субординаційним, або ієрархічним, коли складніші та загальніші соціальні й психологічні властивості особистості підпорядковують собі елементарніші й часткові соціальні та психо-фізіологічні властивості; 2) координаційним, за яким взаємодія здійснюється на паритетних началах, що допускає певну свободу, тобто відносну автономність кожної з них.
Особистості властива самосвідомість, тому їй притаманний і третій тип взаємовідносин. Цей тип можна назвати егоординаційним – він виявляється в самопізнанні, самоорганізації та самовдосконаленні особистості в процесі діяльності та поведінки на основі Я – підструктури як ядра особистості.
Для особистості характерні зовнішній і внутрішній (стосовно індивіда) плани регуляції, складні субординаційні, координаційні та егоординаційні взаємозв’язки як в інтеріндивідному, так і в міжіндивідному плані діяльності й поведінки. Водночас особистості як системі психічних властивостей притаманні певні рівні відображення дійсності. Серед таких рівнів у психології виділяють свідомість та несвідоме, самосвідомість, що в свою чергу невід’ємно пов’язані з Всесвітом.

 

Яндекс.Метрика >