загрузка...
-->
Підходи до розвитку природно-заповідного фонду PDF Печать E-mail

Підходи до розвитку природно-заповідного фонду

· Підходи до розвитку природно-заповідного фонду.
· Перші заповідні об'єкти на території України
· 3.Етапи розвитку заповідної справи в Україні
o Перший етап - дореволюційний (1898-1917 рр.)
o Другий етап – післяреволюційний (1917-1945 рр.)
o Третій етап – післявоєнний (1945-1956 рр.)
o Четвертий етап – відновлення заповідної справи (1957-1990 рр.)

Якщо проаналізувати великий досвід заповідної справи, який накопичився за останні сто років, можна виділити декілька підходів до розвитку природно-заповідного фонду.
Спочатку природоохоронні об'єкти утворювались з метою збереження рідкісних та зникаючих видів. Але, як свідчить практика, ця мета в більшості випадків не була досягнута. Чисельність того чи іншого виду, який ретельно охоронявся, скорочувалась, незважаючи на всі природоохоронні заходи. В окремих випадках він зовсім зникав з заповідної території. Так сталось і в Станично-луганському відділенні Луганського заповідника (498 га), яке було створено у 1968 р. з метою збереження реліктової тварини - хохулі звичайної. Головною причиною її зникнення було пересихання більшості стариць річки внаслідок змін гідрологічного режиму підземних вод, викликаного будівництвом водозабірних свердловин поблизу заповідної території. Непродуманий вибір території, її надзвичайна обмеженість, прихильність до залишкового принципу - звичайні недоліки утворення на той час природоохоронних об'єктів, які змарнували зусилля багатьох сподвижників заповідної справи. Такий підхід формування природно-заповідного фонду заперечується самою класичною екологією. Не можна зберігати вид чи популяцію, здійснюючи природоохоронні заходи тільки по забезпеченню їх існування, та ще й на малих незадовільно вибраних територіях. Щоб зрозуміти допущені помилки, знадобилося сторіччя.
Тепер на рубежі другого сторіччя заповідної справи в Україні ухвалена нова мета - збереження біорізноманіття на природоохоронних територіях. Безперечно, це суттєвий прогрес у розвитку природно-заповідного фонду. Але слушно оголошена мета не гарантує успіх її досягнення. При цьому питання вибору природоохоронної території ще залишається відкритим. Простий арифметичний підхід до її втілення свідчить, що можливість допущення помилок зберігається. Якщо ми не можемо забезпечити існування виду чи популяції на даній природоохоронній території, то як же це зробити по відношенню їх суми, здійснюючи охоронні заходи тільки по збереженню біорізномаїття. Біота - це частина екосистеми, хай навіть і головна. А можливо зберегти частину цілого? Так, якщо людина візьме на себе функцію цілого. Але, з одного боку це економічно не виправдовується , з другого - потрібна ноосфера. До цього ж, як показують дослідження, найбільше біорізіюманітгя притаманне тим заповідним територіям, які в більшій мірі зазнають антропогенного впливу.
Отже, щоб виключити можливість помилок, треба перед природно-охоронними установами поставити мету збереження цілісності заповідних екосистем. Для її досягнення потрібно заповідні території привести у відповідність до природних екосистем. При обґрунтуванні їх межі повинні визначатись природні закономірності, серед яких головна - збереження цілісності екосистеми, а не виходячи з залишкового принципу.
Перші заповідні об'єкти на території України
Природні об'єкти особливої охорони на території сучасної України існували ще у слов'ян-язичників. Вони заміняли їм храми і створюва­лись ними з метою поклоніння своїм богам, а одночасно і для охорони та відновлення тваринного і рослинного світу. В уявленні слов'ян все, що оточувало їх, було живим, одухотвореним, наділеним магічною силою. Такі дерева, як дуб, бук, липа, тополя й інші, вважалися свя­щенними, бо їх любили боги й жили на них. Слов'яни особливо шанували дуба. За свідченням Костянтина Порфірородженого руси моли­лися й жертви приносили під великим дубом.
Біля поселень наддніпрянських українців оберігались священні заповідні ліси, гаї, байраки, які вони називали божелісся, гай-бог, бож­ниця, праведний бір, святибір. У священних дубових гаях найста­ріші дерева обносились огорожею, за яку могли заходити тільки жер­ці, В них суворо заборонялося вирубувати дерева чи навіть ламати гі­лки. Дозволялося брати щепи з плодових дерев, біля яких, однак, по­трібно було залишити срібну чи золоту монету або іншу коштовність. Такі священні слов'янські гаї, наприклад, існували в давні часи На території сучасного Києва на місці Києво-Печерської Лаври й ін­ших його районів. Так, священним був Шулявський гай (Кадетський гай), який вирубано у роки громадянської війни.
В Уставі Володимира про церковний суд згадується про тих, хто молиться в "рощений", а в Іпатіївському літописі - про службу біля куща. Слов'яни вважали священними деякі річки, гори, джерела, ка­міння, озера, колодязі, яким вони поклонялися й приносили жертви. Існували й інші особливо охоронні території, які за віруванням слов'ян були населені злою силою, як, наприклад. Лиса Гора в Києві Ці об'єкти особливо ретельно охоронялися і їх можна вважати пер­шими природними заповідними об'єктами.
За свідченнями стародавнього історика Геродота, на півдні сучас­ної України в зоні розселення стародавніх греків за тисячі років до нашої ери деякі острови і коси Чорного і Азовського морів, напри­клад, острови Тендра, Джарилгач вважалися священними, заповідни­ми. За переказами, в північно-західній, широкій частині острова Тенд­ра 2400 років до нашої ери був споруджений храм Ахіллеса.
Пізніше, в XI ст., у період розквіту Київської Русі київськими кня­зями створювалися заповідні території в місцях князівських полювань для охорони й відновлення чисельності цінних мисливських видів тварин. При князюванні Володимира Мономаха були створені запові­дні території - урочище "Соколиний Ріг", "Звіринець" (тепер один з районів Києва), де охоронялися бобри й лосі. Під час князівських по­лювань гинуло багато тварин. Та в проміжках між полюваннями, які були досить тривалими, чисельність дичини відновлювалась, для цьо­го вживались відповідні заходи. В XII ст. за князя Володимира Волин­ського було заповідано Біловезьку Пущу. Польський король Сигізмунд І у 1583 році підтвердив охорону території Біловезької Пущі з метою захисту зубрів.
На території Київської Русі, гетьманської України та України, яка знаходилася під Річчю Посполитою, а також у Московській державі і молодій Російській імперії існувало немало різновидів "празаповідників". Так, одним з них були засічні ліси поблизу південних і південно-східних околиць Московської держави у межиріччі Дніпра і Дону, на території сучасних Харківської й Бєлгородської областей. Ці штучні завали лісу створювались для того, щоб перешкоджати руху кочівни­ків. Такі ліси мали свої межові знаки, суворо охоронялися, ніхто з мі­сцевих жителів не мав права тут не тільки рубати дерева, але навіть ходити. Система засічних охоронних лісів проіснувала до кінця XVII ст. Пізніше в деяких місцях колишніх засічних лісів були створені справжні заповідники.
Рішучі природоохоронні заходи вживав Петро І. Поняття "заповід­ні дерева" трапляються у багатьох його царських указах. Петро І ого­лосив заповідними корабельні ліси, а також ліси по берегах річок, навколо великих міст. В Указі 1703 року сказано: "За дуб, буде хоть од­но дерево срубит также и за многою заповедних лесов посечку учинена будет смертная казнь". Проте ці ліси заповідними були тільки для місцевих жителів, в той час як державні заготівлі для потреб фло­ту велися тут дуже інтенсивно. Петровські закони про охорону лісів зачіпали інтереси великих землевласників-поміщиків і вони виявляли своє незадоволення. Катериною II видано Указ, за яким поміщикам дозволялось використовувати ліси на власний розсуд. В результаті ба­гато корабельних лісів, в тому числі і в Україні, були знищені. В ін­шому Указі Катерина II наказувала фабрикам і заводам виділити п'яту частину своїх лісів як "заказные рощи" для потреб кораблебудування. Деякі власники з метою захисту від вирубування цінних лісових маси­вів проводили їх "освячення" священиками. І часто такий спосіб охо­рони був ефективнішим, ніж сторожа та суворі закони.
У 1883 році в Росії прийнятий Лісовий Статут, за якими визнава­лись захисними ліси вздовж річок, на горах і схилах та ліси, що за­тримували піски. Ці ліси оберігалися від вирубки, тобто певною мі­рою ставали заповідними.
Особливо ретельно охоронялись ліси монастирів, тому їх можна вважати "празаповідниками". Так, до наших днів, завдяки монахам Охтирського монастиря збережений ліс на Ворсклі, монахами Святогірського монастиря - урочище крейдяної сосни. Святі гори за часів радянської влади були названі Горами Артема. Лише в 1997 році тут був створений національний природний парк "Святі гори".
Оберігались монахами урочище Китаєво, Голосіївський ліс, ліси та озера у Кончі-Заспі. В 1893 році озера Кончі-Заспи були взяті під охо­рону за ініціативою відомого київського іхтіолога І.Н.Фалєєва. В 1921 році урочище Конча-Заспа було оголошено заповідником.
Етапи розвитку заповідної справи в Україні
Тривалий процес становлення заповідної справи в Україні включав у себе як періоди розквіту заповідників, так і періоди спаду.
Перший етап - дореволюційний (1898-1917 рр.)
В 1898 році землевласник Ф.Е.Фальц-Фейн у своєму маєтку Асканія-Нова надав двом ділянкам цілинного степу заповідного режиму. Окрім того, тут були створені зоопарк та дендропарк. Саме так було розпочато заповідну справу в Україні.Для обґрунтування створення заповідників багато зробив російсь­кий вчеиий В.В.Докучаєв, який за результатами "Особой зкспедиции по облесительным й обводнительным работам в степях южной Росии" першим порушив питання про організацію наукових станцій для про­ведення довготривалих досліджень. Ним у 1892 році було виділено у Старобільських степах на Донеччині дослідну ділянку площею 5.5 тис. га на плато між річками Деркул та Комишева. Крім того, В.В. Докучаєв виділив там також і ділянку незайманого степу близько 12 га, яка збереглася до наших днів.
Професор Московського університету Г.О.Кожевніков (1908 р.) пе­ршим обґрунтував наукову ідею створення заповідників. Він писав: "...Не надо ничего устранять, ничего добавлять, ничего улучшать. На­до предоставить природу самой себе и наблюдать результаты ..."
Відомий ботанік Й.К.Пачоський порушив питання про необхід­ність організації у причорноморських степах ботанічних станцій із за­повідними ділянками. Він склав коротку програму їх наукової діяль­ності, відмічаючи особливу важливість багаторічних спостережень за флорою та фауною типових ділянок заповідних об'єктів.
Академік І.П.Бородін (1914 р.) працював над проблемою створення захищених ділянок у заповідниках для наочного вивчення природи.
Відомий лісовод Г.Ф.Морозов (1909-1910 рр.) указував, що виді­лення об'єктів для заповідання необхідно проводити планово і вони повинні характеризувати певну ботаніко-географічну область.
Для розвитку заповідної справи багато зробив харківський вчений В.І. Талієв, який запропонував створити друкований орган для пропа­ганди ідей охорони природи "Бюлетень Харківського товариства любителів природи" (1913 р.).
В Україні діяли Волинське, Полтавське, Одеське, Кримське, Миколаївське, Подільське товариства любителів і дослідників природи. В Києві функціонувало орнітологічне товариство ім. К.Ф. Кеслера. В 1910 році в селі Верхня Хортиця (тепер м. Запоріжжя) за ініціативою вчителя П.Ф. Бузука було створене Хортицьке товариство, яке об'єднувало близько 200 чоловік.
Необхідно відмітити, що царський уряд не надавав достатньої ува­ги створенню природно-заповідних територій. Так, на прохання Хортицького товариства про необхідність охорони мальовничих скель на Дніпрі департамент відповів, що в Росії немає закону, який би захищав краєвиди природи. А організована В.В. Докучаєвим дослідна станція в колишньому Старобільському уїзді Харківської губернії після його смерті перестала існувати.
Деякі заповідні об'єкти створювались виключно для охорони пев-видів звірів, птахів, промислових риб, ділянок лісу, захисту грунтів від ерозії, річок від висихання. Так, у Криму охоронялися сосновий ліс, який простягався від м. Ялти до гори Ай-Петрі, буковий ліс біля Козьмо-Домініанського монастиря, ялівцеві ліси в Ханакі-Туанській лісовій дачі між Алупкою і Судаком.
Створювались заповідні об'єкти і винятково з мисливською метою. так, у князя Юсупова в Криму, в урочищі Великий Бабучан, біля села Какар на 800 заповідних десятинах за огорожею паслися муфлони і олені. Ретельно охоронялися місця царських ловів - Біловезька Пуща, Гатчина, Ізмайлово, Кунцево, Кримські та Кубанські лови та інші.
У 1900 році, князь Потоцький заснував у Новоград-Волинському уїзді Волинської губернії заповідник-зоопарк Пилявин площею 5500 Іісятин. Там водились бобри, ведмеді, чорний лелека. Сюди були завезені зубри, муфлони, бізони, чотири види оленів і т.д.
У Західній Україні, яка до 1917 року знаходилася у складі Австро-Угорської імперії, першим охоронним об'єктом був заказник букового Лісу площею в 20 га "Пам'ятка Пеняцька" біля села Пеняки Тернопільського воєводства. Заказник організований у 1886 році графом Володимиром Дзедушицьким. На жаль, у 1940 році ліс там був практично знищений.
У 1900 році польський краєзнавець Л.Люмницький порушує про­блему охорони реліктового тисового лісу в урочищі Княж-Двір. В 1912 р. Княж-Двір описав відомий польський ботанік і діяч охорони природи В.Шафер.
Для заповідання багато робили львівські любителі природи, окремі землевласники. В 1907 році був створений скельно-лісовий резерват "Бубнище" в Долинському уїзді на Станіславщині площею 54 га. У 1910 році в Тернопільському воєводстві біля с.Окна землевласником Федоровичем створені степові резервати "Любомля" і " Гостра Скал­ки" площею в 10 га. В 1912 році у Закарпатті резерватами стали Сту-жиця (331.8 га), Тиха в басейні річки Уж (14.9 га.), Піп-Іван (221.9 га), а в 1919 році - Кедрачі біля джерел Лімниці.
Однією з форм заповідних об'єктів були приватні дендропарки. Всього до революції 1917 року їх нараховувалось близько 150. Най-більш відомі: Асканія-Нова, Софіївка, Тростянець, Олександрія, Ве­селі Боковеньки, Устинівка. Деякі з них у 20-30 рр. стали державними заповідниками. Проте, на жаль, під час революції і громадянської вій­ни багато з приватних дендропарків було знищено.
Другий етап – післяреволюційний (1917-1945 рр.)
Після революції 1917 року заповідна справа в Україні стає справою державною. У 1918 році за ініціативою першого президента Всеукра­їнської Академії наук В.І. Вернадського створюється наукова біостан­ція, на базі якої пізніше було створено заповідник "Гористе".
В період революції, громадянської війни багато природно-заповідних територій постраждало. Якщо заповідник "Асканія-Нова" з величезними втратами вдалось врятувати, то заповідник-зоопарк Пилявин був знищений. На початку 1918 році жителі сіл Нікити і Гурзуф викорчували всі дерева дендропарку маєтку "Ай-Даниль".
На подальший розвиток заповідної справи в Україні значно впли­нув Декрет РНК РРСФР "Про охорону пам'яток природи, садів і пар-ків"(1921р.). В цей час рішення про заповідання природних об'єктів починають поступово приймати і місцеві органи влади. В багатьох округах створювались заповідники місцевого значення.
На початку 20-х років кримський ботанік Е.В. Вульф порушує пи­тання про створення заповідника "Мис Мартьян", проте цей заповід­ник був організований лише в 1973 році (до цього ця територія входи­ла до складу Нікитського ботанічного саду).
У 1919 році був створений заповідник "Конча-Заспа", в 1930 р. площа якого була біля 800 га. У 1933-1934 рр. "Конча-Заспа" входила до складу Середньодніпровського (Канівського) заповідника. Проте розташування заповідника поряд з Києвом не сприяло його розвитку. Влітку 1932 року заповідник дуже постраждав під час військових ма­неврів. В 1934 році заповідник Конча-Заспа був перетворений у спец радгосп, бо приглянувся можновладцям для урядових дач. Так загинув один із перших українських заповідників.
У 1922 році на Полтавщині було створено два заповідники місце­вого значення - "Академічний (Карлівський) степ" площею 154 деся­тини на базі однієї з останніх в Україні ділянок квіткових степів (тут рясно цвіла півонія тонколиста) та "Парасоцький ліс" площею 140 га.
В 1923 році постановою РНК УРСР був затверджений заповідник республіканського значення "Піщані Кучугури", розташований в пониззях Дніпра площею 15 тис. га, а в 1927 році – “Надморські заповідники” площею 32 тис. га.
З 1926 по 1929 роки в розвитку заповідної справи в Україні був досить сприятливий період. 16 червня 1926 року ВУЦИК і РНК УРСР затвердили "Положення про пам'ятки культури і природи", яке встановлювало нові загальні правила порядку створення, охорони, утримання, дослідження, пропаганди заповідних об'єктів. За "Положенням" пам'ятки республіканського значення затверджувались урядом, місцевого значення - окружними виконкомами. Утримання об'єктів Республіканського значення здійснювалося - НКО УРСР, місцевого значення - його органами на місцях. Це "Положення" стало визначальним в розвитку заповідної справи.
На кінець 1927 року в Україні було 6 державних заповідників -"Лісостеповий імені Т.Г.Шевченка", "Гористе", "Конча-Заспа", "Асканія-Нова", "Надморські заповідники" та "Піщані заповідники понизь Дніпра". Драматичною була доля Кримського заповідника, площа якого в 1928 році була 21138 га. З великими труднощами створювався Канівський заповідник. До початку 1931 р. там діяло одночасно три підпорядкованих різним відомствам заповідники. В 1931 році він мав назву "Канівський лісостеповий заповідник" площею 1040 га.
Однак, незважаючи на низку заходів з охорони природи, які були вжиті у 20-х роках на різних рівнях, багато цінних пам'яток природи було знищено.
З початку 30-х років в Україні зменшилося фінансування на природоохоронні заходи, почались гоніння на відомих вчених-природоохоронців. В 1931 р. площа "Приморських заповідників" ско­ротилась на 3332 га, в 1932 році ще на 2447 га. Були закриті заповідники "Асканія-Нова" і "Конча-Заспа", "Кам'яні могили". В 1935 році заповідник "Карлівський степ" був переданий радгоспу. В заповіднику "Хомутовський степ" розорано 186 га. Всього в цей період площі заповідників скоротилися на 15 тис. га (або 40% від площі за­повідників).
В той же час в 1936-1938 роках було заповідано низку об'єктів у Сумській, Харківській, Вінницькій та інших областях.
Створення природно-заповідного фонду здійснювалось і на інших територіях сучасної України. Зокрема на Західній Україні (з розвалом Австро-Угорської імперії Станіславщина і Львівщина відійшли до Польщі, Закарпаття - до Чехословаччини, Буковина - до Румунії) була створена низка надзвичайно цінних природоохоронних об'єктів. Так, в 1927-1939 р. р. був створений резерват Чорногора на площі 147.5 га. У 1931 році степова ділянка "Макітра" площею 4 га у с. Острівець (Покуття) була викуплена Польською лігою охорони природи на зі­брані учнями гроші.
У 1933 році було завезено 5 екземплярів канадських бобрів до р. Горинь біля м. Костополя Рівненської області. Тут у 1934 році був створений Костопільській бобровий заповідник.
У 1932 році землевласник Адольф Бохенський на своїх землях по­близу річки Стир біля Збаража на Тернопільщині організував скельно-лісовий резерват. Всередині 30-х років резервати були створені на Во­лині: два - для охорони первісного лісу, два - для рододендрону жов­того і один в 930 га - для охорони лісів під Шацьком.
В 30-х роках діяв Чорногорський національний парк. Низку резер­ватів організовано у Галичині греко-католицькою церквою під патро­нажем митрополита Андрія Шептицького.
На Закарпатті в 1932 році стали заповідними: Три Готари, Шипот, Яворник, Великий Матушук, Діброва, Говерла, Каменка, Кузій, роз­ширені Тиха, Стузиця, Поп-Іван. В 1936 році тут було заповідано біля 35 об'єктів.
21 грудня 1940 року прийнято постанову уряду УРСР "Про органі­зацію державних заповідників "Чорногора" площею 66 тис. га і "Горгани" площею 50 тис. га в Станіславській області. Проте ці заповідни­ки не були організовані через початок війни.
В 1940-1941 роках в Україні було затверджено 22 заповідники. Так, 13 березня 1941 року Рівненський облвиконком організував Костопільський бобровий заповідник місцевого значення. На Львівщині у цей же період було заповідано 13 природних об'єктів, серед них - Вінгільський ліс (8 га) і Гора Біла (208 га), на Тернопільщині - 7 об'єктів, серед них Глоди (100 га), Шутроминці (200 га), Золотий потік (10 га), Галілея (258 га), на Станіславщині - 3 об'єкти, серед них - Княждвірське тисове урочище та ін.
На 1.01.1941 року на Україні було 9 природних заповідників рес­публіканського значення площею 43 426.4 га - Азово-Сиваський, дендропарк "Тростянець", дендропарк "Веселі Боковеньки", Кримський, дендропарк ІІІ Інтернаціоналу (Софіївка), Канівський, "Гористе", Прохорівський, Чорноморський.
В роки Великої Вітчизняної війни заповідні об'єкти України дуже постраждали. Багато з них були знищені. Заповідник "Асканія-Нова" ще у вересні 1941 року був розграбований німцями. У Кримському заповіднику німці знищили всі споруди і музей, вирубали насадження реліктової кримської сосни, спалили в будинку вдову і дочку легендарного єгеря Седуна. Більше 8 тис. га лісів вигоріло. Усі зубробізони були відстріляні татарськими "добровольцями". Непоправні втрати понесли й інші природно-заповідні об'єкти України. У післявоєнні роки спостерігалось пожвавлення заповідного руху, після визволення України від німецької окупації в 1944 році були відновлені заповідники: Кримський, Канівський, "Асканія-Нова". Велику увагу заповідним об'єктам надають місцеві органи влади. Так, рішенням Полтавського облвиконкому підтверджується заповідний статус місцевого значення Парасоцького лісу і Лип'янського цілинного степу (залишок Карлівського степу). Донецький облвиконком дав дозвіл   на   відновлення   всіх   донецьких   природно-заповідних обєктів (за винятком "Кам'яних могил").
Третій етап – післявоєнний (1945-1956 рр.)
6 червня 1946 року було затверджено вперше в Україні "Положен­ня про державні заповідники і пам'ятки природи". За рішенням цієї постанови в 1947 році створюється заповідник республіканського значення "Хомутівський степ" площею 1028 га, в 1948 році відновлено заповідник "Кам'яні могили", заповідниками республіканського значення стають "Стрільцівський степ" (525 га) і "Михайлівська цілина" (102 га).
Велику роль у розвитку заповідної справи в Україні відіграла урядова постанова "Про охорону природи на території Української РСР" (1949 р.).
До 1951 року в Україні діяли 12 державних заповідників республіканського значення площею 54 383.4 га. Та, на жаль, у 1951 році в СРСР почався черговий розгром заповідників. 29 серпня 1951 року Й. Сталін підписав постанову "Про заповідники", за якою наказува­лось закрити 88 заповідників (в тому числі 19 - в Україні). Із 12.6 млн. га заповідників в СРСР залишилося лише 1.384 млн. га. На Україні були закриті 5 республіканських заповідників - "Гористе", "Веселі Історія заповідної справи в Україні "Боковеньки", ''Устинівка", "Тростянець", Середньодніпровський (Канівський), а також низка заповідників місцевого значення: "Золотий потік", "Гомольшанський ліс", "Чернетчина", "Білосарайська Коса", "Ьіла Гора", Костопільський, "Гори Артема", "Кам'яні могили" та ін­ші. У Чорноморського заповідника для колгоспних потреб віднято 1 тис га. Всього Україна втратила 33 тис. га заповідних земель, або 60% заповідної площі. До 1956 року в Україні діяло лише 6 заповідників площею 50.8 тис га.
Але з часом рух за створення природно-заповідних об'єктів посту­пово відновився.
Четвертий етап – Відновлення заповідної справи (1957-1990 рр.)
В 1957 році був розроблений перспективний план географічної мережі заповідників СРСР.
В 1960 році в Україні було заповідано 76 старовинних парків, в 1963 році затверджено список пам'яток природи республіканського значення, до нього увійшли 7 вузівських ботанічних садів і 13 приро­дних об'єктів, серед яких - Канівські гори, Карадаг, Княждвір, Гори Артема, Урочище Парасоцьке, Хортиця, Кременецькі Гори та інші.
Та невдовзі знову розпочався черговий погром заповідників. В пе­ріод 1962-1964 роках площа Чорноморського заповідника скоротилася на 3 тис. га, "Кам'яних могил" - на 50 га, "Стрільцівського степу" - на 45 га, в заповіднику "Асканія-Нова" було розорано 6200 га цілини.
На початок 1965 року в Україні збереглося лише два природних заповідники: Чорноморський (площа суші 9421 га) та Український степовий ("Михайлівська цілина" - 202.4 га, "Стрільцівський степ" - 480.6 га, "Хомутівський степ" - 1026 га, "Кам'яні могили" - 404 га). Це свідчить про те, що стан збереження в Україні цінних природних об'­єктів в цей період був незадовільний.
З метою пожвавлення заповідного руху в Україні на різних рівнях управління було прийнято низку рішень. Зокрема 8 травня 1964 року урядом України прийнята постанова "Про поліпшення охорони при­роди, раціонального використання і відтворення природних багатств Української РСР". Цією постановою затверджувались нові площі іс­нуючих заповідників, заборонялось в подальшому змінювати їх межі без дозволу Ради Міністрів УРСР. В 1965 році була прийнята спільна постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР "Про поліпшення наукової та господарської діяльності Українського науково-дослідного інсти­туту тваринництва степових районів ім. М.Іванова "Асканія-Нова".
Постанова зобов'язувала зменшити кількість товарної худоби, залужити 1тис. га розораного степу і додати її до 10 тис. га цілини заповідного степу.
В 1968 році було створено Комітет з охорони природи УРСР. Невдовзі були утворені 4 заповідники: Поліський (19932 га), Луганський (988 га), Карпатський (12672 га), відновлено Канівський (1035 га). В 1973 році був розширений Чорноморський заповідник на 45231 га, створені Ялтинський гірсько-лісовий заповідник площею 14176 га і "Мис Мартьян" площею 240 га. В 1975 р. було засновано нову філію Луганського заповідника "Провальський степ" площею 587.5 га. Біля існуючих заповідників відводились охоронні зони.  Створювались природно-заповідні об'єкти й інших категорій. Так, в 1974 році було затверджено 98 заказників республіканського значення, в 1978 році - 16, в 1980 році - 35.
У 1980 році був створений перший національний природний парк в Україні - "Карпатський" площею 47.3 тис. га. В 1981 році в Україні нараховувалось 9 заповідників і один національний парк (загальна 167 311.6га).
В 1983 році із врахуванням нагромадженого досвіду у розвитку заповідної справи урядом республіки була затверджена класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду України. В 1984 році в Парижі рішенням бюро Міжвідомчої координаційної Ради програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера" було затверджено в ранзі біосферних заповідників два найстаріші заповідники України -"Асканія-Нова" та Чорноморський.
Були утворені заповідники: Карадазький (1979 р.), "Дунайські пла-вні (1981 р.), "Розточчя" (1984 р.), "Медобори" (1990 р.), Дніпровсь-ко-Орільський (1990 р.), національні природні парки: Шацький (1983 р.), Синевирський  (1989 р.).

 

Яндекс.Метрика >