...
Основні підсумки та перспективи розвитку заповідної справи в Україні. PDF Печать E-mail

Основні підсумки та перспективи розвитку заповідної справи в Україні.

· Успіхи природоохоронної галузі України.
o Удосконалення законодавства.
o Структура виконавчої влади.
o Міжнародні зв'язки.
· Сучасний стан заповідної справи в Україні.
· Першочергові завдання розвитку заповідної справи в Україні
· Програма перспективного розвитку ПЗФ в Україні: мета, завдання.
· Перспективи подальшого розвитку заповідної справи
· Напрямки подальшого розвитку заповідної справи.

Із здобуттям Україною незалежності була прийнята низка урядових рішень, які визначали основні напрямки розвитку заповідної справи. В 1992 році був прийнятий Закон України «Про природно-заповідний  фонд», за яким було введено нову категорію в природно-заповідному фонді - регіональні ландшафтні парки.
22 вересня 1994 року Верховною Радою була прийнята Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні. За її рішенням були утворені природні заповідники:
· «Горгани» (1996 р.);
· «Єланецький степ» (1996 р.);
· Казантипський (1998 р.);
· Опукський (1998 р.);
· Рі­вненський (1999 р.)
національні природні парки:

· Азово-Сиваський (1993 р.);

· Вижницький (1995 р.);

· «Подільські Товтри» (1995 р.);

· «Святі гори» (1997 р.);

· Яворівський (1998 р.);

· «Сколівські Бескиди» (1999 р.);

· Деснянсько-Старогутський (1999 р.).
В останні роки досить активно почали створюватись регіональні ландшафтні парки. Так, якщо у 1996 році існувало 17 регіональний ландшафтних парків загальною площею близько 169.2 тис. га, то у 1999 році - 28 із загальною площею 425.4 тис. га. Першим в Укра­їні (до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд України») був створений ландшафтний парк «Дністровський каньйон» у Терно­пільській області площею 42084 га.
Успіхи природоохоронної галузі України
В роки незалежності Україні спостерігається помітний прогрес у проведенні природоохоронної політики.Насамперед, серед населення і, головне, у вищих ешелонах влади, склалося нове, більш зважене і відповідальне ставлення до проблем охорони навколишнього середовища. Велику роль у цьому, безперечно, зіграв трагічний досвід Чорнобиля. Можливо, вперше люди усвідомили величезну цінність первозданної чистоти природи та важливість її  збереження.
На сьогодні можна виділити кілька основних моментів, які найбільш наочно відображають перетворення у природоохоронній галузі і досягнуті тут успіхи.
Удосконалення законодавства
O Верховною радою України прийнято основні Закони України, що стосуються охорони біологічного та ландшафтного різноманіття України:

· “Про природно-заповідний фонд України” (1992) - слід зазначити, що у створенні Закону Україна випередила багато країн колишнього СРСР, в тому числі і Росію;

· “Про Загальнодержавну програму формування екологічної мережі України на 2000-2015 рр.” (2001 р.);

· “Про Червону книгу України” (2002 р.);

· “Про екологічну мережу України” (2003 р.),
та інші:

· "Про тваринний світ"(1993 р.);

· "Про рати­фікацію конвенції про охорону біологічного біорізноманіття" (1994 р.);

·  "Про приєднання України до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення" (1999);
O Розроблено і прийнято Кодекси основних природних ресурсів:

· "Земельний кодекс України"(2001 р.);

· "Лісовий Кодекс України" (1994 р.);

· "Кодекс України про надра" (1994 р.);

· "Водний кодекс України" (1995 р.),
що дозволило визначити статус і значення цих ресурсів, форми власності на них, основи їх охорони і раціонального використання.
O Більш окремі питання природоохоронної діяльності регулюються численними нормативними актами. З них найважливішими для формування і розвитку мережі заповідних територій є Укази Президента України:

· "Про збереження й розвиток природно-заповідного фонду України" (1993 р,);

· "Про резервування для наступ­ного заповідання цінних природних територій" (1994 р.);

· "Про території і об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення" (1998 р.);

· про створен­ня окремих заповідників, національних парків та заказників загальнодержавного значення
O Низка Постанов Кабінету Міністрів України та Постанов Верховної Ради України та Наказів Міністерства екології та природних ресурсів України тією чи іншою мірою регулюють функціонування мере­жі територій природно-заповідного фонду (законодавча база).

Структура виконавчої влади
Сформувалась нова структура виконавчої влади.
Важливим організаційним моментом стало створення при Міністерстві екології та природних ресурсів України Головного управління національних природних парків і заповідної справи - окремої структури, відповідальної за управління природно-заповідним фондом; його оптимізацію і розвиток.
Для вирішення регіональних питань були створені комітет по охороні навколишнього середовища і природних ресурсів Автономної Республіки Крим, а також Держуправління екоресурсів в Києві, Севастополі та в усіх обласних центрах країни.
У 1994 р. при Мінекоресурсів було створено Науковий центр досліджень з проблем заповідної справи, що обумовлювалось необхідністю забезпечення виконання "Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні", перш за все - у галузі вирішення передбачених нею науково-дослідних і впроваджуваних завдань. Хоча діяльність Центру охоплює практично всі аспекти заповідної справи, головною для нього є координаційно-організаторська функція і забезпечення зв'язків між науково-дослідними, проектними й управлінськими організаціями. Вперше з'явилась структура, яка координує весь комплекс робіт, що виконуються при розробці природоохоронних проектів - від підготування наукових обґрунтувань до впровадження результатів досліджень у практику.
Сталися зміни і в кадровій політиці, зокрема, в підході до добору кандидатур на вищі керівні посади, на які почали призначати фахівців з екологічною освітою. Підтвердженням сказаному слугує і ухвалена в 1999 р. "Довгострокова програма підготовки кваліфікованих кадрів заповідної справи в Україні".
При Інституті ботаніки ім..М.Г.Холодного НАН України створено Міжвідомчу комплексну лабораторію наукових основ заповідної справи Мінекоресурсів та НАНУ.
Міжнародні зв'язки
Спостерігається значне пожвавлення міжнародних зв'язків.
Україна приєдналась до ряду важливих міжнародних конвенцій і прийняла на себе певні зобов'язання, які вимагали відповідних дій. Серед останніх - поява ряду урядових документів (законодавча база):
Постанови Кабінету Міністрів України:
· "Про концепцію збереження біологічного різноманіття України" (1997 р.);
· "Про затвердження Положення про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення" від 8.02.1999 р. та ін.;
· упорядкування переліку та описів водно-болотних угідь міжнародного значення і переліку біотопів, недостатньо представлених на територіях природно-заповідного фонду,
· розробка попередніх варіантів "Національного плану дій у регіоні Чорного моря" розробка "Національного плану дій по збереженню водно-болотних угідь України" та ін.;
· а також заходи щодо їх практичної реалізації.
В останні роки посилився обмін міжнародним досвідом, звичним стало проведення спільних досліджень і виконання сумісних проектів. Прикладом такого співробітництва є створення транскордонних природоохоронних об'єктів.
Стало звичним й приєднання до міжнародних природоохоронних акцій (маршу парків, святкування всесвітнього дня водно-болотних угідь, проведення європейських обліків птахів і таке інше).
Активно працюють в Україні представництва відомих природоохоронних громадських організацій та міжнародних екологічних фондів.
Інтеграційні настрої України проявляються також у діяльності по просторовій і структурній реорганізації природно-заповідного фонду, зокрема в зусиллях по упорядкуванню кадастру природно-заповідних об'єктів і територій, створенню Національної екологічної мережі, розробці Національних планів дій для ключових з екологічної точки зору регіонів і по збереженню життєво важливих природних ресурсів.
Сучасний стан заповідної справи в Україні
Станом на 01.01.2002 р. в природно-заповідному фонді України нараховуєть­ся 7010 територій і об’єктів загальною площею 2557,8 тис. га., що становить 4,2% від площі держави.

Найбільш наочним показником успіхів, досягнутих в галузі охорони природи, стало збільшення площі природно-заповідного фонду:
· 1994 р. - 2,34%;
· 1998 р. - 3,7%;
· 1999 р. - 3.9% ;
· 2000 р. - 4.07%;
· 2002 р. - 4.2%.
Такі темпи зростан­ня свідчать про інтенсивність становлення і зрештою про формування заповідної справи як окремої галузі народного господарства.
Мережа природно-заповідних територій повніше охоплює територію країни і краще відбиває її природні умови.
Структура природ­но-заповідного фонду України включає в себе 11 категорій і об'єктів загальнодер­жавного та місцевого значення. З них за кількістю найбільшу частку мають пам'ят­ки природи, заказники та заповідні урочи­ща - разом біля 90% від кількості всіх існуючих об'єктів. За площею біля 80% природно-заповідного фонду припадає на національні природні парки та регіональні ландшафтні парки і заказники.
Зараз в Україні існують 578 терито­рій і об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення:
· 17 природних заповідників;
· 4 біосферних заповідників;
· 11 національних природних парків;
· 283 заказники;
· 132 пам'ятки при­роди;
· 17 ботанічних садів;
· 7 зоологічних садів;
· 19 дендрологічних парків;
· 88 парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва,
їх загальна площа складає 1310,1 тис. га, або близько 51% від усієї площі ПЗФ. З цієї площі біля 500 тис. га - це землі, на­дані природно-заповідним установам у постійне користування, що складає близько 20% від загальної площі території ПЗФ України.

В складі території природно-заповідного фонду на долю окремих категорій припадає: природних заповідників - 6,4%, біосферних заповідників - 9,1 національних природних парків - 23,9, заказників - 39,6, пам'яток природи - 0,8, ботанічних садів - 0,1.дендрологічних парків - 0,06, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - 0,5, регіональних ландшафтних парків -16,4 та заповідних урочищ-3,1%.
Дані про кількість та площу об'єктів ПЗФ загальнодержавного значення, їх розподіл за категоріями та адміністративними одиницями, а також перелік заповідників та національних парків України наве­дені у словнику.
Однак, незважаючи на вжиті заходи, площа природно-заповідного фонду в Україні є значно меншою (4.07 % від загальної території), ніж в багатьох країнах Європи, де цей показник досягає 5-7 %, а в її північному регіоні - 11-12%.
Проте, залишається ще чимало невирішених проблем, аналіз яких дозволяє визначити кілька напрямків, по яких варто зорієнтувати подальший розвиток заповідної справи. Слід зазначити, що більшість з них вже має певні напрацювання і потребує лише більшої конкретизації і спрямованості зусиль.
Першочергові завдання розвитку заповідної справи в Україні

· збільшення площі територій та об'єктів природно-заповідного фонду як важливого інтегрального екологічного показника, забезпечення репрезента­тивності природно заповідного фонду за флористичною, ценотичною, фауні­стичною, геологічною, ґрунтознавчою, ландшафтною та іншими екологічними ознаками;

· пріоритетний розвиток груп об'єктів високої категорії заповідності, насам­перед багатофункціональних (національних природних парків, біосферних заповідників), створення їх у регіонах недостатньо представлених у природно-заповідних фондах, оптимізації меж існуючих об'єктів природно-заповідного фонду з метою поліпшення умов для збереження заповідних природних комплексів;

· розширення мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду, які, крім збереження генофонду, генофонду, фауністичних, ландшафтних та інших природних комплексів, сприяння підтриманню екологічної рівноваги, передбачають також проведення екологічного та краєзнавчого виховання, регламентованого відпочинку на природі;

· розвитку мережі території та об'єктів природно-заповідного фонду, у яких поєднуються завдання охорони об'єктів природи і культури;

· формування загальнодержавної територіальної комплексної системи охо­рони навколишнього природного середовища на основі поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду з іншими територіями, що особливо охороняються;

· запровадження регулярного наукового аналізу стану природно-заповідного фонду;

· розвиток та підвищення ефективності участі України в міжнародному співробітництві у сфері заповідної справи, створення міжнародних багато функціональних заповідних  об'єктів;

· поліпшення фінансового, матеріально-технічного та правового забезпечення  розвитку заповідної справи, посилення відповідальності за порушення режиму заповідних територій:

· органічне поєднання завдань розвитку заповідної справи з системою освіти, екологічного та патріотичного виховання.
Програма перспективного розвитку ПЗФ в Україні: мета, завдання
Система заходів збереження унікальних і типових ландшафтів, інших природних комплексів, біологічного різноманіття, в тому числі генофонду рослинного і тваринного світу, підвищення ролі заповідних територій у розробці наукових основ раціонального природокористування та охорони природи, розвитку природознавчих наук, здійснення моніторингу навколишнього природного середовища, підготовки висококваліфікованих фахівців, екологічне та патріотичне виховання громадян здійснюється згідно Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні, що затверджено Верховною Радою України 4 вересня 1994 року.
Метою цієї програми є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду як національного надбання, забезпечення подальшого науково обґрунтованого розвитку заповідної справи в Україні на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення.
Програма передбачає розв'язання таких основних завдань:

· визначення стратегії розвитку заповідної справи;

· зміцнення наукових, організаційних, правових, фінансових, матеріально-технічних та інших засад розвитку заповідної справи;

· оптимізація мережі природних і біосферних заповідників, національних природних парків, територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій;

· активізація наукових досліджень на базі заповідних територій, посилення ролі Національної академії Наук України і Міністерства екології та природних ресурсів у науково-методичному забезпеченні та координації роботи заповідників і національних природних парків, розробці наукових та організаційних засад заповідної справи;

· сприяння підвищенню ролі заповідної справи у екологічному та патріотичному вихованні громадян та підготовці фахівців, входженню України до міжнародної системи співробітництва з питань розвитку заповідної справи.
Програма ґрунтується на аналізі розвитку заповідної справи в Україні та інших державах, вимогах відповідних міжнародно-правових актів та рекомендаціях міжнародних організацій.
Для вирішення цих завдань необхідно, насамперед, усвідомити у всіх прошарках суспільства те, що природно-заповідний фонд є не­оціненним національним багатством України та усунути існуючі пе­решкоди, пов'язані, перш за все, з недосконалістю системи управління природно-заповідною мережею, низьким рівнем фінансування та матеріально-технічного забезпечення, недостатнім розвитком компле­ксних наукових досліджень, недостатнім забезпеченням установ та органів управління природно-заповідного фонду висококваліфікованими кадрами, а також слабкою правовою захищеністю природно заповідного фонду і відповідальністю за нанесені йому збитки.
Концепція розвитку заповідної справи України передбачає зростання її суспільного значення для держави та народу, оптимізацію і розширення системи територій та об'єктів природно-заповідного фонду з метою забезпе­чення охорони біологічного різноманіття, типових та унікальних ландшафтів України, сприяння підтриманню екологічної рівноваги на її території, зміцнен­ня бази для проведення моніторингу навколишнього природного середовища, наукових досліджень, екологічного та патріотичного виховання громадян.
Перспективи подальшого розвитку заповідної справи
Мережа територій та об'єктів природно-заповідного фонду розширяється за рахунок мінімально антропогенно порушених земель та акваторій, а також тих, на яких ширше представлені види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України, та рідкісні рослини угруповання, занесені до Зеленої книги України.
Ведеться робота, щоб у кожній фізико-географічній провінції був щонайменше один природний, біосферний заповідник або національний природний чи регіональний ландшафтний парк, де охорона природних комплексів і збереження екологічної рівноваги поєднуватимуться із організо­ваними формами підготовки кадрів, екологічного виховання, екологічного туризму, регламентованого відпочинку на природі.
В Україні ведуться додаткові наукові дослідження з метою вивчення можливості заповідання великих та малих річок, морських акваторій, тери­торій, де представлені типові ґрунти, шляхом включення найбільш цінних ділянок до природно-заповідного фонду.
Значна увага надається формуванню на базі природних заповідників, національних природних парків та інших заповідних територій системи полігонів для моніторингу навколишнього природного середовища створенню біосферних заповідників у складі їх  міжнародної мережі.
Намічається також розширення існуючих територій та об’єктів природно-заповідного фонду з метою збереження прилеглих до них та  інших цінних у  екологічному відношенні територій та акваторії у дельті Дунаю, на північному узбережжі Чорного та Азовського морів, у тому числі Бердянської, Обитічної, Білосарайської та Кривої кіс, у районі Шацьких озер та в інших регіонах.
Подальшого розвитку набуває резервування особливо цінних у науковому та екологічному відношенні території для наступного заповідання.
Розвиток мережі природно-заповідного фонду забезпечується у поєднанні з оптимізацією структури інших територій, що особливо охороняється і мають екологічні, захисні функції (ліси і смуги, зелені зони міст та селищ міського типу, водоохоронні зони, полезахисні лісосмуги та інші), з метою формування з урахуванням ландшафтних умов, структури гідрологічних басейнів, динамічних та інших особливостей природних комплексів територіальної основи загальнодержавної системи охорони навколишнього природного середовища, у якій особливо цінні у екологічному відношенні території («екологічні ядра») з'єднуються між собою «екологічними коридорами», в тому числі транснаціональними. Це має особливе значення для збереження біологічного різноманіття, шляхів міграції тварин, стабілізації екологічної обстановки, запобігання розвиткові несприятливих природних процесів.
Здійснення моніторингу довкілля передбачає формування такої мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду, яка б враховувала територіальні та часові зміни екосистем у межах країни та тенденції глобальних змін біосфери. Ця система повинна відображати фоновий, еталонний стан навколишнього природного середовища, регіональні особливості, диференціацію ландшафтів та інших природних комплексів, ступінь їх антропогенної трансформації, врахувати особливості динаміки, сприяти поліпшенню прогнозування змін на різних рівнях організації екологічних систем моніторингу довкілля України. Для цього в межах територій природно-заповідного фонду визначаються місця розташування спеціальних полігонів, для яких передбачається в створення докладних ландшафтних, геоботанічних та інших спеціальних екологічних карт, геоінформаційних системі, а також закладання екологічних профілів, пробних площ, які репрезентуватимуть все різноманіття природних комплексів та об'єктів, їх просторово-часові особливості з метою організації на них спеціальних стаціонарних комплексних досліджень.
Напрямки подальшого розвитку заповідної справи

1. Формування національної екологічної мережі. Загальноєвропейська стратегія в галузі біологічного і ландшафтно­го різноманіття; прийнята в Софії в 1995 р. на Конференції міністрів «хорони довкілля і здійснювана Радою Європи у співробітництві з програмою ООН в галузі охорони довкілля, спрямована на те, щоб зупи­нити і повернути назад тенденцію руйнування цінностей живої приро­ди Європи. Зобов'язання щодо реалізації Стратегії взяли на себе 54 держави, в тому числі і Україна. Стратегічний план дій включає різні галузі діяльності, але на першому місці стоїть становлення всеєвропейської екологічної мережі згідно Законів України “Про Загальнодержавну програму формування екологічної мережі України на 2000-2015 рр.” (2001 р.) та “Про екологічну мережу України” (2003 р.).
2. Подальший розвиток і оптимізація мережі природоохоронних територій. Підтриманні і розвиток вже існуючих природно-заповідних об'єктів та резервуванні цінних для заповідання територій. Реалізація цього напрямку передбачає активну участь регіонів і забезпечення таких робіт, як ведення кадастру ПЗФ, ревізію складу ПЗФ та виявлення і наступне обстеження територій, перспективних для резервування. Визначення сучасного стану заповідних об'єктів та перспектив їх існування (необхідність територіальних змін, доцільність перебування в складі ПЗФ тощо) е особливо актуальною для найбільш численних категорій (заказники, пам'ятки природи тощо).
3. Подальше удосконалення законодавчої і нормативної бази. Його бажано проводити в напрямку спрощення та ліквідації наявних різночитань і протиріч. В усіх випадках планування господарських заходів на територіях ПЗФ пріоритет має віддаватися природоохоронному законодавству. Так, для новостворених заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків одним з найбільш складних питань, що потребує розробки спеціальних підходів та відповідної нормативної бази, є ведення на їх територіях лісового господарства.
Враховуючи реалії сьогодення, нагальною стала потреба обґрунтування і законодавчого затвердження нових категорій заповідних об'єктів, обумовлення форм їх існування і функціонування. Це, в першу чергу, стосується транскордонних заповідних територій, ґрунтових заказників, а також природних територій, які найближчим часом перейдуть у приватне володіння.
Існує необхідність уніфікації нормативних підходів та створення єдиної термінологічної бази. Так, потрібно поновлення типової проектної документації, зокрема, положень про її склад при створенні природно-заповідних об'єктів, розширенні та організації їх територій. При розробці останніх мають бути враховані і передбачені законодавством зональні особливості природно-заповідних територій і необхідність специфічних форм їх менеджменту. Більш чіткого законодавчого регулювання потребує питання охоронних зон (їх розміри; маркірування на місцевості; характер землекористування, особливо на ділянках, що безпосередньо примикають до заповідної території; економічні і юридичні механізми вирішення проблем, що виникають, тощо).
4. Ренатуралізація трансформованих територій. Даному напрямку в недалекому майбутньому буде належати пріоритетна роль. Його методологію доцільно відпрацьовувати на територіях вже існуючих природно-заповідних об'єктів, що простіше з організаційної точки зору і дозволить краще контролювати і просліджувати відбудовні процеси. Можна навіть рекомендувати свідоме приєднання до територій, що охороняються (особливо розташованих в степовій зоні), певного відсотку трансформованих ділянок з метою їх подальшої ренатуралізації. В деяких випадках це допоможе вирішити і таку проблему, як забезпечення цілісної конфігурації заповідного об'єкту.
5. Зміцнення наукової бази. Є однією з основних умов подальшого розвитку, заповідної справи, яка передбачає розробку її теоретичних аспектів, проведення наукових вишукувань і експертиз, ведення моніторингу заповідних об'єктів, аналіз та вдосконалення міжнародного і вітчизняного досвіду, пошук методик практичного застосування результатів наукових досліджень і багато чого іншого.
6. Кадрове забезпечення заповідної справи. Діяльність в цьому важливому напрямку уже ведеться (див. вище), але повинна набувати все більшого масштабу.
7. Екологічна освіта і природоохоронна пропаганда. Це основний механізм зміни світогляду людей, без якого успішне просування природоохоронних ідей і починань неможливе. Цьому напрямку діяльності слід приділяти якомога більшу увагу і надавати всіляку підтримку. Виходячи з досвіду західних країн, в його реалізації корисним може стати розвиток мережі недержавних природоохоронних структур.
Розвиток і поєднання всіх перелічених вище напрямків забезпечить подальший прогрес заповідної справи в Україні і допоможе зберегти природне оточення, домогтися гармонічного співіснування природи і людини та змінити звичний чисто споживацький підхід до природокористування на зважений і розрахований на далеку перспективу.
Особливе значення для подальшого розвитку заповідної справи мають наукові дослідження з таких проблем:
· вдосконалення економічних, правових, екологічних та організаційних засобів збереження та відновлення біологічного різноманіття, природних комплексів та об'єктів, що перебувають в умовах неоднакового ступеня антропогенної зміни та впливу різних типів господарської діяльності;
· розробка критеріїв наукової, екологічної, рекреаційної і соціальної оцінки території та об'єктів природно-заповідного фонду;
· проведення середньо- і великомасштабного вивчення та картографування природних комплексів та їх компонентів для здійснення комплексного моніто­рингу стану території природно-заповідного фонду, розробки наукових основ охорони навколишнього природного середовища, збереження різних типів природних комплексів, створення геоінформаційних систем;
· поглиблення наукових основ збереження і розведення у штучних умовах рідкісних видів фауни і флори з метою їх наступної реінтродукції та введення в культуру, створення необхідних для цього спеціальних розплідників та розсадників.

 

Яндекс.Метрика >