загрузка...
-->
ЕКОЛОГІЯ ПРАЦІ PDF Печать E-mail

ЕКОЛОГІЯ ПРАЦІ

І. Праця та здоров’я. Основи фізіології праці.
1.   Основні стратегічні завдання гігієни праці.
2.   Важливі завдання екології  праці поточного характеру.
3.   Основні класи професійних шкідливостей.
4.   Фізична динамічна робота. Фізична статична робота і інтелектуальна праця.
5.   Категорії важкості і напруженості праці.
6.   Класифікація професій (фізіологічна, медико-виробнича і психологічна).
II. Фізичні чинники виробничого середовища.
1.   Шум. Орієнтовні рівні шуму, які створюють різні джерела. Криві для оцінки та нормування шуму.
2.   Вібрація. Нормативний рівень вібрації в житлових приміщеннях.
Діяльність людини, пов’язана з виконанням фізичної та розумової роботи, є природним прагненням і водночас однією з найважливіших складових її повноцінного життя. Завдяки їй забезпечуються економічне благополуччя та обороноздатність держави, створення необхідного інтелектуального та матеріального потенціалу суспільства, науково-технічний прогрес людства тощо.
Умови праці та ступінь її безпеки являють собою один із провідних чинників формування здоров’я як окремого працівника, так і великих трудових колективів. Несприятливі для здоров’я умови праці можуть бути причиною виникнення професійних захворювань та інвалідизації працівників. До таких захворювань належать, наприклад, професійні пневмоконіози, декомпресійна хвороба, вібраційна хвороба, електроофтальмія, хронічний пиловий бронхіт, променева патологія, гострі та хронічні професійні отруєння тощо.
Вивченням умов професійної діяльності людини та особливостей впливу чинників виробничого середовища на здоров’я працівників займається такий розділ екології, як екологія  праці.
Отже, екологія праці – це розділ профілактичної медицини, який вивчає вплив на організм людини чинників трудового процесу та виробничого середовища з метою наукового обґрунтування нормативних положень і засобів запобігання професійним захворюванням та іншим несприятливим. наслідкам дії виробничих умов на організм працівників.
Основним, свого роду стратегічним, завданням екології праці є якісна та кількісна оцінка впливу умов праці на організм, на основі якої відбувається розробка та впровадження заходів, що здатні забезпечити максимальну продуктивність праці за відсутності шкідливого впливу на здоров’я працівників.
Крім того, до важливих завдань екології праці поточного характеру належать:
·   розробка гігієнічних нормативів, які є основою законодавства у галузі оздоровлення умов праці;
·   розробка та обґрунтування санітарних норм і правил улаштування та утримання промислових підприємств;
·   розробка рекомендацій щодо раціональної організації трудового процесу та робочих місць, режиму праці та відпочинку;
·   оцінка ефективності оздоровчих заходів, що використовуються.
Таким чином, як галузь гігієнічної науки і практики екологія праці передбачає вивчення загальних питань медицини праці (фізіологія та психологія праці, оцінка виробничого мікроклімату і повітряного середовища виробничих приміщень, виробничого шуму і вібрації, ви-робничого освітлення і вентиляції та ін.) та медицини праці в окремих виробництвах (професійні шкідливості та шляхи захисту в окремих промислових і сільськогосподарських виробництвах: вугільному, гірничорудному, машинобудівному, хімічному, будівельному, електротехнічному, металургії, тваринництві, рільництві та ін.
Трудова діяльність людини відбувається в умовах певного середовища, яке має назву “виробниче середовище” і при недотриманні гігієнічних вимог може справляти суттєвий негативний вплив на рівень працездатності і стан здоров’я людини.
Виробниче середовище як частина зовнішнього середовища, що оточує людину, складається з природнокліматичних чинників та чинників, пов’язаних із виконанням професійної діяльності (шум, вібрація, токсичні пари, гази тощо).
Чинники, пов’язані з професійною діяльністю, можуть бути небезпечними та шкідливими.
Небезпечними чинниками є чинники, які здатні за певних умов спричиняти гострі порушення в здоров’ї і навіть смерть організму, шкідливими – чинники, що негативно впливають на працездатність людини або сприяють виникненню професійних захворювань та інших несприятливих наслідків.
Розглянемо основні класи професійних шкідливостей.
Клас «А» характеризує санітарні порушення виробничих процесів. До цього класу належать:
1. Несприятливі чинники механічної та фізичної природи:
·   енергія механічних коливань (шум, вібрація, ультразвук, інфразвук);
·   енергія електромагнітних коливань (видиме, ультрафіолетове, інфрачервоне, лазерне, радіохвильове випромінювання);
·   енергія внутрішньоатомних перетворень (нейтронне випромінювання);
·   теорологічні чинники (температура, вологість та швидкість руху повітря, тепловипромінювання);
·   підвищений і знижений атмосферний тиск.
2. Несприятливі чинники хімічної природи:
·   агресивні хімічні речовини;
·   токсичні пари;
·   токсичні аерозолі.
3. Несприятливі чинники біологічної природи:
·   патогенні мікроорганізми;
·   патогенна флора;
·   патогенна фауна.
Клас «Б» – неправильна організація трудового процесу – включає у свою структуру такі шкідливості:
·   надмірна інтенсивність трудової діяльності;
·   надмірна тривалість робочого дня;
·   тривале вимушене положення тіла;
·   перевантаження окремих органів і систем;
·   монотонність трудового процесу.
Клас «В» – незадовільна зовнішня обстановка праці та виробництва – визначає як провідні несприятливі чинники:
·   недостатнє та нерівномірне природне або штучне освітлення;
·   незадовільні вентиляція, опалення, водопостачання, каналізація тощо.
Найхарактернішими специфічними наслідками впливу професійних шкідливостей на здоров’я працівників є професійні отруєння і захворювання.
Професійне отруєння – це гостра або хронічна інтоксикація, яка викликана впливом в умовах виробництва шкідливого хімічного чинника.
Професійне захворювання – це захворювання, спричинене дією шкідливого чинника в умовах виробництва, та підтверджене в установленому державою порядку.
Отже, слід підкреслити, що термін “професійне захворювання” має не лише медичне, але й законодавчо-страхове значення, а перелік професійних хвороб має бути затверджений у законодавчому порядку.
До основних видів трудової діяльності з фізіолого-гігієнічної точки зору відносять фізичну динамічну роботу, фізичну статичну роботу та розумову, або інтелектуальну, працю.
Фізична динамічна робота являє собою процес скорочення м’язів, який сприяє переміщенню вантажу або тіла людини та його окремих частин у просторі.
Фактично фізичну динамічну роботу слід вважати одним із найпоширеніших видів рухової активності людини в процесі виконання трудової діяльності. При цьому різні ланки рухового апарату можуть брати неоднакову участь у виконанні роботи. Тому виділяють такі різновиди фізичної динамічної роботи:
·   загальна м’язова робота, у виконанні якої бере участь більше ніж 2/3 маси скелетних м’язів, передусім нижніх кінцівок і тулуба;
·   регіональна м’язова робота, у виконанні якої бере участь від 1/3 до 2/3 маси скелетних м’язів, переважно плечового пояса та верхніх кінцівок;
·   локальна м’язова робота, у виконанні якої бере участь до 1/3 скелетних м’язів, насамперед верхніх кінцівок.
Фізична статична робота – це процес скорочення м’язів, який необхідний для підтримування тіла або його окремих частин у просторі. Тому найбільш характерними її рисами слід вважати те, що напруження м’язів відбувається без зміни їх довжини та без активного переміщення тіла людини.
Залежно від характеру діяльності фізична статична робота може бути розподілена на 2 різновиди:
·   фізична статична робота, яка спрямована на підтримку знарядь та предметів праці і виконується за участю верхніх кінцівок;
·   фізична статична робота, яка спрямована на підтримування певної робочої пози і виконується за участю м’язів тулуба і нижніх кінцівок.
Зрештою, такий вид трудової діяльності, як розумова, або інтелектуальна праця, об’єднує види праці, які пов’язані з необхідністю прийому, аналізу та переробки інформації і потребують виняткового напруження сенсорного апарату, уваги, пам’яті, активації процесів мислення та емоційної сфери.Виділяють такі різновиди розумової праці:
·   операторська;
·   адміністративно-керівна;
·   творча;
·   праця викладачів і медичних працівників;
·   праця учнів і студентів.
Функціональний стан організму під час виконання трудової діяльності можна охарактеризувати з двох точок зору: енергетичної та інформаційної. Причому перша (енергетична) є пріоритетною при здійсненні переважно фізичної роботи, а друга (інформаційна) – в ході виконання розумової праці.
Характеристику навантаження на організм під час виконання праці, яка потребує м’язових зусиль та певного енергетичного забезпечення, називають важкістю. Характеристику навантаження на організм при роботі, що потребує інтенсивної роботи головного мозку, насамперед в умовах отримання, аналізу та переробки інформації, називають напруженням.
Для фізіолого-гігієнічної характеристики важкості та напруження праці використовують ергономічні (або ергометричні) та фізіологічні показники.
До основних ергономічних показників важкості праці відносять величину вантажу, що переміщується, динамічне фізичне навантаження, відстань переміщення вантажу, характеристики робочої пози та ін. До   основних фізіологічних показників – величину енерговитрат, частоту серцевих скорочень, хвилинний об’єм крові і дихання та ін.
Провідними ергономічними показниками напруження праці є щільність сигналів, що надходять, категорія зорових робіт, ступінь монотонності праці, число об’єктів одночасного спостереження, тривалість зосередженої уваги, ступінь емоційної напруженості та ін. Провідними фізіологічними показниками є – латентний період сенсомоторних реакцій, характеристики основних нервових процесів, переключення і стійкість уваги, частота серцевих скорочень та ін.
Усі види роботи за ступенем важкості розподіляють на легкі, середньої важкості, важкі та дуже важкі. За ступенем напруження – на ненапружені, малонапружені, напружені, дуже напружені (табл. 7.1)
Важливе значення для правильного підходу до оцінки трудової діяльності має вивчення особливостей змін працездатності і втоми людини.
Працездатність являє собою величину функціональних можливостей організму, яка характеризується кількістю та якістю роботи, що виконується при максимально інтенсивному напруженні за певний час. Зміни працездатності протягом робочого дня характеризуються, наявністю певних її періодів та зон (рис. 7.1).
До основних періодів та зон працездатності належать: період упрацьовування, або працездатності, що зростає; період високої стійкої, або максимальної, працездатності та. період зниження працездатності, який має у своїй структурі такі зони:
·   зона неповної компенсації;
·   зона кінцевого пориву;
·   зона падіння працездатності, що прогресує.
Втома – це стан, який характеризується погіршенням кількісних і якісних показників діяльності, що виконується, супроводжується певними суб’єктивними почуттями та відновлюється після відпочинку.
Важливе місце в екології праці займає об’єктивна оцінка і класифікація основних форм трудової діяльності.
Існує багато різноманітних класифікацій професій. Найбільш загальноприйнятими нині є такі: фізіологічна, медико-виробнича і психологічна.
Фізіологічна класифікація розроблена на підставі вивчення загальних фізіологічних закономірностей трудового процесу. Згідно із цією класифікацією виділяють:
· форми праці, що потребують значної м’язової активності (найбільш характерною для таких професій є відсутність механізованих засобів праці);
· групові (конвеєрні) форми праці (особливості цих форм праці визначаються розподілом робочого процесу на дискретні трудові операції, заданим ритмом та суворою послідовністю операцій, що виконуються);
· механізовані форми праці;
· форми праці, пов’язані з частково або повністю автоматизованим виробництвом;
· форми праці, пов’язані з управлінням виробничими процесами і механізмами;
· форми інтелектуальної і розумової праці.
Наступна класифікація – медико-виробнича, яка поділяє всі професії на певні групи за ступенем їх впливу на організм працівника. Відповідно до неї виділяють чотири групи трудової діяльності:
· до першої групи належать професії, в яких відсутні несприятливі виробничі чинники (спеціальності, пов’язані з інтелектуальною працею, сферою обслуговування, приладобудуванням та ін.);
· професії другої групи характеризуються помірним або непостійним впливом несприятливих чинників на організм людини (кухар, кондитер та ін.);
· третя група об’єднує професії з комплексом виражених несприятливих виробничих чинників, відмінною рисою яких є постійний вплив на організм працівника чинників ризику (вишивальниця та ін.);
· у четверту і групу входять професії з важкими та шкідливими умовами праці (металург, шахтар та ін.).
Велике значення має і психологічна класифікація професій, в основі якої лежать 4 головні ознаки, а саме: особливості предмета праці, його мети, характеру знарядь, що використовуються, та умов праці.
Перша з них – предмет праці – є головною ознакою, на основі якої професії поділяють на 5 типів:
· людина –  техніка (інженер, слюсар, водій та ін.);
· людина – природа (агроном, ветеринар, тваринник та ін.);
· людина – знакова система (оператор ЕОМ, фінансист, математик та ін.);
· людина – художній образ (архітектор, художник, дизайнер та ін.);
· людина – людина (журналіст, учитель, лікар та ін.).
З точки зору другої класифікаційної ознаки – мети праці – професії можна поділити на 3 класи:
· професії класу “Г” (від “гносіо” – пізнаю, дізнаюсь), метою діяльності яких є обстеження, розрізнення, перевірка та оцінка об’єкта праці (інженер, слідчий, товарознавець та ін.);
· професії класу “П”, мета яких полягає у певному перетворенні предмету праці (слюсар, токар, водій та ін.);
· професії класу “К”, мета діяльності яких полягає в пошуку та конструюванні визначеного об’єкта (модельєр-конструктор, селекціонер, винахідник та ін.).
Залежно від характеру знарядь праці, що використовуються – це третя класифікаційна ознака  – всі професії можна поділити на 4 групи:
· професії ручної праці (землекоп, вантажник, різноробочий та ін.);
· професії механізованої праці (токар, слюсар, зварювальник та ін.);
· професії автоматизованої праці (оператор АЕС, диспетчер та ін.);
· професії інтелектуальної праці (лікар, учитель, письменник та ін.).
За четвертою класифікаційною ознакою – умови праці – визначають ще 4 групи професій:
· професії класу “М”, що характеризуються підвищеними вимогами до моральних якостей працівника (суддя, лікар, працівник міліції та ін.);
· професії класу  “Н”, що характеризуються незвичними умовами мікроклімату (сталевар, водолаз, льотчик-випробувач та ін.);
· професії класу  “З”, що характеризуються звичними умовами мікроклімату (бухгалтер, офіціант, бібліотекар та ін.);
· професії класу  “В”, що характеризуються працею на відкритому повітрі в різний час і за різних погодних умов (тракторист, моряк, лісник та ін.).
Отже, знання основних закономірностей фізіологічних змін у процесі виконання трудової діяльності, основних видів її та класифікаційних ознак провідних професій дає можливість поглибленого вивчення особливостей впливу професійних чинників на організм людини, обґрунтування найдоцільніших адекватних та ефективних заходів профілактичного змісту та характеру.
Шум. В умовах сучасного виробництва значно зросла кількість джерел шумових впливів на населення. Шум перетворився на один із провідних фізичних чинників навколишнього і виробничого середовища, здатних негативно впливати на здоров’я і працездатність людини.
Шум – це сукупність механічних коливань частинок пружного середовища внаслідок впливу певної збуджувальної сили, цю заважає сприйняттю корисних акустичних сигналів і здатна чинити шкідливу або дратівливу дію на людину та знижувати її працездатність. Основними фізичними характеристиками шуму, що мають гігієнічне значення, є його спектр (частота), інтенсивність і гучність.
Людина здатна відчувати звукові коливання в межах від 16 до   20 00 Гц. Діапазон частот вище ніж 20 000 Гц належить до ультразвукових, нижче ніж 16 Гц – до інфразвукових. Сприйняття звукових частот з віком поступово знижується. Більшість осіб віком понад 50-60 років погано або зовсім не відчувають звукові частоти, вищі за 4000-5000 Гц. Подібне явище притаманне й особам із патологічними зрушеннями з боку слухового аналізатора або з деякими іншими захворюваннями. Спектр звукових частот коливається у межах від 45 до 11200 Гц. Такий широкий діапазон зумовлює необхідність під час гігієнічного нормування поділу спектра на окремі проміжки, або октави (табл. 7.2).
Таблиця 8.2Октавний спектр звукових частот
Середньогеометрична (Fсер) частота кожної октави розраховується  за  формулою:
де F1 – початкова частота октави Гц,
F2 – кінцева частота октави, Гц.
Залежно від частот, які відчуваються, розрізняють звуки низькочастотні (16-350 Гц), середньочастотні (350-800 Гц) та високочастотні (більше ніж 800 Гц). Виходячи з того, скільки октав займає спектр шуму, шуми бувають вузькосмуговими (у межах 1 октави), широкосмуговими (2–3 октави і більше) та багатосмуговими (включають 8 октав). Тональним називається шум (звук), який на 6 дБ і більше перевищує рівні звуку інших частот.
Іншою важливою фізичною характеристикою шуму є його сила, або інтенсивність, яка залежить від величини амплітуди звукової хвилі. Чим більшою є ця амплітуда, тим інтенсивнішим є шум. Енергетичний поріг звукового сприйняття дуже малий – 10 Вт/м. У разі збільшення звукового тиску збільшується і ступінь його сприйняття, з’являється больове відчуття.
Існує 2 шкали вимірювання інтенсивності шуму – абсолютна і відносна. За абсолютною шкалою Інтенсивність (силу) шуму можна характеризувати абсолютними значеннями тиску в паскалях (Па); за відносною, яка більш зручна і прийнятна, – в децибелах (дБ).
Орієнтовні рівні шуму, який створюють різні джерела, наведено в табл. 7.3.
Таблиця 7.3
Орієнтовні рівні шуму, який створюють різні джерела
Гучність шуму залежить не тільки від його інтенсивності, але й від частоти. Одиницею виміру гучності є фон. Гучність звуку силою 1 дБ з частотою 1000 Гц ( “стандартна” частота для акустичних   вимірювань) – це 1 фон. При цій частоті гучність звуку (шуму) інтенсивністю 20 дБ становитиме 20 фонів, силою 40 дБ – 40 фонів і т.д.Однак, якщо змінюватиметься частота, то навіть при одній і тій самій силі звуку його гучність буде більшою або меншою. Частоти, менші за. 1000 Гц, сприймаються як менш гучні, більші за 1000 Гц – як більш гучні (з максимумом між 4000-8000 Гц і подальшим зниженням). Тому при різних інтенсивностях шуму його гучність буде однаковою. На практиці часто використовують так звані криві рівної гучності (рис. 7.2), які дозволяють оцінити перевищення або відповідність фактичного рівня шуму нормативному його значенню для тих або інших приміщень (умов), яке встановлено для стандартної (1.000 Гц) частоти звуку. Допоміжною одиницею гучності є сон  (1 сон дорівнює 10 фонам).
За розподілом у часі шум може бути постійним, або стабільним (наприклад, тривала робота вентилятора, електромотора), і непостійним, або перемінним, (переривчастий, імпульсний, тощо).
Постійним вважають шум, сила якого протягом 8 годин змінюється не більш як на 5 дБ, непостійним. – шум, сила якого протягом 8 годин змінюється більш як на 5 дБ. Прикладом переривчастого шуму може бути вуличний. Імпульсним називається шум з інтервалом, тривалістю менш як 1 с. Він може бути ритмічним і аритмічним. Останній діє особливо дратівливо і спричиняє високе нервове напруження (синдром очікування).
За характером джерела походження розрізняють шум механічний (ударний, від тертя), аеродинамічний (від вентиляторів, форсунок тощо) та гідродинамічний (від роботи гідрогенераторів).
Розглядаючи проблеми впливу шуму на здоров,я і працездатність людини, слід зазначити, що, залежно від рівня, характеру та умов дії, він здатний досить негативно впливати на організм. Така дія стосується як організму людини в цілому, так і окремих його органів і систем, передусім слухового аналізатора. Під час вивчення впливу шуму на людину використовують різноманітні методи функціональної діагностики. Найбільш поширеним методом інструментального дослідження функціональних можливостей органа, слуху є аудіометрія (визначення порога слухової чутливості за допомогою спеціального приладу – аудіометра). Супутніми проявами несприятливого впливу шуму на організм людини є різні порушення з боку ЦНС, органів кровообігу, зорового аналізатора, інших органів і систем. Тому для відповідних досліджень широко використовують такі методи лабораторної і функціональної діагностики, як біохімічний аналіз крові, електроенцефалографію, хронорефлексометрію, тести на зосередженість уваги та зорову працездатність, електрокардіографію, пульсотахометрію тощо. Для оцінки суб’єктивного сприйняття шуму використовують метод анкетного опитування.
Численні дослідження, виконані за різних умов і в різних країнах, свідчать про те, що вже внаслідок дії шуму інтенсивністю понад 40 дБ (а в нічний час понад 25–30 дБ) спостерігаються ті чи інші скарги й об’єктивні відхилення в стані здоров’я і працездатності, а внаслідок тривалої дії високих рівнів шуму може виникати специфічна патологія.
Особливо чутлива до шумових впливів ЦНС, про що свідчать, зокрема, зменшення частоти А-ритму і збільшення Р-ритму на енцефалограмі, підвищення емоційної напруженості тощо. Порушується сон, підвищуються артеріальний і внутрішньочерепний тиск, з’являються дратівливість, збудженість, знижуються зосередженість уваги і розумова працездатність.
Унаслідок впливу шуму силою 60 дБ і більше підвищується час латентного періоду реакції на світловий або акустичний сигнал, збільшується кількість помилок під час здійснення розрахункових та інших операцій, суттєво знижується загальна продуктивність праці, збільшується травматизм на виробництві. Спостерігаються зміни в біохімічному складі крові (підвищується рівень адреналіну, глюкози), підвищується споживання кисню нервовими клітинами.
Можуть виникати стійкі зміни функціонального стану вегетативної нервової системи. Якщо рівень шуму становить 40 – 50 дБ, негативні реакції можуть виникати навіть уві сні. Пропорційно звуковому тиску і залежно від частоти відбувається звуження кровоносних капілярів, підвищується артеріальний тиск, змінюються частота і ритм дихання. При рівні звукового тиску шуму понад 85-90 дБ розвивається застійне гальмування в корі головного мозку, інколи виникають епілептичні напади та інші патологічні прояви. Одним із них є відносне збільшення частоти випадків гіпертонічних кризів серед міського населення, яке мешкає в районах з підвищеним рівнем вуличного транспортного шуму, порівняно з мешканцями сільських районів.
Унаслідок впливу шуму виникають порушення тонусу і сили м’язів, паралельно зі зниженням м’язової працездатності погіршуються умовнорефлекторні реакції, а також диференціювання рухів. Навіть за відносно невеликих рівнів шуму (50-55 дБ) погіршуються темпова адаптація, контрастна чутливість, знижуються чутливість до жовтогарячого та червоного світла, (кольорів), стійкість ясного бачення та гострота зору.
Шум впливає і на чутливість до вібраційного впливу. У тому разі, коли гучність складає понад 100 фонів, вібраційна чутливість знижується на 57 дБ.
Під впливом шуму часто порушуються процеси терморегуляції, спостерігається блідість шкіри та слизових оболонок. Про лабільність судинної реакції шкіри свідчать результати адреналіно-гістамінової проби. Шум впливає і на систему травлення. Гальмується евакуаторна функція, часто посилюється секреція шлунка.
Орієнтовно розрізняють 3 ступені реакції на гучність шумових впливів. Якщо вона становить 30-60 фонів, спостерігаються неприємні суб’єктивні реакції, 600-90 фонів – об’єктивні реакції з боку ЦНС, 90 фонів та вище – патологічні ураження слухового аналізатора та інших систем і органів.
Тривала праця в умовах підвищеного рівня шуму може призводити до важкого порушення функцій слухового аналізатора – професійного захворювання, відомого як шумова хвороба. Це, насамперед, специфічне ураження органа слуху, що характеризується зниженням слухової чутливості з наступним розвитком професійної приглухуватості і глухоти. Відмінною особливістю шумової хвороби є розлади астеноневротичного і астеновегетативного характеру, розвиток яких, як правило, випереджує маніфестні морфофункціональні ураження слухової функції.
Таким чином, ознаки шумової хвороби можуть бути специфічними (ураження периферичного відділу слухового аналізатора) і неспецифічними, які проявляються переважно розладами функції центральної нервової і серцево-судинної систем. До останніх належать такі синдроми, як астеновегетативний синдром, нейроциркуляторна дистонія, гемікранія, гіпоталамічний синдром, дисциркуляторна енцефалопатія та ін. Існує пряма залежність між проявами та виникненням шумової патології і стажем роботи в умовах шумового виробництва. У минулі роки при професійному стажі понад 10 років майже 80–90% працівників  (клепальники, ковалі) страждали на шумову хворобу.
Критерії оцінки професійних змін слухової функції у працівників в умовах впливу шуму та вібрації наведені в табл. 7.4.
При шумовій хворобі спостерігаються морфологічні і функціональні ураження внутрішньої та середньої ділянок слухового аналізатора. Найпоширенішою формою шумової хвороби є та, для якої характерне комбіноване ураження внутрішнього і середнього вуха з розвитком кохлеарного невриту та нападами запаморочення за типом хвороби Меньєра.
У клінічному перебігу шумової хвороби розрізняють 3 стадії.
Перша стадія – слухова адаптація. Основною об’єктивною ознакою її є підвищення порога слухового сприйняття на 5–-10 дБ, яке відновлюється в термін до 1 год після перебування в умовах шумового впливу. Вірогідно, що цей стан, який відзначається суб’єктивною невідповідністю оцінок гучності шуму, перекрученням слухових відчуттів при складних звуках, пов’язаний із захисною фізіологічною реакцією – скороченням м’язів слухових кісточок, зниженням тиску на мембрану овального отвору.
Друга стадія – слухова втома. Для неї характерне підвищення порога. слухової чутливості на 25 дБ і більше, з відновленням його протягом терміну в межах 2-16 год.
Третя стадія – прогресуюча приглухуватість; її головна об’єктивна ознака – відсутність відновлення порога, який сягає 40-50 дБ слухової чутливості протягом 24 год і більше.
Для стадії прогресуючої приглухуватості характерні і такі ознаки, як головний біль, запаморочення, різке зниження слуху у звичайних побутових умовах. В основі цих станів лежать стійкі дистрофічні і некробіотичні зміни в слухових кісточках, кортієвому органі. Слід ураховувати, що початком професійної приглухуватості вважається зниження слухової чутливості до високочастотних звуків, тому для її ранньої діагностики слід визначати слуховий поріг не шепітною мовою, а за допомогою аудіометра з джерелом шуму, який генерує звук з частотою 4000 Гц.
Хворих на шумову хворобу потрібно обов’язково лікувати і в по-дальшому переводити на роботу, не пов’язану з перебуванням в умовах підвищеного шумовою впливу.
Лікування шумової хвороби має бути комплексним і включати нормалізацію режиму сну, раціональне харчування, вітамінотерапію, використання транквілізаторів, фізіотерапевтичних процедур, гідротерапії, деяких радіоакустичних методів. Важливим елементом комплексної терапії має бути і санаторно-курортне лікування.
Профілактика шкідливою впливу шуму на організм здійснюється шляхом запровадження системи загальних заходів і заходів індивідуального захисту. В основі цієї системи лежить гігієнічне нормування допустимих рівнів шуму в різних приміщеннях.
Як нормативний параметр прийнято використовувати так званий еквівалентний за енергією рівень звуку (дБА), який враховує можливі допустимі рівні звуку при різних його частотах і є своєрідною “середньою” величиною для цих рівнів.
Для зниження рівня шуму і, відповідно, запобігання несприятливому його впливу потрібно вживати різні заходи і контролювати їх у процесі запобіжного і поточного санітарного нагляду. До таких заходів належать:
· зниження шумоутворення шляхом відповідної раціоналізації конструкції та експлуатаційних якостей машин, агрегатів, транспортних засобів та інших джерел шумоутворення;
· оптимізація різних технологічних процесів, які супроводжуються шумоутворенням;
· використання різноманітних шумозахисних екранів будівельних конструкцій та шумозахисних кабін;
· встановлення санітарно-захисних зон навколо ділянок розміщення житлових і громадських будівель, дитячих дошкільних закладів, навчальних закладів, лікарень та місць (проїзних частин вулиць) з підвищеним рівнем транспортного шуму, а також окремих його джерел;
· дотримання правил громадського порядку і поведінки під час користування шумоутворюючими акустичними приладами в побуті;
· використання індивідуальних засобів шумозахисту.
До праці в умовах підвищеного шумоутворення не слід допускати осіб з медичними протипоказаннями. До таких протипоказань належать: отосклероз та інші хронічні захворювання вух, виражені порушення функцій  вестибулярного апарата, вегетативні дисфункції, неврози, неврити, поліневрити, психопатії, органічні захворювання ЦНС, гіпертонічна хвороба, стенокардія, виразкова хвороба шлунка або дванадцятипалої кишки, з частими загостреннями.
Вібрація. Вібрація – це коливальні рухи, які відбуваються в механічних системах із пружними зв’язками внаслідок впливу певної збуджувальної сили. Найпростішою формою коливань такого роду є гармонічні, синусоїдальні. Такі коливання характеризуються максимальним переміщенням тіла (точки), яке коливається, в просторі, тобто його амплітудою, а також кількістю повних циклів коливань за одиницю часу, тобто частотою. Людина відчуває вібрацію у великому діапазоні частот – від 0,15 до 8000 Гц (одне коливання за 1 с дорівнює 1 Гц). Час, за який відбувається один повний цикл коливань, має назву періоду і є величиною, обернено пропорційною частоті. Крім того, важливими фізичними характеристиками вібрації є віброшвидкість, віброприскорення та віброзміщення.
За способом передачі на людину розрізняють вібрацію – локальну (передається переважно через верхні кінцівки) і загальну (передається через опірні поверхні на тіло людини, яка стоїть, сидить або лежить). За напрямком дії розрізняють горизонтальну і вертикальну вібрацію.
Вібрація може бути низькочастотною (загальна – від 1 до 4Гц, ло-кальна від 8 до 16 Гц), середньочастотною (загальна – від 8 до 16 Гц, локальна – від 31,5 до 63 Гц) та високочастотною (загальна – від 31,5 до 63 Гц, локальна – від 125 до 1000 Гц). За розподілом у часі вібрація може бути постійною і переривчастою. У першому випадку рівень вібро-швидкості протягом 10-хвилинного періоду спостереження змінюється не більш як на 6 дБ, у другому – за таких самих умов – більш як на 6 дБ.
Джерелами загальної вібрації є транспорт (трамвай, метрополітен, залізниця, автотранспорт, різні транспортно-технологічні машини), виробничо-технологічне устаткування (верстати, вентилятори, компресори, бурові і будівельні машини та пристрої тощо). Джерелами локальної вібрації, насамперед, є ручні машини та органи технологічного управління.
Нормативні рівні вібрації для житлових приміщень та значення поправки для них наведено в табл. 7.5 і 7.6.
Таблиця 7.5
Нормативний рівень вібрації в житлових приміщеннях, дБ
Таблиця 7.6
Поправка до нормативних рівнів вібрації в житлових приміщеннях
Слід мати на увазі, що вплив на людину вібрації, навіть локальної, не обмежується тільки ділянкою тіла, яка безпосередньо контактує з джерелом вібрації. З огляду на те, що тканини тіла, особливо кісткова система, добре проводять механічні коливання, вони більшою або меншою мірою впливають і на інші органи, на організм у цілому.
Під впливом високочастотної локальної вібрації виникають негативні зміни в судинах, погіршується кровопостачання тканин, порушується місцева шкірна чутливість. Низькочастотна локальна вібрація спричиняє переважно місцеві порушення, патологічнії зміни кісткової тканини за відносно незначних змін у судинах.
Тривала дія місцевої вібрації призводить до виникнення вібраційної хвороби, яка має 3 форми клінічного перебігу: початкову, середньої важкості і важку. При початковій формі переважають суб’єктивні явища (больові відчуття, парестезії), незначні прояви судинних порушень (гіпотермія, слабкий акроціаноз, слабко-позитивна холодова проба), можливі незначні трофічні зміни м’язів плечового поясу. Для вібраційної хвороби середньої важкості характерне посилення проявів, притаманних початковій формі, а також розвиток кістково-суглобових уражень, функціональні астенічні та астеноневротичні розлади з боку ЦНС.
Важка форма вібраційної хвороби може перебігати за двома основними типами – сирингомієлоподібним і аміотрофічним. Для сирингомієлоподібиого типу характерне порушення шкірної чутливості, що поширюється на весь плечовий пояс і грудну клітку, атрофічні зміни не тільки кісток, але й всього плечового поясу, можливий розвиток парезів. Для аміотрофічної форми характерна м’язова атрофія рук, інколи ніг і плечового поясу, яка поступово прогресує, розвиток парезів та паралічів. При важкій формі часто спостерігають і виражені судинні кризи, порушення коронарного кровообігу тощо.
Початкові прояви впливу загальної високочастотної вібрації виявляються помірними змінами периферичних судин і нервів нижніх кінцівок, розвитком утоми під час ходьби і періодичною загальною слабкістю, запамороченням та головним болем. У подальшому з’являються ознаки більш важких функціональних порушень ЦНС, вегетативної лабільності, інколи спостерігаються органічні ураження ЦНС. Низькочастотна загальна вібрація (транспортна) внаслідок впливу останньої на попереково-крижові корінці частіше спричиняє появу радикуліту, розтягнення зв’язок, гастроптозу тощо.
Заходи профілактики вібраційної хвороби, а її виникнення доволі часто прискорюється внаслідок одночасного впливу інших несприятливих чинників виробничого середовища (дискомфортного мікроклімату, шуму, хімічних чинників), включають декілька напрямків. Серед них провідне місце займають: наукова гігієнічна регламентація параметрів та умов впливу вібрації, технологічні і технічні засоби боротьби з вібрацією (вібропоглинальні конструкції машин, агрегатів, транспортних засобів тощо, автоматизація і механізація виробничих процесів, активна і пасивна віброізоляція), використання засобів індивідуального захисту (спецодяг і спецвзуття з вібропрокладками), раціональний режим праці і відпочинку, дотримання правил особистої гігієни, лікувально-профілактичні заходи (попередні, та поточні медичні огляди).

 

Яндекс.Метрика >