...
Екологія людини – одна з основних дисциплін школи майбутнього PDF Печать E-mail

Екологія людини – одна з основних дисциплін школи майбутнього

1. Причини виникнення “Екології людини” та необхідність розповсюдження антропоекологічних знань.

2.Об’єкт, предмет та основні методи дисципліни.

3.Становлення теоретичних основ.

4.Основні проблеми, які розглядає “Екологія людини”.

5.Критерії оцінки здоров’я та основні причини захворювань населення.

6.Вплив чинників навколишнього середовища на організм
людини.
Курс “Екологія людини” допоможе студентам уяснити причини виникнення, масштаби, можливі негативні наслідки, подолання сучасної кризи у взаємовідносинах між суспільством та навколишнім середовищем. Існування людства завжди базувалося на безперервній взаємодії, постійному обміні речовин та енергії з навколишнім середовищем. Тому збереження цієї рівноваги є основною задачею людства.
За підсумками вивчення курсу студенти повинні знати:
· основні аспекти взаємодії суспільства і природи;
· типи забруднень довкілля і особливості їх впливу на здоров’я людини;
· основні джерела забруднень;
· класифікацію забруднень за ступенем впливу на організм людини;
· основи медичної географії;
· рухливість токсикантів та їх міграцію по ланцюгу живлення;
· ступінь біологічної агресії основних небезпечних здоров’ю людини забруднень довкілля;
· синергічний ефект основ медичної екології, гігієни, норм граничнодопустимої концентрації (ГДК) у повітрі, воді та їжі.Студенти повинні вміти:
· робити діагностику стану оточуючого середовища;
· визначати вміст шкідливих речовин у шкідливих продуктах;
· складати медико-екологічні карти та користуватись ними.
“Екологія людини” – це новий міждисциплінарний науковий напрям, що вводить до проблем екології і охорони природи найскладніший елемент – людину, яка розглядається як біосоціальна істота, а також продукт його творчої діяльності – техносферу. “Екологія людини” є наукою про управління процесами взаємодії популяції людей із зовнішнім середовищем на основі інтегративних оцінок, критеріїв і прогнозів цілеспрямованого впливу на навколишнє середовище, розвиток і корекцію систем життєзабезпечення. Таким чином, екологія людини не зводиться до охорони природи, культурного середовища чи оцінки техногенних забруднень, хоч поки що це  ще не синтезуюча наука, а, скоріше, асоціація наук, які повинні узагальнювати антропологічний підхід до певних галузевих дисциплін.
Центральним теоретичним поняттям і об’єктом дослідження в екології людини є екосистема людини. Екосистема людини – це наукова модель стійко існуючих у природі функціональних структурованих взаємозв’язків досліджуваної людської спільноти з певною природно-техногенною структурою та іншою спільнотою людей (іншими екосистемами людини).
Якщо ми хочемо розглядати взаємодію “природних” і “культурних” властивостей людини, екологія людина повинна вийти за рамки загальної екології, тому що гнучкість поведінки, здатність контролювати своє безпосереднє оточення і прагнення до створення незалежної від оточуючого середовища культури, виражені у людини набагато сильніше, ніж в інших організмів.
“Екологія людини”, як наука, ширше демографії, яка займається популяційним аналізом населення, оскільки її цікавлять не лише внутрішні фактори динаміки популяції, але й зв’язки популяції з більшими структурами і зовнішніми факторами. Популяції людей, подібно іншим популяціям, є лише частиною біоценозів і екосистем. Одна з основних відмінностей популяції людини від інших популяцій – це ступінь домінування, на яку здатні люди як група. Повне домінування над природою, очевидно, неможливе; воно не було б ні міцним, ні стабільним, оскільки людина – дуже “залежний” гетеротроф, який займає дуже високе місце у харчовому ланцюзі.
Екологія, як галузь біології, склалась у 60-х роках XIX ст. і має досить визначений предмет у біологічному пізнанні. Задача екології полягає у вивченні законів, які управляють життям тварин і рослин у природному середовищі існування. Екологія людини зародилась у 60-70-х роках XX ст. як нове об’єднання комплексу наук з різними предметами і методами дослідження. Ця синтезуюча наука вивчає закономірності взаємодії людини з оточуючим середовищем, проблеми розвитку “якості” народонаселення, збереження і розвитку здоров’я.
“Екологія людини” стала однією з найпопулярніших галузей знань вже тоді, коли ще не отримала прав громадянства, не до кінця визначила свій предмет та методи досліджень. При цьому публіцистичні статті різко переважали над роботами експериментального й теоретичного характеру. Природно, що в екологію людини різні автори вкладають різний зміст. Головна задача більшості робіт, що мають відношення до проблеми екології людини, заключається в демонстрації впливу індустріалізації та урбанізації окремих територій і акваторій Землі на стан природного середовища і здоров’я людини. Велике значення таких досліджень очевидне: людина повинна знати не лише безпосередні, але й віддалені непрямі наслідки своєї діяльності. Втім, у більшості робіт цього напряму відсутня конструктивна програма дій.
Немає сумніву в тому, що промисловість справляє на стан природного середовища серйозний вплив. Без сумніву й те, що будь-які заходи-перестороги (абсолютно необхідні), і будь-який ступінь удосконалення виробництва (замкнуті цикли і т.п.) лише послаблять міру впливу людини на природу, але не ліквідують небезпеку погіршення природного середовища, хоча б тому, що навіть найкультурніше виробництво вилучає з біологічного кругообігу величезні території та акваторії. Але з цього зовсім не випливає, що людство має йти шляхом згортання виробництва. Боротьба за прогресуюче підвищення рівня життя людей вимагає неухильного розвитку промисловості (і урбанізації, що її супроводжує). І справа тут не лише в тому, що індустріалізація підвищує продуктивність праці і приводить до сприятливих соціальних наслідків. Не менш важливо, що за сучасної чисельності населення неіндустріальні методи виробництва мають не менш згубні наслідки для розвитку середовища, ніж застосування “найгрізніших” індустріальних комплексів [Шварц, 1974].
Людська діяльність чинить на природу невичерпно різноманітний вплив. Однак, у першому наближенні цю дію можна звести до двох основних явищ:
1. Зниження чисельності окремих видів, що мають безпосередню цінність для людини, не пов’язане із загальним погіршенням стану природного середовища.
2. Діяльність людини викликає погіршення природного середовища, що спричиняє суттєве збіднення флори і фауни, руйнування біогеоценозу з усіма відповідними наслідками.
Медико-біологічні аспекти різноманітної взаємодії суспільства і природи останніми десятиріччями стали активно вивчати дві взаємодоповнюючі галузі медичної науки – медична географія і гігієна навколишнього середовища. Медична географія, що знаходиться на стику географії та медицини, здавна вивчала територіальну диференціацію стану здоров’я населення і зв’язок захворювань з просторовою неоднорідністю географічної оболонки Землі. Особливу увагу медична географія приділяє територіальній диференціації захворювань, пов’язаних з хімічним, біологічним, радіоактивним, шумовим, електромагнітним та іншими видами забруднення навколишнього середовища, а також з негативними змінами кліматичних умов, викликаними людською діяльністю, тощо.
Гігієна навколишнього середовища вивчає медико-біологічні аспекти охорони природи як наукової основи профілактики можливих впливів різних факторів оточуючого середовища на людину. Свою увагу вона зосереджує на оцінці умов оточуючого середовища, які впливають на здоров’я населення, на розробці критеріїв якості оточуючого середовища по відношенню до людського організму, визначенні параметрів оптимального життєвого середовища.
Таким чином, доповнюючи одна одну, “Медична географія” і “Гігієна навколишнього середовища” стали тими базовими дисциплінами, на основі яких почав формуватись новий науковий напрям – “Екологія людини” (антропоекологія), що вивчає медико-біологічні та медико-демографічні аспекти проблеми гармонізації взаємовідносин між суспільством та природою.
Західні, зокрема американські, дослідники, як правило, різко розрізняють екологію людини (ecolology of man) і екологію  суспільства, яка виступає під назвою socioecology, або human ecology. “Екологія людини” робить акцент на людині як біологічній одиниці. Ю.Одум, зокрема, розглядає її як розділ “Популяційної екології”, що вивчає екологію біологічного виду Homo sapiens. “Соціальна екологія” розглядає питання управління, прогнозування, планування всього процесу введення природного середовища у взаємозв’язок з людським суспільством як залежної, так і керованої в рамках великої системи “природа-суспільство”.
У той же час, деякі автори стали одночасно використовувати термін “екологія людини” як у розумінні екології біологічного виду Homo sapiens, так і в розумінні екології суспільства. Таке вживання одного і того ж терміну для найменування різних за предметом дослідження наукових дисциплін є неправомірним і перешкоджає їх обопільному розвитку.
Предметом екології людини можна вважати вивчення біотичної взаємодії людини на організменному та популяційному рівні з оточуючим середовищем з метою забезпечення високого рівня здоров’я населення. Найбільш повне визначення екології людини дав В.П.Казначеєв: “Екологія людини – це комплексний міждисциплінарний науковий напрям, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, проблеми розвитку народонаселення в процесі цієї взаємодії, проблеми цілеспрямованого управління збереженням і розвитком здоров’я населення, вдосконаленням виду Homo sapiens” [Казначеев, 1983].
Б.Б.Прохоров дає цій науці таке визначення: “На нашу думку, екологія людини – асоціація медико-біологічних, географічних, технічних і суспільних наук, які в рамках екології людини вивчають взаємовідносини груп населення з оточуючим середовищем та його географічними підрозділами і в зв’язку з цим – морфологічні особливості, потенційну і актуальну патологію чисельності населення, його побутові і господарські навички, зумовлені впливом зовнішнього середовища” [Прохоров, 1988].
Місце “Екології людини” в системі інших наук досліджувалось багатьма вченими. Зокрема, Г.І.Царегородцев та Є.Г.Єрьохін, які розглядали цю проблему з точки зору медицини, дійшли висновку, що в медицині існує специфічна предметна область досліджень, яка не охоплена традиційними медичними дисциплінами і потребує спеціальної науки. Вони показали, що екологія людини розглядає людський організм і середовище його існування як одну систему, де суттєву роль відіграють не лише складові частини, але й характер і динаміка їхнього зв’язку. На думку названих авторів, цей взаємозв’язок і єдність елементів системи “людина-середовище” саме тому випадав із поля зору традиційної медицини, що її понятійні засоби були розраховані на виділення окремих елементів і на окремі дослідження їхніх властивостей і будови [Царегородцев, 1980].
Таким чином, об’єктом вивчення екології людини можна вважати систему “людина-оточуюче середовище”, в якій людина виступає як на організменному, так і на популяційному рівні, а поняття “оточуюче середовище” охоплює природне, техногенне і соціокультурне середовища. В.С.Преображенський і Є.Л.Райх назвали таку систему “антропоекологічною” [Преображенський, 1988], відзначивши, що вона може розглядатися як територіальна система, коли однорідна в певному відношенні група населення (популяція) співвідноситься із заселеним нею простором, в межах якого взаємозв’язки і взаємовідносини цієї групи з оточуючим середовищем однорідні. Ввівши в науковий обіг поняття територіальної антропоекологічної системи (ТАЕС), згадані автори розробили графічну модель, що вдало описує її функціонування. Антропоекосистема – це екосистема, в якій прходить життє-діяльність людини. Кожна антропоекосистема характеризується певною внутрішньою однорідністю (гомогенністю) і відрізняється помітною різнорідністю (гетерогенністю) з сусідніми антропоекосистемами.Роздивимось графічну модель антропоекосистеми (рис.1.1) Антропоекосистема складається з сукупності компонентів і процесів, що їх пов’язують в конкретному просторі у визначений час.

Рис. 1.1. Модель антропоекосистеми
Медико-біологічним критерієм ефективності функціонування ТАЕС Є.Л.Райх вважає медико-біологічні наслідки впливу господарської діяльності на оточуюче середовище.
Отже, антропоекосистеми, як і екосистеми й геосистеми, з якими вони співіснують у просторі і в часі, є моноцентричними системами, але такими, де роль центрального суб’єкта грає населення. Виходячи з цього, антропоекосистема розглядається як територіальна система, в межах якої однорідна (міська, сільська тощо) популяція взаємодіє з відносно однорідним оточуючим середовищем, і критерієм ефективності її функціонування є високий рівень здоров’я населення.
Одним із важливих аспектів науки є її метод. У традиційний екології основний метод – спостереження: не пасивне, а організоване за спеціальною програмою. Експеримент в екології в силу неминучих збурень і багатофакторності явищ, що вивчаються, має підлегле значення.
Очевидно, в екології людини спостереження має бути основним методом дослідження. Експеримент на людині чи групі осіб не завжди є припустимим, навіть за добровільної згоди тих, кого випробовують. Експеримент над соціальною групою осіб, з одного боку, часто ризикований, а з іншого – сумнівний за результатами, оскільки не може бути здійснений приховано, навіть з чисто етичних міркувань. Опитування і тести часто дають зміщені оцінки. Очевидно, в екології людини, як, втім, і в економіці, найефективнішим методом буде непомітне, спеціально організоване спостереження за реальним об’єктом. Аналізуючи поведінку системи – об’єкту дослідження, в її реакціях на зовнішню дію, досліджуючи її саморозвиток на тлі цих зовнішніх дій, принципово можна отримати достатньо інформації про об’єктивні закони, які керують її поведінкою. В рамках екології людини, досліджуючи стосунки суспільства з навколишнім середовищем в усіх формах їх прояву, в силу складності цих стосунків, потрібно віддавати перевагу перш за все не дедуктивним моделям, що будуються на нашому власному розумінні проблем, а аналізу існуючої ситуації. Розглянемо методи вивчення антропоекосистеми, які існують на теперішній час (рис1.2 ).

Рис. 1.2. Методи вивчення антропоекосистеми
Проблематика екології людини у своїх основних аспектах є близькою до традиційної екології. Екологія організму, екологія спільноти, екологія екосистем знаходять свої аналоги і у підрозділах екології людини. Ряд теоретичних положень екології: принципи спільної дії факторів, уявлення про толерантність, про принципи розміщення видів в екологічному просторі як системі взаємодоповнюючих один одного елементів та деякі інші – можуть бути плідно використані стосовно людини. Однак, для екології людини традиційна екологія буде швидше за все постачальником аналогій, кожна з яких повинна ретельно аналізуватись з антропоекологічних позицій. Сучасний же досвід показує, що застосування до економіки та суспільства часткових екологічних уявлень, що постулюються як істинні, не приводить до якихось позитивних результатів. Часткові уявлення екології при застосуванні до суспільства у найкращому випадку створюють лише ілюзію вирішення проблеми, а в гіршому – сприяють їх загостренню.
Проблеми голоду в світі, спустелювання, знищення тропічних лісів та інші – це, перш за все, проблеми економічного розвитку і вони екологічні лише остільки, оскільки і в екологічній спільноті сильний придушує слабкого, доки останній не зникне або не знайде собі незалежного положення. Екологічні спільноти демонструють приклади позитивних зворотних зв’язків як явища досить рідкісного, яке до того ж реалізується між якісно різними організмами. Проблеми екології людини хоча й пов’язані з проблемами традиційної екології, у той же час є її власними, які не мають і не можуть мати вирішення поза рамками суспільства.
Таким чином, в екології людини провідними факторами є як медико-біологічні аспекти, так і соціально-економічні відносини.
Вчені сходяться на тому, що головна задача екології людини полягає в прогнозуванні можливих змін у характеристиках рівня здоров’я людини (популяції) під впливом змін зовнішнього середовища і в розробці науково обгрунтованих нормативів корекції у відповідних компонентах системи життєзабезпечення з урахуванням прогнозів і аналізу антропоекологічної напруги [Бачинський, 1991].
Важливу роль в антропоекологічних дослідженнях відводиться антропоекологічному моніторингу – системі спостережень за змінами процесів життєдіяльності людей у зв’язку з дією на них факторів оточуючого середовища, а також спостережень і оцінок умов середовища, які, негативно впливаючи на здоров’я населення, обумовлюють розповсюдження захворювань.
Як випливає з цього, значення досліджень екології людини у вирішенні комплексної проблеми гармонізації взаємовідносин між суспільством і природою досить велике. Екологія людини, зосереджуючи увагу на зв’язках, які існують між рівнем здоров’я населення і його соціально-трудовим потенціалом, з одного боку, і неоднорідним, територіальне диференційованим і постійно змінюваним середовищем – з іншого, посідає важливе місце серед наук і наукових напрямів, що вирішують проблеми людини.
В.П.Казначеєв підкреслює важливу роль екології людини, її ключової концепції індивідуального і популяційного здоров’я в ноосферогенезі [Казначеев, 1983]. Ним обґрунтовується необхідність розглядання людського здоров’я як одного з головних інтегральних показників перетворень, що відбуваються в сучасну епоху. В той же час, здоров’я є першочергової важливості об’єкт управління в суспільстві, що керується найбільш прогресивними соціальними законами. Він наголошує на тій важливій обставині, що здоров’я вивчають як на індивідуальному, так і на популяційному рівні.
Особливої уваги заслуговує його висновок про те, що в наш час виникла необхідність в подальшому синтезі знань на основі таких сучасних напрямів як конструктивна географія, екологія людини та інші. Таку “лінію інтеграції” він умовно називає конструктивною екологією, що по суті є визнанням доцільності створення нової інтегральної міждисциплінарної науки про гармонізацію взаємодії людського суспільства і оточуючого природного середовища, за якою зараз закріпилась назва “соціоекологія”.
Дослідники в галузі екології людини приділяють увагу також проблемі еволюції антропоекологічних процесів. Маються на увазі дослідження еволюції адаптації на індивідуальному і популяційному рівнях, виявлення часового запізнення між цими рівнями. У зв’язку з цим постало питання про профілактичну дію адаптаційних напруг як елементів механізму попередження серйозних захворювань людини.
Соціальні, виробничі і природні умови на Землі надзвичайно різноманітні і нерівноцінні в різних її частинах. Вивчення людини – її фізичного і духовного здоров’я – передбачає широкий і глибокий аналіз як соціально-економічних, так і еколого-фізіологічних особливостей середовища існування.
На думку більшості антропологів, біологічна еволюція людини як виду припинилась і людина вже не змінюється в генотипічно- видовому відношенні, однак природні і соціальні фактори, очевидно, впливають на фенотипічні модифікації, наприклад, на морфофункціональні зміни внутрішніх органів і систем організму.
Зрозуміло, що більшість природно-кліматичних зон нашої планети не пред’являє до організму тварин і, тим більше, людини надзвичайних вимог і для багатьох видів цілком можливою є адаптація до змінених умов зовнішнього середовища. Природно, що на початкових стадіях пристосування будуть переважати метаболічні адаптивні зміни, які у подальшому поступляться місцем морфологічним перебудовам, які виникли і закріпилися в результаті зміни генофонду популяції внаслідок природного добору. Це, однак, не виключає морфологічних перебудов на рівні фенотипічної адаптації, оскільки зміни в регуляції фізіологічних функцій і метаболізмі в цілому і формуванні функціональних систем можуть забезпечити прийнятну адаптацію лише на перших етапах пристосування. Для більш повної і досконалої адаптації необхідно, щоб в органах і клітинах, які беруть участь в компенсаторних реакціях, виникли структурні зміни, що фіксують і збільшують їх фізіологічну потужність і “енергетичну ефективність”. Ключовою ланкою механізму, що забезпечує цей процес і, як наслідок, різні форми пристосування індивіду, є існуючий в клітинах взаємозв’язок між функцією і генетичним апаратом клітини.
Біологічне і соціальне взаємодіють у фізичному і психічному розвитку людини. Біологічне– первинне, воно – основа і передумова появи соціального, оскільки з’являється раніше у філо- і онтогенетичному розвиткові. Але, стаючи соціальною, людина не перестає бути біологічною істотою.
За нових природних і виробничих умов людина нерідко піддається впливу досить незвичайних, надмірних і жорстких факторів середовища, філогенетично неадекватних до її природи (йдеться не лише про кліматичні і географічні фактори, але й про оточуючі соціальні умови). Адаптованість людини до нових природних і виробничих умов можна коротко охарактеризувати як сукупність соціально-біологічних властивостей і особливостей, необхідних для стійкого існування організму в конкретному екологічному середовищі.
Потоки людей, які постійно пересуваються через різні географічні зони і кліматичні пояси зі складним переплетенням соціальних, виробничих і природних умов, не дозволяють встановитись яким-небудь стабільним стосункам людини із зовнішнім середовищем. В результаті цього підтримується постійна напруга адаптаційних регуляторних систем організму.
В нових умовах необхідно добитись гармонії взаємодії людини із середовищем її життя. У вирішенні цієї задачі першочергова роль належить медико-біологічній науці, яка повинна не стільки прогнозувати виникнення захворювань, скільки сприяти збереженню і укріпленню здоров’я сучасних поколінь, а також гарантувати здоров’я майбутнім поколінням.
Адаптивні можливості й індивіда, і популяції в цілому проявляються лише в реальних умовах життя. Саме в конкретних природних чи штучних умовах середовища існування можна глибоко дослідити резервні пристосувальні можливості організму. Пристосувальні властивості і ресурси людини проявляються в певній послідовності і разом з тим вони обмеженні часовими рамками. Здатність швидко і ефективно усунути чи компенсувати дію несприятливого фактору зовнішнього середовища характеризує адаптаційні можливості індивіда.
Зміни, які відбуваються в організмі під час адаптаційних реакцій, завжди служили підґрунтям для природного добору і формування адаптаційних процесів на рівні популяції.
Зараз, окрім кліматичних і геофізичних факторів, виділяють такі типи антропоекологічної напруги: соціально-психологічну, виробничу і побутову (включаючи нервово-психічну напругу, гіпокінезію, неправильне харчування, забруднення води і атмосферного повітря, зростання рівня шумів тощо). Вивчення функціональних основ і фізіологічних механізмів адаптації до різних екстремальних умов не може успішно проводитись без урахування всіх цих факторів.
Як справедливо відзначає В.П.Казначеєв, неузгодженість між генетично детермінованою здатністю до адаптації, що сформувалася протягом тисячоліть природного добору, і умовами оточуючого середовища, що змінюються в сучасну епоху протягом декількох десятиліть, може бути причиною напруги на індивідуальному і популяційному рівні, що відображає закономірності взаємодії спадковості і середовища та служить матеріалом природного добору  [Казначеев, 1983].
Особливого інтересу набуває вивчення фізіологічних механізмів адаптації при дії нових факторів середовища існування, з якими раніше в ході своєї біологічної еволюції людина ніколи не зустрічалася і не контактувала. Реакція організмів на нові екологічні фактори може проявитися у виникненні так званих екогенетичних патологічних варіацій.
Дослідження фізіологічних механізмів адаптації людини до екстремальних умов і медико-біологічне вивчення екзотичних спільнот в різних регіонах світу надають унікальні можливості не лише для розуміння історичного і біологічного минулого людини, але й для формування екологічного портрету корінних жителів. Екопортрет людини – сукупність генетично обумовлених властивостей і структурно-функціональних особливостей індивідуума, що характеризують специфічну адаптацію до конкретного набору особливих факторів середовища існування (високогір’я, пустеля, Крайня Північ та інше).
Актуальною є проблема розробки територіальних основ, принципів і методів створення комплексних антропоекологічних прогнозів, а також шляхів їх перевірки. З нею тісно пов’язане вирішення багатьох теоретичних питань, у тому числі питання про співвідношення стійкості і мінливості здоров’я популяцій в територіальних антропоекологічних системах. Не втрачає свого значення проблема вивчення ролі окремих факторів середовища (природних і соціальних) та їхніх комплексів у формуванні здоров’я і соціально-трудового потенціалу населення. Зміни в структурі і рівнях захворюваності населення, що спостерігаються останніми десятиріччями, вимагають з’ясування причин цього явища, в тому числі – визначення ролі у цьому процесі факторів оточуючого середовища. Лише за впливом на здоров’я населення можна остаточно встановити значимість тих чи інших факторів, а звідси – і почерговість проведення оздоровчих заходів. Знання кількісних закономірностей впливу середовища на здоров’я необхідне також для вдосконалення гігієнічного нормування з точки зору екстраполяції експериментальних даних з тварин на людей і т.д.
Оскільки головною задачею всіх природоохоронних заходів є збереження і зміцнення здоров’я населення, саме здоров’я населення повинно стати основною системоутворюючою ланкою всієї системи з управління якістю середовища. У зв’язку з цим точки прикладання основних зусиль, концентрація основних засобів, а також почерговість проведення оздоровчих заходів повинні визначатись значимістю тих чи інших факторів у їх впливі на здоров’я населення.
Якщо говорити про методи вивчення впливу оточуючого середовища на здоров’я взагалі, то вони розрізняються виходячи з конкретних цілей та задач того чи іншого дослідження. Залежно від природи і особливостей біологічної дії забруднювачів оточуючого середовища, тривалості та інтенсивності їхньої дії, викликані ними зміни у здоров’ї можна поділити на гострі та хронічні.
Гостра дія забруднювачів може виявлятись в особливих, аварійних випадках, коли відбуваються різкі зміни показників здоров’я за порівняно короткі проміжки часу. Хронічна неспецифічна дія малої інтенсивності виявляється шляхом співставлення показників здоров’я піддослідних і контрольних груп та груп досліджуваного населення з різною кількісною характеристикою факторів, що вивчаються.
При вивченні впливу середовища на здоров’я населення до цих пір в основному використовувались порівняно прості методи математичної статистики: обробка варіаційних рядів з визначенням математичного очікування, дисперсії, середньо-квадратичного відхилення, отримання інтенсивних і екстенсивних показників для порівняння, визначення достовірності різниці між групами людей, які піддавались впливу різних шкідливих умов оточуючого середовища порівняно з контролем (фоном). Ці методи знайшли широке застосування в гігієнічних дослідженнях. Будучи функцією багатьох змінних, здоров’я населення є інтегральним показником якості оточуючого середовища. Важливою задачею гігієнічної науки є розшифрування цього “інтегралу” – встановлення ролі окремих факторів і їх сукупностей, що найчастіше зустрічаються у впливі на здоров’я населення.
Комплексний підхід дозволяє відносну значимість тих чи інших факторів у їхньому впливі на виникнення несприятливих зрушень у здоров’ї населення як для окремого населеного пункту, так і для досить великих регіонів. Враховуючи практичну неможливість повного, а тим більше – одночасного усунення всіх несприятливих для населення впливів з боку оточуючого середовища, саме ця значимість факторів у їх шкідливому впливі на здоров’я населення і повинна бути основним критерієм при плануванні і здійсненні почерговості в проведенні оздоровчих заходів.
Окрім вивчення впливу комплексу факторів оточуючого середовища на показники захворюваності, проводиться дослідження цього впливу на відхилення функціонального стану серцево-судинної, дихальної, нервової, імунної систем, зниження загальної резистентності організму, а також на показники фізичного розвитку.
Більша чутливість показників функціонального стану організму свідчить про те, що їх використання при вивченні впливу факторів оточуючого середовища на здоров’я населення є більш перспективним, ніж використання показників захворюваності. Результати залежності стану здоров’я від якості довкілля служать основою для розрахунків прогнозу змін здоров’я населення у зв’язку із прогнозованими змінами стану оточуючого середовища. Встановлено, зміна яких факторів, в яких кількісних виразах і в яких поєднаннях може приводити до найбільш суттєвих зрушень в здоров’ї як позитивного, так і негативного характеру.
Очевидно, цей перелік проблем екології людини є неповним. Тут згадано лише фундаментальні проблеми, які привертають найбільшу увагу дослідників. Загалом, до задач антропоекології відносять:
· вивчення стану здоров’я людей і соціально-трудового потенціалу даної генерації;
· дослідження динаміки здоров’я і соціально-трудового потенціалу популяції в аспектах природно-історичного і соціально-економічного розвитку;
· прогноз стану здоров’я майбутніх генерацій;
· вивчення впливу окремих факторів середовища і їх комплексів на здоров’я і життєдіяльність популяцій;
· дослідження процесів збереження і відновлення здоров’я популяції;
· аналіз глобальних і регіональних проблем екології людини;
· розробка нових методів екології людини (космічних, біохімічних та ін.);
· розробка шляхів підвищення рівня здоров’я і соціально-трудового потенціалу населення.
Розглядаючи екологію людини (антропоекологію) як спільний розділ медицини і соціоекології, а антропоекологічні дослідження –як складову частину комплексних прикладних соціоекологічних робіт,  до її першочергових прикладних задач відносять такі:

· складання медико-географічних карт, що відображають територіальну диференціацію захворювань населення, пов’язаних з погіршенням якості оточуючого середовища;

· зіставлення цих карт з картами забруднення навколишнього середовища, встановлення кореляційної залежності між певними видами забруднення природних компонентів соціоекосистем (атмосферного повітря, поверхневих і підземних вод, ґрунтового і рослинного покровів) і відповідними захворюваннями населення;

· визначення у кількісному вираженні граничнодопустимих техногенних навантажень різного роду на людський організм.
Здоров’я людини, як проблема, охоплює цілу низку підпроблем, якими є здоров’я і демографія, здоров’я і умови праці, здоров’я та популяційно-біологічна і популяційно-генетична ситуації тощо. Однією з таких важливих підпроблем є здоров’я і екологія. Набуття знань у цьому напрямі може бути корисним для людини як в особистому плані, так і в суспільному, шляхом застосування їх через свій професійний досвід.
У вивченні проблем здоров’я людини основну увагу приділяють висвітленню питань, пов’язаних з визначенням поняття “здоров’я людини”. Серед учених відсутні єдність і згода стосовно його інтерпретації. Воно є основоположним поняттям не тільки біології та медицини, але й усієї живої природи загалом. Адекватним, чітким, зрозумілим і повним слід вважати таке визначення поняття “здоров’я”, яке вміщує соціальні, економічні, наукові, біологічні, медичні, етичні та інші аспекти даної проблеми.
Здоров’я часто розглядають як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу. Розроблена класифікація хвороб включає тисячі найменувань. Описано механізм розвитку, клінічні прояви, лікування і прогноз кожної з них.
Критерії здоров’я тієї чи іншої популяції людей поряд з індивідуальними властивостями індивідів, що складають її, включають рівень народжуваності, здоров’я потомства, генетичну різноманітність, пристосованість до різних клімато-географічних умов, готовність до виконання різноманітних ролей, вікову структуру тощо. Здоров’я індивіда можна визначити як процес збереження і розвитку психічних, фізичних і біологічних функцій, оптимальної працездатності і соціальної активності при максимальній тривалості життя і максимальному збереженні функціональних резервів.
Організатори охорони здоров’я і соціал-гігієністи у своїй діяльності зустрічаються з необхідністю аналізу і кількісної оцінки здоров’я населення. У цьому випадку здоров’я даного населення прийнято характеризувати як уже згадувалося, комплексом таких показників: народжуваність, смертність, захворюваність, рівень фізичного розвитку тощо. Однозначного загальноприйнятого критерію, що дозволяє фахівцям робити висновок про суспільне здоров’я на основі таких показників, ще не існує. Тому проведення соціал-гігієністами оцінок суспільного здоров’я є скоріше мистецтвом, ніж науковим процесом, і залежить від досвіду та інтуїції фахівця.
Здоров’я населення можна розглядати в контексті проблем, що виходять за межі професійного кола завдань охорони здоров’я. Така точка зору нині є особливо актуальною, оскільки занепокоєність здоров’ям людей та відповідальність за нього в останні роки виходить за межі охорони здоров’я як галузі народного господарства. Слід відзначити, що сьогодні на наших підприємствах слабо діють мотивації збереження здоров’я людей, тут мало дбають про застосування здоров’я зберігаючих технологій, додержання санітарних норм, ГДК (граничнодопустима концентрація), техніки безпеки, проведення інших профілактичних заходів. У зв’язку з цим значну частину тягаря хвороб суспільство несе внаслідок розвитку екологічно шкідливих видів господарської діяльності, економії асигнувань на створення безпечних умов праці тощо.
Перед фахівцями, котрі вивчають здоров’я населення, стоять завдання: виявити основні причинно-наслідкові зв’язки, оцінити напрями і ступінь впливу окремих чинників та їхніх комплексів на формування показників здоров’я і на цій основі розробити пропозиції щодо усунення несприятливих чинників навколишнього середовища.
Доведено, що приблизно на 50% здоров’я людини визначає спосіб життя. Негативними його чинниками є шкідливі звички, незбалансоване, неправильне харчування, несприятливі умови праці, моральне і психічне навантаження, малорухомий спосіб життя, погані побутові умови, незгода в сім’ї, самотність, низький освітній та культурний рівень тощо. Негативно позначається на формуванні здоров’я і несприятлива екологічна обстановка, зокрема, забруднення повітря, води, грунту, а також складні природно-кліматичні умови (внесок цих чинників – до 20%). Істотне значення має стан генетичного фонду популяції, схильність до спадкових хвороб. Це ще близько 20%, які визначають сучасний рівень населення. Безпосередньо на охорону здоров’я з її низькою якістю медичної допомоги, неефективністю медичних профілактичних заходів припадає всього 10% “внеску” в той рівень здоров’я населення, що ми його сьогодні маємо.
Здоров’я населення оцінюють, як правило, через сукупність кількісних показників, найважливішими з яких є смертність, захворюваність, інвалідність і фізичний розвиток. Кожна з характеристик стану здоров’я має певне значення для оцінки суспільного здоров’я і посідає відповідне місце в системі вивчення і одержання статистичної інформації. Значення і місце кожного з компонентів стану здоров’я змінюється в різні періоди життя суспільства, а також залежно від конкретних цілей і завдань. Таким чином, матеріали про смертність та інфекційну захворюваність, не втративши свого значення й нині, поступилися місцем для даних про важливіші неінфекційні захворювання та інвалідність.
Захворюваність є найважливішим показником у характеристиці здоров’я населення. Вона більше, ніж показник смертності, фізичного розвитку, реагує на зміни навколишнього середовища, діяльність системи охорони здоров’я.
Найбільш загальні завдання щодо вивчення захворюваності відбиваються у реєстрації та узагальненні даних за такими групами захворюваності та контингентами:

· загальна захворюваність – облік захворювань (гострих та хронічних), на які страждає населення визначеної території за певний період;

· інфекційна захворюваність – виділення спеціального обліку інфекційних хвороб, пов’язаних з необхідністю оперативного використання для проведення протиепідемічних заходів;

· найважливіші неінфекційні захворювання, які підлягають особливому обліку, диспансерному нагляду і є важливими не тільки в епідеміологічному, а й у соціальному сенсі (рак, туберкульоз, серцево-судинні захворювання, діабет, психічні захворювання тощо);

· захворюваність з тимчасовою втратою працездатності, яку виділяють через важливість обліку економічних втрат у виробництві;

· госпіталізована захворюваність, яка дає змогу знати склад хворих, котрі лікувались у лікарнях в умовах стаціонару.
Усі перелічені види захворюваності мають свою систему реєстрації та звітності, межі аналізу та використання інформації. Найважливішу інформацію для планування, управління та знання рівня здоров’я несе в собі загальна захворюваність. Загальна захворюваність враховує поширеність усіх захворювань серед населення загалом та окремих захворювань у визначених групах населення на даній території. Основним джерелом інформації про загальну захворюваність є діагноз, який поставлено лікарем і записано в медичній документації. Це так званий показник звертань за медичною допомогою. Дані про загальну захворюваність за показниками звертань можуть дати цінні відомості для різнобічної діяльності в охороні здоров’я. На рівень захворюваності за показниками звертань впливає культура населення, організація медичної служби на дільниці, кваліфікація лікарів, “мода” на діагнози та багато інших чинників.
За останнє десятиріччя значно зросла роль такого джерела даних про захворювання населення, як медичні огляди. Під час оглядів виявляють в основному хронічні захворювання, а також ті, з якими населення активно не звертається до медичних закладів. Виявленні клінічні випадки захворювань – це лише верхівка “айсберга” захворюваності. Основна маса цього “айсберга” – нерозпізнані і неліковані випадки, невідомі лікарю. Серед достоїнств цього методу можна назвати виявлення ранніх форм і стадій захворювань. Недоліками медичних оглядів є неможливість виявити гострі захворювання, а також значні витрати коштів і часу на їх проведення.
З метою одержати порівняльні дані про здоров’я населення Україна (в числі інших країн) отримала рекомендації щодо підготовки статистичних даних для Європейського регіонального бюро (ЄРБ) Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Однією з найважливіших функцій ВООЗ є збір, аналіз і розповсюдження інформації та статистичних матеріалів про здоров’я населення і діяльність охорони здоров’я країн – членів ВООЗ. Серед найважливіших і широко використовуваних статистичних матеріалів варто назвати дані про смертність і так звані показники здоров’я для всіх (ЗДВ). Показники ЗДВ охоплюють широкий спектр проблем, у тому числі смертність, захворюваність, інвалідність, спосіб життя, навколишнє середовище, служби охорони здоров’я тощо. У додатку 1 наведено перелік деяких статистичних показників ЗДВ, які певною мірою пов’язані з проблемами екології.
Нині домінуюче місце в структурі захворюваності та смертності населення посіли хронічні неінфекційні захворювання, передусім хвороби органів дихання, системи кровообігу, злоякісні новоутворення. Помітно зросла значимість травматизму, нервово-психічних, ендокринологічних, алергічних, генетичних та інших захворювань складної етіології, що відбиває вплив усієї багатоманітності умов життя населення на його здоров’я.
Статистичні дані, отримані на запит ВООЗ у серпні 1993 року [Хижняк, 1995], свідчать, що у структурі захворюваності населення України перше місце посідають хвороби органів дихання (35951,7 випадку серед усіх хворих і 31114 – серед уперше виявлених), далі йдуть хвороби системи кровообігу (21176,6), на третьому місці –хвороби нервової системи та органів чуття (11836,1).
Більшість основних захворювань, що спричинюють інвалідність, за винятком психічних розладів і травм, виникають і призводять до інвалідності після 40 років. Демографічні процеси в Україні, що характеризуються збільшенням кількості осіб середнього і старшого віку, мають прямий кореляційний зв’язок із зростанням рівня інвалідності населення. Особи, яким інвалідність установлена у 1992 році, розподілилися за віком таким чином: до 39 років включно – 19,7%, від 40 до 55 років (жінки) і 60 років (чоловіки) – 41%, пенсійного віку – 39,3%. Серед причин, що зумовлюють інвалідність у дітей, основними є різке погіршення екологічної обстановки, несприятливі умови праці жінок, високий рівень захворюваності батьків тощо. Показник інвалідності становив 1993 року 18,3 на 10 тис. дітей віком до 16 років.
Завдяки багаторічному вивченню професійної захворюваності в Україні встановлено, що інтенсивний показник захворюваності на 10 тис. працюючих становив 1993 року 3,51. Найбільш суттєво кількість постраждалих, що визначають зростання профзахворюваності в Україні, збільшилась у промислових областях країни. Збільшення числа постраждалих спостерігається майже в усіх галузях, але найбільш суттєве – у вугільній промисловості, в чорній металургії і машинобудуванні.
Зростає кількість постраждалих у сільському господарстві, наприклад, у період 1988-1992 рр. їхня кількість збільшилась з 275 до 526, тобто майже у 2 рази. Це збільшення стосується всіх основних форм професійної патології (захворюваність, пов’язана із вдиханням пилу, впливом шуму, вібрації, хімічних речовин тощо).
За період з 1989 по 1994 рік в Україні підвищилася смертність серед немовлят з 12 до 15 випадків на 1000 чоловік (див. додаток 2). Збільшення смертності, окрім інших причин, зумовлено існуючими проблемами в системі охорони здоров’я, несвоєчасним проведенням вакцинацій, чому сприяла антивакцинаційна пропаганда в засобах масової інформації. 33% смертей серед немовлят зумовлені ускладненням передпологового періоду, 30% – конгеніальними аномаліями. Зростання смертності серед немовлят від інфекційних і параінфекційних хвороб (з 5,9% у 1990 році до 7,5% у 1994 році) викликає занепокоєння і свідчить про загальну кризу системи охорони здоров’я України.
Уже певний час в Україні знижується народжуваність. З 1991 року показники смертності почали перевищувати показники народжуваності, що призводить до негативного балансу населення в країні.
Зміни, які відбулися в рівнях захворюваності, інвалідності, смертності, свідчать про шкідливий вплив комплексу чинників на здоров’я: це і важке соціально-економічне становище населення країни, і забруднення навколишнього середовища шкідливими відходами промислових підприємств, інтенсивне хліборобство із застосуванням токсичних пестицидів та гербіцидів, забруднення значної території України радіонуклідами. На здоров’я населення згубно впливають стреси, неякісне і неповноцінне харчування, руйнівну дію чинять важкі метали, отрути, радіонукліди. Окрім названих чинників неабияку роль у формуванні здоров’я населення відіграє спосіб життя.
Екологічні аспекти того чи іншого захворювання залежать від його причин, які ділять на декілька категорій:
1. Безпосередньою причиною порушення нормальної життєдіяльності організму і виникнення патологічного процесу можуть бути абіотичні чинники навколишнього середовища. Очевидний зв’язок географічного розподілу низки захворювань, пов’язаних з клімато-географічними зонами, висотою місцевості, інтенсивністю інсоляції, переміщенням повітря, атмосферним тиском тощо.
2. Біотичний компонент навколишнього середовища у вигляді продуктів метаболізму рослин та мікроорганізмів, патогенних мікроорганізмів (вірусів, бактерій, грибів тощо), отруйних рослин, комах та небезпечних для людини тварин.До цієї категорії відносяться патологічні стани, пов’язані з антропогенними чинниками забруднення навколишнього середовища: повітрям, грунтом, водою, продуктами промислового виробництва. Сюди також віднесено патологію, що пов’язана з біологічними забрудненнями від тваринництва, виробництва продуктів мікробіологічного синтезу (кормових дріжджів, амінокислот, ферментних препаратів, антибіотиків, мікробних та антибактеріальних інсектицидів тощо).
Крім наведених вище чинників суттєва роль середовища відображається у різних порушеннях, пов’язаних з харчуванням, які зумовлені нестачею харчових ресурсів тваринного і рослинного походження, а також мінеральних солей.
Окрім хвороб, які виникають безпосередньо під впливом несприятливих умов навколишнього середовища, існує велика група захворювань, які проявляються поганим пристосуванням організму, його окремих органів і систем через генетичний дефект, особливості імунітету тощо.
Біосфера являє собою основу людського благополуччя і серед учених відсутні єдність і згода стосовно інтерпретації поняття здоров’я. Тому підтримка життя на Землі в усьому його різноманітті – необхідна умова здоров’я людини. Останніми роками дедалі частіше розглядається екологічний аспект здоров’я, при цьому підкреслюється, що людина – складна біосоціальна система, продукт довгої біологічної та соціальної еволюції, в процесі якої формувались її біологічні потреби, екологічні програми, тобто генетично детерміновані вимоги до середовища проживання, тілесні та нейрофізіологічні особливості організму.
Усі перераховані властивості людини формувались і проявлялись у відносно стабільних атмосферних, фізико-хімічних, гравітаційних та інших природних умовах. Людина здатна переносити умови, які докорінно відрізняються від тих, в яких вона еволюціонувала, вона швидко виробляє біологічну, соціальну та культурну пристосованість до несприятливих умов. Проте така адаптація досягається дорогою ціною і може призвести до хронічних захворювань, особливо у дітей та людей похилого віку. Здоров’я людини перебуває у взаємозв’язку з багатьма чинниками, такими, як соціальні, природні, біологічні, психологічні, культурні та ін. Різка зміна чинників середовища протягом життя одного покоління ставить їх у протиріччя з біологічними можливостями людини та її соціальним оточенням, до якого людина еволюційно не підготовлена і перед яким біологічно не захищена. Назріла необхідність розглядати людину не тільки із соціально-економічної, а й з екологічної точки зору. Соціальна адаптація людини передбачає не лише збереження, а й поліпшення природних, еволюційно сформованих чинників середовища.
Науковий підхід до вирішення найважливіших соціальних проблем можливий тільки на основі обліку біологічних властивостей людини і її різнобічних зв’язків з біосферою. Так, задоволення потреб населення Землі в продуктах харчування (щодо їхньої кількості та якості) залежить від продуктивності біосфери, яка повинна неодмінно підвищуватися у зв’язку із збільшенням чисельності населення. Цього можна досягти тільки у разі суворого дотримання законів життя та еволюції екосистем. При цьому слід домагатися того, щоб енергетичні потреби людей задовольнялися достатньою кількістю різноманітних продуктів, кожному із них належить специфічна роль в обміні речовин.
Потреба в різноманітних продуктах харчування сформувалася еволюційно, і її задоволення відіграє важливу роль у підтриманні здоров’я. Першочергове значення і в майбутньому будуть відігравати традиційні продукти харчування, до яких максимально адаптований людський організм, його системи травленння, ферментні системи та ін. Введенню до харчового раціону будь-якої нової речовини, яку одержано шляхом штучного синтезу, повинно передувати ретельне вивчення її впливу на обмінні процеси людського організму. Більшість учених при цьому керуються екологічною концепцією ланцюгів живлення, що формувалася в процесі еволюції та сільськогосподарської діяльності людей. Людина стала кінцевою ланкою ланцюгів живлення, які необхідно враховувати, вирішуючи питання, пов’язані з хімізацією сільського господарства і включенням у біологічний кругообіг екологічних систем нових хімічних засобів. Багато хімічних речовин, що мають кумулятивні властивості, накопичуються в кожному наступному ланцюзі живлення і найбільшою мірою – в організмі людини, порушуючи при цьому обмінні процеси.
Загальновідомо, що хімізація сільського господарства впливає на стан здоров’я населення. Це є прикладом того, як перетворення природи вступає в протиріччя з пристосовними можливостями людини. Окрім того, створення техногенних зон, великих міст докорінно змінює екологічні умови життя людини і служить найважливішим екологічним чинником, який призводить до зміни хвороб, структури захворювання та смертності. Так, в індустріально розвинутих країнах ураження серцево-судинної системи є причиною більш ніж 50% випадків смерті. Друге місце за показниками смертності посідають злоякісні новоутворення, третє – травматизм.
В умовах посилення урбанізації особливого значення набуває психологічна адаптація людини до нових умов життя. Порушення природних ритмів адаптації людини до психосоціального середовища спричинює виникнення неврозів, нервово-психічних захворювань. Внаслідок цього в екологічно розвинених країнах підвищився рівень нервово-психічних розладів.
По-новому вирішується нині завдання боротьби з інфекційними захворюваннями. Причиною багатьох із них є порушення екологічної рівноваги між мікроорганізмами і людиною. Забруднення середовища проживання, неконтрольоване використання лікарських речовин, особливо антибіотиків та сульфаніламідів, призвело до появи раніше невідомих штамів, порушення симбіотичних відносин між мікро- та макроорганізмом і перетворення деяких сапрофітів у патогенні форми, внаслідок чого значного поширення набули ендогенні інфекції (пневмонії, стафілококові, стрептококові та ін.).
В останнє десятиріччя збільшилася кількість алергічних захворювань, гострих респіраторних вірусних інфекцій, захворювань на грип. Серед основних причин таких явищ – забруднення атмосферного басейну, яке зумовлює запальні процеси та алергізацію органів дихання і підвищує сприйнятливість організму до збудників хвороб.
Уже накопичено багато фактів про можливий несприятливий вплив атмосферних забруднень на здоров’я населення. Саме вони стали причиною посилення уваги до санітарної охорони атмосферного повітря і дозволили виділити медичний аспект як визначальний у цій складній проблемі. Найдетальніші дані про вплив на здоров’я населення є стосовно таких поширених забруднювачів, як завислі речовини та діоксид сірки.
Першими сигналами можливої негативної дії атмосферних забруднень були так звані токсичні тумани – випадки гострого впливу атмосферних забруднень, концентрація яких зросла за несприятливих метеорологічних умов. Друга група чинників, які спонукали підвищити увагу до проблем забруднення атмосферного повітря, пов’язана з хронічними неспецифічними захворюваннями. Серед цих хвороб суттєвого значення набуває атеросклероз і пов’язані з ним коронарні та дегенеративні захворювання серця, а також рак легенів, хронічний бронхіт та емфізема, бронхіальна астма та ін. При цьому привертають до себе увагу не тільки зміни в структурі захворюваності, але й ріст смертності від них.
Разом з тим досі залишається незрозумілим вплив інших типів забруднення атмосферного повітря на здоров’я населення та їх зв’язок із зміною структури захворюваності .
Однією з найбільших галузей, яка впливає на стан атмосферного повітря, є паливно-енергетичний комплекс. Із загальної кількості палива тепловими електростанціями України спалюється 32%, опалювальними котельнями – 12%, решта – пряме використання в промисловості, сільському господарстві та населенням.
Одне з провідних місць у забрудненні атмосфери належить транспортові. Так, понад 40% оксиду вуглецю, 46% вуглеводів і близько 30% оксидів азоту від загальної кількості цих речовин, які потрапляють в атмосферу, припадає на транспорт. Значне зростання кількості автомобілів викликало погіршення якості повітря в центральних районах великих міст: рівень кисню в центрі в середньому на 42% нижчий, ніж у передмісті.
За останнє десятиліття збільшився перелік хімічних елементів, які застосовуються у промисловому виробництві. Ці зміни, зрозуміло, відбилися на складі промислових викидів, що призвело до якісно нового забруднення атмосферного повітря, а саме, аерозолями важких і рідкісних металів. Поряд з новими забрудниками природного характеру в навколишньому середовищі з’явилися синтетичні сполуки, не створені природою, а пов’язані з розвитком виробництв органічного синтезу та створенням нових галузей хімічної промисловості. Дослідження показали, що деякі нові синтетичні сполуки виявилися біологічно високоактивними, інші сполуки ще потребують гігієнічної оцінки. Всі ці сполуки належать до локальних і безпосередньо пов’язані зі специфічними галузями промисловості, які функціонують у тих чи інших районах. Так, у районах розташування підприємств кольорової металургії особливого значення набуває забруднення атмосфери важкими та рідкісними металами. Специфічними забруднювачами атмосфери навколо підприємств алюмінієвої промисловості є сполуки фтору, целюлозної – сірковуглець та сірководень, нафтохімічної – різні групи вуглеводнів і т. ін.
Природно, що накопичені факти про несприятливий вплив атмосферних забруднень на людину ставлять питання про прийняття термінових заходів щодо боротьби із забрудненням атмосфери та оздоровленням повітряного басейну. У низці країн з’явилися національні програми боротьби із забрудненням атмосферного повітря за участю різних фахівців. У деяких країнах прийняті відповідні закони. Розширилося міжнародне співробітництво з різних аспектів проблеми на основі двосторонніх угод, у рамках міжурядових та міжнародних організацій.
Народонаселення певного регіону є формою існування людини в конкретних умовах середовища і виступає як біологічна система, функцією якої є збереження та відтворення виду Ноmо sapiens у даних умовах його існування. Порушення цього середовища, погіршення екологічного стану призводять до погіршення генофонду, накопичення генетичного вантажу популяції. Генетична програма, створена в процесі становлення виду Ноmо sapiens, яка визначає його біологічні особливості, записана в молекулах ДНК. Вона досить консервативна і є найдорожчим із всіх природних ресурсів.
Популяції людини так, як і інших біологічних видів, протягом всієї еволюційної історії піддавались і піддаються тиску мутацій, що виникли під впливом тих чи інших зовнішніх факторів чи спонтанно, в силу ще не з’ясованих причин. Чинники, які здатні спричинити мутацію, мають назву мутагенів. Основна небезпека забруднення оточуючого середовища мутагенами полягає в тому, що більшість знову виниклих мутацій, що не пройшли “відшліфування” еволюцією, негативно впливають на життєздатність будь-яких організмів, включаючи людину. Зрозуміло, слід враховувати те, що в міру зміни умов життя деякі раніше шкідливі мутації поступово переходять в категорію нейтральних (наприклад, спадкова близорукість чи резус-несумісність). Однак генетичний вантаж (близько 5% новонароджених є носіями серйозних генетичних дефектів, а з врахуванням дрібних відхилень – 10,5%) в сучасному людстві має перспективу росту, зокрема, завдяки успіхам медицини, яка зберігає життя багатьом людям із спадковими хворобами, сприяючи при цьому збереженню в генофонді людства таких генотипів, які на чисто біологічному рівні елімінуються в результаті природного добору.
Забруднення середовища проживання призводить до збільшення кількості фізичних, хімічних та біологічних мутагенів, які спричинюють генні та хромосомні перебудови, що негативно позначається на розвитку майбутніх людей. Наприклад, внаслідок поєднання дії хімічних речовин, вірусів грипу та стафілококових інфекцій підвищується частота захворювань на рак легенів і смертність від нього через 1-2 роки після чергових пандемій грипу. Цей зв’язок пояснюється тим, що у промислових центрах вірус діє на тлі високої забрудненості навколишнього середовища різними хімічними канцерогенами. Такий взаємозв’язок різних екологічних чинників (наприклад, вірусів і хімічного забруднення) підвищує їх мутагенну дію на людську популяцію.
Такими є деякі приклади впливу чинників середовища на здоров’я людини. Нині вже стала очевидною складність успішної боротьби за здоров’я людини в умовах порушеної екологічної рівноваги, оскільки людина і біосфера – це екологічне суспільство, де характер взаємодії складових частин визначає структуру та інтенсивність патології.

 

Яндекс.Метрика >