...
Державне регулювання цін та інфляції PDF  | Печать |  E-mail

Державне регулювання цін та інфляції

ПЛАН
1. Необхідність та методи державного регулювання цін.
2. Антиінфляційна політика.

1. НЕОБХІДНІСТЬ ТА МЕТОДИ
ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН
Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядко¬вується суспільним потребам, вираженим у формі платоспромож¬ного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-техніч¬ного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.
Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але дос¬від показує, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універ¬сальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні вра¬ховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економіч¬ного розвитку країни.
По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку мо¬же забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструк¬тура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відоб¬раження у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проб-леми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Ураху¬вання всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді дер¬жавного регулювання цін.
Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану еко¬номічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на перед¬умови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі почат¬кового формування ринкових відносин держава мусить безпосе¬редньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсу¬ючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.
Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством: Законами «Про ціни і ціноутво¬рення», «Про обмеження монополізму та недопущення недоб¬росовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», поста¬новою Кабінету Міністрів України «Про  встановлення пов¬новажень органів виконавчої влади та виконавчих органів мі¬ських рад щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в га¬лузі ціноутворення встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні, порядок контролю за цінами, від¬повідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практич¬ного  виконання зазначених Законів,  вони доповнюються  й конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указа¬ми Президента чи постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеці¬альну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської місь¬ких державних адміністрацій.
Діяльність Міністерства економіки у сфері  ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в краї¬ні, аналіз та прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку від¬повідних пропозицій щодо регулювання цін та стримання інфля¬ції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін. Конкретні пов¬новаження Міністерства економіки щодо регулювання цін пос¬тійно скорочувалися й нині обмежуються лише встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників, тарифів на його транспортування територією України та роздріб¬них цін на газ для населення.
Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління з питань цінової політики ма¬ють право регулювати ціни на паливно-енергетичні ресурси (ву¬гілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні рента¬бельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торгове¬льних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби медичного призначення, заставні ціни на скляну тару
тощо.
Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі орга¬ни, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерст¬вом економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку — тарифи на основні послуги зв'язку, Націо¬нальна комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових по¬треб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають держав¬ному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про від¬повідну дерегуляцію цієї сфери економіки.
Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компен¬сації збитків держава часто супроводжує обмеження цін на¬данням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових захо¬дів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економіч¬ної ситуації в країні.
Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення подат¬кових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробни¬ків та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 1).

Рис. 1. Форми й методи державного регулювання цін
Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недос¬татньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговель¬них надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання до¬говорів про ціни між підприємствами і державою тощо.
Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведін¬ку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не дик¬тує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непря¬ме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рів¬ня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподат¬кування та кредитування, ставок державного ввізного мита, гра¬ничних нормативів рентабельності тощо.
Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних ці¬лей державної економічної політики. Можна виділити кілька та¬ких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.
Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових від¬носин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в еко¬номіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхід¬ної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих то¬варів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг уста¬новлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.
Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручу¬вання спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовую¬ться дуже рідко.
Найбільшого поширення набули інші меж>ди регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, викорис¬тання граничних нормативів рентабельності, дотування виробни¬ків соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулю¬вання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.
Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових до¬ходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно неви¬сокої ефективності суспільного виробництва, коли існує супереч¬ність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств на¬селення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується че¬рез низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збо¬ру). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та І      споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими ціна¬ми на товари першої необхідності.

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподатку¬вання. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигід¬ним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким яви¬щам держава використовує механізм дотування національних ви¬робників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари під-вищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через меха¬нізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до не¬обхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних ме¬тодів (квотування, ліцензування).
П'ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як моно¬поліст — підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось ком¬пенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною при¬чиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.
Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємст¬ва, що займають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здій¬снюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополіс¬тів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають мо¬нопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки заліз¬ниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, ко¬мунальні підприємства водопровідно-каналізаційного господарст¬ва тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства мі¬ського електротранспорту, управління ритуальних послуг, мет¬рополітен тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установ¬лення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів по¬середницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), гранич¬них нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язко¬вого декларування зміни цін. Перелічені методи мають як недо¬ліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до витрат вироб¬ництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інак¬ше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом корот¬кого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні риси даного ме¬тоду, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибут¬ку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти за-інтересовані не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефектив¬ність виробництва, призводить до безупинного підвищення собі¬вартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.
Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають «дозвільними».
Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуван¬ню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктив¬них причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенер¬гію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних по¬датків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорож¬чання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування при¬чин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і та¬рифів або їх підвищення без декларування до порушників засто¬совуються відповідні санкції.
Здійснення державної цінової політики неможливе без ефек¬тивного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисциплі¬ною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та вико¬ристання цін за умов регульованої ринкової економіки.
Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється сис¬темою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпоряд¬кованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держав¬них адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку за¬твердження й застосування цін, захист законних інтересів грома¬дян, викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів, уста¬новлених підприємствами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання.
Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених ор¬ганів є дещо вужчими, ніж права інспекцій. Якщо державні ін¬спекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо за¬стосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через по¬даткові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для дальшого розгляду.
Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів госпо¬дарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та іншу комерційну діяльність.

2. АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА
Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін та знижен¬ням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не сти¬хійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробниц¬твом товарів.
Інфляційні процеси можуть виникати під впливом двох чинників:
грошових — емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної ва¬люти до інших валют; виробничих (негрошових) — монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.
Грошові чинники формують інфляцію попиту, яка виявляєть¬ся в перевищенні сукупного попиту над пропозицією і виникнен¬ні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призво¬дить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збіль¬шенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою оз¬накою інфляції попиту в її класичному вигляді.
За умов перехідної економіки виникнення інфляційного попи¬ту зумовлюється надмірною емісією грошей у готівковій формі; дефіцитом бюджету; непродуманою кредитною експансією бан¬ків, що призводить до емісії грошей у безготівковій формі; висо¬ким рівнем непродуктивних державних витрат, зокрема надмір¬ним інвестуванням у важку промисловість та військово-промис¬ловий комплекс. Усі названі чинники були характерними для ін¬фляційних процесів в Україні, але головним з них, на думку фа¬хівців, стала неконтрольована грошова емісія. За даними статис¬тики тільки в 1993 р. емісія грошей в країні збільшилась у 25 разів і становила 12,3 трлн крб.
Виробничі фактори спричиняють інфляцію витрат, яку ще на¬зивають інфляцією пропозиції. Хоча причиною цієї інфляції також є гроші, але вони відіграють тут пасивну роль. Головним її імпуль¬сом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування.
Класичним прикладом інфляції витрат є спіраль «зарплати — ці¬ни». Якщо в економіці відбувається загальне підвищення цін, то це неминуче призводить до падіння реальних доходів населення. Для збереження їх рівня необхідно збільшувати зарплату, що спри¬чинить зростання виробничих витрат. Унаслідок цього підвищуєть¬ся собівартість продукції, що, у свою чергу, призводить до зростан¬ня цін на товари та послуги. Чергове подорожчання потребує черго¬вого збільшення зарплати, і процес починається спочатку.
Наведений приклад інфляційної спіралі «зарплата — ціни» свідчить про взаємозв'язок чинників інфляції попиту й витрат. З одного боку, підвищення заробітної плати сприяє зростанню доходів населення, що є чинником підвищення платоспроможного попиту, а з іншого — збільшуючи витрати виробництва, призводить до підвищення цін.

До чинників інфляції витрат належить також підвищення ста¬вок оподаткування, що рівнозначно збільшенню витрат виробниц¬тва й відповідному зростанню цін. Крім того, високі ставки подат¬ків обмежують стимули розвитку виробництва, що зменшує про¬позицію товарів і відносно збільшує грошову масу.
У цілому інфляція витрат завжди загрожує скороченням товар¬ного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і ско¬рочення робочих місць.
Нині інфляція стала постійним фактором економічного життя і повна її ліквідація практично неможлива. По-перше, що нижчим є темп інфляції, то важче її зменшити. По-друге, досвід розвину¬тих країн свідчить, що помірна, порівняно стабільна та передба¬чувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Во¬на навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але її неконтрольоване зростання сприяє розвитку негативних процесів в економічному організмі, уража¬ючи виробництво, розподіл та споживання.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримаєть¬ся вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З ме¬тою стримання інфляції та зменшення її негативних наслідків уряд здійснює антиінфляційну політику. Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією (рис. 2).

Рис. 2. Заходи антиінфляційної політики

Утілення в життя такої політики потребує від уряду розробки антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та спосо¬би її реалізації, що залежить від стадії інфляційного процесу, йо¬го інтенсивності та інших чинників. Так, завдання боротьби з ін¬фляцією чи обмеження масштабів інфляційних наслідків є різними і потребують різних методів регулювання.
Важливою частиною розробки антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві ре¬зультати. На практиці до них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо.
Вибір конкретних способів антиінфляційної політики залежить від багатьох чинників, у тому числі, від характеру інфляційних процесів; загальногосподарської кон'юнктури; особливостей теоретичної бази економічного розвитку країни; політичних аспектів, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви на¬селення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат.
Без огляду на багатофакторність інфляції, вважають, що спо¬соби її подолання мають бути адекватними чинникам, що спри¬чинили цю інфляцію. Тому здебільшого антиінфляційна політика охоплює політику управління чинниками попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють живильне середовище інфляції — сферу грошового обігу.
У міжнародній практиці застосовуються такі класичні напрям¬ки антиінфляційної політики:
•    дефляційна політика (регулювання попиту);
•    політика доходів (регулювання витрат).
Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі еле¬менти платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структур¬но-інвестиційної та бюджетної політики.
Заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою викорис¬товуються три важелі впливу на грошову масу:
•    процентна ставка;
•    норма обов'язкових резервів;
•    операції на відкритому ринку.
Головним важелем впливу на величину грошової маси є надання Центральним банком кредитів комерційним банкам. Установлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість за¬лучення ресурсів банками і, тим самим, значною мірою формує вар¬тість грошей. Так, за підвищення облікової ставки вартість кредитів комерційних банків зростає, що зумовлює падіння попиту на самі кредити, а через них і на величину грошової маси в обігу.

Зміна норми обов'язкових резервів для комерційних банків має подвійні наслідки. З одного боку, підвищення резервної норми веде до прямого вилучення певних коштів з обігу, що обмежує їхню пропозицію. З іншого, це спричиняє подорожчання кредитів, що їх видають комерційні банки, і сприяє зменшенню попиту на гроші.
Процентна ставка й норма обов'язкових резервів — це важелі, які опосередковано регулюють кількість платіжних засобів, що знаходяться в обігу. Суттєвим напрямком антиінфляційного ре¬гулювання, що прямо впливає на грошову масу, є проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку. Так, Центральний банк, маючи намір зменшити пропозицію грошей, про¬дає комерційним банкам цінні папери, що призводить до вилу¬чення з обігу відповідної частини грошової маси.
Цей напрямок грошово-кредитної політики хоча й дає швидкі результати, але натрапляє на певні перешкоди за спроби інтенсив¬ного застосування. У країнах з перехідною економікою такими є слабка розвинутість вторинного ринку цінних паперів і недостат¬ність коштів для проведення операцій у необхідних масштабах.
Обмеження грошової маси проведенням грошово-кредитної політики, хоч і головний, але далеко не єдиний напрямок прибор¬кування інфляції попиту. Відомо, що кількість грошей в обігу мо¬же бути великою або малою лише відносно кількості товарів, тобто їх величина залежить від товарного забезпечення грошової маси. Відтак збільшення обсягів виробництва за незмінного абсо¬лютного розміру грошової маси веде до її відносного зменшення і, відповідно, до падіння темпів інфляції. Тому одним з напрямків дефляційної політики є збільшення виробництва передовсім у га¬лузях, які випускають товари і надають послуги населенню. З цією метою вживаються заходи структурно-інвестиційної політики, які передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, за¬лучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протек¬ціонізму щодо національного виробника, запобігання відпливу віт¬чизняних капіталів за кордон, формування ринку позичкового ка-піталу тощо. Названі заходи спрямовано на припинення спаду ви¬робництва, що забезпечує приборкання одного з найважливіших чинників інфляції — зменшення товарного забезпечення грошей.
Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:
•    збільшення доходів;
•    скорочення державних видатків.
Збільшення надходжень до бюджету можна швидко домогтися за рахунок підвищення податків, що дає позитивний результат у короткостроковому періоді. Але надалі політика посилення подат¬кового пресу призведе до приховування прибутків, руйнування стимулів до праці та інвестування, гальмування економічного роз¬витку і, як наслідок, до скорочення надходжень у державний бюд¬жет. Тому видається доцільнішим розвивати податкову систему в \ напрямку зниження ставок оподаткування, що може стати дійовим інструментом антиінфляційної політики. Так, зниження ставок по¬датку на прибуток заохочує до інвестування й пожвавлення виробництва, що в перспективі забезпечить збільшення доходів і відпо¬відне зростання надходжень до бюджету від оподаткування.


Зменшення податкових ставок забезпечить також і зростання до¬ходів населення, які спрямовуються на споживання та заощад¬ження. Збільшення споживання дасть новий імпульс виробництву, що в перспективі також зумовить розширення бази оподаткування. Приріст заощаджень, у свою чергу, витрачатиметься як на фінансу¬вання економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.
Одним з способів збільшення дохідної частини бюджету є та¬кож повніший облік податкової бази і залучення неінфляційних ресурсів фінансування бюджетного дефіциту передовсім за раху¬нок випуску державних цінних паперів.
Однак розглянуті антиінфляційні резерви збільшення надход¬жень до бюджету, як правило, не дають швидких результатів і розраховані на перспективу. Тому основним напрямком скоро¬чення бюджетного дефіциту є зменшення державних видатків через поступове обмеження фінансування тих видів діяльності держави, які цілком можна передати ринковій системі. Конкрет¬ними способами вирішення цієї проблеми є зменшення обсягів бюджетних капіталовкладень, поступове скорочення дотування збиткових державних підприємств, перегляд системи трансфертів (Україна в 1997р. з-поміж країн колишнього СРСР мала найви¬щий відсоток трансфертів у доходах населення — 43,2%), часткова приватизація сфери освіти, охорони здоров'я тощо.
У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збитко¬вих підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріо¬ритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досяг¬ти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямову¬вати грошові ін'єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.
Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати дія¬льність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночас¬не припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення держав¬них витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безро¬бітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Нама¬гаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довго¬строкових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.
Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики е по¬літика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зрос¬тання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку екс¬пертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником ін¬фляції є підвищення витрат.
Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Об¬межуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використову¬ється в поєднанні із заходами дефляційної політики.
У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рів¬нем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких євро¬пейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму ін¬фляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контро¬лю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зрос¬тання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарп¬лати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від тем¬пів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати.
Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих сек¬торів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заро¬бітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.
Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результа¬тивною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: дер¬жави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце на¬лежить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфля¬цією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати пе¬редовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індек¬сації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індек¬сації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюд¬жетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населен¬ня з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у роз¬винутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.
Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її нега¬тивний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного де¬фіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.
Адаптаційну політику спрямовано також на припинення ін-фляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рі¬вень під час постійного зростання цін, населення перестає заощад¬жувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.
За таких умов населення чекає від держави не стільки компен¬сації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміц¬нення механізму ринкової системи.
Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої ак¬тивності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду.



 

Яндекс.Метрика >