...
ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ PDF  | Печать |  E-mail

ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громад¬ських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.
Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зов¬нішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
Положення держави як центра, ядра політичної системи – суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
виступає офіційним представником усього (або біль¬шості) населення суспільства;
є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;
зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;
встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки  юридичні норми;
володіє владою суверенною, тобто верховною і само¬стійною, формально незалежною від будь-якої органі¬зації або особи.
До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріп¬лює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрис¬дикція даної держави.
Будучи знаряддям здійснення інтересів і волі па¬нівного у соціальне неоднорідному суспільстві класу, держава водночас впливає на все суспільство в цілому, бере на себе вирішення загальних питань, сприяє відтворенню таких умов, за яких суспільство може існувати як цілісний соціальний організм. Тому вбачається доцільним дати таке визначення дер¬жави.
Держава — це організація політичної влади панів¬ної частини населення у соціальне неоднорідному, організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.
Марксистсько-ленінське вчення виходило у визна¬ченні поняття «держава» з її соціально-класової суті, підкреслюючи перш за все те, що за допомогою держави панівний клас одержує нові засоби для експлуатації інших класів. Виділяючи саме цю, на його погляд, головну функцію держави, В. І. Ленін зазначав: «Дер¬жава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи» '.
Радянська теорія держави завжди спиралась саме на це ленінське положення, що одержало розгорнуте викладення у роботі «Держава і революція». Стисло ленінське вчення про державу складалось з таких основних тез:
держава є продуктом і проявом класових супереч¬ностей; вона виникає там і тоді, де класові суперечності не знаходять мирного розв'язання. Існування держави є доказом того, що класові суперечності примирити  неможливо;
за Марксом, держава є органом класового пану¬вання, органом придушення одним класом іншого, це придушення вона санкціонує і підтримує;
держава є владою, що знаходиться над суспіль¬ством, дедалі більше відчужуючи себе від суспільства; це відчуження уособлюється у створеному панівним Класом апараті державної влади;
за Енгельсом, поняття «влада» позначає державу. Влада складається головним чином із особливих орга¬нізацій озброєних людей, в'язниць, що знаходяться у розпорядженні влади. Армія і поліція постають голов¬ним знаряддям державної влади;
держава є інструментом експлуатації пригнобленого класу; особливим репресивним апаратом, організацією влади для придушення класів.
В. І. Ленін пише про державу як примусовий апарат, що називає себе державою. В лекції «Про Державу» цей феномен трактується Леніним так:
держава — це особливий апарат для систематичного за¬стосування влади і насильства над людьми; особлива категорія людей, які призначені керувати всіма іншими за допомогою апарата влади, що уособлює засоби при¬душення чужої волі.
У зв'язку з декларуванням побудови в СРСР основ соціалізму і ліквідації експлуататорських класів Ста¬лін замінив у вченні про соціалістичну державу функ¬цію придушення експлуататорських класів функціями захисту країни від нападу ззовні та охорони соціалі¬стичної власності. Цим було ідеологічно «обгрунтовано» те, що у реальному житті перетворилось на нелюдські методи розправи над мільйонами громадян «найдемократичнішої держави у світі». Крім цього, Сталін ви-значив ще господарсько-організаторську і культурно виховну функції держави. Введення у політологічний оборот цих понять підводило підвалину під виникнен¬ня у системі державного апарату міцних господар¬ських структур та структур, за допомогою яких дося¬гався зворотний вплив держави на економіку і соціаль¬но-культурне життя суспільства, повне одержавлення економіки та культури в усіх їхніх проявах — від сіль¬ського господарства та промисловості, побуту до літе-ратури і мистецтва.
Утвердження у радянській ідеології міфу щодо побудови розвинутого соціалістичного суспільства ді¬стало своє відображення у відповідній модернізації теорії держави. У радянській теорії держави з'являють¬ся такі терміни, як «механізм держави у вузькому розумінні» та «механізм держави у широкому розу¬мінні». У поняття механізму держави у широкому розу¬мінні включають численні громадські організації. Саме тому відпала потреба у зберіганні у політологічному обороті поняття «система диктатури панівного класу». Цю категорію у радянській політології замінила кате¬горія «система організацій соціалістичного суспіль¬ства», або «політична організація соціалістичного суспільства», як сукупність всіх конкретних державних і громадських організацій, що беруть участь у політич¬ному житті суспільства. Так обґрунтовується уявлення про соціалістичну державу як виразника інтересів усього суспільства. Ця ідея не була новою. Соціалістич¬на ідеологія, по суті, взяла на озброєння те, що вже було історичним набутком вчення про державу цивілі¬зованого світу.
Держава   Існувала   на   всіх   етапах   розвитку; суспільства,   виключаючи   період  первісного,   соціальне  однорідного  суспільства.   Утворення   перших   в   істоpiї   людства   держав   було   викликано   у   кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на    соціально-економічні    класи    та    інші    соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інте¬ресами.
Своїми передумовами державна організація суспіль¬ства має: розподіл населення по адміністративно-тери¬торіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родо¬вих і племінних зв'язків, відрізняє державу від поперед¬ньої — бездержавної — організації суспільства. Роз¬поділ державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ на¬селення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосеред¬ньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю.
Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи ком¬пактно на своїй історичній території, внаслідок кон-кретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі лікві¬дації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.
Національній державі притаманні такі особливості:
утворюється1 нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;
є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економіч¬ній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо;
поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).
Зародження і становлення української державності пройшло нелегкий шлях 2. Розвиток міжнародних про¬цесів та внутрішні обставини після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Волинського князівства на тривалий час пере¬рвали процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину етнічних земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Б. Хмельницького.
За умов українсько-польської війни та загрози з боку кримчаків новонароджена державність не змогла забезпечити сталість територіальних меж, перетворити їх на надійно захищені державні кордони. Щоб вижити, вона-змушена була укласти військово-політичний союз з Росією. Статті Переяславської угоди де-юре збері¬гали за Україною широкі автономні права. Однак де-факто царат ігнорував їх як такі, що не мали міцних міжнародно-правових гарантій і не грунтувалися на взаємних державних зобов'язаннях. Створивши Мало¬російську колегію, Петро І грубо порушив автономію України. Згодом Україна була позбавлена навіть за¬лишків державної самостійності і перетворилась на «малоросійську провінцію». Катерина II, ліквідувавши Запорозьку Січ, перевезла гетьманську символіку до Петербурга.
В цей період політична думка в Україні виношувала проекти про незалежний державний устрій. Так, Пилип Орлик, український гетьман в еміграції, розробив першу в Україні народну демократичну конституцію «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького».
16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності, складових частин і чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (геть¬ман, обмежений законом у своїх діях, генеральна стар¬шина і обрані представники від кожного полку, бо «самодержавіє Гетьманського уряду неприлично») і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Так були вироблені ще не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. Лише за таких умов, вважав П. Орлик, можливий національний і культур¬ний розвиток народу.
Третій поділ Польщі 1795 р. призвів до нового пере¬розподілу етнічних українських земель між двома імперіями — Австрійською і Російською. Проводячи адміністративні реформи, царський уряд дбав, щоб кор¬дони «малоросійських» адміністративних одиниць не збігалися з українськими етнічними -межами. Тому значна частина компактно розселених українців опи¬нилася за «малоросійськими» губерніями. Така ситуа¬ція, за задумами великодержавників, повинна назавжди стати на заваді відродженню української державності у її повних національних межах.
Державна доля України вирішувалась разом з про¬цесом розпаду великих світових імперій. Революційні події 1917р. активізували національно-визвольний рух українського народу. Керівництво ним взяла створена у березні того ж року Центральна Рада. У своїх чис-ленних працях ідеолог і керівник Центральної Ради М. С. Грушевський обгрунтував не тільки походження та історичний поступ українського народу до держав¬ної незалежності, а й адекватний цьому процесу дер-жавно-політичний устрій України. Як стверджує вче¬ний, держава незалежно від своїх характеристик — «се суверенний союз народу, який... задовольняє індивідуальні, національні і загальнолюдські со-лідарні інтереси в напрямі поступового розвою грома¬дянства»
Концепція М. С. Грушевського щодо процесу ста¬новлення державності України зовсім не схожа на ту, яку ми звикли бачити в підручниках з історії держави і права УРСР. Там викладалась досить стандартна схема: первіснообщинний лад; виникнення і розвиток феодалізму; наростання антифеодальної та визвольної боротьби; визвольна війна і возз'єднання України з Росією, початок розкладу феодалізму та зародження капіталістичних відносин; Україна в період .розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи, скасування кріпосного права і розвиток капіталізму і т. д.
М. С. Грушевський пропонує інший варіант. Для нього історія України складається з кількох етапів, або епох, а саме: «період, що передував утворенню Київ¬ської держави», «епоха державного життя», «литов¬сько-польська епоха, «козацька епоха», «занепад ко¬зацтва і українського життя», «українське відроджен¬ня» тощо Він доводить, що не Україна «вийшла» з Київської Русі, а навпаки, саме Київська Русь була державою українського народу.
З поваленням царату з'явилася реальна надія на створення Української республіки, яка «буде керува¬тися виключно волею самої української демократії і на ній лежатиме відповідальність за долю нашого народу і краю».
Після того як у жовтні 1917р. Тимчасовий уряд було повалено і до влади прийшли більшовики, Цент¬ральна Рада Третім універсалом від 20 листопада про¬голосила створення Української Народної Республіки, а також поширила компетенцію практично на всі етні¬чні українські землі, що входили до складу Російської імперії. Так було зроблено реальний крок до практи¬чного втілення ідеї першого президента УНР М, С. Гру-шевського еро утворення національної державності соборної України.
Розпад Австро-Угорщини сприяв подальшому .роз¬гортанню національно-визвольного руху на західно¬українських землях. У листопаді 1918 р. у Львові було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Кульмінацією демократичного державного відродження стала велика злука УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. Не-зважаючи на певну декларативність цього акту, він мав непересічне значення для державного становлення українського народу.
Нову сторінку в історії української національної державності було відкрито 16 липня 1990 p., коли Вер¬ховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У ній проголошувався державний суверенітет як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Україна, підкреслювалося далі, як суверенна національ¬на держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією права на самовизна¬чення. Вона, є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя, а державна влада в Рес¬публіці здійснюється за принципом розподілу її на зако¬нодавчу, виконавчу та судову.
24 серпня   1991 р. Верховна Рада прийняла «Акт проголошення незалежності України». В ньому урочи¬сто наголошувалось, що з моменту схвалення Акту утворюється незалежна держава —- Україна, її територія є неподільною і недоторканою. Нова Конституція України, концепцію якої у загальних рисах затвердила Верховна Рада, приведе до логічного правового завершення державотворчого процесу.
Право — один з найважливіших засобів здійснення державної влади. Природа державної організації
Суспільства   потребує, з одного боку, обов'язкового використання права як основного і вирішального засобу реалізації державно-владних велінь, а з другого — втілення державної влади в правову форму. Забезпечен-/ ня додержання норм права за допомогою відповід¬ного апарату — один з важливих каналів реалізації державної влади.
Необхідно пам'ятати, що який би шлях створення національної державності не обирав той або інший Народ, залишаються незмінними об'єктивні закономір¬ності державного розвитку людства; вони відбивають історію розвитку держав, зміни їх соціальної сутності, типів держав, видів державного правління, устрою, режиму тощо.
Перш за все зупинимося на понятті історичного типу держави. Тип держави — це система суттєвих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціально-змістовну сутність і соціальне призначення держави.
До основних причин зміни типів держави належать: розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин; зміна соціальної (зокрема, класової) структури суспільства; встановлення нового співвід¬ношення класових та інших соціальних сил; перехід державної влади до представників іншого класу (союзу класів) або соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави.
Будучи залежною насамперед від панівної чи керів¬ної групи  (класу)  у суспільстві, держава є відносно самостійним   утворенням.   Ознаками   такої   відносної •    самостійності держави е:
організаційна відокремленість держави від суспіль¬ства в цілому, будь-якої групи чи класу (зокрема, па¬нівного класу);
наявність власної внутрішньої будови (структури) і особливих, специфічних інтересів;
залежність не тільки від панівного класу, а й певною мірою від інших соціальних груп суспільства (зокрема, національних, етнічних спільностей);
залежність не лише від співвідношення класових та інших соціальних сил всередині країни, а й від зов¬нішньополітичних умов, подій;
необхідність   виконувати   не   тільки   суто   класові, групові, а й загальносоціальні функції.
Внаслідок цього можуть існувати держави так зва¬ного перехідного типу. Вони, як правило, виражають волю кількох класів (груп) або союзу класів.
Відомі такі історичні типи держави: рабовласниць¬кий, феодальний, буржуазний, перехідний від буржуаз¬ного до соціально-демократичного.
Крім зазначених типів держави, уже відомих істо¬рії людства, є підстави для прогнозування виникнення в майбутньому держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава буде організацією політичної влади трудящих-власни¬ків, що становлять більшість суспільства, яка забез¬печить реальне здійснення і захист основних прав люди¬ни, прав нації і народу на засадах свободи, справед¬ливості і солідарності.
Якісно, новому етапу всесвітньо-історичного розвит¬ку людства, його переходу до громадянського право¬вого суспільства соціальної демократії відповідає перехідний тип держави, орієнтованої на соціальну демократію.
У першій половині XX ст. у багатьох країнах роз¬почався поступовий перехід від традиційно буржуазного  суспільства “вільного”, монополістичного  капіталізму)   до  громадянського  правового суспільства соціальної демократії. Такому суспільству має відповідати правова держава, яка не може не бути державою соціальної демократії.
Соціальна демократія може існувати тільки у такому суспільстві, де ліквідоване відчуження працівників від засобів та результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, в якому всі трудящі є (тією чи іншою мірою) власниками або співвласниками засобів та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії — це післябуржуазне (постбуржуазне) сус¬пільство, а держава в такому суспільстві має бути державою трудящих-власників.
У сучасних умовах існує два основних різновиди держав перехідного періоду:
держави промислово-розвинутих країн соціально-орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму;
держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (зокрема, колишні ра¬дянські республіки та історично аналогічні їм дер¬жави).
Державою соціально-демократичної орієнтації слід визнати організацію політичної влади більшості насе¬лення, яка забезпечує необхідний консенсус усіх його частин, груп та перехід до створення умов, потрібних для реального і безперешкодного здійснення основних прав людини і прав націй, прогресу суспільства на засадах соціальної демократії.
Внутрішніми завданнями, або функціями,, .такої держави повинні стати у гуманітарній сфері —забез¬печення кожній людині належних умов життя на заса¬дах свободи, справедливості і солідарності; в економі¬чній сфері — сприяння формуванню соціально-орієн¬тованої ефективної ринкової економіки; у політичній сфері — створення умов для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до вільного волевиявлення більшості народу в умовах. вільної діяльності різноманітних громад¬ських об'єднань. Відповідно до сфер діяльності функ¬ціями держави є:
гуманістична (забезпечення і охорона, захист основних прав людини);
екологічна (охорона природного середовища);
соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення);
культурно-виховна (освіта, виховання, підтримка культури, обгрунтування і пропаганда існуючого соціального устрою тощо);
господарсько-стимулююча (створення умов для роз¬витку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва);
господарсько-організаторська (програмування й організація виробництва на державних підприєм¬ствах, розпорядження об'єктами державної влас¬ності) ;
науково-організаторська (організація і стимулю¬вання наукових досліджень);
створення демократичних умов, інститутів для віль¬ного виявлення і врахування інтересів різних соціаль¬них груп суспільства, зокрема для діяльності різноманіт¬них політичних партій та інших громадських об'єднань •{«демократизаторська» функція);
забезпечення умов для збереження і розвитку наці¬ональної самобутності народів, що проживають на території держави (національно-забезпечувальна функ¬ція);
охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку (охоронна функція).
Серед зовнішніх функцій держав соціально-демократнчної орієнтації виділяються такі:
участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини; -
допомога населенню інших країн (у випадку сти¬хійного лиха, кризових ситуацій тощо);
участь у захисті природного середовища;
участь у міжнародному культурному співробіт¬ництві;
участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції вироб¬ництва і «праці;
участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, використання Світового -океану, досліджень і освоєння космосу тощо.);
організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних відносин на основі загальновизнаних прий-1 міжнародного права;
оборона  країни  від зовнішнього  нападу,  анексії;
участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети;
участь  у  боротьбі  з   порушеннями   міжнародного правопорядку  (у тому числі використання військових засобів).
Схожість, аналогічність або збіг основних функцій ox (проте не всіх) існуючих нині держав свід¬чать про зближення їхньої соціальної сутності і про втілення у сучасні міжнародні відносини нового політико-правового мислення, про посилення взаємозалеж¬ності і взаємозв'язку всіх країн, про об"єктивно зумов¬лену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні серйозних глобальних проблем. Так людство поступово здійснює поворот до цивілізації нового типу.
Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утво¬рення, має бути певним чином організована, побудо¬вана, сформована, так само і здійснювати владу вона повинна певними способами, методами. До них перш за все належить форма держави як спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади, її елемен¬тами є: державне правління (спосіб організації вищої державної влади) державний устрій (спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між нею та цими частинами державний режим (спо¬сіб здійснення державної влади певними методами і способами).
Історично склалися дві форми:
монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок;
республіка, коли вища державна влада здій¬снюється виборним колегіальним органом, який оби¬рається населенням (або його частиною) на певний строк.
У сучасних державах є такі форми правління: президентська республіка, де глава держави (президент) одноосібне або з наступним схваленням верх¬ньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам (наприклад США, Аргентина, Іран, Швейцарія)
напівпрезидентська республіка, де глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насам¬перед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом наприклад, Україна, Фінляндія, Франція);
парламентська республіка, де глава держави (пре¬зидент) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Він формується виключно парламентом і під¬звітний лише йому (Італія, ФРН);
парламентська монархія, де глава держави (мо¬нарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду. Уряд формується виключно парламентом і під¬звітний лише йому (Англія, Швеція, Японія);
дуалістична монархія, де глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.
До основних видів державного устрою належать:
проста (унітарна) держава, де частини її не мають 1 свого суверенітету, всіх ознак державності. Деякі унітарні держави (наприклад, Іспанія, Італія, Португалія, І Україна) включають автономні утворення;
складна держава, де частини її мають суверенітет, усі ознаки державності. Складні держави поділяються на федерації — союзні держави і конфедерації — об'єд¬нання, союзи держав, що створюються для виконання певних завдань.
Основні види державного режиму:
демократичний — державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини; забезпечуються легальні можливості вільного волевиявлення і враху¬вання інтересів усіх груп населення через демокра-тичні інститути (вибори, референдуми), вільно діють різноманітні громадянські об'єднання, які представ¬ляють ці інтереси і впливають на вироблення і здій¬снення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, де¬мократично-консервативний, демократично-радикаль¬ний;
тоталітарний — державна влада здійснюється шля¬хом обмеження або порушення основних прав людини; скорочення або недопущення, усунення легальних мож¬ливостей для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема, через діяльність гро¬мадських організацій, об'єднань, які їх представляють); зосередження неконтрольовадої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії) або однієї особи. Останній різновид тоталітаризму має назву «автократія» або «вождизм». Тоталітаризм існував у вигляді таких державних режимів, як расистський, фашистський, військово-диктаторський.
У другій половині 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається посту¬повий, хоча й не завжди послідовний перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного.


ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ
Будь-яку проблему політології, а особливу сферу практично-політичних відносин, необхідно розглядати крізь єдність думки та поведінки політичних суб’єктів.
Однак щоб була думка, потрібні воля та бажання. Людська воля, збагачена здатністю мислити свідомо, втілюється у критичних діях людини, соціальних спіль¬ностей. Розрив між думкою і дією проявляється в абстрактному теоретизуванні, коли думка відривається від дії, та безглуздому експериментуванні, коли дія .відривається від думки. Подолання цього розриву ба¬зується на принципі єдності думки і дії як головного у сутності людини. Реалізація на практиці даного принципу передбачає відносний поділ його на складові елементи, пізнання останніх, тдо є механізмом ефектив¬ного творення та відтворення людини, соціальних спільностей людей у всіх сферах суспільного та інди-відуального життя.
Розгляду духовних та діяльнісних основ політичних суб'єктів присвячено ряд лекцій з політології. Вони охоплюють собою політико-духовні компоненти полі¬тичних відносин суспільства, які є характерними для соціальних спільностей, органічно притаманні їм і ді¬стають втілення у практичній діяльності. Поза знанням і пізнанням політико-духовних цінностей, інтересів, по¬літичної свідомості ефективна практична політика не¬можлива. За підрахунками західних спеціалістів, до 2000 р. в передових індустріальних державах вартість інтелекту (знань, ініціативи, підприємливості) стано¬витиме 90—95 % усієї вартості вироблюваної продук¬ції. Це яскраво свідчить про значимість інтелектуаль¬ного потенціалу суспільства, його вирішальну роль у прогресі, механізмі функціонування й розвитку людських спільностей. Зрозуміло, це стосується і по¬літики.
Усвідомлення людьми суспільних відносин, свого місця й ролі в них, інтеграція у духовній сфері діста¬ють втілення у поняттях суспільної та індивідуальної свідомості. Суспільна свідомість — це колективний ро¬зум народу, його духовний стан і цінність, цілісність .духовного життя, що визначається суспільним буттям.
За глибиною відображення дійсності у суспільній свідомості вирізняють буденну і теоретичну свідомість;
способом відображення — суспільну психологію та Ідеологію; за предметом, відображення — специфічні форми суспільної свідомості. Усі ці складові суспільної свідомості взаємопов'язані та взаємозумовлені. І якщо одна з них абсолютизується, розглядається у відриві від іншої, то на практиці це перетворюється на догматизм, антиісторизм, авторитаризм суб'єкта соціального мислення, а головне — внаслідок цього суспільна сві¬домість як цілісність духовного буття відображає систе¬му реальних суспільних відносин неадекватно, суб'єк¬тивно, однобічно.
Так було в умовах нелегітимної політичної влади, коли суб'єкти, що були при владі, оголошували сус¬пільну свідомість та її форми найвищими цінностями духовності народу, хоча вони такими не були. Тому суспільна свідомість не могла бути мобілізуючою, ор¬ганізуючою та. перетворюючою силою. Суспільні ідеї, цінності та практика розривалися. Відносний поділ свідомості і буття ставав абсолютним. Суспільне життя міфологізувалося, а мова верховних політиків підміняла мову науки. Субстанція свідомості — свобода розпо¬ряджатися розумовими здібностями, знаряддями інте¬лектуальної діяльності відокремлювалася від свого носія — людини.
Якщо атрибути свідомості та її основа — свобода — загнані у простір, де .нагромаджувалася величезна маса відходів виробництва думки й мови, а буття не сприяє вираженню їх, то тут наявна утопічна суспільна й індивідуальна свідомість, відрив їх від дійсності, при¬чому такий стан свідомості консервується та наса¬джується методами адміністрування, насильства, брех¬ні. Влада, яка визначає, що повинен знати народ і лю¬дина, є владою фіктивною. М. Бердяев відзначав, що .для повалення фіктивної влади потрібна свобода слова. В атмосфері несвободи процвітають пусті слова, і вони незаперечні.
Відновлення смислу слова, правдивого, реального   й повновладного вживання слів веде до такого стану свідомості, коли суспільство не переодягатиметься у бодай найрадикальніші костюми, а справді переродиться змінить свою тканину. Влада слів є владою зовнішнього.  А ми повинні повернутися до внутрішнього. Все життя має визначатися зсередини, а не ззовні, з глибини волі, а не з поверхового середовища .
Невільна, рабська свідомість формує настанови псевдо колективізму, псевдо активності народу, окремої людини; призводить до панування у свідомості стійких догматичних стереотипів. Про них М. К. Мамардашвілі писав, що це «по-перше, ніколи окремо... але завжди разом. І по-друге: ніколи не сьогодні, а завжди лише завтра»
Відображення у монопольно-ідеологізованій суспіль¬ній свідомості лише того, що народу визначене верховною політичною владою у його масовому, нібито загально¬народному інтересі, який заперечує інтерес окремої людини, «годування» майбутнім «чудовим» раєм при¬звело радянське суспільство до істотних деформацій суспільної та індивідуальної свідомості. Соціологи відзначають такі її особливості: соціальний песимізм; фрустрація (омана, марне очікування), що проявляє¬ться у невпевненості у майбутньому, стомленості на¬роду; підозрілість та агресивність; глибокий ціннісно-моральний вакуум, що виник внаслідок втрати віри у колишні духовні цінності; повернення до релігійно-моральних цінностей, піднесення авторитету конфесій; патерналізм та егалітаризм, які беруть початок в общин¬ній свідомості, та ін. Приблизно половина населення не вірила жодній політичній силі.
Слід відзначити, що ці тенденції є панівними у роз¬витку суспільної та індивідуальної свідомості у респуб¬ліках колишнього СРСР. У політичній свідомості вони виявляються ще виразніше. Це пояснюється тим, що політична свідомість зазнає великих і непередбачених змін більшою мірою, ніж інші форми суспільної свідо¬мості, і відображає факт надмірної політизації всіх структур суспільного життя. Політизація суспільної свідомості виявилася у розбіжностях і суперечностях інтересів багатьох територіальних, національних, про¬фесійних, вікових та інших соціальних прошарків і груп населення, можливостях і здатності вираження їх у су¬спільних, державних та інших відносинах.
Політичну свідомість розуміють абстрактно догматично, в ній фіксується факт відображення класових інтересів, а це невірно щодо декласованості й маргіналь-ності суспільства, його соціальних прошарків і груп. Так, у короткому політичному словнику відзначається: «Політична свідомість — усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, класами, спільностями). Виступає як сукупність відповідних знань та оцінок. Політична свідомість завжди має суто класовий характер, оскільки являє собою специфічну форму вираження політичних інтересів класу, що зумов¬лені в кінцевому підсумку тим місцем, яке даний клас займає у системі суспільного виробництва» . Це колиш¬ній, традиційний класовий підхід до визначення політич¬них понять, який не відображає реальностей політич¬ного життя, а тому вдається до посилань на інші поняття (у даному випадку — політики) або до беззмістовних суджень типу «сукупність відповідних знань і оцінок», а яких конкретно відповідних знань і оцінок у сукуп¬ності їх — не зрозуміло. До того ж політична свідо¬мість не Відображає безпосередньо суспільне вироб¬ництво, а опосередкована неоднорідною соціальною структурою суспільства, політичними відносинами. По¬дібні дефініції, особливо у словнику, розрахованому «на найширше коло читачів», викликають заперечення, адже не дають змоги з'ясувати суть політичних понять, нечітко їх формулюють,
У визначеннях політичної свідомості, що містяться У монографіях, статтях учених, більше ясності, але 1 в них не обійшлося без ортодоксальних моментів, подекуди поза увагою залишається суть політичних реальностей, охоплених даним поняттям. Так, Р. Яновський писав: «Політична свідомість являє собою сукуп¬ність поглядів та настанов, що виражають ставлення тієї чи іншої соціальної групи або окремої людини до інших суспільних груп, класів, націй, суспільного ладу і процесів, що в них відбуваються, до історичного укла¬ду й способу життя, політичних партій, соціальних цін¬ностей, традицій і норм»4.
У даному визначенні політична свідомість право¬мірно розглядається  як відображення  відносин  між суб'єктами, що зумовлюється  характером суспільних процесів,   ставленням   до   них  та   інших   організацій і змістовних суспільних, політичних регулятивів і цін¬ностей. Однак поза увагою залишається головне у політиці — проблема влади та її відображення у політич¬ній свідомості, вираження в ній політичних інтересів суб'єктів.
Якщо у понятті не фіксується сутнісний, субстанційний критерій того чи іншого явища, у даному випад¬ку політичної влади, то воно втрачає зміст. Це саме стосується і того випадку, коли поняття означає відо-бражувані явища та процеси у загальному вигляді, що може бути застосовано до інших понять (суспільний лад та процеси, що відбуваються в ньому; історично сформований уклад і спосіб життя; соціальні цінності,
традиції та норми).
Оскільки головне у політичному житті, політичних відносинах — проблема політичної влади та її функціо¬нування,  розвиток  політичних  Інтересів  суб'єктів,  їх ставлення до політичної системи, її інститутів, то політична свідомість повинна, відображати ці реальності.  Тому  політична свідомість — це сукупність  поглядів, оцінок,  настанов,  що відображають  політико-владні  відносини та політичні інтереси суб'єктів.
Сукупність знань політичної свідомості складається "А пізнання політико-владних відносин кожного з їх ; видів: представницької (законодавчої), виконавчої, су¬дової, а також із сукупності політичних інтересів суб'єк¬тів, знання, цінності яких втілюються у наявності чи становленні колективної волі, спрямованої на здійс¬нення функцій управління і самоврядування, народовладдя. Ці функції відбивають суспільно-політичні уст¬ремління, завдання і цілі. З багатоманітності видів політичних відносин випливає різноманітність видів політичної свідомості, які безпосередньо чи опосеред¬ковано фіксують відповідний обсяг та рівень субординаційних або координаційних взаємозв'язків між суб'¬єктами політики у духовній сфері, що виходять на полі¬тичну владу. Політична влада — це інтегруюча вісь політичної свідомості суб'єктів.
Будь-який   вид  політичної   свідомості   зумовлений об'єктивними   інтересами   соціальних   спільностей   та характером їхніх взаємовідносин. Водночас види політичної свідомості зумовлені особливостями соціальних, професійних, вікових та інших параметрів суб'єктів.
Кожний .з цих параметрів не є  абсолютним  і якщо він однобічно перебільшується, то це призводить до конфронтації суб'єктів. Виражаючи й захищаючи свої   інтереси, взаємодіючи з іншими суб'єктами, окремий політичний суб'єкт і всі вони фіксують у свідомості ставлення не лише до «свого» виду політичних, відносин, влади виду влади, а й до загальної політичної влади, що в цілому становить інтегруючу основу цілісності політичної свідомості.
У  політичній  діяльності люди  завжди керуються знаннями, концепціями, програмами, настроями, почут¬тями, тобто політичною свідомістю. Політична свідомість як найважливіший духовний фактор політичної діяльності — це єдність теоретичного й буденного рівнів відомості суб'єктів, що робить можливим і необхідним врахування їхніх інтересів, узагальнення їх у політичні форми, теорії, вироблення шляхів і засобів реалізації їх. Політична свідомість у такий спосіб виступає показником усвідомлення людьми цілей політичного розвитку» механізмів їх здійснення і водночас фактором розвитку політичного   життя,   політичної   системи   суспільства, а інтегруюча-роль політичної свідомості у суспільстві забезпечується її функціями, які становлять суперечливу єдність політико-психологічного,  політико-екологічного  та  діяльнісно-практичного  компонентів структури політичної свідомості.
Саме, структурованість  політичної  свідомості  дає , змогу чітко виділити-функціональний критерій її су¬спільного та індивідуального призначення. Інші підходи по визначення функцій політичної свідомості, як правило, засновані на різних критеріях. Як наслідок єдине, цілісне духовне утворення розчленовується або, навпа¬ки, постає цілісним, але в будь-якому випадку губиться основа функціональної визначеності політичної свідо¬мості.
Виділяючи психологічну, ідеологічну та діяльнісну функції політичної свідомості як відносно самостійні, але такі, що взаємно проникають одна в одну і лише у своїй цілісності формують «обличчя» політичної свідо¬мості, вважаємо, що не ідеологічна функція є провід¬ною, а практично-діяльнісна. Політична свідомість ви¬никає і функціонує у процесі практично-діяльнісного засвоєння людьми, соціальними спільностями політич¬ного буття. Діяльність є основою політичної свідомості, надає їй певності та загальнозначущого політичного смислу.
Політичні відносини та політика в цілому — це в ос¬нові своїй, практична галузь діяльності суб'єктів, де духовні компоненти присутні у знятому вигляді. У сучас¬них умовах ідеологічний компонент практично-політичної діяльності не може бути провідним. За плю¬ралізму ідеологій та масово-психологічної діяльності населення не керується чіткою настановою політичне невизначених цінностей, а об'єднується навколо іміджу, програми діяльності лідера, в якій присутні ідеоло¬гічні компоненти різного змісту, що є характерним для перехідних етапів суспільного та політичного роз¬витку.
Ірраціональність та швидка зміна настроїв мас, як відображення складності й невизначеності життєвих орієнтацій, призводить до нестабільності ідеологічної компоненти політичної свідомості. Ситуація усклад¬нюється розривом між політичними цілями і настано¬вами, цінностями, орієнтаціями людей. Десятиліттями пропаговані райдужні політичні перспективи ідеологічно забезпечувалися жорсткою, централізовано-бюрократичною державно-партійною номенклатурою. Люди звикли покладатися на керівництво партії і держави. Сформувався стереотип пасивно вичікувального, спо¬живацького способу життя, зрівнялівки, особистої без¬порадності, безвідповідальності та у цілому «колектив¬ного несвідомого», тип колективів з нерозчленованою свідомістю.
За тоталітарної політичної свідомості, відчуження людей від влади ця свідомість підтримувала віру народу непогрішність верхів, мудрість вождів, що вислов¬люють, мовляв, народні інтереси. Політичний ринок наповнювався ритуальним словоблуддям, коли мова політики відбивала міфи й утопії. Тому політична термі¬нологія не мала нічого спільного з політичним смислом, мовою політичної науки, практикою політичного буття. Реалізація, прикрашення дійсності із постійними дог¬матичними настановами, стереотипами були зручним інструментом консервації рабської, слухняної свідомо¬сті мас та звеличення «мудрих» промов верховних правителів, що заміняли голос народу, громадську думку.
Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільностей, осіб до політичних програм, дій політичних суб'єктів, політич¬них лідерів. Це один з дійових каналів демократичної політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути Інтереси мас і розгорнути діяльність з метою здійснення їх.
Відчуження демократії від влади упродовж трива¬лого часу відбувалося шляхом перекручення громад¬ської думки, неадекватного її вираження. Вузько-групові, келейні інтереси тих, хто тримав владу, не підда¬валися соціальній експертизі на людяність. Монополь¬ність суджень бюрократизованої управлінської еліти відчужувала різноманітність думок людей. В основі плюралізму лежить незбіг інтересів соціальних спіль¬ностей, але він не заперечує спільних інтересів суспіль¬ства і держави.
Врахування громадської думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб'єктів. Однак говорити про її дієвість, компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, форма вира¬ження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.
Однією з поширених соціальних суперечностей є під¬хід до громадської думки як до панацеї «демократичного», «наукового» вирішення багатьох проблем. Такий підхід склався в умовах адміністративно-командної, бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним, поверховим, утопічним. Він за-безпечується відповідним кадровим потенціалом. Вчені «від соціології» заповнюють політичні структури. Зараз престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів по вивченню громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою методологією та методикою озброєні соціологи — «новатори   тa   прогресисти».   Вважають, якщо громадська думка є специфічним станом суспіль¬ної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і полі¬тичного життя, то пізнання його, вироблення практич¬них рекомендацій є саме по собі благом, яке слід під¬тримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких основах базується вивчення  громадської думки. Со¬ціологічна наука видасть бажаний результат, який зде¬більшого ніким не використовується. Отже, створюва¬лася і створюється видимість демократичних процедур дослідження, застосування їх результатів, що в умо¬вах   антидемократизму,   авторитарності  думки . керів¬ництва, низької демократичної культури мас е про¬фанацією.
Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має базуватися на все¬мірному розвитку демократичних інститутів, що дають змогу подолати бюрократичні перекручення, косність, підміну волі народу адмініструванням, на можли¬востях широкого використання і розвитку демократич¬них відносин для безпосередньої участі людей у по¬літичних процесах та управлінні ними. У такий спо¬сіб можливе досягнення належного рівня громадської думки.
Нині суть проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як фактора демократизації політич¬них процесів, а й у дослідженні обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, факторів, що зу¬мовлюють її істинність, адже громадській думці пере¬дують суспільні настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ їх необхідний, оскільки дає  інформацію  щодо  суб'єктів   громадської   думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета обговорення. У будь-якому випадку суперечність між змістом громадської думки й обставинами, що зумови¬ли її, повинна розв'язуватися демократичними метода¬ми, в  основі  яких лежить  високий рівень культури людей.   Цьому   сприяють   розширення   самостійності соціальних спільностей у розв'язанні поточних політичних проблем, впровадження у практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад в управлін¬ні та інші заходи.
Даний процес перебуває у стадії становлення. Ще не відпрацьовані механізми реалізації демократичних відносин, що позначається на компетентності та ефек¬тивності громадської думки. Ступінь участі громадської думки у процесах управління на рівні відображення її у політичній теорії може бути представлений у двох положеннях: «По-перше, повноті вираження цієї думки, публічній (відкритій) представленості всіх її секторів і підрозділів з використанням усіх наявних в суспільстві каналів; по-друге, гарантованому включенні громад¬ськості у механізм влади, в процеси підготовки, прийнят¬тя і реалізації рішень»
Ці моменти детерміновані станом демократичних відносин, культури суб'єктів у державних та громад¬ських інститутах суспільства. Суб'єкт суджень, думок живе не автономно, спілкуючись у процесі своєї діяль-ності з іншими людьми, соціальними спільностями, він зазнає впливу на свою свідомість. Суттєвою ознакою будь-яких змін є їхній аксіологічний (оціночний) ха¬рактер, що залежить від багатьох факторів: загальної та професійної культури, політичної і соціальної ролі суб'єкта, його функцій тощо. Залежно від цього індивід висловлює свою думку, яка багато в чому визначається розвиненістю колективного розуму, обставинами, в яких формувалася думка. Знання обставин, врахування рухомості, мінливості суджень людей, вибір реальних інтересів пізнання, механізмів здійснення — важливі складові вивчення громадської думки та управління нею.
Якщо громадська думка формується на основі спіль¬ної зацікавленості людей у конкретних політичних пи¬таннях, то процес становлення й використання інтересів тих соціальних груп, осіб як фундамент компе¬тентності громадської думки набуває особливого зна-чення. Не тільки громадську думку необхідно активно, систематично використовувати. Потребує адекватного регулювання й процес становлення та зміни інтересів людей як стимул їхньої діяльності.
В основі думок людини лежить синтез реальності та інтересів. Інтереси такою ж мірою суб'єктивні й бага¬томанітні, якою е індивідуальними, своєрідними окремі особи. Індивідуальні оцінки людей з політичних питань, що становлять загальний інтерес, відображуються у суспільній думці.
Вираження загального інтересу значною мірою зале¬жить від життєвої позиції індивідів, їх заінтересованого ставлення до політичних процесів, бачення у політичних проблемах змісту власних інтересів. Якщо індивідуаль¬ні інтереси не дістають відображення у загальних, то зміст громадської думки буде формальним, парадним, неправдивим. Зміст громадської думки, її компетент¬ність залежать від того, наскільки в ній відображені загальні інтереси як перетворена, знята форма інди-відуальних інтересів.
Політика як галузь узгодження і реалізації інтересів передбачає насамперед усвідомлення їх суб'єктами. Діалектика суспільних та індивідуальних інтересів, здійснення їх механізмами демократії передбачає, щоб корисна для суспільства діяльність перебувала під впливом насамперед включення людини в суспільні відносини на основі правильного розуміння своїх інте¬ресів, які лише у кінцевому підсумку визначаються інте¬ресами колективу, спільності. Водночас зростання активності особи в усіх сферах політичної діяльності залежить від того, наскільки колектив рахується з інди¬відуальною думкою, наскільки демократичними є від¬носини у соціально-політичному середовищі.
Демократичні відносини у політичних структурах суспільства сприяють цілеспрямованому формуванню у особи пріоритету суспільних інтересів, їх гармонійно¬му поєднанню з індивідуальними інтересами. Фунда¬ментом цього процесу є рівні конституційні права й обов'язки особи, оплата за працею залежно від її кіль¬кості та якості, відсутність дискримінації за національ¬ними, расовими, політичними, партійними та іншими ознаками.
Усвідомлення діалектики суспільних та індивідуаль¬них інтересів та реалізація його на практиці є критерієм правильного розуміння особою свого місця і ролі у си¬стемі політичних відносин. Це знання позначається на формуванні громадської думки і становленні демокра¬тичної культури, розв'язанні колективних завдань. Вони розглядаються нею не як поза особою існуючі, а як її власна справа, умова і засіб самовираження і самоствердження В суспільстві. У менталітеті окремої особи відбувається поступове домінування «Я» над «ми».
Індивідуальні інтереси нездійсненні без зв'язку з ко¬лективними політичними проблемами. Збіг політичних тa індивідуальних інтересів по суті не означає, що всі інтереси (суспільні, політичні, особисті) завжди і за всіх обставин співпадають. Між ними існують суперечності, їх і фіксує громадська думка.
Якщо суперечності не виявляються і не розв'язують¬ся, то політична свідомість, що відображується у формі громадської думки, стає деміургом політичної реаль¬ності. Це є характерним для тоталітаризму й автори¬таризму. Політична свідомість є водночас передумовою формування політичної реальності. Якщо в ній жорстко задається незмінна колективна свідомість, що запе¬речує індивідуальну, то це є показником тотальної духовності, точніше бездуховності можновладців. Внаслідок цього індивідуальна свідомість втрачає своє призначення, а людина вилучається з політичного процесу.
Якщо громадська Думка враховуєтеся постійно і пла¬номірно, то вона стає своєрідним «дзеркалом» супе¬речностей, інтересів різних соціальних груп, прошарків, осіб, дає можливість виявляти їх, узагальнити й розро¬бити програму управління політичною діяльністю лю¬дей. Епізодичні дослідження громадської думки не дають динаміки зміни інтересів, передбачити напрямок розвитку політичних процесів за' допомогою їх не вдається. Необхідна чітка програма: послідовного ці-леспрямованого аналізу всіх процесів політичного жит¬ія суспільства, де громадській думці слід надати статус Основного регулятива в діалектиці інтересів груп і осіб, механізмі демократизації соціально-політичної обста¬новки. Для реалізації цього завдання слід подолати чимало організаційних, змістовних та інших перешкод. Необхідно докорінно змінити ставлення до громад¬ської думки у структурах влади, довести на прак¬тиці, що громадська думка—. не «бідний родич», не «прохач зі сторони», а повноправний і повновладний суб'єкт управлінської діяльності, не «контрагент», а справжній союзник, не перешкода у роботі, а навпаки, найважливіший фактор і механізм піднесення її ефективності. Зміна ставлення до громадської думки, ста¬новлення демократичних відносин і культури мас — умови якісного перетворення політичної свідомості суб'єктів.
Завдяки   динаміці   політичних   процесів   поступово руйнуються стереотипи рабської, слухняної свідомості людей, розкріпачуються їхня воля й здібності до свідо¬мих політичних дій. Елементи демократизації і гласності спонукають окремі соціальні  прошарки  до  переходу від емоційно-чуттєвого до раціонально-змістовного піз¬нання   політичної   діяльності,   підвищення   політичної свідомості.   Зараз   не   завжди   спрацьовує   механізм бездумного    виконання    і    схвалення    рішень,    що приймаються у верхах. Водночас верхи усвідомлюють, що  у  кращому   випадку   вони   можуть  лише   пору¬шити  питання  зміни  політичної  влади,  її  структур, але  реалізувати  її  без  залучення   мас   на  свій  бік вони не в змозі. За умови врахування громадської думки верхами низи посилюють увагу до політики, її форм, методів і засобів реалізації, включаються у політич¬ний процес. Відбувається поступове зрушення у на¬прямку    професіоналізації     політиків,    усуваються негативні настанови і стереотипи в політичній свідо¬мості.
Однак позитивні моменти не слід переоцінювати. Як свідчать дослідження, дедалі чіткішою стає межа між політизованим шаром свідомості і екзистенціальним, тобто безпосередньо пов'язаним з долею окремої люди¬ни. Чим глибше проникає політика у цей життєвий шар, тим невпевненіше почуває себе людина "у перехід¬ний час”.
Подолання труднощів політичного і суспільного буття, роздвоєності свідомості людей потребує мо¬більних ефективних програм діяльності, які б реаль¬но забезпечили усунення дефіциту всього життєво .необхідного, дали можливість внести у політичну свідомість мас соціально-гуманістичні цінності й орієн¬тири.
Політична свідомість різних суб'єктів є відображен¬ням рухомих політичних відносин. Лише у цьому випадку вона набуває дійсного змісту й форми ви¬раження, стає механізмом ефективних практично-політичних заходів. Особлива роль у цьому відводиться політичній ідеології.


ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ
Нинішній  період  суспільного  розвитку  характеризується розкріпаченням духовних потенцій людини, соціальних груп і прошарків. Вони можуть вільно, відкрито висловлювати свої думки, судження, впроваджувати їх у життя. Плюралізм, розмаїття ідей, оцінок, настанов і ціннісних орієнтацій дедалі більше впроваджуються "у політичне життя на всіх його рівнях. Звести їх у єдину систему навіть на  рівні середовища безпосереднього :буття людини дуже складно через їхню чисельність, неоднозначність, суперечливість, адже далеко не просто виявити точки зіткнення духовних інтересів людей, що доводять істинність своїх поглядів  і здебільшого  не визнають думки опонентів. Суспільна та індивідуальна свідомість не лише свідомо розриваються, а й протиставляються. Водночас всередині кожної з них є серйоз¬ні суперечності, які охоплюють ідеологічні та психоло¬гічні компоненти.
Якщо «психологічний фактор» вийшов на перший план, то ідеологічному не пощастило. Вийшли у світ і статті з гучними назвами: «Чи потрібна нам ідеологія?», «Яка ідеологія нам потрібна?» та ін. Деякі політичні лідери доводять необхідність відмови від будь-яких ідеологій, пропагують тезу про деідеологізацію.
Проблем в ідеологічному просторі чимало, і їх дедалі більше після кожної чергової політичної кризи. У цих |;умовах важливо звернути увагу на деякі проблеми політичної ідеології.
Відомо, що від надмірного вживання слів у нега¬тивному чи позитивному смислі вони не стають ясніши¬ми, зрозумілішими, швидше навпаки: із змісту поняття вихолощується .його сутність. Воно або стає цілком «ясним», або .зазнає критики, а подекуди заперечується зовсім. Метод заперечення без серйозної спроби розібра¬тися у предметі поняття, його змісті властивий багатьом Людям, якщо об'єкт критики став масовою формою вияву невдоволення. Як свідчить практика, така доля спіткала багато понять політології, одним з них стало поняття «ідеологія».
Слід зазначити, що для такого ставлення до ідеоло¬гічних цінностей е певні підстави. Якщо у понятті ді¬стають відображення цінності, настанови, погляди, норми, відірвані від життя, більше того, протиставлені йому, значною мірою догматизовані, то цілком зрозумі-лим стає відчуження народу від цих ідеологічних імперативів. Останні не виникають на голому місці, а є наслідком негативного ставлення до них людей протягом багатьох десятиліть, зневіри у надуманих, брехливих постулатах, що пропагувалися та укорінюва¬лись у свідомість усіма можливими, у тому числі на¬сильницькими методами і засобами, цілеспрямованими компаніями. Так сталося і з комуністичною ідеологією При цьому масова свідомість не шукає І не пояснює причин негативного ставлення до комуністичної Ідеоло¬гії, а заперечує її.
Ідеологія — це вчення про ідеї, системне вираження ідей, що відображають суспільне життя, інтереси різних соціальних спільностей. Словники, як правило, тлума¬чать ідеологію як систему поглядів на природу, суспіль¬ство, особу, цінності, цілі і способи досягнення їх, зумовлених насамперед виробничими відносинами су¬спільства. Оскільки вважали, що ідеологія як система поглядів, цінностей і норм вірно відображає об'єктивну реальність, то вона відносилась до істинно наукового знання. Ідеологія і наука, насамперед суспільна, ототожнювалися у теорії, а на практиці широко вико¬ристовувався термін «наукова ідеологія», під якою розу¬мілася комуністична ідеологія у її «єдино вірному», монопольному існуванні і прояві.
Однак наука у своїй основі має різні методи піз¬нання дійсності, за допомогою яких вона здатна перепровіряти свої результати. Ідеологія не має таких методів, тому її носії часто оперують ритуально-догматичними духовними стереотипами, перевірка яких на «істинність» у кращому випадку, здійснюється здоровим глуздом,   корпоративними   інтересами   суб'єктів.   Цей зручний для людини спосіб існування позбавляє її від-повідальності за будь-які дії через посилання на ідеоло¬гічні постулати. Це пояснюється тим, що більшість лю¬дей, часто  несвідомо,  хапаються  за  ідеологію  як за рятівний аргумент дій або бездіяльності лише тому, що вони нерозвинені як особистості, не здатні мислити, не мають своїх сталих переконань, які давали б їм змогу захищати свою позицію у будь-якій ситуації. Як влучно зауважив письменник Ф. Іскандер, «ідеологізована людина віддає ідеології таємницю свого життя, • свою справжню цінність, свою моральну свободу, свою особистість»
Людина перестає бути особистістю настільки, наскільки вона ідеологізована, і чим ближча вона до верхівки влади, тим важче виявити гнучкість і вчасно відмінити неправильне рішення. Ідеологічна міфологія нівечить людей різного соціального середовища, профе¬сій. Селянство складніше піддається ідеологізації, тому воно було піддане нищівному розгрому. Інтелігенцій, здебільшого слухняна щодо ідеологічного диктату, вті¬шала народ політичними анекдотами, а народ навчив інтелігенцію пити, не заїдаючи. Ф. Іскандер, безумовно, зробив слушний висновок про те, що ідеологія створила культ людини динамічної, яка, не вагаючись, готова виконувати будь-яке завдання начальства.
Не випадково після спроби державного перевороту (19—21 серпня 1991 р.) багато «прихильників» комуні¬стичної ідеології пояснювали свою діяльність або бездіяльність бюрократичними посиланнями на вказівки,   накази, укази, але більшість із них навіть не намагалися знайти причини поведінки у самих собі.
t Політична криза ще раз довела, що політичні керівники догматичного гатунку свідомо не були прихильниками комуністичної ідеології, а розглядали її лише як ритуальний духовний витвір, звід положень, поглядів, що не увійшли у структуру індивідуальної свідомості та діяльності. Користуватися «науковою ідеологією» було даниною моді, методом присягання на вірність, в ре¬зультаті чого можна було спокійно і пристойно існувати, просуватися по службі, робити кар'єру. Двомисленню сприяла і сама «наукова ідеологія». Вислів «наукова ідеологія» походить з тих брехливих специфічних утво¬рень, які проникають у нашу лексику і відображають, двомислення тобто у результаті негідної ідеологічної практики народжується щось непоєднуване, ми оточені алогізмами і не можемо позбутися їх.
"Ще категоричніше висловився О. Зинов'єв у «Зияющих высотах»: «Ідеології принципово не розрізняються з точки зору ступеня науковості у розумінні природи і суспільства. Наукова ідеологія — це така ж безглуздість, як, наприклад, наукове мистецтво». Однак ідеоло¬гія апелює до розуму, тому вона неминуче бере свій зміст з науки. Зараз головне — реабілітувати здоровий глузд як базу ідеології.
Чи не випливає з усього зазначеного вище непотріб¬ність ідеології? Ні, не випливає. Йдеться, по-перше, про те, щоб відмовитися від вживання поняття «наукова ідеологія», оскільки воно не має чіткого смислу. По-друге, зміст ідеологій може бути різним, але це не аргумент для повної відмови від самого поняття «ідеологія». Адже будь-який суб'єкт, що логічно мислить, має систему поглядів,  ідеалів,  входить  до  соціальної   спільності, існування якої неможливе без певної системи цінностей. І якщо той чи інший політик виступає за права людини, за економіку з приматом приватної власності, за право¬ву державу без будь-якої ідеології, то він таким чином висловлює свою власну систему поглядів, тобто ідеоло¬гію. По-третє, ідеологія не є  монолітним, тотальним духовним утворенням, що стало абсолютно пануючим регулятивом свідомості та діяльності мас. Монополь¬ність ідеології обертається однодумністю. Вона згубна для самої ідеології, тому що виключає її саморозвиток, звужує сферу змісту набором догматичних поглядів та орієнтацій.
Кожна соціальна група, прошарок і навіть особа можуть мати свою власну систему ідей, цінностей та ідеалів,  їх   ідеологічне  буття  має  бути   вільним,  не зазнаючи адміністративного диктату, сваволі ззовні у будь-яких формах чи методах. Ще у «Загальній Декла¬рації прав людини», прийнятій 10 грудня 1948 р. ООН, відзначалося: «Кожна людина має право на свободу переконань і на їх вільне виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переко¬нань і свободу шукати, одержувати  й  поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних, кордонів». Зміст цієї Декларації лише нещодавно  став  відомим   багатьом   громадянам   ко-лишнього СРСР. З'явилася надія на законодавче зак¬ріплення її положень у країнах СНД, альтернативні проекти. Так, в одному з проектів, підготовленому Інсти¬тутом   держави   і   права   Російської   Академії   наук, відзначається: «Громадянам... забезпечується свобода слова, думок, переконань, їх безперешкодне виявлення й поширення в усній чи письмовій формі. Ніхто не може бути покараний за переконання». Нарешті, 5 ве¬ресня 1991 р. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Декларацію прав і свобод людини, у статті 6 якої зафіксовано: «Ідеологічна, релігійна, культурна свобода гарантується. Не повинно існувати жодної державної /ідеології, що ставиться громадянам за обов'язок. Ні¬хто не може бути підданий переслідуванню за свої переконання». Таким чином був законодавче за¬кріплений статус ідеології, її різноманітні види, тобто ідеологічний плюралізм, вільне виявлення переконань людини.
Наявність правових основ ідеології ще не означає її практичної дієвості, корисності. На шляху впро¬вадження ідеології у життя, подолання відчуження її від практики, свідомості мас є чимало труднощів. Від¬значимо деякі з них..
Крах у країнах СНД комуністичної ідеології (суть якої — у класовому змісті, монопольності та догматич¬них стереотипах) в умовах недиференційованості інтере¬сів соціальних прошарків і груп суспільства може спри¬чинитися до того, що її місце посяде інша ідеологія, можливо, з ще більшими претензіями на «загальність ;| та   гуманізм».   Відтворення   на  демократичній  основі Околишнього ритуально-схвалюваного зводу ідей, цінностей, причому у монопольному вираженні, може стати ,   ще більшим крахом для народу і самих засновників «нової ідеології». Адже двічі спотикатися через один і той же камінь згубно для всіх. Тому не слід допускати такого становища, коли будь-яка з нових ідеологій   стане   абсолютно   панівною   чи   монопольною, впиратиметься на цінності, що не увійшли у свідомість народу.
В умовах становлення громадянського суспільства, ї нових державних утворень, переходу до демократичних ; цінностей,  норм  суспільно-політичного  життя  непри¬пустима поява ідеологій як ілюзорних, перекручених форм свідомості, «що дають людині видимість, начебто вона являє собою самостійну, гідну і моральну особу, надаючи їй тим самим можливість не бути такою»
В. Гавел відзначає вихідну функцію такої ідеології — ; можливість алібі, тобто вона дає людині ілюзію, що вона перебуває у гармонії з людським та світовим порядком. Ідеологія, на його думку, «приховує розрив між орієнтаціями системи і орієнтаціями життя; вона створює видимість, начебто потреби системи випли¬вають із життєвих потреб. Це своєрідний ілюзорний світ, який претендує на те, що є реальністю». Це зумовлене багатьма економічними, політичними, гно¬сеологічними та іншими факторами, їх дія може бути посилена неадекватним розумінням і впровадженням у життя різноманітних ідеологій, що своєрідно відобра-жають реальність основних сфер суспільного життя, у тому числі політичної. Розглянемо специфіку політич¬ної ідеології.
Можна погодитися з тими вченими, які вважають, що політика без ідеології не існувала й існувати  не буде, хоч тисячу разів буде «плюралістичною». Доки люди мають звичку поділятися на групи за інтересами, залишається потреба у силовому, владному регулюван¬ні їхніх відносин;  вони підтримуватимуть владу або протистоятимуть їй, формуючи власні групові образи — поняття щодо місця у суспільстві, відстоюючи власний погляд на речі як найдостовірніший. І влада навряд чи відмовиться від звички обґрунтовувати свої дії апеля¬цією до  загального  інтересу».   Політична   ідеологія е   необхідним   структурним   елементом   політики   як галузі свідомої діяльності соціальних прошарків, груп та осіб. ' У процесі історичної практики суспільна свідомість     дедалі більше диференціюється. З появою політичного життя, суб'єктів політики, її інститутів виникає і розвивається політична свідомість як одна з форм суспільної свідомості. Політична свідомість рухлива, і у процесі її еволюції у ній фіксуються різноманітні погляди, оцінки суб'єктів, пов'язані з їх інтересами. Ідеологія є тією частиною політичної свідомості, яка відображає специфічність   інтересів  суб'єктів,  їхню  своєрідність, зведеною до систематизації та впорядкування поглядів, характерних для даної соціальної спільності. Вона дає людям розуміння їхніх соціальних інтересів, усвідомлен¬ня своєї належності до певних соціальних спільностей. З цього випливає, що ідеологія відображає інтереси окремого соціального прошарку, групи, а не загальні соціальні інтереси.
Водночас ідеологія як система поглядів, оцінок, цінностей певної соціальної групи, спільності за певних «мов може вийти за межі своїх інтересів і набути якості загальності, яка не є незмінною, монопольною, абсолютною. У будь-якому випадку ідеологія повинна не нав'язувати людям цінності, а допомагати розібратися У її сутності, функціях та механізмах реалізації.
Предметом політичної ідеології є політичні відносини суспільства в усій їх різноманітності, координації та субординації. Політична ідеологія не є монопольною системою поглядів, цінностей і норм якогось одного політичного суб'єкта, що відображає начебто інтереси всіх. До того ж ідеологічні настанови на демократи¬зацію політичного життя, плюралізм зумовили реальні зрушення у духовно-політичному розкріпаченні людей, організацій, рухів, партій, самі ж щойно народжені ідеології розмиті, не мають чітких, конкретно вираже¬них цінностей та цілей. Виник дефіцит ідеологій, який за умови вузьких групових інтересів суб'єктів та ідеологізованої людини догматичного складу загострює проблему становлення політичних ідеологій. У такій ситуації ідеологи поглядають на структури політичної влади, намагаючись закріпити своє «політичне облич¬чя». Важко не погодитися з тими вченими, які вва¬жають, що «ідеологія взагалі не повинна з метою свого захисту апелювати до влади — навіть влади більшості над меншістю, якщо вона хоче здобути шанс стати свідомістю людей, а не підміною її», тобто самовизна¬читися й самовиявитися, а це, у свою чергу, потребує з'ясування змісту її.
Політична ідеологія, відображаючи політичні відно¬сини, включає систему поглядів, ідей, цінностей, теорій, в яких знайшли відображення інтереси політичних суб'єк¬тів, цілі, завдання, методи, засоби політичної діяльності. Ідеї не можуть існувати без інтересів, нав'язуватися всупереч інтересам. Відображаючи сукупність теоретич¬них утворень, політична ідеологія на відміну від інших Ідеологій безпосередньо відбиває відносини влади, її види, а також політичні інтереси суб'єктів як їх волі до Єдності та регулювання суспільно-політичного життя Політична ідеологія не відривається від політичних відносин, емпіричного політичного досвіду та опосередковується політичною психологією.
Водночас її роль щодо влади не є однолінійною і на конкретно-історичному етапі суспільного розвитку може бути різною. Якщо спочатку ідеологія — своєю дією «назовні» — допомагає встановленню влади, відіграючи, роль своєрідного алібі, то з того моменту, як вона стає загальноприйнятою, вона починає діяти «всереди¬ну» — як складова частина влади: виконує роль головного інструмента ритуальної комунікації в апараті влади.
Ідеологія як інтерпретація дійсності з точки зору влади в кінцевому підсумку завжди підпорядкована інтересам влади, тому в її суті закладена тенденція відриву від дійсності, породження ілюзорного світу, ритуалізації. Саме тому ідеологія відображає цінності, норми і принципи, що породжені гаслами, пропагандою і не сприймаються індивідуальною свідомістю людини. Щоб запобігти цьому, потрібні контроль мас за всіма видами політичної влади, її легітимність, відкритість та дієвість демократичних механізмів владарювання. Тоді політична і неполітична ідеології перестають бути ворогуючими «сусідами» державного і цивільного жит¬тя, перетворюючись на духовні регулятиви суспільної та індивідуальної свідомості.
За своїм змістом неполітичні ідеології відображають інтереси соціальних спільностей громадянського су¬спільства, а політична ідеологія збирає ці інтереси у цілісність, поєднуючи або роз'єднуючи їх, спрямо¬вуючи діяльність мас до загальнозначущого результату. При цьому кожний із суб'єктів незалежно від того, виражає він інтереси більшості чи меншості, має право вільного вияву своїх інтересів, поглядів, програм, пови¬нен бути толерантним, терпимим до іншої ідеології, її прихильників. Альтернативність політичних і неполітичних ідеологій на основі єдиних, загально¬людських, фундаментальних цінностей дасть їм змогу не конфліктувати, а знаходити консенсусні форми існування.
Нині це є ідеалом нашого розвитку, зародки його поступово впроваджуються у політичний процес. У демократичних країнах в останні десятиліття багато традиційних і нових ідеологій виявляють намір ширше представити загальнолюдські цінності, загальний інтерес, єдине людство, не понівечене середовище існування. Ідеології поступово привчаються до рефлексії.— дослід¬ження власних соціальних та ідейних передумов, критичного вивчення прийнятої методології пояснення та політичної дії. Так відбувається процес деідеологізації свідомості.
Деідеологізація свідомості не є відмовою від ідеоло¬гій, це відмова від ідеологічних стереотипів свідомості, надання ідеологіям цивілізованого змісту, що відобра¬жає  реальності демократичних  політичних   відносин. Відмова від конкретних дискредитованих ідеологій не деідеологізацією взагалі. Суспільство, соціальні групи, політичні організації завжди, потребуватимуть системи теоретично оформлених поглядів, цінностей. Йдеться не  про деідеологізацію,  а  про  створення  ідеологій, що відповідають інтересам суб'єктів, що ними усві¬домлені й сприйняті. У цьому випадку ідеології стають засобом    згуртування    соціальних   груп,   прошарків  населення.     Зміст політично-ідеологічного впливу на  маси та  форми  реалізації його поступово задаються  новими суб'єктами   політичного   життя.   Вони   відходять   від стереотипів належної поведінки мас, що визначається і можновладцями, відкидають їх «авторитетні»  настанови  й  вказівки.  Основними  постулатами  тотально-ідеологізованого суспільства є такі: «все, що має бути, здійснюється швидко і назавжди; важливо не те, що є, а те, що повинно бути; той, хто суперечить  (або принаймні   не   сприяє)   належному,   порушує   закони космосу і повинен загинути через ці закони» 7. Вони вже не спрацьовують, хоча «не працюють» і нові полі¬тичні цінності та ідеї. Відбувається переоцінка, точніше визначення  політичних цінностей та  поява  на  їхній базі нових ідеологій.
Найбільшої ваги набувають цінності та ідеї лібе¬ралізму, національні, історичні й екологічні. У кожному окремому регіоні, державному утворенні (національ¬ному, адміністративному) одна з них стає провідною. Щоправда, у межах деяких республік-держав зараз Важко виділити пріоритетну політичну цінність, що є системотворчим  фактором політичної ідеології. Якщо в національно-державних утвореннях такою цінністю є національна ідея, по-своєму усвідомлена й реалізована, то в Росії про це не можна сказати нічого певного. Чим ширшим е державне утворення, а національна і соціальна структури складнішими, тим важче виявити стрижневу ідею, цінність політичної ідеології.
Політична цінність — це політичне значущі явища! процеси, предмети, основи, сторони політичного життя! феномени політичної свідомості. Поряд із спільними для державних і цивільних структур, соціальних спільностей цінностями (демократія, гуманізм, солідарність, суве¬ренітет» свобода, рівність, справедливість, гідність тощо) у кожного політичного суб'єкта залежно від його інтересів, традицій, культури є свої власні політичні цінності. Загальні й особливі політичні цінності не е незмінними.
Система ідеологічних цінностей СРСР зруйнована, але вона ще жива. Популісти, представники колишніх і політичних структур продовжують оперувати цінностя-' ми абстрактного змісту, які у масовій свідомості не знаходять грунту для закріплення. І це зрозуміло, крім того, що вони дискредитували себе попередньою ідейно-політичною роботою, вони не відображають нинішнього стану політичного життя народу. Багато з них є цінностями майбутнього, ідеалами, і ще не зов¬сім ясно, як вони вписуватимуться в реальну практику, . як Jx реалізувати, Відбувається зіткнення ідеологій, а не пошук їхньої спільної основи. У зв'язку з цим постала проблема розробки нової системи ціннісних орієнтацій, ідеалів,, не відірваних від політичного життя.
У системі ідеологічних цінностей має бути основна системотворча ідея-цінність. У пресі висловлювалися ідеї щодо цього, в основу яких було покладено різні критерії: національні, раціональні, особистісні, демократичні тощо. Наприклад, А. Аніпкін такою ідеєю вважає ідею Батьківщини. І. Клямкін переконаний, що.! тільки екологічні ідея може стати міжнаціональною. 3. Бжезінський має свою думку: «Права людини — це єдина і найсприятливіша політична ідея сучасного світу... Привабливість цієї ідеї криється у тому, що вона відповідає інтересам грамотних і політичне свідомих мас, яких вже не можна з колишньою легкістю ізолю¬вати та ідеологічно обробляти. Посткомуністичні авторитарні режими будуть, напевно, особливо вразли¬вими для впливу ідеї прав людини завдяки відсутності  ідеології, яка була б всеохоплюючою, заслуговувала на довір'я Отже, вони стануть доктринально нетрив¬кими»
В умовах політичної незрілості народу, нелегітимності ідеологій, становлення нових політичних цінностей, для яких ще нема достатніх матеріальних, соціальних і духовних умов, досить рано надавати правам людини ролі системотворчої ідеї. Це не означає, що цю ідею слід відкинути. Становлення стабільного, демократично¬го суспільства неможливе без єдиної ідеї, яка об'єднує більшість народу, мети і дій на методологічній основі гуманізму та пріоритету особистісних факторів суспіль¬ного і політичного розвитку.
Важливо обгрунтувати таку ідею, здійснення якої дозволило людству перейти на інший, вищий рівень ціннісних орієнтацій, тобто до ідеї прав людини. Реалі¬зація і закріплення у свідомості мас цієї цінності — ідеї дало б змогу об'єднати навколо неї й інші цінності, особливо національні, екологічні, патріотичні тощо, подолати систему розвалу і розвал системи нових цінностей. До неї слід віднести суверенітет особи. Саме нерозвиненість людини як особи призвела суспіль¬ство до розвалу, виявила його антигуманні зміст і спря¬мованість розвитку.
Суверенітет особи — це усвідомлення індивідом своєї самоцінності, значущості, свобода вибору полі¬тичних переконань і дій. Суверенність особи дасть їй можливість бачити світ таким, яким він є, а не розглядати його крізь призму незрозумілих і нав'язаних ідеологічних міфів і стереотипів. Суверенна люди¬на — це насамперед вільна людина, розкріпачена У своїх думках і діях, відповідальна у ставленні до справи. Без відповідальності свобода перетворюється на анархію.
Суверенність особи — справжня, зрозуміла загаль¬нолюдська цінність. Тому за умови усвідомлення кожним самоцінності своєї особистості, грамотної про¬паганди цієї ідеї можна переходити до реальної реалізації інших політичних цінностей. Поза нею всі інші політичні цінності зависають у повітрі і нічого, крім загальних настанов, не несуть. Це ідеологізовані «голі королі».
Суверенітет особи як вихідна системотворча ідея цінність повинен стати загальною цінністю, оскільки всі політичні сили зацікавлені в її реалізації.  Адже в ній закладена думка про концентрацію особистісної орієнтації на саму себе, а не на інші політичні суб'єкти «аморфно-загальної» якості, що породжувало несамо¬стійність мислення і дії. Останнє призвело спочатку до виникнення ідеології жертовності та нестатків в ім'я «прекрасного майбутнього», а потім ідеології споживацтва, орієнтації на зрівнялівку, добродійність з боку держави і партії. Як слушно зауважив В. Денисов, «перемога у нас ідеології люмпена у формі загальної зрівнялівки призводить до експлуатації трудящої люди¬ни неробою».
У цих умовах нероба і трудівник урівнюються у своїй суверенності, хоча їхні ідеології різні. П. А. Сорокін, обґрунтовуючи функціональний зв'язок між ситими і голодними (багатими й бідними) та ідеологіями, відзначав, що в них різні соціально-політичні ідеології. Для успіху комуністичної і зрівняльної ідеології, на його думку, необхідні дві основні умови: 1) різке, значне зростання дефіцитного або порівняного голоду¬вання мас за неможливості в тамування його іншими шляхами; 2) наявність майнової диференціації у краї¬ні. Чим виразніші обидві умови, тим, за рівності інших умов, швидший і сильніший успіх комуністично-со¬ціалістичної ідеології, тим легше вона приставатиме до голодних .
Історична   практика   підтвердила   цю   залежність. Відхід від неї зв'язаний з відмовою від комуністичної І ідеології, оскільки бідна і голодна людина менше всього  готова до творення, вона  не суверенна.  Тому ство¬рюється ситуація 1918р., коли «політика стала особи¬стою справою такої ж цінності й необхідності, як за¬безпечення своєї родини борошном, чаєм та усякою всячиною, необхідною   для   щоденного   проживання», (М. Пришвін).
Власне, це не політика в її справжньому значенні, оскільки такий стан її не" відображає інтересів, їхньої !;структурованості щодо політичної влади, але остання зобов'язана враховувати їх. Це особливо важливо за¬раз, коли ведуться розмови про голод, який насувається. Водночас  політичне життя,  соціологічні дослідження показують, що демократичні, загальнолюдські цінності високо оцінюються людьми, але при рухомості масової свідомості в практичних орієнтаціях вона важко роз¬стається із звичними символами.  Ідентифікація себе з країною і правом помітно слабша, ніж Із спорідненою групою і колективом підприємства, тобто групами безпо¬середнього спілкування, тому людина віддає перевагу гарантованій бідності порівняно з невизначеним май-бутнім.
Ось чому вивести ідеологізовану людину в поле її суверенності й на базі цього покінчити з рабською, голодною свідомістю, що абсолютно підпорядковує її волю волі колективу, політичної спільності, надзви¬чайно складно. Але іншого шляху немає. Консервація комуністичною ідеологією рабської свідомості при¬зводить до бездумних «політичних» дій мас, які мо¬жуть стати політичною силою, що змете на своєму шляху існуючі або взагалі нові політико-владні струк¬тури. ;
При цьому не слід забувати, що будь-яка найкраща на перших порах ідея може бути перетворена не передбачуваними адептами на ідеологічну схему, яка підкорює вже тим, що виявляється в абсолютних принципах. У ейфорії вивільнення від старих стереотипів, .утопій можна не побачити поневолення свідомості но¬вими канонами, утопіями, змістовними кліше, які дово¬диться приймати, а не розуміти.
Ситуація ускладнюється тим, що практично ніхто Зараз не займається ідеологічною роботою, внаслідок чого нові ідеї швидко з'являються і ще швидше зни¬кають, концепції ідеологічно не проробляються. У полі¬тичних структурах на різних рівнях немає структурних підрозділів або хоча б груп, які б займалися цим видом діяльності. Щоправда, при деяких громадських рухах (Рух та інші) створено робочі групи для проведення розробок по соціокультурному забезпеченню реформ, Дослідженню проблем національних відносин тощо. Але Де окремий сплеск хвилі, що не змінює стану в усьому просторі. Якщо існують різні ідеології, то вони відповідно потребують кваліфікованих кадрів ідеологів, мають забезпечувати розробку і впровадження і у свідомість мас, перетворення їх на переконання людей. Нехтування ідеологічною роботою вже дає негативні наслідки, які незрівнянно зростатимуть, якщо таке становище буде сталою нормою політичного життя, су, спільного й індивідуального буття та свідомості. Ідеоло¬гії не зможуть виконати своє призначення.
Отже, об'єднуюча і регулююча функції політичної ідеології на базі суверенності особи, інтересів соціаль¬них спільностей, інших політичних суб'єктів державно¬сті повинні бути осмислені, прийняті як вихідна цінність і цілеспрямовано впроваджуватися у політичній діяльності мас, організацій, партій, рухів, усіх політич¬них і громадянських структур суспільства. Це той стрижень, мірило, за допомогою якого можуть бути стабілізовані політичне і суспільне життя, суспільство стане людянішим.

 

Яндекс.Метрика >