...
Живопис. Український авангард PDF Печать E-mail

Тема. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. (Живопис. Український авангард.
Графіка. Народне мистецтво та основні центри художніх промислів.
Петриківський розпис).
Мета: ознайомлювати учнів із розвитком живопису XX ст., поняттями «авангард» та
«український авангард», видатними графіками і живописцями XX ст., народним
мистецтвом України та основ¬ними художніми промислами, одним із яких є
петриківський розпис; розвивати зацікавленість мистецтвом, спостережли¬вість,
інтерес до культурної спадщини; виховувати любов до ми¬стецтва, дбайливе
ставлення до народного мистецтва, пам'яток української культури.
Оснащення: репродукції картин українського авангарду та зразків петриківського
розпису, фотографії центрів народних промислів України, мапа України.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
ІV. Викладення нового навчального матеріалу
Розповідь учителя
Живопис і графіка.
На початку XX ст. у галузі живопису й графіки актив¬но працювали майстри, більшість із яких здобули європейську освіту: О. Му¬рашко, О. Новаківський, І. Трут, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки відзначався боротьбою художніх напрямів і течій. Поряд із тими, хто перебував на позиціях традиційного реа¬лізму, працювали прихильники футуризму, формалізму. Крім масових агіта¬ційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягло малярство (К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша). У Західній Україні працювали художники: І. Труш, О. Монастирський, О. Курилас. Визначили¬ся групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. На західноєвропейські зразки орієнтувалися представники Об'єднання сучасних художників України. На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися твори О. Шовкуненка (цикл «Одеський суднобудівний завод»), Ф. Кричевсько¬го («Мати», «Довбуш»), В. Коровчинського («Селяни»). Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут. У 1920-і pp., крім Української Академії мистецтва, у Харкові та Одесі було організовано мережу державних художніх музеїв.
Видатним художником, творчість якого розвинулася на початку XX ст., був    Федір Кричевський (1879—1947), який закінчив Московське училище живопи¬су, скульптури та архітектури, а у 1910 р.— Петербурзьку академію мистецтв. Його картини «Наречена» та «Поховання» на біблійні сюжети надали йому право на закордонне студіювання. У «Нареченій» розкрито реальний образ, що змальований із сільської дівчини Христі Скубій, яка мешкала на Полтавщині у с. Шишках. У1914 р. Ф. Кричевський став директором Київського художнього училища, був обраний першим ректором Української академії мистецтв (1917— 1922) та Київського художнього інституту (1922—1941; у 1924 р. Академію пе¬рейменовано на Київський художній інститут). Найповніше художник виявив себе у народній темі. Його панно-триптих «Життя» (ліва частина «Любов», цент¬ральна— «Сім'я», права— «Повернення») розповідає про етапи життя зви¬чайної родини (щастя родини, що ґрунтується на любові, знищує війна, з якої повертається покалічений син-солдат). Митець також займався оформленням театральних вистав, зокрема оформлював оперу М. Лисенка «Тарас Бульба» у Харківському театрі опери та балету. Вихованцями школи, що створив Ф. Кричевський, були українські художники: Т. Яблонська, Г. Мелехов, Є. Волобуєв.
Поряд із традиційним живописом, частина художників, які захоплювалися революційним оновленням суспільства, схилялась до формальних течій (кубофутуристи, супрематисти, конструктивісти тощо). Україна була одним із першоджерел загальноросійського авангардизму. До художників-авангардистів належав Казимир Малевич, який народився 23.02.1878(1879) р. у Києві.
Учитися малювати художниц почав самостійно, після того, як у віці 15 ро¬ків мати подарувала йому набір фарб, а у 17 років деякий час навчався у Київ¬ській рисувальній школі М. Мурашка. Приїхавши 1905 р. до Москви, займав¬ся у студії Ф. Рерберга, спробував майже усі тогочасні стилі — від живопису в дусі передвижників до імпресіонізму та містичного символізму, а після цього до постімпресіоністичного «примітиву»; був учасником виставок «Бубновий ва¬лет» й «Ослиний хвіст», членом «Спілки молоді».
Робота над декораціями й костюмами до постановки наприкінці 1913 р. футуристичної опери «Перемога над Сонцем» (текст А. Кручених, музика М. Матюшина, пролог В. Хлебникова) згодом була осмислена К. Малевичем як становлення супрематизму. Саме робота над цими декораціями наштовхнула художника на створення відомої роботи «Чорний квадрат», що експонувалася 1915 р. на виставці «0,10». У живописі в цей час художник розробляв теми й сюжети «незрозумілого реалізму», що використовував алогізм, ірраціональність обра¬зів як інструмент руйнування скостенілого традиційного мистецтва; алогічний живопис, що виражав незрозумілу, трансраціональну реальність і був побудо¬ваний на монтажі різнорідних пластичних і образних елементів, що шокували і складалися в композицію, наповнену сенсом, який осоромлює буденний розум своєю незбагненністю («Пані на зупинці трамвая», 1913; «Авіатор», «Компози¬ція з Моною Лізою», обидві 1914; «Англієць в Москві», 1914, та ін.).
Із великою підозрою ставилася влада до діяльності К. Малевича (його двічі заарештовували — у 1927 і 1930 pp.). До кінця життя він потрапляв у обстанов¬ку соціальної ізоляції. Самобутня «школа Малевича», що утворилася з його ві¬тебських і ленінградських учнів (В. Срмолаєва, Н. Суєтін, Л. Хідекель, І. Чаш¬ник та ін.), тяжіє або до прикладного дизайну, або до «підпільно-неофіційного» мистецтва. Переживаючи за долю своєї спадщини, під час закордонного відря¬дження 1927 р. майстер залишив значну частину своїх картин і архіву в Берліні (згодом вони стали основою фонду К. Малевича в Амстердамському міському музеї). Помер Казимир Малевич у Ленінграді (Санкт-Петербурзі) 15.05.1935 р.
Представником футуризму та кубофутуризму є Борис Косарев — худож¬ник (у т. ч. — театральний), фотограф, який народився у Харкові 04.08.1897 р. У 14-річному віці Б. Косарев вступив до художньо-ремісничої навчальної май¬стерні декоративного живопису Харківського товариства писемності, якою з 01.03.1909 р. завідував Л. Тракал. Окрім спеціальних і загальноосвітніх пред¬метів, тут викладали також креслення і народний орнамент. У 1915 р. Косарева без іспитів було зараховано до художнього училища, де він навчався у О. Кокеля живопису, у М. Пестрікова — малюнку та у О. Любімова — роботи з тем¬перою і клейовими фарбами. У 1914—1915 pp. Б. Косарев під керівництвом художника-декоратора О. Гончаренка розписує декілька церков. У 1915 р. він випробує свої сили як помічник декоратора під керівництвом М. Офенгендта у Літньому театрі оперети, а вже через рік спільно з Бобрицьким бере участь у оформленні спектаклю «Бранда» Г. Ібсена в Харківському драматичному те¬атрі: йому доручають пейзажні сцени. Із цього починається його кар'єра теат¬рального художника. У ці роки Б. Косарев сповідує естетичні ідеали футуриз¬му—є членом групи харківських кубофутуристів «Союз Семи». У 1918 р. гру¬па видала збірник-альбом своїх робіт під назвою «Сім плюс Три».
Кращими є його роботи до спектаклів: «За двома зайцями» М. Старицького, «Марко у пеклі» І. Кочерги (обидва — 1928) і «Комсомольці» Л. Первомайського (1930); «Соло на флейті» І. Микитенка(1932); «Мартин Боруля» І. Карпенка- Карого (1934) у Харківському театрі української драми ім. Т. Г. Шевченка; «Скупий» Ж.-Б. Мольєра (1937), «Івасик-Телесик» А. Шияна(1938)і «Бремен¬ські комедіанти» братів Гримм (1940) у Харківському театрі юного глядача; Ярослав Мудрий» І. Кочерги (1946) у Харківському театрі української драми ім. Т. Г. Шевченка (за цю виставу Косарев отримав Сталінську премію, 1947).
Як фотограф він працював помічником оператора Д. Демуцького на кінозні¬маннях шедевра О. Довженко «Земля».
Член Спілки художників України з 1944 р. Упродовж багатьох років викла¬дав у Харківському художньо-промисловому інституті (з 1952 р.— професор). Єдина прижиттєва персональна виставка відбулася у 1960-і pp. Роботи зберіга¬ються в музеях Італії, СІЛА, Франції, Югославії, Росії, України.
Особливе місце серед художників кубістичного спрямування посідає Василь Єрмілов, який народився у Харкові 09(21).03.1894 р. у родині кравця.
У 1905—1909 pp. навчався в місцевій Школі декоративного живопису і, закінчивши її, заробляв на життя, розписуючи інтер'єри. У 1910 р. вступив до Харків¬ського художнього училища, але, невдоволений дуже консервативною системою викладання, залишив його і займався в Школі-студії Е. Штейнберга й А. Грота. Виїхав із Харкова до Москви (1911), де вже наступного року вступає до Учили¬щі живопису, творення і архітектури, але швидко облишив (з аналогічних при¬чин), після чого відвідував студії І. Машкова й П. Кончаловського. У 1914 р. по¬вернувся до рідного міста. Примикав до харківської футуристичної групи «Союз Сіми» (1918)й «Асоціації революційного мистецтва України» (АРМУ; з 1927р.).
В. Єрмілов — автор багатьох проектів: збірних кіосків, агітаційних і книж¬кових фургонів, трибун-реклам. Він також працював у промисловій графіці: ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, заводських і фабричних ма¬рок. Займався обробкою шрифтів, створив новий шрифт, малював обкладинки для книжок («Ладомир» В. Хлєбніковау 1920р.) та журналів («Колосья», 1918; «Нове мистецтво», 1927; «Авангард», 1928—1930; «Культура и пропаганда», 1933). Поступово відточується те, що згодом назвали «Єрмілівським шриф¬том»,— сухувате, чітке, із вивіреними пропорціями накреслення. Звідси — один крок до дизайну. Епоха вимагала від художника не живописних полотен і акварелей, а участі у створенні утилітарних речей: трибун і кіосків, реклам¬них щитів і плакатів; при цьому В. Єрмілов скрізь залишався художником. Ре¬зультат — золота медаль на виставці у Лейпцизі за дизайн сірникової коробки.
У 1962 р., за п'ять років до смерті, відбулася його перша персональна ви¬ставка, присвячена 50-річчю творчої діяльності.
До джерел народної творчості та традиційного народного мистецтва звер¬тався засновник окремої художньої школи в Україні Михайло Бойчук. Група митців, які підтримували погляди М. Бойчука, породили течію «бойчукізм». У цій групі брали участь: І. Падалка, В. Сідляр, О. Павленко, А. Іванова, М. Рокицький, К. Гвоздик та ін. Оригінальні твори групи М. Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, було знищено, як і їхніх авто¬рів: 1932 р. в Україні було скасовано всі незалежні угруповання художників.
Художники О.Лещинський і В.Манастирський (вихованці Варшавської академії мистецтв) були яскравими прихильниками постімпресіоністичного крає¬виду, в дусі неопуантилізму. Вони надавали перевагу карпатським краєвидам, незмінно природу бачили заповнену сонцем, у переливчастій грі чистих дзвін¬ких барв. В. Манастирський (з 1968 р.— професор) — автор картин «Гуцуль¬ський гурток народної музики» (1951), «Леґінь» (1949), «Верховинка» (1960).
Основоположниками закарпатської художньої школи стали Й. Бокшай, А. Ерделі, Е. Грабовський, Ю. Віраг. Троє перших навчались у Будапештській академії мистецтв, Віраг — у Мюнхені та Парижі (Академії Р. Жюльєна). Малю¬вали портрети, краєвиди, картини побутового жанру. Й. Бокшай у ранніх тво¬рах звертався до різних жанрів: портрет, краєвид, побутова картина, книжкова та станкова графіка. Із закарпатських художників лише Й. Бокшай у ранньо¬му періоді займався монументальним малярством (розпис плафона Кафедраль¬ного собору в Ужгороді, 1939), де виявилися впливи італійського мистецтва. У 1920-і pp. з ініціативи Й. Бокшая та А. Ерделі в Береговому та Кошицях (Схід¬на Словаччина) відбулася перша виставка (свої твори демонстрували Ю. Віраг, Е. Грабовський, Й. Бокшай, А. Ерделі, С. Берегі та ін.). Закарпатське маляр¬ство 1920—1940-х pp. складалося поступово, звільняючись від деякого впливу угорського та чеського мистецтва і виростаючи на ґрунті духовної та матері¬альної культури свого краю, що надавало йому глибоко національного виразу.
У 1930-i pp. мистецтво Закарпаття поповнилося молодим поколінням, до якого належали: А. Коцка, Е. Контратович, А. Борецький, 3. Шолтес, Ф. Манайло. Станкові та монументальні картини Ф. Манайла виразно позначені впливами експресіонізму та народного мистецтва.
Після акту приєднання Закарпаття до радянської України (1945) на твор¬чості видатних майстрів відбились нові історичні та соціокультурні зміни. З'явились тематичні картини Е. Контратовича, краєвиди А. Борецького, «Гру¬повий портрет ужгородських художників» А. Ерделі, «Бокораші» та «Великий Верх» Й. Бокшая, сповнена ліричної чарівності «Верховинка» А. Коцки, «Лі¬соруби» Г. Глюка, «Гуцульська ґражда» Ф. Манайла, що належать до високих творчих досягнень мистецтва.
У галузі станкової графіки у XX ст. працювали: М. Жук, І. Падалка, В. За- узе. Видатний графік Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги й журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда», а також перші українські дер¬жавні знаки (банкноти й поштові марки). Інший представник мистецтва гра¬фіки, П. Ковжун, був представником футуризму, згодом — конструктивізму і створив обкладинки до книг І. Франка, А. Крушельницького, альманах «Сонцецвіт», екслібриси. Також він плідно працював у жанрі промислової графіки.
В історії українського образотворчого мистецтва кінець XX ст. позначений змінами: зникли ідеологічні обмеження, відійшов у забуття стиль соціалістич¬ного реалізму, українські митці нарешті змогли працювати в умовах свободи. Творчі виставки засвідчили появу різноманітних форм і засобів вираження творчого задуму.
Народне мистецтво та основні центри художніх промислів. Народні промисли є невід'ємною складовою української культури і однією з традицій¬них базових галузей народного мистецтва українців, зберігаючи духовні здо¬бутки українського народу, його традиційні цінності. Під впливом кліматич¬них, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України вироблялися локальні предмети художньої образності, орнаментики, формо¬творення. В Опішні, Решетилівці, Косові, Богуславі, Гавареччині, Петриківці, Діхтярях, Глинянах, Клембівці та інших населених пунктах існують школи традиційного народного мистецтва.
Один із осередків українського народного ткацтва, килимарства, вишив¬ки — смт Решетилівка (Полтавська обл.), що відома виробництвом декора¬тивних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, що відзначаються декоративністю і яскравістю барв. Решетилівські вироби екс¬понуються на міжнародних виставках.
Здавна відомий центр багатьох народних промислів та ремесел — м. Косів (Івано-Франківська обл.). Тут працюють знані народні майстри: ковалі, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, вишивальниці та інші умільці. Найбільше у світі відома косівська кераміка.
Богуславщина (Київська обл.) — район, що здавна був центром народних промислів. Тут працювали талановиті гончарі, ткалі, вишивальниці, ложкарі, килимарі. У цьому багатому на ліси краї виготовляли навіть козацькі чайки.
Петриківський розпис.
Петриківський розпис — унікальний вид розпису на деревині чи папе¬рі, походить із козацького с. Петриківка (Дніпропетровська обл.)- На початку XIX ст. на основі настінного розпису виник декоративний розпис, що викону¬ють на різних предметах: вазах, тарілках, глечиках, карафках.
Зберігаючи всі традиційні мотиви настінних розписів, петриківський роз¬пис вирізняється розширенням діапазону зображень садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) та польових (ромашки, волошки) квітів, залучен¬ням до узорів мотиву ягід (калини, полуниці, винограду) та акантового листа («папороті»), також бутонів. Крім цього, петриківські орнаменти й мотиви роз¬пису мають більше рис натуралізму. Поряд із традиційними фарбами рослин¬ного походження, малювання якими потребувало періодичного підновлення (двічі на рік), у петриківському розписі часто використовують олійні фарби.
Починаючи з 1950-х pp., у с. Петриківка відбулися своєрідні зміни в настін¬них розписах. Тут різко зменшилася кількість хат, власноручно розмальованих господарями, а стало звичним прикрашати інтер'єри довгими орнаментовани¬ми паперовими стрічками, що були намальовані петриківськими майстриня¬ми. Орнаменти складають з паперових повторених у ритмічному чергуванні рослинних мотивів. Наліплюють стрічки на полиці, на карнизи печей і грубок, а вирізані з них окремі мотиви розміщують у найрізноманітніших композиціях (відповідно до смаку господині) на печі, здебільшого на комині. У такий спосіб, при зниженні власної творчої роботи, незрівнянно збільшилося декорування інтер'єру готовими малюнками, виконаними найбільш кваліфікованими на¬родними майстрами.
Перші розписи міського громадського інтер'єру датують 1940-ми pp. Від¬тоді петриківчани брали участь у розписуванні павільйону УРСР на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві, а після Великої Вітчизняної війни розписали багато магазинів у Москві та Києві. їхні останні праці — розписи екстер'єрів на Виставці передового досвіду УРСР у Києві.
Розписуючи той чи інший громадський інтер'єр, навіть дуже великий за розмірами, петриківські майстри переносили, по суті, свій хатній зразок у нові для них приміщення, змінюючи лише масштаби до відповідних розмірів.
Першими до роботи на промислі взялися випускники Школи декоративно¬го малювання (вона існувала в осередку в 1936—1941 pp.), творчість якої було представлено на виставці роботами Ф. Панка, В. Соколенка, І. Завгороднього, Я. Клюпи, О. Пікуш, Г. Прудникової, М. Шимацької, Н. Шулик. Засвоєні ними здобутки Т. Пати, яка викладала у Школі, у поєднання зі специфічними при¬йомами, що виникли в процесі опанування техніки підлакового розпису, зумо¬вили загальний характер нового петриківського малювання.
У 1958 р. було створено цех підлакового розпису на базі художньо-виробничої артілі «Вільна селянка», 3 роки потому реорганізованої у фабрику сувенір¬них виробів «Дружба»; у 1970 р. був заснований ще й експериментальний цех петриківського розпису Художнього фонду УРСР. Так був закладений фунда¬мент для творчого об'єднання всіх художніх сил с. Петриківки.
Висновок.
Нинішній період розвитку декоративно-прикладного мистецтва України є значущим щодо затвердження його соціально-культурного потен¬ціалу. Про еволюцію народного розпису розповідають сучасні виставки творів народних майстрів Дніпропетровщини, Івано-Франківщини, Київщини, Львів¬щини, Полтави, Черкащини, Харківщини, Хмельниччини, Херсонщини й ба¬гато інших, що не лише успадкували кращі художні традиції, але й збагатили цей вид мистецтва новою тематикою, сучасними орнаментальними мотивами, вишуканою палітрою фарб.

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)
Робота в малих групах
Учні складають запитання для взаємної перевірки знань із теми «Образо¬творче мистецтво XX ст.». Найкращі та найцікавіші запитання озвучуються.

VІ. Підбиття підсумків уроку

 

Яндекс.Метрика >