загрузка...
-->
Первісні музичні інструменти. Музична культура східних слов'ян PDF Печать E-mail

Тема. МУЗИЧНА КУЛЬТУРА
(Первісні музичні інструменти. Музична культура східних слов'ян, античних
міст Північного Причорномор'я. Музична культура Київської держави:
народна, придворно-світська, церковна. Давньоруські музиканти, музичні
інструменти. Народна творчість: епос, календарно-обрядові та родинно-
обрядові пісні).
Мета: дати знання про роль українського народного мистецтва в роз¬витку національної
культури, особливість розвитку музичної культури в різні історичні періоди, види
та жанри українського мистецтва; розвивати інтелектуальні, творчі здібності
учнів; формувати та розвивати національну свідомість; виховувати в учнів високу
духовність на основі загальнолюдських цінностей, інтерес до мистецтва, любов до
культури рідного краю.   
Оснащення: ілюстрації із зображеннями народних українських музичних інструментів.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
Перевірка домашнього завдання
(Обговорення доповідей, підготовлених учнями (2—3 учнів).   

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
Учитель.
Ми навіть і не звертаємо уваги на те, що музика стала невід'ємною частиною нашого життя. Вона супроводжує нас під час свят і в буденному жит¬ті. Так само й наші предки знаходили в музиці розраду й підтримку. Поступово музична творчість наших пращурів склалася в музичну культуру, нащадками якої є ми з вами. Сьогодні на уроці ми дізнаємося про те, як само вона зароджу¬валася.

ІV. Викладення нового навчального матеріалу
Розповідь учителя

Народні музичні інструменти — це яскрава сторінка історії музичної культури українського народу.   
Первісне музикування мало синкретичний характер (пісня, танець і поезія були нерозривно пов'язані), супроводжувало обряди й церемонії, ритуали, тру¬довий процес тощо. Музика і музичні інструменти (сопілки та флейти, виготовлені із рогів тварин, дудочки, виготовлені із пташиних кісток, що нагадують флейту Пана, ударні й шумові інструменти, наприклад: набірний браслет із кісток мамонта, молоток із рогу оленя та ін.) виконували функції оберегів і ви¬користовувались під час заклинань і молитов, набуваючи магічно-охоронного значення. У музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, зу¬рочення. Існували і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості землі та плодовитості худоби. У первісній грі почали виокремлюватися солісти, заспівувачі; розвивалися та диференціювалися елементи музично виразної мо¬ви, що сприяло виникненню національних прикмет музичної мови. Знайденим під час розкопок тріскачкам із бивнів мамонта (околиці Чернігова) та флейтам (стоянка Молодове Чернівецька обл.) близько 20000 років. Також було знайдено металеві дзвіночки, бубонці, брязкальця різних форм і розмірів. Під час обрядових свят скіфи використовували шумові інструменти — тризубці (у вигляді пташок, які тримають у дзьобиках кільця із дзвіночками). Музикантів зображували на фресках (скіф із грецькою лірою), прикрасах головних уборів (бородатий співак, який грає на струнному інструменті). У Чернігівському кур¬гані знайдено оправи рогів тура, що наші предки використовували як сигнальні інструменти. Про розвиток музичного мистецтва свідчать знайдені під час роз¬копок ювелірні прикраси, вази, вироби з теракоти, фрески, скульптури, на яких зображено виконавців на різних інструментах: струнних — лірі, кіфарі, арфі; духових — авлосі (подвійній флейті), сирині (флейті Пана), флейті із кількох з'єднаних трубочок; ударних — тимпанах (бубнах), кроталах (металевих тарі¬лочках на зразок кастаньєт). Під час розкопок в Ольвії знайдено статуетку, що зображує навчання дитини гри на лірі. Ліру карбували на пантікапейських та ольвійських монетах.
До основних українських народних інструментів належать: кобза, бандура, ліра, свищики, окарини, скрипки, сопілка та її різновиди, сурми, трембіта, ріг, ріжки, цимбали, шумові й ударні музичні інструменти.
Кобза-бандура — струнний щипковий інструмент, поширений в Україні з давніх часів.
Кобза ж моя, дружино вірная,
Бандуро моя мальованая! —
цими словами смертельно поранений герой думи « На смерть козака-бандуриста » звертається до свого найдорожчого супутника життя. У далекому минулому ін¬струмент існував у простішому вигляді та називався кобзою; у XVIII—XIX ст. цей удосконалений інструмент називали бандурою. Зовнішній вигляд бандури змінювався відповідно до того, як збільшувалася кількість струн на ній, роз¬ширювалися діапазон і технічно-виконавські можливості. У минулому бандура (кобза) здебільшого супроводжувала спів кобзаря-соліста.
Ліра, риля — із такими назвами цей інструмент відомий в Україні з XVII ст. Він часто був супутником кобзи-бандури. Проте лірники не відігравали такої со¬ціальної ролі, як кобзарі-бандуристи. І як не вощили лірники живицею колесо, як не обмотували шерстю струни в місцях дотику з колесом, щоб пом'якшити скрипучий, гугнявий звук ліри, її темброві властивості й обмежені прийоми гри зумовили переважно сумний церковно-моралізаторський репертуар лірни¬ків. Сучасні майстри та музиканти України й Білорусі знову звертають увагу на давній народний інструмент, докладаючи зусиль для того, щоб відродити йо¬го, удосконалити, увести до фольклорних ансамблів, оркестрів.
Свищик, окарина. Окарина в перекладі з італійської — гусенятко. Так на¬звали свисткову флейту, що виготовляють із глини або деревини. Вона має яй¬цеподібну (сферичну) форму і свистковий пристрій, що міститься у спеціаль¬ному поперечному відводі. Інструмент має 10 ігрових отворів. Звучання в ока¬рини — казкове, навіть фантастичне. Грою на окарині імітують звуки диких тварин, птахів і особливо непідробно — кування зозулі. Саме тому в Україні окарину звуть зозулькою. Виготовляючи цей інструмент, українські майстри виявляють неабиякі творчі здібності й багату фантазію. У найбільшої окарини звук — неначе з гігантської морської раковини.
Свищик (дитячий). Серед дитячих іграшок і виробів декоративно-прикладного мистецтва часто зустрічаються керамічні пташки, коники, коз¬лики, баранчики. Вони яскраво розмальовані й покриті поливою. Багато з них мають свистковий та 1—2 пальцевих отвори. Це — свищики, на яких можна виконувати прості мелодії, тому зазвичай їх використовують діти. Свищики у вигляді тварин (птахів, звірів, риб) належать до окариноподібних народних інструментів.
Скрипка. У царині музичних звуків майстри й музиканти впродовж сто¬літь шукали такі звуки, що наближувалися б до людського голосу. Принципо¬ву ідею винайшли автори примітивних струнних інструментів, на яких грали лукоподібним смичком. Та від цих інструментів до цариці музики, якою стала скрипка,— величезна відстань. Тисячі майстрів світу відвойовували у приро¬ди секрета конструкції скрипкових дек, таємниці деревини, лакового покрит¬тя. Наприкінці XV — на початку XVI ст. італієць   Г. Бертолотті сконструював перин скрипки. Його учень П. Маджіні та майстри кремонської школи А. Аматі. Дж. Гварнері та особливо А. Страдіварі — створили неперевершені скрип¬кові інструменти дивної краси й витонченості. Головна їхня цінність полягає в неповторному чарівному звуці, який ці інструменти несуть крізь століття. В Україні скрипка відома з кінця XVI ст. Вона особливо імпонує наспівному, ме¬лодійному характеру української народної музики. Без скрипки не обходилося жодне свято, весілля тощо. Вона — інструмент і для соло, і для акомпанементу, є невід'ємною складовою оркестрів, ансамблів, троїстих музик.
Сопілка — один із найпоширеніших у музичному побуті України інструментів. Із глибини тисячоліть дійшов до нас цей інструмент із багатьма назвами сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка... За кожною назвою прихована принципова конструктивна відмінність, а отже, нові специфічні прийоми видобування звуків і різноманітна музична палітра. У верхній отвір невеликої дерев'яної трубки вставлено свисток у вигляді денця з прорізом, уздовж трубки— 5—6 отворів для пальців. Типову сопілку виготовляли з верби, клена, калини, смереки, груші чи звичайної бузини. На Гуцульщині таку сопілку називають денцівкою. Звук у неї — соковитий, насичений. Флояра від звичайної сопілки відрізняється тим, що не має свистка, а обидва кінці трубки відкри¬ті. Отже, звуки на ній видобувати важче. Сріблясто-витончена мелодія флояри більше відповідає мальовничій природі Карпатських гір з її швидкими грайливими струмками. Серед різновидів сопілки є й такий, що зовні нагадує звичайну трубку, у якої обидва кінці відкриті, а ігрові отвори відсутні. Звуки змінюються завдяки передуванню повітря. Це — теленка. Дві спарені сопілки називають денцівкою, або жоломійкою. Зубівка, коса дудка, скигля — у кожної своя кон¬струкція і відповідне забарвлення звуку. Одна виспівує пронизливим високим голосом; друга — густим, оксамитовим; третя — плаче, скиглить сумним, тужливим голосом.
Сурма. Численні літературні джерела донесли до нас відомості про побу¬тування у військовій музиці українського козацтва дерев'яної конусоподібної труби, що звалася сурмою, або козацькою трубою. На жаль, тогочасний інстру¬мент не зберігся. Відомо лише, що то був військовий сигнальний інструмент. За свідченням авторитетних істориків, у складі полкової музики були сурмачі, трубачі, довбиши. У козацьких реєстрових документах містяться відомості про заробітну плату музикантів полкової музики Війська Запорізького.
Трембіта, ріг, ріжки. У музичному побуті мешканців Карпат нерідко можна зустріти овіяний легендами екзотичний інструмент, що здавна був супутником гуцулів. Це — трембіта. За давніх часів вона була сигнальним інструментом. Кілька дозорців, які розміщувалися на вершинах гір, сигналом трембіти, немов естафетою, передавали звістку про наближення ворога. Нерідко звук трембіти допомагав зорієнтуватися мисливцям чи подорожнім, які заблукали в негоду. Сьогодні сигналом трембіти повідомляють про приїзд артистів у гірське село, початок весілля чи якоїсь урочистої події. Із давніх часів збереглася традиція звуками трембіт сповіщати про перший вихід худоби на гірські пасовиська (по¬лонини), давати старт плотогонам гірських рік. Іноді трембітарі подають сумну звістку про смерть когось із гірських жителів. Зовні трембіта — це дерев'яна конусоподібна труба завдовжки 2—3 м. Виготовляють її так: зрізують прямий стовбур смереки, обстругують, надаючи йому контуру потрібного інструмента. Потім розколюють уздовж на 2—3 частини і виймають серцевину. Утворені тонкі стінки складають і герметично обгортають березовою корою, попередньо вставивши у тонкий отвір трембіти мундштук.
В Україні значно поширені також цимбали. Зовні вони схожі на гусла: трапецієподібний дерев'яний корпус, пласкі деки, два резонаторних отвори. Проте, на відміну від гусляра, який видобуває звуки щипком пальців, цимбаліст грає, ударяючи по струнах спеціальними дерев'яними паличками. До того ж струни групуються по 3—5, а іноді по 7, настроєних на одну ноту. Цимбали мають ба¬гату музичну палітру і використовуються як для сольної, так і для ансамблевої гри, особливо у троїстих музиках. Поодинокими ударами по струнах цимбаліст надає музиці яскравого ритмічного малюнка, а частими ударами обох паличок (цей прийом називається «тремоло») відтворюється безперервна м'яка, лірич¬на, іноді драматична мелодія.
Шумові та ударні музичні інструменти. В українській народній музиці значну роль відіграють ударні й шумові інструменти, виникнення яких сягає своїм корінням сивої давнини. Різноманітні брязкальця, порожнисті раковини, калатальця — усе це колись використовувалося для подавання сигналів, а зго¬дом — для ритмічної організації музики. Такі самі функції виконували і речі побутового вжитку: деркач, било, калатало, що були постійними супутниками сторожів. У народній музиці, що супроводжувала ігри, весілля, календарні, ре¬лігійні свята й обряди, широко використовувалися такі предмети побутового вжитку, як ложки, рубель із качалкою. Можна зустріти народні кастаньєти, зроблені з двох спарених дерев'яних ложок. На них музикант відбиває різноманітні ритмічні малюнки, імітує цокіт кінських копит.
Найпоширенішим ударним інструментом у народній музиці є бубон (решіт¬ка). Легкий дерев'яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою,— це найпро¬стіша конструкція бубна, що був відомий в Україні ще у давні часи. Сучасні матеріали, металеві дзвіночки, тарілочки, гарне оздоблення змінили вигляд бубна, що завжди супроводжував танцювальну музику, а згодом увійшов до складу полкової музики Війська Запорізького.
Із західних областей України в інші регіони потрапив екзотичний ударний інструмент, який за специфічне забарвлення звуку називають «бугай». У неве¬ликій конусоподібній діжечці верхній отвір обтягнуто шкірою. До неї в центрі прикріплено пучок конячої волосіні. Музикант зволоженими у квасі руками сі¬пає за волосінь і видобуває найстійкіші звуки акорду.

Зараз ми маємо можливість слухати різну музику: народну й іноземну, сучасну й класичну, вокальну й інструментальну. А чи знаєте ви, що навіть у прадавні часи музика вже відзначалася розмаїттям? Чи знаєте ви, яку музику слухали та виконували наші предки? Про це ми й дізнаємось далі на уроці.
Своїм корінням сучасні народні українські музичні інструменти сягають ча¬сів Київської Русі. У II половині X—XI ст. державно-політичне й культурне жит¬тя Київської Русі сягнуло високого рівня, і давньоруська держава посіла одне з провідних місць серед країн Європи. Столицею цієї великої східнослов'янської держави став Київ, що перетворився у X—XI ст. на один із найбільших куль¬турних і політичних центрів. Тут розвивалася письменність, закладалися осно¬ви науки й освіти, утворилися видатні осередки самобутньої культури.



Носії музичної творчості в Україні

↓                        ↓                      ↓

Співці
героїчних пісень


Скоморохи,
мандрівні музики


Старці, творці позахрамової побожної пісні







Найбільшим скарбом музичної культури українського народу стала народна пісня, що ввібрала традиції ще язичницьких, тобто до¬християнських часів, і пізніше відобразила весь складний тернистий шлях історії нашого народу, його надії та сподівання, здобутки й втрати. Український музичний фольклор містить величезну кількість пісень, танців, замовлянь, об¬рядів; у ньому, мов у краплині води, відбилась душа народу. Проте не лише на¬родна творчість свідчить про визначний мистецький талант нації. Уже перша могутня держава на території сьогоднішньої України — Київська Русь — від¬значалась надзвичайно розвиненим і багатим професійним музичним мисте¬цтвом. Воно містило, окрім скарбів народної творчості, і церковну музику, що розвинулась після прийняття християнства у 988 р. Київською Руссю, і музику княжого двору, при якому обов'язково утримували гуслярів та співаків. На фресках Софії Київської (XI ст.) зображені музики, які грають на різних ду¬хових, ударних і струнних (подібних до арфи й лютні) інструментах, а також скоморох, який танцює. Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної культури Київської Русі. На одній із них зображено музиканта-соліста, вико¬навця на скрипкоподібному струнному смичковому інструменті. При цьому зо¬бражений спосіб гри на цьому інструменті, а також тип обличчя і частково одяг музиканта свідчать про його слов'янське походження. Одяг та інструментарії групи музикантів, зображених на другій фресці, дають підстави вважати, що серед них є й «заморські» музиканти, можливо, візантійські. Літописні згадки про співців Бояна та Митусу датують XIII ст.
Церковна музика. Християнський церковний спів Київської Русі спирав¬ся на традиції візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантійський, тобто східний православний церковний обряд, об'єднавшись у такий спосіб із «братами по вірі», болгарами, греками, грузинами, сербами. Із цих країн приїжджали на Русь не лише священики, але й співаки, музиканти, які пере¬давали знання канонів церковної музики східного обряду. Стародавні літописи постійно згадують про це. Так, Густинський літопис повідомляє, що «Володи¬мир привіз із собою з Корсуня першого митрополита... а також співаків болгар¬ського походження». Після завершення будівництва Софійського Собору на за¬прошення Ярослава Мудрого у 1053 р. «із Греції до Києва приїхали троє знавців церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тобто голосів)». Музика невипадково посідала у богослужіннях русичів важ¬ливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів наближає людську душу до Бога, сприяє очищенню від гріховних думок.
Із часом на основі візантійських зразків тут сформувався власний духовний спів, який згодом почали називати київським розспівом. Основною формою церковного співу, починаючи з XII ст., був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, свята Христового Воскресіння, пра¬вославне богослужіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких загалом було вісім. Коли закінчували співати всі вісім гласів, то починали знову від всього. Тому і вся система церковного співу називалась «восьмігласієм».
Світська музика. У музичному побуті княжого двору часів Київської Русі популярним стає мистецтво народних співців-сказителів билин і пісень, музикантів і фокусників-скоморохів, що поєднувалося з інтересом до різних «заморських» музикантів та їхніх інструментів. Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які у своїх піснях, акомпануючи собі на гуслах, славили подвиги князів і їхньої раті, піднімали бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну славу здобув Боян,  про якого згадується у «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько-Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час цінному київським князем іноземних послів. Воєнні походи теж супрово¬джувались грою на трубах, рогах, а також на ударних інструментах — бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до обов'язкових елементів освіти у Київській Русі, знання музики було обов'язковим не лише для бояр, але й самих княжих дітей.
Дуже охоче приймали скоморохів — народних співців і виконавців на гу¬слах, гудках та свирілях не лише в княжих палатах, але й у колі київських міщан і ремісників. їх називали також «веселими людьми», «веселими молод¬цями», «гудочниками», «гуслярами», без яких не обходилось ані весілля, ані забави. Навіть у літописах згадуються гудці, зокрема в Іпатіївському літописі серед інших називається гудець Ор, який умів співати половецьких пісень.
Навіть така сувора у своїх законах і звичаях спільнота, як Запорізька Січ, не цуралась музики. Адже музику на Січі розуміли й любили, свої бойові пере¬моги, різноманітні свята козаки відзначали з музикою і танцями, та й у похід виступали теж із трубами і бубнами.
Світська музика цього періоду сягнула значного розвитку. Особливо попу¬лярними були канти й псалми. Назва перших походить від латинського canto, італійського сапіаге, тобто «спів» — це багатоголосі пісні, що спочатку були позацерковними, тобто не мали права виконуватись під час богослужіння, проте писались лише на релігійний текст.
Професійна музика. Татаро-монгольська навала на декілька сторіч пере¬рвала історичний розвиток нашої держави. Лише з II половини XV ст., після того, як зруйновані українські міста й села почали відроджуватися, почали від¬новлюватися освіта, наука, культура. Найважливішою галуззю професійного музичного мистецтва залишається церковна творчість.
Із XVI ст. в Києві виникає новий запис нот, так зване «київське знам'я», що пишеться на п'яти лінійках («знам'я» означало «знак»). Усі наспіви, що ви¬конувались у церкві в будні, а також святкові дні за календарем (від вересня до серпня),— у XIV—XVI ст. збирались поступово в одну велику, гарно прикраше¬ну рукописну книгу — ірмолой.
Професійна музика того часу, окрім монастирів і храмів, зосереджується здебільшого у братських школах та академіях. Під керівництвом учителя музи¬ки, чи як тоді писали «мусики», учні повинні були співати в хорі не лише Служ¬бу Божу, але й вивчати світські твори — написані спеціально для привітання іменитих гостей і князів, або супровідні театральні декламації на грецькі, ла¬тинські та українські тексти, так звані шкільні драми, у яких церковні сюже¬ти розігрувались із цілком «світською» пишністю, вистави супроводжувались музичними номерами, збагачувались розкішними костюмами та декораціями. Музика в цих шкільних драмах посідала дуже важливе місце, містила канти, коляди й псалми різноманітного змісту, що виникли в середовищі народних музикантів. Отже, відбувалось зближення і взаємовплив народної та церковної професійної музики.
На XVI ст., тобто на час розвитку освіти в братських школах та академіях, припадає поширення в Україні багатоголосого співу, що тоді називали партес¬ным, тобто складеним із багатьох окремих «партій»-голосів.
Народна музика. Дуже багатою та різноманітною була народна музика. Крім збереження та подальшого розвитку пісенних жанрів, що зародилися ще в докласовому суспільстві, у Київській Русі виникають нові жанри, поро¬джені важливими історичними подіями. Найзначніший з-поміж них жанр — билинний епос, що розвинувся в період розквіту Київської Русі (кінець X — по¬чаток XI ст.) у зв'язку з прагненням народу відобразити й оспівати боротьбу за незалежність і єдність вітчизни. В образах билинних богатирів відбилися уяв¬лення народу про героя-патріота, поборника правди та справедливості.
Календарно-обрядові пісні. Український народ із давніх-давен зберігав дав¬ньоруські традиції свят і пов'язаних із ними пісень річного землеробського циклу, якими супроводжувалися зустріч Нового року, настання весни, збиран¬ня врожаю. Зимовий цикл календарних пісень складається в Україні з колядок і щедрівок. Змістом їх було побажання успіху в новому землеробському році, здоров'я і добробуту сім'ї, величання господаря. Прикладом пісень цього циклу є «Щедрик». (Слухання або виконання української народної пісні «Щедрик» із наступним аналізом тексту та мелодії.)
Чимало стародавніх колядок і щедрівок дійшло до наших часів у вигляді ве¬селих зимових ігор і розваг молоді. Донині існує давня традиція новорічного «засівання» подвір'їв і хат відбірним зерном. Однією з найулюбленіших роз¬ваг молоді стали пісні та ігри, пов'язані зі стародавнім звичаєм новорічних во¬рожінь на розтопленому воску, спалюванням «діда». Зимовий цикл пісень за¬вершувався у давні часи піснями на проводи зими — святкуванням Масляної (Масниці).
Веснянки та гаївки починали співати з настанням весни. Спів веснянок в Україні завжди супроводжувався танками, хороводами, іграми, які дівчата виконували в полі, на галявинах. Веснянки оспівували явища природи, моло¬дість і дівочу вроду. Люди очікували весну і закликали її. Діти також брали участь у піснях-іграх (зверталися до птахів, звірів, сонечка). У веснянках від¬творювались певні сільськогосподарські роботи. Весняну обрядовість склада¬ють пантомімічні сценки-ігри, співання весняних пісень-закличок, танки, ігри зі співами. Пантомімічні сценки-ігри збереглися найменшою мірою. У глибоку давнину виник звичай випікати обрядове печиво — «жайворонків», з якими ді¬ти видиралися на дерева, паркани і закликали весну. Ще один давній весняний обряд: дівчата ставали «ключем», брали одна одну за руки й бігли навколо села, імітуючи крики журавлів. У березні, коли починав танути сніг, дівчата збира¬лися групками і починали співати пісні-заклички, щоб прискорити настання весни й випрохати у природи щедрого літа. У веснянках-закличках з'явилися і нові мотиви — кохання й парування молоді. Рухами заклички не супроводжу¬вали. Більшість ігрових веснянок виконуються як колові (дівчата утворюють коло або еліпс) й ключові (ставши «шнурком», йдуть одна за одною, виписуючи різні фігурки й ламані лінії). Учені припускають, що колові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг — це символ сонця). Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки) співають на великодні свята. На Волині, Поділлі й Наддніп¬рянщині, окрім гаївкових ігор (рудиментів давніх обрядів і магічних ритуалів), збереглися весняні пісні, які співають від Благовіщення. У деяких регіонах (Поділля, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Підгір'я) цілі групи гаївок чи веснянок отримали назви від окремих ігор: «Галя», «Володар» («Воротар»), «Жук» («Жучок»).
Наприкінці сезону спів веснянок поступово скорочувався, замінюючись звичайними гуртовими (ліричними) піснями. У тематиці веснянок — ставлення до природи, весни; слова «ладо», «лель»; культ природи в сюжетах танків «Мак», «Льон», «Груша», «Журавель», «Зайчик»; спогади про життєвий уклад і ли¬царські доблесті часів Київської Русі, козацьких воєн. Здебільшого веснянки мають любовні мотиви (обрання пари, сватання, сімейні стосунки, символічні подарунки, жарти). (Виконання або прослуховування українських народних пі¬сень «Мак», «А ми просо сіяли», «Ой, весна, весна та й весняночка» — див. 1-й «Вінок веснянок» М. Лисенка, «Благослови, мати, весну закликати» — див. 2-й «Вінок веснянок» М. Лисенка.)
Русальні пісні виконувались наприкінці травня — на початку червня. Вони уславлювали весняну природу, людське кохання. За народними віруваннями, русалки в цей час виходили з води — бігали полями, могли залоскотати подо¬рожніх. Мотиви русальних пісень багато в чому збігаються з мотивами весня¬нок, пов'язаних із образами природи (ліс, плетіння вінків, образи дерев). Існує давній обряд прибирання і замаювання дівчини, яку водять, співаючи пісню про тополю. Подекуди збереглись також процесійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень – своєрідних молитов за урожай і збереження його від стихії.
Купальські пісні здавна виконувались на літнє свято Івана Купала, ними проводжали весну. Це свято супроводжували певні обряди — молодь стрибала через вогнище, дівчата ворожили, плели вінки та пускали їх за водою, уранці купалися в росі.
Жнива — пора тяжкої праці, але водночас — це найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаю. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив (зажинки), самі жнива й завершення жнив (обжинки). За цим принципом групуються й основні обрядові дії, що супроводжуються виконанням жниварських пісень — зажинкових, жнивних, обжинкових.
Зажинання першого снопа. До нього зверталися, співали величальних пісень. Коли жали на чужому полі, співали також і господареві. Під час самих жнив обрядів не було; співали й жартували, повертаючись дорогою з поля. Значне місце в тематиці пісень посідали скарги на тяжку працю, звертання до сонця, очікування вечора.
Обжинки — найурочистіша частина жнив, що складалася з кількох епізодів: завивання «бороди» («кози»), коли підбирали залишені на полі колоски, заплітали їх, уквітчували, обв'язували стрічкою, зерно витрушували на ниву, пригинаючи «бороду» до землі, і водили біля «бороди» хороводи, співали пісні; обряд вінка — обирали серед жниць «царівну», коронували її вінком, до рук давали прикрашений стрічками і квітами сніп, співаючи, йшли до села, обходячи двори, вітали господарів із завершенням жнив і плели всі разом вінок, який вручали господареві, за вінок вимагали викуп – пропонували влаштувати вечерю, після чого танцювали й співали.
Мотиви пісень цього типу — привітання господарів, побажання щастя, добробуту. Жниварські пісні містять мотиви висміювання лінивих косарів або женців, скарги на важку фізичну працю. Серед мотивів обжинкових пі¬вень — подяка ниві за щедрий урожай, величання господарів, оспівування обжинкового віночка — символу врожаю.
Весільні пісні. Виникнення найстародавніших груп весільних пісень нале¬жить до первіснообщинного суспільства. Вони відбивають такі давні весільні звичаї, як: «умикання» молодої, «викуп» молодої, «заговорювання» чи закли¬нання «злих» або «добрих» сил природи. Весь цикл пісень, що супроводжують весілля, умовно можна розподілити на дві основні частини: 1) до шлюбу, у центрі — ліричний образ молодої, її прощання з батьківським домом, дівуванням, подругами; 2) після шлюбу — пісні величальні, вітальні, жартівливі, танцю¬вальні.
Жартівливі, сатиричні пісні. Весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємопізнання парубків і дівчат. Жартівливі пісні про молодь висміюють діво¬чі й парубочі вади (лінощі та недбальство, дурість і недотепність, нескромність : легковажність), різні недоречні ситуації під час дівування й парубкування, комічні освідчення та непорозуміння. У багатьох піснях-діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя (наприклад, у від¬повіді парубка дівчині, яка кличе його на побачення, змальовується гумори¬стична постать неабиякого боягуза). Пісні такого характеру пронизані м'яким інтимним гумором.
Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зображують життя літніх людей. Різні колізії у взаєминах і непорозуміння родинного жит¬тя, відтворені через постаті діда й баби, набувають яскравої гумористичності й рельєфності.
Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартівливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Між кумом і кумою могли встановлюватись ду¬же близькі взаємини, які з погляду народної моралі викликали заперечення, а отже, й гумористичне висвітлення.
(Виконання пісні «Грицю, Грицю, до роботи» з наступним аналізом.)
Коломийки — це короткі пісеньки-куплети, що складаються з двох віршів. Зміст коломийок здебільшого побутовий: кохання, розлука, жарти, кепкуван¬ня, життя селянина, рекрута, жовніра, сатира на багатіїв, владу, різні сторони життя. Коломийки домінують у фольклорі гуцулів і бойків. Під коломийки грають музики (скрипка, бас, барабан, тарілки). Як танок коломийка відома з XVI ст. У різних місцевостях їх виконують по-різному за темпом і танцюваль¬ними фігурами.
Колискові пісні. За своїм виникненням цей вид пісень теж належить до найстаровинніших. Вони виконувалися напівнаспівно, мали невелику за обсягом мелодію, розмірений ритмічний рух. Типові, найпоширеніші образи колиско¬вих — сіренький котик, коза рогата, горобчик та інші тварини.
(Слухання або виконання пісні «Ой, ходить сон».)


V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)
Учитель. Спираючись на визначення, з якими ми ознайомились на уроці, заповніть стовпчики таблиці.

Музична культура Київської Русі

Церковний спів    Світська музика     Професійна музика    Народна музика


Слова для заповнення таблиці:
київський розспів;
військова;
придворна;
шкільна драма;
восьмігласіє;
київське знам'я;
весільна;
жартівлива;
канти;
веснянки;
колискові;
псалми;
колядки;
жниварські пісні;
щедрівки.

VІ. Підбиття підсумків уроку
VІІ. Домашнє завдання
Створити словничок із вивчених на уроці термінів.


 

Яндекс.Метрика >