...
МУЗИЧНА КУЛЬТУРА. Хорова, вокально-симфонічна і симфонічна PDF Печать E-mail

Тема. МУЗИЧНА КУЛЬТУРА. (Хорова, вокально-симфонічна і симфонічна
музика (Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, С. Людкевич, М. Скорик,  
Є. Станкович та ін.). Напрями популярної музики. Музичне виконавство
та освіта.
Мета: дати знання про роль українського народного мистецтва в роз¬витку
національної культури, про види та жанри українського мистецтва; розвивати
вміння творчо проектувати й реалізову¬вати свої інтереси та запити, практичні
вміння і навички роз¬пізнавання творів видатних діячів вітчизняної культури,
фор¬мулювати власні враження під час «спілкування » із шедеврами
українського мистецтва; виховувати високу духовність на основі
загальнолюдських життєвих цінностей; виховувати моральну, правову,
художньо-естетичну культуру.
Оснащення: портрети Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, С. Людкевича та ін.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
Учитель.
Ваші уявлення про українську музичну культуру були б непов¬ними без ознайомлення з творчістю таких композиторів, як Л. Ревуцький, Б. Лятошинський,     С. Людкевич, М. Скорик, Є. Станкович, чия діяльність по¬лягала в окресленні нових напрямів розвитку української музики. Допоможуть нам у цьому доповіді, які наші групи біографів підготували до уроку.

ІV. Викладення нового навчального матеріалу
1. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими у групах

Група 1 «Біографи С. Людкевича»
Творчість Станіслава Людкевича (24.01.1879—10.09.1979) — народного ар¬тиста України, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка становить цілу епоху в історії української музики. Зій¬шовши зіркою першої величини, ім'я композитора яскраво світить на небосхи¬лі не лише вітчизняної, а й світової культури. Станіслав Пилипович — автор ба¬гатьох великих музичних творів, чудовий знавець і популяризатор української народної пісні, дбайливий і мудрий педагог. Усе своє життя віддав він музиці й вихованню митців. Його музика багата змістом, інтонаціями, мистецькими знахідками.
Народився С. Людкевич у старому княжому городі Ярославі (нині територія Польщі) в сім'ї вчителів. Мати добре грала на фортепіано й навчила цього сина. Хлопчик змалку прислуховувався до задушевних народних пісень, згодом по¬чав їх записувати. Уже перші його кроки в музичному мистецтві засвідчили по¬яву яскравої, непересічної творчої особистості. Музика до Шевченкової «Гамалії» (1894) чотирнадцятирічного юнака, диригента хору гімназистів одержала схвальну оцінку самого Миколи Лисенка.
У 1897 р. С. Людкевич вступає на філологічний факультет Львівського університету. У 1899 р. стає членом відомого хорового товариства «Бонн» у Львові, з яким працював понад сорок років. «Боян» надихнув композитора до написан¬ня багатьох творів, що назавжди увійшли до скарбниці українського мисте¬цтва.
Музичну освіту він здобував, відвідуючи концерти й опери, університетські виклади історії музики, лекції у польській музичній школі.
Після закінчення університету (1901) С. Людкевич працює вчителем укра¬їнської мови, пізніше відбуває військову повинність у Відні. Це дає йому нагоду познайомитись із творчістю визначних тогочасних композиторів: А. Брукнера, Р. Штрауса, Г. Малеча, Р. Леонкавало, П. Масканьї та ін.
Після закінчення військової служби (1904) Людкевич на деякий час повер¬тається до вчителювання у Львові, бере участь в організації Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка у Львові, що став єдиним центром української му¬зичної освіти в Галичині. У ньому митець викладав від перших днів, а пізніше очолив цей заклад.
Відчуваючи потребу у поглибленні своїх музично-теоретичних знань, компо¬зитор у 1907 р. виїздив для подальшого студіювання до Австрії. Мобілізований під час Першої світової війни до австрійської армії, він потрапляє у російський полон (1914) і до кінця війни перебуває у Перовську (Казахстан), а потім у Ташкенті. Навіть у такій складній ситуації продовжує композиторську діяльність. Поєднуючи мотиви українських і середньоазійських мелодій, пише «Елегію». Створює варіації на тему старогалицької пісні «Там, де Чорногора», мініатюри «Пісня до схід сонця» та «Листок з альбому».
Після повернення до Львова (1919) митець продовжує працю у Музичному інституті викладачем теоретичних дисциплін та інспектором філіалів. Пише декілька підручників, статті з питань удосконалення методики викладання музично-теоретичних дисциплін.
Розквіт творчості С. Людкевича припадає на 1920—1940-і pp. Один за од¬ним він створює: «Меланхолійний вальс» (1920; за твором О. Кобилянської), «Каменярів» (1926, 2-а ред. 1956; за твором І. Франка), «Галицьку рапсодію» (1928), «Веснянки» (1935); пише багато хорів та здійснює обробки народних пі¬сень, постійно редагує твори українських композиторів XIX ст.: М. Вербицького, В. Матюка, С. Воробкевича, О. Нижанківського та ін.
У 1927 р. уперше виконано кантату-симфонію С. Людкевича «Кавказ» (1902—1913) до тексту Шевченкової поеми. Працю над нею композитор розпо¬чав ще у 1902 р. У 1936 р. на концерті пам'яті Т. Шевченка пролунав «Заповіт» (1934, 2-а ред. 1955). Ці твори є найдосконалішим музичним утіленням гені¬альних шевченківських творів, справжніми перлинами української музичної культури.
Коли Західна Україна ввійшла до складу УРСР, у Львові відбулася цілко¬вита перебудова мистецьких організацій; засновані Державна консерваторія, училище, музичні школи та оперний театр, Державна філармонія, хорова ка¬пела «Трембіта». С. Людкевич став професором Львівської консерваторії ім. М. В. Лисенка та одночасно завідувачем кафедри композиції Львівського філіа¬лу інституту Академії наук УРСР.
До останнього Станіслав Пилипович працював над редакціями своїх творів попередніх років, багато сил віддав вихованню молодих музикантів та науко¬вій роботі. Після 100-річного ювілею він прожив недовго. Поховали Станіслава Пилиповича Людкевича на Личаківському цвинтарі у Львові. Там творчий дух великого митця навіки застиг у бронзовому образі Прометея — вічно юному, прекрасному і непідвладному швидкоплинному часу. (Слухання фрагменту з кантати-симфонй «Кавказ».)

Група 2 «Біографи Л. Ревуцького»
Лев Миколайович Ревуцький (20.02.1889—30.03.1977) — український композитор, педагог, музичний і громадський діяч. Народився на Чернігівщи¬ні. Батько — Микола Гаврилович мав непоганий бас та інколи співав дещо з ре¬пертуару для цього голосу й грав на скрипці під акомпанемент дружини; ма¬ти — Олександра Дмитрівна вільно володіла французькою і німецькою мовами, здобула музичну освіту — у її репертуарі були твори Бетховена, Шопена, Шу¬берта і Шумана.
За спогадами самого композитора, у 4 роки він вивчив ноти, у нього виявив¬ся абсолютний слух, за що його жартома прозвали Камертоном, з 5 років він навчався гри на фортепіано. З 1898 р. Ревуцький зі своїм старшим братом Дми¬тром навчається у Прилуцькій гімназії. У ці роки він знайомиться із шедевра¬ми світової та української літератури, під час концертів виступає із читанням уривків із «Євгенія Онєгіна» Пушкіна.
У 1903 р. був зарахований до київської приватної гімназії Г. Валькера та одночасно до музичної школи М. Тутковського. Там він навчався гри на фортепі¬ано у М. Лисенка. Із 1907 р. студіював право в Київському університеті. Звідти походять його перші твори для фортепіано: соната, прелюдії, вальси й концерт для фортепіано з оркестром.
У 1913—1916 pp. учився композиції у Київській консерваторії. У 1916 р. Ревуцький паралельно закінчує консерваторію та Київський університет (фа¬культет права).
У 1916—1918 pp. перебував в армії, у 1919—1924 pp. викладав у школі та керував сільськими хорами в Іржавці та Прилуках. У цей період було написано кантату «Хустина». Із 1924 р. у Києві — викладач Музично-драматичного ін¬ституту ім. М. В. Лисенка, з 1934 р.— Київської консерваторії.
Гостро критикований за фортепіанний концерт (1934), Ревуцький обмежив свою композиторську творчість, зосередившись майже винятково на професор¬ській діяльності, редагуванні раніше написаних творів та громадській діяль¬ності у Спілці композиторів України.
Під час Другої світової війни Ревуцький був керівником кафедри історії й теорії музики Ташкентської консерваторії. Після війни повернувся до Києва і продовжував викладати до 1960 р.
Левка Ревуцького було обрано депутатом Верховної Ради України кількох скликань. На 1950-і pp. припадає величезна робота з редагування та підготов¬ки до друку творів М. Лисенка, яку було успішно виконано. У лютому 1969 р. у зв'язку з 80-річчям від дня народження та за визначні творчі заслуги Л. Ре¬вуцький був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Помер композитор 30.03.1977 p., похований на Байковому кладовищі в Києві.
Ревуцький — автор творів великих музичних форм: соната для фортепі¬ано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень, 1926, у новій ред. 1940), два концерти для фортепіано. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина» та обробки народних пісень для голосу з фортепіано.
Лев Миколайович Ревуцький збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Композиторський стиль Л. Ревуцького формувався на основі глибокого й всебічного пізнання національного народного мелосу та перетворення традицій сучасної професійної музики. Творам митця притаман¬ні життєствердний настрій, ліризм, стриманість, широта й багатство емоцій. Його творчість увійшла до золотого фонду української класики. Друга симфо¬нія і фортепіанний концерт — перші значні твори цих жанрів в українській му¬зиці. Значний внесок Л. Ревуцький зробив і в розвиток жанру обробки народ¬них пісень (близько 120 оригінальних обробок).
Разом із Б. Лятошинським Л. Ревуцького вважають найвпливовішим дія¬чем української музичної культури своєї епохи. Ім'я Ревуцького носять му¬зичні колективи і заклади, зокрема Державна чоловіча хорова капела України ім. Л. Ревуцького, музичне училище в Чернігові, дитяча музична школа № 5 у м. Києві. На честь Л. Ревуцького названо одну з вулиць Києва, що знаходить¬ся у Дарницькому районі. (Слухання фрагменту кантати-поеми «Хустина» на слова Т. Шевченка — «У неділю не гуляла».)


Група 3 «Біографи Б. Лятошинського»
Борис Лятошинський (04.01(03.01).1895—15.04.1968) народився в м. Жи¬томирі в інтелігентній родині. Його батько, Микола Леонтійович, був учите¬лем історії. Крім педагогічної роботи, він займався науковою діяльністю в га¬лузі історичних наук, а також як директор різних гімназій проводив велику громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала. Людина дуже освічена, Микола Леонтійович дбав і про повноцінне виховання та освіту свого сина.
Учився юний Лятошинський у житомирській гімназії, яку закінчив у 1913 р. З дитинства хлопчик учився грати на скрипці та фортепіано. У 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — мазурка і вальс для фортепіано, форте¬піанний концерт. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі.
У 1913 р. Б. Лятошинський переїхав до Києва, де почав навчатися на юри¬дичному факультеті Київського університету. Одночасно він готувався до всту¬пу до щойно відкритої консерваторії, до якої вступив у клас Р. Глієра.
Для Лятошинського вчитель став справжнім другом на все життя (їхнє ли¬стування було видано у 2002 p.). Після смерті Глієра Борис Миколайович за¬кінчив та оркестрував концерт учителя для скрипки, а в 1964 р. присвятив його пам'яті симфонічну «Ліричну поему».
У 1918 р. Лятошинський закінчив юридичний факультет університету, а ще через рік — консерваторію (клас композиції). Після закінчення консерваторії у 1919 р. Лятошинського залишили там викладачем музично-теоретичних ди¬сциплін. У 1935—1937 pp. працював також професором Московської консерва¬торії, де вів курс спеціальної інструментовки. Відтоді й до останніх днів життя митець не залишав педагогічної роботи, виховавши чимало талановитих ком¬позиторів і музикознавців.
Разом із педагогічною і творчою роботою Борис Миколайович займався й громадською діяльністю — у лютому 1939 р. на І Республіканському з'їзді композиторів його було обрано головою Спілки композиторів України.
Під час Великої Вітчизняної війни Київську консерваторію було евакуйова¬но. Борис Миколайович працював у Саратові у складі професорів Московської та Саратовської консерваторій, які на час війни об'єдналися в один заклад. Боляче переживав композитор окупацію рідної України. У складних умовах евакуації — в холодній кімнаті, часто при каганці — Лятошинський працював для спеціально створеної в Саратові радіостанції ім. Т. Г. Шевченка, що тран¬слювала свої передачі для партизан і мешканців тимчасово окупованої Украї¬ни. У цих передачах брали участь відомі піаністи В. Нільсен, Ф. Едельман; спі¬ваки П. Кармелюк, О. Воллох виконували сповнені героїчного пафосу цикли романсів Лятошинського на слова В. Сосюри, у яких утілилися власні думки композитора про Україну, про перемогу над ворогом. (Слухання хору на вірші Т. Шевченка «Тече вода в синє море».)

Група 4 «Біографи Є. Станковича»
Євген Федорович Станкович (нар. 19.09.1942 р.) — композитор, педагог. Його творчий доробок складається з різних музичних жанрів: фольк-опера «Ко¬ли цвіте папороть»; 5 балетів, серед яких «Ольга», «Прометей», «Майська ніч», 6 симфоній, 10 камерних симфоній, у тому числі «Я стверджуюсь» на слова П. Тичини, що відзначена Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка; велика кількість вокально-симфонічних, інструментальних і хорових полотен (зокрема «До Тебе, Господи, взиваю»), камерних творів; музика до 6-ти драма¬тичних вистав та більш ніж 100 художніх і документальних фільмів («Легенда про княгиню Ольгу», «Ярослав Мудрий», «Роксолана», «Ізгой» та ін.).
Він написав твори, присвячені трагічним сторінкам історії України: «Па¬нахида за померлими з голоду» («Жертвам голодомору»), «Реквієм» («Бабин Яр»), «Поема скорботи», «Музика Рудого лісу» (на тему Чорнобильської тра¬гедії).
Є. Станкович — глибоко національний митець. Як педагог особливу увагу він приділяє орієнтації молодих композиторів на традиції національної му¬зичної культури. Унікальність музики цього композитора полягає у поєднанні фольклору з найскладнішою багатошаровою поліфонією, у сполученні народної інтонації з сучасними оркестровими барвами. Творці досягнення композитора вийшли за межі національного виміру, ставши загальнолюдським надбанням.
Твори Є. Станковича звучать у концертних залах Англії, Іспанії, Німеччи¬ни, Франції, Швейцарії, Канади, США, Китаю, Філіппін, Югославії та країн колишнього соціалістичного блоку. У 1992 р. митець очолював журі першого Міжнародного фестивалю сучасної музики у м. Вінніпег (Канада), а в 1996 р. був запрошений урядом Швейцарії як композитор до резиденції кантону Берн (Швейцарія). Його Третя камерна симфонія є одним із 10 найкращих творів сві¬ту (ЮНЕСКО, 1985), він є переможцем багатьох вітчизняних та міжнародних мистецьких оглядів, конкурсів, фестивалів.
Дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (1997), Ге¬рой України (2009), народний артист України (1986), професор (1997). Нагоро¬джений: орденами князя Ярослава Мудрого V ступеня, Дружби народів (1982), медаллю «За трудову доблесть» (1976), Золотою медаллю АМУ (2002). Працює завідувачем кафедри Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. (Слухання уривку з камерної симфонії № З Є. Станковича.)

Група 5 «Біографи М. Скорика»
Мирослав Скорик (нар. 13.07.1938) — композитор і музикознавець, народ¬ний артист України, лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мисте¬цтвознавства, завідувач кафедри композиції Львівської консерваторії. Удосто¬єний найвищої державної відзнаки — «Герой України».
Народився у Львові. Його родина була тісно пов'язана з українськими мистецькими, науковими, суспільно-політичними колами Галичини (мати ком¬позитора — Марія Скорик (Охримович) була родичкою співачки Соломії Крушельницької, фольклориста Володимира Охримовича та художниці Ярослави Музики). У 1947 р. усю родину за наклепом було репресовано більшовицьким режимом і вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровської області. У Сибіру майбутній композитор навчається гри на фортепіано в учениці С. Рахманінова, В. Канторової, саме тоді виявляє нахил до композиції.
До Львова М. Скорик повертається у 1955 p., вступає до консерваторії та навчається композиції в класі С. Людкевича та А. Солтиса. Вступає до аспіранту¬ри Московської Державної консерваторії ім. П. І. Чайковського в клас професо¬ра Дмитра Кабалевського. З 1963 p. М. Скорик починає працювати викладачем Львівської консерваторії на кафедрі теорії музики й композиції.
Особливу грань його творчості того періоду складають естрадні пісні, у яких він радикально оновлює традицію «радянської ліричної пісні» та вводить ритми рок-н-ролу і блюзу — «Не топчіть конвалій», «Зоряна ніч» та ін. У 1964 р. Ско¬рик пише музику до одного з кращих фільмів режисера С. Параджанова «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського, що, за даними ЮНЕСКО, уві¬йшов до десятки кращих фільмів всіх часів і народів. У середині 1960-х pp. ком¬позитор звертається до балету, створивши одноактний твір за віршем І. Франка «Каменярі». Але найбільшу популярність у його доробку здобув «Карпатський концерт», який успішно виконували в багатьох країнах Європи і Америки.
У 1968 p. М. Скорик переїжджає до Києва, обіймає там посаду викладача класу композиції в Київській Державній консерваторії ім. П. І. Чайковського.
Із музики до фільму «Високий перевал» режисера В. Денисенка походить його знаменита «Мелодія», що стала своєрідною візитною карткою нової укра¬їнської музики. За Концерт для віолончелі та симфонічного оркестру (1983) композитор отримав Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка (1987).
У 1987 р. остаточно повертається до рідного Львова, очолює кафедру компо¬зиції у консерваторії та Львівську організацію Спілки композиторів України. Цей період дуже плідний у творчому зростанні митця. Удруге він звертається до балету, пише балет «Соломія Крушельницька», що під назвою «Повернен¬ня Баттерфляй» був поставлений на сцені Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької (2006), цикл прелюдій і фуг для фортепіано, «Диптих» для камерного оркестру, до улюбленого з юнацьких років жанру інструмен¬тального концерту написав ще два фортепіанних і чотири скрипкових концер¬ти. Відтоді композитор багато гастролює світом, концертує в Італії, Німеччи¬ні, США, Канаді, Австрії, Росії та Польщі. Разом із тим М. Скорик продовжує і інтенсивно працювати як педагог композиції, завідувач кафедри композиції Львівської музичної академії ім. М. В. Лисенка, керівник камерного оркестру академії, для якого спеціально були написані деякі його твори.
У 1999 р. він очолив Інститут музичної україністики та кафедру української музики Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. У цьому самому році був обраний членом-кореспондентом Академії мистецтв України. З 2006 р.— голова Спілки композиторів України.
У творах останніх років виразно помітна нова тенденція — до зрілої виваже¬ності, прагнення досягнути гармонії у всіх складових художньої цілості. Зовсім несподівані грані мистецького світогляду розкриваються в єдиній на сьогодні опері композитора «Мойсей» за поемою Івана Франка, кантаті на вірші Т. Шев¬ченка «Гамалія», духовному концерті-реквіємі. (Слухання музики до фільму «Тіні забутих предків».)

2. Запис у зошитах


Камерні жанри вокальної
та інструментальної  музики

↓                                         ↓    ↓

Вокальна

сольна
ансамблева
хорова



Інструментальна

сольна
камерно-
ансамблева
оркестрова   

Вокально-
Інструментальна








3. Слово вчителя.
На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фольклору до джазу. Активно розвивається клубна культура. По¬пулярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, «ВІА Гра», Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно пе¬ретнула кордони України й утвердилася в країнах СНД. Українську популярну музику можна почути на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чай¬ка» та інших. Із основними напрямами сучасної популярної української музи¬ки ми і ознайомимось далі.

Напрями популярної музики.
У 1920—1930-і pp. у США та країнах Європи панівним стилем у масовій музичній культурі стає джаз, на теренах СРСР — ма¬сова радянська пісня. 1950-і pp. ознаменувалися появою рок-н-ролу, 1960-і — появою рок-музики, а 1970-і — європопу, а також багатьох популярних на¬прямів електронної музики. Знаковим явищем поп-культури у 1980-і pp. стає поява так званої World music — музики, що спирається на елементи етнічної музики різних народів. На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фольклору до ейсид-джазу. Активно розвивається клубна культура.
В Україні 1960—1980-і pp. уважаються часом розквіту радянської естради. Особливе місце посідає творчість В. Івасюка (1949—1979), автора понад 100 пі¬сень, 53 інструментальних творів, музики до вистав; йому 01.03.2009 р. при¬своєно звання Героя України посмертно за самовіддане служіння на ниві націо¬нальної музичної культури та створення вершинних зразків української пісен¬ної творчості. Серед композиторів-пісенників також відзначаються: О. Білаш, В. Верменич, І. Карабиць. Виконавці з України гідно виступали на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні кар¬патські мотиви, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. На Євробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку.
Серед найвідоміших українських рок-гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тар¬так», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно організуються українські рок фестивалі: «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та ін. Зростає популярність суто вокальних ансамблів («Піккардійська терція», «Менсаунд»).
В Україні продовжує розвиватися й мистецтво джазу. Міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Украї¬ні зробили В. Симоненко й О. Коган.
Дедалі виразнішою стає тенденція використання сучасними українськи¬ми музикантами фольклору. Одним із перших почав використовувати народ¬ні мотиви у рок-музиці II половини 1980-х pp. легендарний нині гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню україн¬ську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Ма¬рійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням зростання інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музи¬ки — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.
Останню третину XX ст. у музиці розглядають під знаком постмодерну. Як¬що музика епохи модерну розглядалася як спосіб вираження, то в епоху постмо¬дерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації, що допомагає визначити свою приналежність до тієї чи іншої субкультури. Стає характерним поєднання різних музичних стилів і жан¬рів, полістилістика; стираються кордони між «високим мистецтвом» та кітчем. Зближенню жанрів або їх поєднанню сприяв розвиток звукозапису, зокрема можливість роботи із семплами (використання та поєднання в одній композиції різних попередньо записаних звуків). Техніка використання наявного матері¬алу знайшла своє відображення і в традиційній інструментальній музиці. По¬дібні техніки значно зменшили роль композитора в музичній композиції.
(Прослуховування та перегляд відеозаписів найвідоміших українських ви¬конавців.)
Музичне виконавство та освіта.
У XX ст. в Україні були популярними кла¬сичні твори духовних учнів М. Лисенка — Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, Г. Верьовки, Г. Майбороди і П. Майбороди. Українське походження мав І. Стравінський, якого вважають найвпливовішим композитором світової академічної музики XX ст. Значну частину своїх творів І. Стравінський писав на україн¬ській землі, а їхні джерела знаходив в українському фольклорі («Жар-птиця», «Петрушка» і відома «Весна священна»). На згадку про духовні зв'язки компо¬зитора з Україною з 1994 р. у Луцьку проводять міжнародні фестивалі «Стра¬вінський і Україна».
Україна дала світу багато талановитих виконавців класичної музики сві¬тового рівня, наприклад В. Косенко, геніальний піаніст-віртуоз В. Горовиць та ін.
Усесвітньо відомі українські оперні виконавці: С. Крушельницька, тенор І. Козловський. Уродженка Харківщини К. Шульженко стала широко відомою завдяки чудовому виконанню фронтових пісень. Історичні традиції продовжу¬ють сучасні оперні співаки: В. Лук'янець, В. Гришко, В. Пивоваров, Р. Майборода, Т. Штонда, М. Дідик, М. Стефюк, А. Солов'яненко, М. Манойло.
Відомі українські диригенти XX ст.— Д. Андрусенко, В. Кожухар, І. Гамка¬ло, М. Дядюра, В. Шейко та ін. Р. Кофман став у 2004 р. головним диригентом Боннської опери і Бетховенського симфонічного оркестру в Бонні.
В Україні діють 9 національних і 2 Державних колективи (Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, Національний заслу¬жений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Національна заслужена академічна капела України «Думка», Національний ансамбль со¬лістів «Київська камерата», Одеський Національний філармонійний оркестр, Державний академічний духовий оркестр України, Державний естрадно-симфонічний оркестр України та ін.).
Дві творчих спілки мають національний статус: Національна спілка ком¬позиторів України та Національна всеукраїнська музична спілка.

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)
Бесіда
-    У яких навчальних закладах навчався С. Людкевич?
-    За якими спеціаль¬ностями він здобув освіту?
-    Яку назву має твір, за який С. Людкевич отримав звання лауреата Держав¬ної премії УРСР імені Тараса Шевченка?
-    Яку освіту, крім композиційної, здобув Л. Ревуцький?
-    Який із найвідоміших творів української класичної музики редагував                 Л. М. Ревуцький?
-    До яких музичних жанрів особливо часто звертався Б. Лятошинський і чому?
-    Який жанр є основним у доробку Є. Станковича?
-    Які мистецькі зв'язки мала родина М. Скорика?
-    Яка музика подобається вам?
-    Яким напрямам та жанрам ви віддаєте перевагу?

VІ.  Підбиття підсумків уроку
VІІ. Домашнє завдання
Підготувати повідомлення на тему «Мої улюблені сучасні виконавці».

 

Яндекс.Метрика >