загрузка...
-->
ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVII—XVIII ст. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО PDF Печать E-mail

Тема. ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVII—XVIII ст.
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО
(Козацька доба. Стиль бароко в українському мистецтві. Будівництво в Києві
(Андріївська церква, Маріїнський палац), Львові (Собор Св. Юра), на
Тернопільщині (Почаївська Лавра), Чернігівщині, Полтавщині. Іконопис
(козацькі «Покрови» та ін.) Народна картина «Козак Мамай». Портретний
живопис. Мистецтво гравюри.
Мета: ознайомлювати учнів з розвитком художньої культури періоду козацької
доби; розкрити особливості стиля українського ба¬роко; ознайомлювати з
шедеврами архітектурного мистецтва різних регіонів України; розкрити
особливості іконопису; ознайомлювати з іконами козацькі «Покрови»
ознайомлювати учнів із мистецтвом гравюри, її історією, роз¬квітом друкарень
у XVII—XVIII ст.; ознайомлювати учнів із портретним живописом,
художниками-портретистами; розкрити суть народної картини «Козак
Мамай»; розвивати зацікавленість культурною спадщиною рідного краю;
учити відрізняти стильові відмінності архітек¬турних споруд; виховувати
дбайливе ставлення до пам'яток культури.
Оснащення: фотографії або репродукції картин із зображеннями Андріївської
церкви, Маріїнського палацу в Києві, Собору Св. Юра у Львові,
Почаївської Лаври на Тернопільщині та ін.; зображення ікон «Покрови»;
репродукції картин «Козак Мамай»,
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
Бесіда
-    3 уроків літератури й історії пригадайте, чим характеризується стиль баро¬ко.
-    Які риси йому притаманні?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
Слово вчителя.
У 9-му класі ви вже знайомились з різними стилями і напряма¬ми у мистецтві. Одним із найцікавіших стилів у мистецтві є бароко. Сьогодні ми з вами дізнаємося, чим характеризувався стиль бароко в Україні, якими є його особливості, чому його називають українським, або «козацьким» бароко.

ІV. Викладення нового навчального матеріалу
1. Розповідь учителя з елементами бесіди.
Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармо¬нійне поєднання будівель із навколишньою природою. Поєднання самобутніх традицій та європейського впливу створило умови для формування своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко.
В архітектурі України середини XVI ст. відбувалися суттєві зміни — зникли оборонні риси, будівлі перетворилися на житлові палаци. Панівними стилями стали місцеві варіанти ренесансу й бароко.
- Пригадайте, які архітектурні пам'ятки стилю бароко ви вивчали у 9-му    
класі.
Під цим впливом змінюються цілі архітектурні комплекси: замки у Бере¬жанах, Острозі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів надавало їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських тур¬нірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів.
Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками. Місцеві майстри створили власний напрямок в архітектурі. Яскравим прикладом мистецької та культурної спадщини є за¬будова площі Ринок у Львові. На площі розташувалась найбільша кам'яниця (мурована житлова будівля) — будинок заможного купця Корнякта. Цей бу¬динок, схожий на справжній палац, було збудовано у 1780-і pp. архітектором П. Барбоном, а у XVII ст. було встановлено статуї лицарів.
Центральна Україна вирізнялася своїми архітектурними особливостями. Для Подніпров'я була характерною нерегулярна забудова, раніше прокладені вулиці не переплановувались, а будинки зводилися на садибі за смаком госпо¬даря. Тому міста мали живописний вигляд. Житло заможного господаря буду¬валося традиційно — хата на дві половини. Яскравим прикладом такої забудо¬ви є будинок Лизогуба в Чернігові.
У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев'яні церкви, що є характерним для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам'яне мурування. У містах храм ніби тягнеться вгору через брак місця (храми Львова, Ужгорода та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище (церква Ми¬хайла в с. Білосток, усипальниця Б. Хмельницького у с. Суботів, де його було поховано, церква Миколи Притиска у Києві та ін.). Посилюється інтерес до іс¬торичної спадщини. Відновлюються стародавні храми. Так, П. Могила відбу¬довує храм Спаса на Берестові. В іконописі простежуються спроби наблизити образи святих до своїх співвітчизників, що в той час стає нормальним явищем.
З розвитком цивільного будівництва до мистецького обігу входить скульп¬тура, почасти декоративна, та надгробки; портретні риси в ній майже не впі¬знаються. У скульптурних студіях здійснюються спроби вивчити натуру та йти за законами анатомії. У релігійній скульптурі теж здійснюються зміни — на¬мічаються ознаки побутового жанру.
Ця епоха в українському мистецтві засвоїла гуманістичні ідеї як власне надбання. Людина стає провідною темою мистецтва, а реалізм — головною якістю.
У Києві будуються такі перлини, як Андріївська церква та Маріїнський па¬лац, у Львові — Собор Св. Юра, на Тернопільщині — Почаївська Лавра. Давай¬те детальніше розглянемо деякі з цих архітектурних шедеврів.
Андріївську церкву часто називають лебединою піснею видатного майстра вітчизняної архітектури Б. Растреллі. Височіє вона на одній із круч Старокиївської гори, із її тераси чудово видно Поділ, задніпровські далі, нові житлові масиви.
Побудовано Андріївську церкву на замовлення імператриці Єлизавети Пет¬рівни. Проект споруди у 1748 р. розробив Б. Растреллі, будівельні роботи вели¬ся упродовж 1749—1754 pp. під керівництвом відомого московського зодчого Івана Мічуріна. У створенні храму брали участь фахівці Петербурга, Москви, Києва, тому Андріївську церкву вважають пам'яткою творчої співдружності російських та українських майстрів.
Екстер'єр храму вражає багатством декору. Мальовничість фасадів підкре¬слює яскраве розфарбування: на бірюзовому тлі виділяються білі колони, пі¬лястри, карнизи, сяють позолотою чавунні капітелі, картуші, по гранях темно-зеленої бані звиваються позолочені гірлянди.
Головним акцентом в інтер'єрі є іконостас — триярусна монументальна спо¬руда з м'якими криволінійними обрисами. У декор введено скульптуру — го¬лівки херувимів, постаті ангелів, трифігурну групу «Розп'яття», що завершує іконостас.
Ще однією перлиною Києва є Маріїнський палац. Його було зведено у 1750— 1755 pp. за зразком палацу, який проектував також Б. Растреллі для гетьмана            К. Розумовського, а керування спорудженням палацу було доручено І. Мічуріну.
Головний фасад Маріїнського палацу, звернений до Маріїнського парку, бу¬ло закладено ще у 1874 р. Архітектура палацу вражає своєю пишністю та ко¬лірним рішенням. Використані кольори у фарбуванні палацу є типовими для російського бароко: бірюзовий для стін, світло-жовтий для колон та карнизів, білий для ліплення і балюстрад. Усе це надає споруді піднесеної святковості й урочистості.
Сьогодні ця історична споруда презентує нашу країну в світі як державна резиденція. Її називають Президентським палацом.
Собор Святого Юра — головний греко-католицький собор Львова. На йо¬го території тривалий час знаходилась резиденція митрополитів Української греко-католицької церкви.
Перший храм стояв на горі, яку пізніше назвали Святоюрською. Право¬славну дерев'яну церкву й оборонний монастир було збудовано ще за князів¬ства Льва Даниловича (бл. 1280). Після знищення обох споруд польським ко¬ролем Казимиром III (1340) на цьому місці у 1363—1437 pp. спорудили новий православний храм, кам'яну триапсидну церкву-базиліку у візантійському стилі. Святоюрський Собор — класичний взірець архітектури періоду бароко. Будівництво було розпочато у 1744 р. за проектом Богдана Меретина, а після нього роботами керував С. Фесингер (до 1764). На фасаді — скульптури роботи І. Пінзеля, а інтер'єр прикрашають твори інших скульпторів — С. Фесингера та М. Філевича, художників Л. Долинського і Ю. Радивилівського.
Із будівель Західної України за стилем із Собором Святого Юра схожі церк¬ва отців Василіян у Бучачі (1761 —1771) та головна церква Почаївської Лав¬ри— Успенський Собор (1771—1782; за іншими даними будівництво було завершено чи то у 1784, чи то у 1791 pp., арх. Г. Гофман). Почаївська Свято-Успенська Лавра — одна з найбільших святинь православ'я, історія якої по¬чинається з XIII ст., коли, за повір'ям, тут з'явилася Діва Марія і залишила на камені відбиток своєї стопи, звідки й до сьогодні б'є джерело, що вважається чудотворним. У 1597 р. шляхтянка Анна Гойська передала монастирю Чудот¬ворну ікону Божої Матері. Крім Успенського Собору, архітектурний комплекс Почаївської Лаври складають келії (1771—1780) та забудови пізніших часів: Архієрейський дім (1825), дзвіниця заввишки 65 м (1861—1869), надбрамний корпус (1835), Троїцький Собор (1906—1912, арх. О. Щусєв). У печерній цер¬кві знаходяться нетлінні мощі преподобних Іова Желізо та Амфілохія Почаївського.
Собор у Козельці на Чернігівщині (1748), споруджений на замовлення Н. Розумовської, є прикладом п'ятизрубного та п'ятибанного архітектурного вирішення. Авторство козелецького Собору приписують петербурзькому архі¬текторові Андрієві Квасову, але український характер пам'ятника свідчить про можливе авторство українського архітектора Івана Григоровича-Барського, який був творцем козелецької дзвіниці.
За зразком Ніжинського Собору (1668—1670) за планом архітектора Йоганна Баптіста було споруджено Троїцький Собор у Чернігові (1679—1695). Він стрункий за пропорціями, динамічний за грою мас. Три яруси хорів у ньому своїми балюстрадами висувалися як балкони у внутрішній простір.
- Як ви вважаєте, чому в Україні найбільше церков, присвячених святу Покрови?
Ікони українського бароко сповнені святкового, піднесеного настрою, яскравих кольорів, барвистих квіткових візерунків. Богоматір завжди малюва¬ли у пишному одязі з привітним, ласкавим обличчям.
Культ Божої Матері як покровительки українського народу тягнеться зо¬лотою ниткою від княжих часів до сьогодні. В Україні церкви, присвячені По¬крові, почали з'являтися ще у XV ст. Свято Покрови Пресвятої Богородиці було й залишається для українців днем виявлення великої любові та вдячності до Діви Марії, радісного звеличення її безперервного заступництва. Українські князі, козаки й гетьмани радо обирали Пречисту Діву Марію своєю покрови¬телькою. Наші славні запорожці мали на Січі церкву на честь Покрови Пресвя¬тої Богородиці з іконою, на якій містився напис: «Ізбавлю і покрию люди моя», а від гурту запорожців — протягнута стрічка нагору до Божої Матері з благан¬ням: «Молим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбави нас од всякого зла». Збираючись у похід на ворога, козаки здійснювали молебень до своєї покрови¬тельки і ревно співали: «Під твою милість прибігаємо».
Із цією святинею пов'язано багато їхніх перемог, тому це свято й стало символом козацької слави. Саме на Покрови козаки обирали нового отамана, адже вірили, що це свято охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею. Щасливо повернувшись із походу, поспішали до Неї зі щирою подякою. У часи всенародного лихоліття Її свята ікона знаходилася у кожній українській хаті.
Після зруйнування Запорізької Січі козаки, які пішли за Дунай, узяли із со¬бою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Вони настільки вірили в силу Покро¬ви і настільки щиро й урочисто відзначали свято, що впродовж століть в Укра¬їні воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву — козацька По¬крова.
Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найча¬стіше народні іконописці зверталися до образу саме Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі позолоченого різьбленого рослинного орнаменту. Образів Покрови зберег¬лося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Наприклад, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського.
Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрід¬не поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями простежувалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю І.Рутковича належить частина
ікон з іконостасів у селах Водиця-Дерев'янська, Воля-Висоцька та Потеличі
(Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов
Кондзелевич (1667 — бл. 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса,
виконаного для Манявського скиту.
Палітра І. Рутковича дещо обмежена, його улюблені кольори: вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений. Інакше виглядають ікони, написані Йовом Кондзелевичем — ієромонахом Білостоцького монастиря, що поблизу Луцька. У його шедеврах-іконах із Манявського скиту немає буденності. Уміння
Й. Кондзелевича відтворювати найтонші порухи людської душі виявились тут на повну силу. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітними є відмова від середньовічних естетичних канонів, утвердження реалістичності й життєрадісності. Такі самі тенденції присутні у розписах Успенського Собору та Троїцької церкви Києво-Печерської Лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святих зображували «лицом и очами светлы и телом дебелы».
Здавна українські хати прикрашали не тільки іконами і руш¬никами...
Олександр Довженко писав про українську хату: «Мені прикро розлучатися з тобою. У тобі так гарно пахло давниною, рутою-м'ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблука¬ми, і сухим насінням... А на покутті, понад столом, Бог у срібних шатах, і Шев¬ченко, і Козак Мамай...»
-    Про якого саме Козака Мамая йшлося?

Народна картина «Козак Мамай»
Історична довідка. Козак Мамай — один із найпопулярніших образів в Україні. Оповіді про козака Мамая передаються в народних примовках, ле¬гендах, переказах. Але найкраще цей образ відтворений у народному живописі: в оксамитному жупані, сап'янових чоботях та синіх шароварах, довкола — речі, з якими козак був нерозлучний (шабля, рушниця або пістоль, люлька); кругла поголена голова з хвацько закрученим за вухо оселедцем, довгі вуса, чорні бро¬ви, карі очі, тонкий ніс, рум'яні щоки — перед вами портрет красеня-молодця, яким він склався в народній уяві. Перші відомі зразки «Козака Мамая» сяга¬ють ранньої доби Козаччини. Він став настільки популярним серед народу, що посідав чільне місце в українській оселі поряд з іконами.
Образність. «Козак Мамай» був утіленням вольових віковічних прагнень українців господарювати у власній хаті. Тюркською мовою «мамай» означає «ніхто, ніяк, без імені, порожнеча». Тюрки вірили, що задушу людини борють¬ся добро і зло. І знаходять цю людину за ім'ям. Якщо ж людина не має імені, злим силам вона не підвладна. Ідеалізований воїн-символ засвідчував собою ми¬ролюбність і глибинність духовного світу українців і водночас силу духу й волі, змогу відстояти свою батьківщину.
Малювали козака Мамая завжди з кобзою-бандурою (символом співучої української душі), конем (символом волі народу) та сидячи під дубом (символом
могутності). Часто на малюнках можна побачити зображення списа з прапор¬цем, козацького штофа й чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака: спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, у якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. Такі народні картини малювали на полотні, на сті¬нах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами, часто з написом: «Я козак Мамай, мене не за¬ймай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу господарів. Кар¬тини із зображенням Мамая, що збереглися донині, відлежувалися подалі від людського ока. їх не показували широкому загалу. Перша виставка цих картин відбулася у 1929 р.
Варіанти сюжету. Існує кілька варіантів сюжету картини «Козак Ма¬май». Придивимося до спільного в сюжеті картини, що дещо варіюється в різ¬них списках. Козак Мамай — із кобзою, він статичний. Поруч без діла лежить зброя — рушниця, шабля, пістолі; далі — його вірний супутник кінь, який низько схилив голову. Динаміки немає, вона вже у минулому. Зачароване грою козачої кобзи рослинне і тваринне царство неначе застигло в очікуванні невід¬воротної небезпеки, що насувалася на стомлену своїм стихійним самоствер¬дженням степову вольницю.   
До першої групи належать найпростіші за композицією картини із зображен¬ням козака, який самотньо сидить на землі. Ані коня, ані дерева — характер¬них прикмет пізніших варіантів картини — тут немає. В одному випадку козак грає на бандурі, у другому — сидить, стиснувши пальці. Серед нових компози¬ційних елементів на полотнах другої групи слід акцентувати увагу насамперед на дереві та коневі, збільшенні кількості речей козака, а отже, й символічності кожної із цих речей. У третьому варіанті основним елементом композиції зали¬шається традиційна постать козака, який грає на бандурі. Позаду нього — гай¬дамаки, які карають панів, уніатських попів, орендарів. Поряд із цим іноді зо¬бражували й суто побутові сцени: гайдамаки варять куліш, п'ють горілку тощо.

Портретний живопис
Поряд з іконописом та народною картиною розвивався портретний живопис.
Перехідне місце між іконописом і світським портретним живописом посі¬дали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких зміцнювалося, ма¬сово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, що зображували селян.
Популярним за тих часів був ктиторський портрет — зображення меце¬натів храму. У вівтарній частині Успенського Собору Києво-Печерської Лаври було зображено 85 історичних осіб (серед них — портрети князів Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, гетьманів Б. Хмельницького й І.Мазепи). Портре¬ти малювали і раніше (наприклад, у Львові), але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад: на сті¬нах київської церкви Спаса на Берестові — портрет П. Могили; в Успенсько¬му Соборі Києво-Печерської Лаври — галерея образів князів і царів (від кня¬зя Володимира до Петра І).  Улюбленим персонажем портретистів II половини XVII—XVIII ст. був уславлений гетьман Б. Хмельницький. Важливе місце у розвитку національного художнього мистецтва посідали мистецька школа при Києво-Печерській Лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним ми¬стецьким осередком були «новоприбавочные классы» при Харківському коле¬гіумі, що фактично були справжньою академією мистецтва.
Особливою і цікавою сторінкою українського мистецтва є портретний живо¬пис. У ньому дуже своєрідно переплелися традиційні техніки іконопису, вплив народної творчості й новітні досягнення європейської живописної культури. Усе це, поєднавшись, знайшло своє відображення у єдності високої мистецької вартості й національної неповторності. Саме в портретному живописі XVIII ст. помітними стають тенденції переходу до цілком світського живопису.
Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображен¬ня стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.
У XVIII ст. з'являється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, до Академії мистецтв. Україна дала Російській імперії цілу низку талантів. Найвідоміші митці Росії того часу — українці: художники Д. Левицький (із Києва) і В. Боровиковський (із Миргорода). Українцем був і професор Академії мистецтв, академік А. Лосенко (із Глухова). Загальною тенденцією розвитку образотворчого мистецтва в Україні з II половини XVII ст. стає від¬хід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, представників козацької старшини.
- Пригадайте, як у Київській Русі виконували книжкову мініатюру.
- Які пам'ятки книжкової мініатюри дійшли до нашого часу?
Українська графіка бере свій початок із глибини сторіч. Поява рукописної книги в Київській Русі в XI—XII ст. створила підґрунтя для роз¬витку книжкової графіки. Художники оздоблювали книгу орнаментальними заставками, вигадливими заголовними літерами (ініціалами), сторінковими ілюстраціями (мініатюрами), а також численними дрібними малюнками на берегах сторінок.
У середині XVI ст. в Україні почало відновлюватися занепале книгодруку¬вання. Уважають, що його начебто активізував московський першодрукар Іван Федоров, надрукувавши у Львові «Апостола» (1574), «Граматику» та ще кілька
книг в Острозі, з-поміж яких найкращим виданням була «Біблія» (1580).       
На основі багатої народної орнаментики російського та українського наро¬дів і кращих зразків тогочасного західноєвропейського книжкового мистецтва Федоров створив власний стиль графіки. Під опікою церкви та князів книго¬друкування швидко поширювалося всією Україною. Друкарні почали пра¬цювати у багатьох містах та при монастирях: друкарня львівського братства, дві друкарні — Федорова та Гедеона Балабана у Крилосі й Стрятині, друкарні « в Острозі, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і особливо — друкарня Києво-Печерської Лаври, що розгорнула широку видавничу справу, а разом із тим сприяла розвитку мистецтва гравюри. Розквіт мистецтва української гравюри припадає на XVII—XVIII ст.
Гравюра (від фр. gravure) — 1) друкований відбиток на папері (або на схожому матеріалі) з пластини («дошки»), на якій вирізьб¬лено малюнок; 2) вид мистецтва графіки, що містить багатообразні способи ручної обробки «дощок» і друкування з них відбитків.
Гравюра використовує засоби виразності, що властиві графічним мисте¬цтвам (контурна лінія, штрих, пляма, тон, інколи колір). Вона застосовується із характерною для графіки метою: виконання ілюстрацій, шрифту і прикрас у книгах, друкованих виданнях, альбомах, станкових листах (естампах), луб¬ках, листівках, екслібрисах, творах прикладного призначення тощо. Спе¬цифічні особливості гравюри полягають у її тиражності (тобто в можливості отримувати чисельні рівноцінні відбитки), а також у її своєрідній стилістиці, пов'язаній із роботою з більш-менш твердими матеріалами.
Гравюра та гравери. У чому же полягає різниця між друкованою ілюстраці¬єю та ілюстрацією, яку власноруч намалював художник?
Якщо малюнок для рукописної книги виконувався від руки безпосередньо на пергаментному або паперовому аркуші, то для друкованої книги його вирізу¬вали на дерев'яній дошці з груші, яблуні, липи або горіха. Це так звана обрізна гравюра, або дереворіз.
На відміну від багатоколірних малюнків рукописної книги, стародруки оздоблювалися лише чорно-білими гравюрами, інколи з деяким оживленням кіновар'ю або суриком, і то лише в заголовках та ініціалах. Але віртуозно ви¬різаний штриховий і віддрукований на паперовій сторінці стародруку малюнок справляє особливе враження, як і багатоколірний малюнок рукописної книги. У давнину траплялися випадки розфарбовування гравюр різними кольорами, але така техніка не прижилася.
Завдяки тісним творчим зв'язкам між українськими майстрами книжко¬вої графіки виникла національна гравірувальна школа. Незважаючи на те що під час творчої праці майстри користувалися зразками західноєвропейського мистецтва, все ж таки їхні твори відзначаються національним забарвленням, зокрема у побутових та історичних сюжетах, зображеннях вітчизняного пейза¬жу, архітектури.
В орнаментальному оздобленні українських стародруків митці дотримува¬лися стилю видань Івана Федорова. Хоча вони вносили й багато нових елементів у композиції, проте впродовж трьох сторіч в орнаментальній графіці стародру¬ків панував федоровський стиль. Після І. Федорова до нас дійшло ім'я гравера стрятинської й крилоської друкарень П. Беринди.
Пізніше у великій друкарні Києво-Печерської Лаври стали працювати бага¬то цікавих граверів. Існували також відомі монастирські друкарні в Чернігові та Почаєві.
Крім того, у містах Західної України книги друкували невеликі мандрівні друкарні, а також друкарні Соболя та Ставровецького. Друкарню при Єлець - кому монастирі у Чернігові обслуговували чернігівські майстри С. Ялинський, І. Стрельбицький, М. Синицький та ін. У Почаївській друкарні працювали Й. Гочемський, Ф. Стрельбицький і майстер, якого ми знаємо лише за ініціа¬лами «І. М.».
Найбільшим центром стала друкарня Києво-Печерської Лаври, де друкува¬ли твори не лише релігійного, але й світського змісту.

Книги Лаврської друкарні.
Починаючи з XI ст., Києво-Печерська Лавра була релігійним та освітнім центром України. Як свідчать «Києво-Печерський Пате¬рик» та «Синопсис», при Лаврі працювали скрипторій (майстерня для перепи¬сування книг) та школа, де навчалися Не лише монахи, але й діти зі світських сімей. Із 1614 р. тут почала працювати друкарня, що відіграла важливу роль у розвитку освіти, науки й культури українського народу. Популярність вида¬них нею книг була надзвичайною, адже їхня мова максимально наближалася до розмовної. Лаврські видання відзначають високий поліграфічний рівень, гар¬ний шрифт, професійне оформлення. Перші датовані книги, видані цією дру¬карнею,— «Каноник» (1614) та «Часослов» (1616).
У XVI ст. точилася гостра ідеологічна боротьба проти уніатства, у якій ак¬тивну участь брала Лавра. Було видано цикл антиуніатських книг: «Книга о ве¬ре» (1620—1621), «Києво-Печерський Патерик» (1625), «Тератургима» (1638), «Постановление запорожцам» (1629), «Синопсис» (1674). У них розповідається про боротьбу українського народу проти поневолювачів. Характерною особли¬вістю видань цього періоду є звернення до читача, де в популярній формі декла¬рувались ідеї державності та переваги православ'я. Вони розміщувались на по¬чатку або наприкінці тексту і були написані українською мовою.
Поряд із теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для брат¬ських шкіл букварі та граматики, за якими діти навчалися церковнослов'ян¬ської, грецької та латини.
Продуктивність друкарні Києво-Печерської Лаври була чи не найбіль¬шою в Україні. Так, починаючи з 1615 р. до кінця XVIII ст. цією друкарнею було випущено 517 видань, Львівською і Братською друкарнями у Львові 11573—1593) — 146, Острозькою (1680 — 1686)— 21, Почаївською (1732— 1798)— 101, Чернігівською (1646—1658)— 35. Отже, Лаврська друкарня за кількістю видань перевершила решту.
Навколо друкарні гуртувалися видатні діячі української культури: Є. Плетенецький, П. Беринда і С. Беринда, Т. Земка, Л. Баранович, І. Гізель та ін. Поряд із книгами, надрукованими старослов'янською та українською мовами, друкувалися видання польською, грецькою, латиною та їх переклади, що знач¬но збагачувало культурні надбання українського народу.
Лавра випускала також світські книги. Однією з них була збірка «Вірші» (1622), написана ректором Київської братської школи К. Саковичем і присвя¬чена гетьману П. Сагайдачному та Війську Запорізькому. Укладений П. Берин- дою «Лексикон словеноросский и имен толкование» побачив світ у 1627 p. Відо¬ма також історична хроніка «Києво-Печерський Патерик» — колективна пра¬ця монахів Києво-Печерської Лаври, «Синопсис» І. Гізеля — історичний огляд України до 70-х pp. XVII ст., де висвітлюється боротьба українського народу з іноземними поневолювачами.
Розвиток книгодрукування зумовив розвиток мистецтва гравюри. Гравю¬рами прикрашали релігійні видання. Пишним оздобленням відзначалися ви¬дання Лаврської друкарні. Значний внесок у цю справу зробив відомий гравер Ілля. Уражає не лише його висока майстерність, але й працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не лише як мистецькі твори, але й як доку¬менти епохи. На багатьох із них зображено життя, побут і пам'ятки Печерського монастиря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Л. Тарасевич, Д. Галяховський. Поряд із канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети сучасників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають українська орнаментика, зразки народного мистецтва. При Лаврській друкарні працювала школа, що готувала друкарів, граверів, майстрів книги, які поширювали це ви¬соке мистецтво всією Україною.
Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб... гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного». Серед них — пор¬трет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. У Києво-Печерській дру¬карні працювали видатні художники і гравери — Н Л. Тарасевич, І. Щирський.

V. Актуалізація набутих знань.
Прийом «Мікрофон»
-    «Сьогодні на уроці я дізнався (дізналася) …»;
-    «Мене здивувало …».
-   
VІ. Підбиття підсумків уроку

 

Яндекс.Метрика >