...
Архітектура та скульптура ХХ століття PDF Печать E-mail

Тема. Архітектура та скульптура ХХ століття (І. Мартос, Л. Позен,
В. Городецький). Палацово-паркові комплекси.
Живопис (Тарас Шевченко, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін.).
Тиражна графіка.
Мета: ознайомлювати учнів з розвитком архітектури й скульптури XIX –
початку XX ст., видатними архітекторами і скульп¬торами
(І. Мартосом, JI. Позеном, В. Городецьким), ознайомлювати з
палацово-парковими комплексами України, їх відмінностями,
особли¬востями, ознайомлювати учнів із розвитком живопису та
тиражної графіки XIX – початку XX ст., творчістю  видатних
графіків і живописців (Т. Шевченка, М. Пимоненка, О. Мурашка
та ін.); навчити працювати з різними джерелами інформації,
готувати розгор¬нуті доповіді, працювати у групах;  розвивати
зацікавленість, спостережливість, інтерес до культурної спадщини;
виховувати любов до рідного краю, дбайливе ставлення до пам'яток
української культури.
Оснащення: фотографії архітектури та скульптури XIX– по¬чатку XX ст.,
палацово-паркових комплексів, репродукції живописних творів
Т. Шевченка (« Ка¬терина», серія офортів «Мальовнича Україна»),
М. Пимоненка («Висватана», «Святочне ворожіння»), О. Мурашка
(«Похорон кошового»), графічних творів Г. Нарбута (ілюстрації до
«Енеїди»).
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
ІV. Викладення нового навчального матеріалу

1.    Слово вчителя
Період середини XIX — початку XX ст. приніс в Україну грандіозне за масштабами будівництво. Зростали міста, змінювався їхній зовнішній вигляд, визначалися центри міст — Хрещатик у Києві, проспект Свободи у Львові, вули¬ця Сумська в Харкові тощо. Відповідно до вимог часу зростала і потреба в архітекторах. Цей період в історії архітектури України був відзначений такими іменами, як П. Альошин, В. Городецький, О. Бекетов, В. Ніколаєв та ін.
2.    Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими у групах
Група «Архітектори»

Владислав Городецький народився 23.05.1863 р. в родинному маєтку в с. Шолудьки на березі Південного Бугу. Він навчався у реальному училищі при лютеранському храмі Святого Павла в Одесі та на архітектурному відді¬ленні Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. 1891 р. архітектор переселився до Києва, де його першими роботами стали дерев'яний стрілецький тир у садибі «Товариства розмноження мисливських і промислових тварин та правильного полювання» поблизу Лук'янівського цвинтаря, а також мармурова усипальни¬ця баронів Штейнгелів на Аскольдовій могилі.
Упродовж наступних 30 років В. Городецький спорудив близько 30 будин¬ків у Києві та багато будівель в інших містах України. Зокрема, він побудував мавзолей графів Потоцьких у селі Печері, Шпиківський цукровий завод, ка¬плицю у Рахнах-Лісових на Поділлі, жіночу гімназію у Черкасах, гімназію та міську школу в Умані, лікарню у Мошнах, греблі та шлюзи на волинських річках.
В Євпаторії архітектор збудував собі віллу, у Сімферополі — власний завод вуглекислоти та штучного льоду.
У Києві на вулиці Жилянській В. Городецький звів Південноросійський машинобудівний завод, за радянської влади відомий як «Ленінська кузня», на Куренівці — цементний завод «Фор», який із синьої глини з берега Глибочиці щороку виробляв 640 тис. пудів цементу (Городецький був співвласником та членом ради директорів цього підприємства). Для Всеросійської виставки 1897 p., що розмістилася на Троїцькій площі (нині тут НСК «Олімпійський»), він збудував із деревини павільйони Костянтина та Юзефа Потоцьких.
Наприкінці XIX ст. В. Городецький заснував у Києві власну будівельну контору, що за його проектами звела кілька будинків у чотирикутнику між Хрещатиком і вулицями Миколаївською (нині Архітектора Городецького), Лютеранською та Банковою. Серед них вирізнялася 4-поверхова будівля Російського страхового товариства на розі вулиці Прорізної та Хрещатика, увінчана баштою зі шпилем (не збереглася, зруйнована вибухом у 1941 р.). На початку вулиці Миколаївської архітектор збудував у співавторстві з
Г. Шлейфером та Е. Брадтманом 4-поверховий готель «Континенталь» (нині тут консерваторія).
До свого сорокаріччя В. Городецький побудував для себе на вулиці Банко¬вій знаменитий «Будинок з химерами». Він стоїть на крутому південному схилі Хрещатицької долини, тому з боку вулиці Банкової має 3 поверхи, а з боку пло¬щі Івана Франка — 6. Італійський скульптор Е. Саля прикрасив будівлю ство¬реними з бетону наядами, дельфінами, слонами, носорогами, жабами, ящірка¬ми та іншими істотами. На кожному поверсі будинку — одна квартира, і для кожної архітектор передбачив окремий винний льох, стайню, каретний сарай, льодовню і навіть корівник. Він оселився у найкращій квартирі з 10 кімнат, а решту квартир здав в оренду.
В останні роки XIX ст. В. Городецький одночасно працював над проекта¬ми 3 відмінних будівель. На схилі над Європейською площею він звів буди¬нок Історичного музею (нині — Національний художній музей) із класичним
6-колонним портиком, який стережуть двоє левів роботи Е. Саля, на Ярославовому валу — караїмську кенасу у мавританському стилі, стіни якої
Е. Са¬ля оздобив різьбленням та ліпленням. Нарешті, у долині Либеді митець збудував костьол Святого Миколая у неоготичному стилі, уперше використавши залізобетонні палі та перекриття, а Е. Саля прикрасив храм фігурами янголів та святих.
Творчі задуми Городецького не обмежувалися архітектурою. Він також проектував меблі, виготовляв ювелірні прикраси, малював ескізи театральних декорацій, вітражів, шпалер, тканин, взуття та одягу, розписував плафони, різь¬бив по каменю й оформляв книги.
Більшовики конфіскували всі маєтності В. Городецького, відтак навесні 1920р. він із дружиною Корнелією виїхав до Варшави. У Польщі В. Городець¬кий збудував критий ринок та водогінну вежу у місті Пьотркові Трибунальсько¬му й водогінні вежі, бойні та електростанцію у Радомі й Любліні, розробив про¬ект реставрації родового замку князів Вишневецьких у Вишневці на Волині.
У 1928 р. В. Городецький на запрошення компанії, що будувала залізниці в Ірані, переїхав до Тегерана і за 2 роки спорудив там залізничний вокзал, те¬атр, готель та шахський палац. Помер у Тегерані 03.01.1930 р.
Вулиця у центрі Києва, забудована 100 років тому архітектором В. Городецьким, зараз носить його ім'я. А поруч, за столиком на тротуарі у Пасажі, віднедавна п'є каву бронзовий Владислав Городецький.

3. Слово вчителя
Не менш цікавою є скульптура XIX — початку XX ст., у якій також від¬булися зміни. В Україні у II половині XIX ст. співіснують два стилі — класи¬цизм та реалізм. Відповідно до потреб зростаючих міст, провідного значення набула монументальна скульптура (пам'ятники).
Першим монументом, що було встановлено в Києві, став пам'ятник кня¬зю Володимиру Великому — хрестителеві Русі (1853), у Харкові встановле¬но пам'ятник В. Каразіну (1905) — засновникові Харківського університету, пам'ятник М. Гоголю (1911) споруджено у с. Великі Сорочинці.
На українських землях у XIX — на початку XX ст. працювало багато ви¬датних скульпторів, серед них: П. Забіла, І. Мартос, JI. Позен, В. Беклемішев, Г. Красуцький, П. Війтович та ін.

4. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими у групах
Група «Скульптори»

Іван Мартос народився близько 1754 р. в містечку Ічня Полтавської губер¬нії (нині Чернігівська область) в сім'ї дрібномаєтного українського дворянина. Був прийнятий у вихованці Імператорської академії в перший рік її заснування (1761), почав навчання в 1764 p., закінчив курс у 1773 р. із малою золотою ме¬даллю і був відправлений до Італії як пенсіонер Академії. У Римі старанно за¬ймався своєю галуззю мистецтва, управляючись також і в малюванні з натури в майстерні П. Баттоні та з антиків під керівництвом Р. Менгса. Повернувшись до Петербурга (1779), одразу ж був призначений викладачем скульптури в Ака¬демії, у 1794 р.— старшим професором, у 1814 р.— ректором, у 1831 р.— за¬служеним ректором скульптури. Імператори Павло І, Олександр І і Микола І до¬ручали йому виконання важливих скульптурних композицій. Бурхлива творча активність І. Мартоса зробила з нього одного з найвидатніших майстрів свого часу: без його участі не обходилося майже жодне значне офіційне замовлення. Значною кількістю робіт І. Мартос створив собі гучну популярність не лише з Росії, але й за її межами.
Мартос — один із найзначніших представників класицизму в мисте¬цтві скульптури. Ним створено багато пам'ятників і барельєфів. У створенні пам'ятників майстер досягає високої чистоти стилю й античної гармонійності. Найвідоміший із-поміж них — пам'ятник К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804—1818). Серед найвидатніших його робіт також можна назвати пам'ятник Дюку де Ришельє в Одесі (1823—1828), ефектно встановлений над спуском до моря, пам'ятник М. Ломоносову в Архангельську (1826—1829), установлений в 1832 p., пам'ятник Олександру І в Таганрозі (1831).
Наприкінці XVIII ст. І. Мартос створив серію скульптурних портретів, із яких найвідомішими є портрети Н. І. Паніна (1780) та А. Паніної (1782).
Простота й лаконізм стилю, майстерна композиція в багатоскладових барельєфах, правильність малюнка, виразне ліплення — такі відмінні риси класицистичного мистецтва Мартоса. Після 1800 р. майстер виконав також чимало монументально-декоративних робіт (пластичне убрання «Зеленої їдальні» Катеринінського палацу в Царському селі, декор Тронної зали Павлівського палацу). На особливу увагу заслуговують горельєф «Мойсей добуває воду зі скелі» на аттику Казанського Собору (вапняк, 1804—1807), а також кілька садових скульптур (пам'ятник батькам у Павлівському парку, мармур, після 1798; ста¬туя Актеона для фонтанів Петергофа, позолочена бронза, 1801).
В останні десятиріччя XVIII ст. І. Мартос здебільшого працює в жанрі меморіальної скульптури. У цей час набуває широкого поширення надгробна скуль¬птура. Спочатку І. Мартос створював мармурові рельєфи, перейшовши потім до розгорнутих скульптурних композицій, прагнучи передати в надгробках тра¬гедію скорботи, але в той же час і відчуття чогось світлого — прийняття смерті як необхідного завершення життя. Скульптор варіює композиції, усіляко по¬єднуючи алегорії та емблеми печалі, скорботи, смерті. Саме такими є надгробки (переважно мармурові) С. Волконської (1782, Третьяковська галерея, Москва), М. Собакиної (1782, Донський монастир, Москва), П. Брюса (1786—1790, там же), Е. Гагаріної (бронза, 1803, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург), Павла І (1807, Павловськ).
Митець прожив велике, сповнене праці, повністю віддане мистецтву життя. Помер у Петербурзі 05(17).04.1835 р.

Позен Леонід Володимирович народився 22(10).06.1849 р. в містечку Обо¬лонь на Полтавщині. З дитинства захоплювався ліпленням, але для себе обрав іншу професію, вступивши до Харківського університету, а згодом перевівся до Петербурзького університету на юридичний факультет. Про своє дитяче захоплення він згадав тільки у 1877 p., виліпивши з воску (цей матеріал назавжди залишився основним у його творчості) скульптурну групу «Візник». Цей твір
зберігався у його матері, а потім загубився, і ніде не збереглося ані його опису, ані малюнка.
Інша скульптурна група «На волах» розкриває спостережливість JI. Позена, глибоке знання селянського побуту, уміння тонко й художньо відображу¬вати це у восковій фігурі. Коли у 1881 р. робота над скульптурою вже завершу¬валася, до Полтави завітав відомий російський художник, один із засновників Товариства пересувних художніх виставок — Г. Мясоедов. Він запропонував Л. Позену представити його скульптурну групу на черговій пересувній вистав¬ці. Скульптор підготував два варіанти, обидва були затверджені на загальних зборах Товариства передвижників і з'явилися на 10-й пересувній виставці. Успіх був величезний! Через декілька днів після закриття виставки власник фабрики художнього литва К. Верфель придбав групу для відливу її в бронзі. Він багато років систематично купував твори Л. Позена, відливав їх, улаштову¬вав виставки цих скульптур (де і торгував ними) не лише в Росії, але й в Італії, Англії, Німеччині, Голландії, Америці, тому роботи Л. Позена відомі в багатьох країнах далекого зарубіжжя.
На черговій, 11-й пересувній виставці успіх Л. Позену принесли раніше виконані роботи «Шинкар», «Лірник», «Черкаський віл», «Лоша».
Товариство передвижників проіснувало до 1924 p., майже щороку влаштовувало художні виставки у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі та інших містах. Було організовано 48 таких виставок. Із 10-ї до 40-ї Л. Позен брав участь майже в кожній, продемонструвавши понад 50 робіт.
Особливо яскраво виявилися патріотизм Л. Позена, його любов до Украї¬ни та її народу під час роботи над пам'ятником І. Котляревському. Як відомо, за заповітом, І. Котляревський похований на околиці старого міського кладо¬вища. За пропозицією громадськості різних міст було вирішено зробити над¬гробок, за який і взявся Л. Позен спільно з художником В. Волковим (встанов¬лено у 1900 p.). Під портретом слова з вірша Т. Шевченка «На вічну пам'ять Котляревському». Саме тоді виникла думка про спорудження меморіального пам'ятника письменникові в Полтаві. У 1894 р. Полтавська дума звернулася до уряду з проханням організувати збір коштів якщо не по всій Росії, то хоч би в Полтавській і Чернігівській губерніях. Але кошти надходили з усіх куточків України, Росії, Галичини. Було заплановано вибити на п'єдесталі пам'ятника слова «Рідний край своєму першому поетові Івану Котляревському. 1798— 1898 рр.» (відкриття пам'ятника передбачали приурочити до 100-річчя першо¬го видання «Енеїди», що й повинні були позначати ці дати).
Знаючи про заборону збирати гроші за межами Полтавської губернії, Л. По¬зен відмовився від гонорару за виконання бюста І. Котляревського і трьох го¬рельєфів. Це був не лише його матеріальний внесок до фонду будівництва, але й величезна моральна підтримка у боротьбі за спорудження пам'ятника.
Понад 6 років працював Л. Позен над пам'ятником, удосконалюючи пер¬винний проект. У бюсті І. Котляревського він чітко передав риси письменника. Значним досягненням були й горельєфи, на яких скульптор відтворив образи героїв «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника».
Після відкриття пам'ятника І. Котляревському Л. Позен став популярним скульптором. На початку вересня 1903 р. йому запропонували роботу над ін¬шим пам'ятником — М. Гоголю, який було виконано у 1915 р. Події громадян¬ської війни перешкодили його споруді, і лише в середині 1920-х pp. пам'ятник було встановлено на Гоголівському бульварі у Полтаві.
У 1915 р. Академія мистецтв вирішила обрати Л. Позена академіком, але скульптор відмовився від цього високого звання, пославшись на відсутність у нього академічної художньої освіти і заявивши, що «давати це необхідно ви¬ключно найгіднішим ».
Помер Л. Позен 08.01.1921 р. Похований на Смоленському цвинтарі у Санкт-Петербурзі.

5. Слово вчителя
Палацово-паркові ансамблі XVIII—XIX ст. становлять інтерес і як твори садово-паркового мистецтва, і як історичні об'єкти, пов'язані з визначними іс¬торичними подіями та життям відомих людей, і як взірці характерної архітек¬тури відповідного періоду.

6. Виступи учнів із повідомленнями, підготовленими у групах
Група «Краєзнавці»

Шарівка (Харківська область) — палац і найбільший садово-парковий комплекс Харківської області, закладений у 1800 р. Змінювалися його власники 23 — він перебудовувався. У 1900 р. новий власник Леопольд Кеніґ перебудував палац (у ньому чудовий камін, дубова бібліотека, прекрасно влаштована го¬ловна зала). Л. Кеніґ привів до ладу й величезний парк: побудував терасу, ула¬штував водоустрій. У цьому парку на спуску до одного з озер росте 600-річний дуб. Парк умовно поділяється навпіл. Великі за площею широкі алеї півколом сточують палац. Навпроти розкішної свого часу білої тераси за містками через озеро посаджені липові алеї, зроблені декоративні насадження дерев. Праворуч від палацу насадження дерев на схилах ведуть до найбільшого озера, оточеного широколистими та хвойними рослинами. Озеро непомітно переходить у стру¬мок із маленькими містками.

Муровані Курилівці (Вінницька область) — містечко на річці Жван. Упер¬ше м. Чурилівці (нині — смт. Муровані Курилівці) згадується в документах 1493 р. Палац (колись — родини Комарів) збудовано в 1805 р. на місці замку XVI ст. із використанням частини замкових споруд в архітектурній компози¬ції палацу. Будівля палацу розташована на крутому перепаді рельєфу і має на головному фасаді 2, а на парковому — 3 поверхи. Із давніх замкових споруд повністю зберігся кам'яний ескарп XVI ст. бастіонного замку (містить підземні склепінчасті каземати) — з північного, східного та південного боків. Із західно¬го, напільного, боку збереглися підвалини та залишки колишнього замкового муру. Перед парковим фасадом палацу — широка тераса, улаштована на скле¬пінчастому перекритті, що нібито є найнижчим поверхом палацу. Склад ан¬самблю садиби: арсенал (стайня) 1805 р.— мурована одноповерхова будівля, рідкісна за типом господарська споруда, що збереглася до наших часів; флігель І чверті XIX ст.— невеличка 2-поверхова будівля в стилі неоготики; арковий міст через річку Жван 1805 p.— мурований, 3-пролітний (до 1941 р.— 5-пролітний) — одна з небагатьох інженерно-архітектурних споруд, що збереглися; екс¬плуатується і в наш час. При садибі частково зберігся пейзажний парк (раніше цей парк займав обидва береги річки), заснований у XVIII ст. та перебудований під керівництвом архітектора Д. Міклера в період спорудження палацу. З ма¬лих архітектурних форм у парку збереглися арковий 1-пролітний міст-шлюз та 2 кам'яні лавки — частина художньої скельної композиції.

Маєток Самчики (Хмельницька обл.). Першим власником замку був П. Чечіль. Саме він спорудив цей вишуканий архітектурний ансамбль у стилі ампір. Каплиця, фонтан, оранжереї, китайський павільйон (до речі, він використову¬вався як холодильник, де зберігали продукти харчування), парк зі скульпту¬рами — усе це приваблювало місцеву шляхту. Біля воріт — скульптура лева, який, «зустрічаючи» гостей, посміхався, а «проводжав» їх із сумним виглядом. У першій, круглій залі маєтка, де проводились бали, дзеркала облаштовані своєрідно: якщо стоїш посередині зали, бачиш себе в усіх дзеркалах одночасно. Далі — зелена зала, червона — колишня їдальня, римський кабінет. Маєток неодноразово змінював власника. Останнім власником помістя був М. Шестаков — розпорядник терещенківських цукроварень і редактор журналу «Госпо¬дарство» та газети «Відомості сільського господарства та сільськогосподарської промисловості». Як новатор свого часу, він до так званого пейзажного (англійського) стилю садиби додав елементи французького архітектурного стилю. Так Самчиківський парковий ансамбль перетворився на український Версаль, оскільки його було спроектовано за всіма правилами паркового будівництва.
Лівадія (АР Крим). У 1834 р. грек Ф. Ревеліотті продав Лівадію польському магнатові графу Л. Потоцькому. Наприкінці 30-х pp. XIX ст. новий власник заклав тут виноградник, площа якого в 1860 р. склала 19 десятин. У 1860 р. Лівадію придбала царська сім'я. У Лівадії побудували 2 панських будинки, церкву, житлові та господарські приміщення. У 1862—1866 pp. під керівни¬цтвом придворного архітектора І. Монігетті будинок Потоцького перебудували на палац. Крім того, було зведено Малий палац у східному стилі, дві церкви, господарські будівлі. Усього було побудовано або перебудовано близько 60 будинків. їх зводили із місцевого каменя, решту матеріалів доставляли з різних міст країни і з-за кордону. У 1863 р. в маєтку було споруджено нову систему водопроводу, а для збереження запасів води — резервуар на 700 тис. відер. Із середини 70-х pp. XIX ст. на лівадійській метеостанції постійно велися спостереження за атмосферними явищами і за джерелами води. На 40 десятинах землі заклали парк із цінними породами субтропічних рослин (вічнозеленими мирта¬ми, лаврами, кедрами, пініями, магноліями, кримськими соснами), фонтанами і статуями роботи італійських майстрів; висадили фруктовий сад, улаштували оранжерею, провели водопровід.
Дендрологічний парк «Софіївка» (1796) (м. Умань). Один із найзаможніших людей XVIII ст. граф Потоцький вирішив піднести своїй красуні дружині Софії, гречанці за походженням, більш ніж романтичний дарунок лю¬бові — чудовий парк у місті Умань. Кохаючи молоду дружину, Потоцький за¬мислює закласти парк казкової краси, та такий, аби були в ньому і частинка Еллади, батьківщини Софії, і поля Єлісейські, і чудові рослини, скульптури, словом, усе, що розвіяло б у душі коханої тугу за батьківщиною. Керував ро¬ботами ад'ютант Потоцького, військовий інженер Людвіг Метцель. Із 1796 до 1802 pp. кріпосні селяни рили ставки, підземну річку, споруджували водоспа¬ди і фонтани, прокладали алеї, переносили величезні кам'яні брили. Народні умільці створили із граніту й гіпсу художні прикраси для архітектурних спо¬руд. Скульптури надходили із Франції та Італії. У парку насаджувалися дерева як місцевих порід, так і екзотичні, привезені із різних країн світу. Усього за декілька років уманські будівельники і садівники створили на пустирі справж¬нє диво, парк був дарований Софії на честь її іменин у травні 1802 р. Куточ¬ки парку пов'язані з міфами і легендами Давньої Греції та Риму, переказами із життя сім'ї Потоцьких. Головний вхід до «Софіївки» прикрашають дві сторо¬жові башти, вінець яких запозичений із храму давньоримської богині домівки та вогню Вести в Тіволі. Від входу вглиб парку відводить тіниста алея, обсадже¬на віковими деревами, уздовж якої дзюрчить річка Кам'янка. Після плавного повороту погляду відкривається павільйон Флори, богині весни і квітів. Це над¬звичайно красива архітектурна споруда із білою колонадою в доричному стилі, крізь яку відкривається чарівливий пейзаж Нижнього ставка, тераса Муз, Левкадська скеля з оглядовим майданчиком «Бельведер» і фонтан «Змія» на остро¬ві Кохання. Із пащі чавунної змії струмінь води б'є заввишки до 18 метрів, а сам фонтан — найбільший і найкрасивіший у «Софіївці», знаменитий геніальною простотою своєї конструкції: жодних насосів, тиск води створюється за раху¬нок перепаду висоти між Нижнім і Верхнім ставками. Терпейською долиною, оминувши Громовий грот і грот Венери, стежка піднімається до Верхнього (або Великого) ставку, у центрі якого насипаний штучний острів Кохання з Роже¬вим павільйоном. Уздовж алей парка, у тіні дерев установлені скульптури ста¬родавніх філософів і грецьких богів.

7. Розповідь учителя
Живопис. Провідним стилем у мистецтві І половини XIX ст. був класи¬цизм. Паралельно з ним розвивався романтизм, закладались основи реалізму. Демократично налаштовані художники вбачали розвиток мистецтва саме у ре¬алізмі.
Тарас Шевченко. Одним із таких художників, засновників критичного реаліз¬му, який правдиво відображав мотиви рідної природи та життя народу, був Та¬рас Григорович Шевченко. Становлення Тараса Григоровича Шевченка як художника, поета і громадянина припадає на епоху романтизму.
Шевченко народився 25.02(09.03).1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. З дитинства захоплювався малюванням і складанням віршів. У 1830-і pp. Т. Шевченко виїхав разом із поміщиком П. Енгельгардтом до столиці. Тут він зустрів земляка-художника І. Сошенка, який незабаром познайомив його з впливовими діячами культури Петербурга — В. Григорови¬чем, О. Венеціановим, В. Жуковським, К. Брюлловим, М. Вільєгорським. Во¬ни, розгледівши у Т. Шевченка рідкісний талант, у 1838 р. викупили його з крі¬посної неволі. (Тарасові на той час виповнилося 24 роки). Шевченко навчався
в Петербурзькій Академії мистецтв (1838—1845), виявивши неабиякі здібності у живописі олією, аквареллю, малюнку олівцем.
У травні 1843 р. Шевченко оформлює академічну відпустку і вирушає до України. Його ім'я вже має на батьківщині певну популярність. Підприємець і меценат Г. Тарновський купує його картину «Катерина», створену на тему однойменної поеми Т. Шевченка, поклавши початок своєї української колекції. «Катерина» — єдина написана олією картина академічного періоду, що збереглася. Художник прагнув, щоб картина була ясною і зрозумілою, викликала співчуття. «Катерина» Шевченка відображає пошуки збірного образу й утвердження національного ідеалу. У тому самому році Т. Шевченко починає роботу над серією офортів «Мальовнича Україна» (яка триває весь 1844), він сам пра¬цює над гравіруванням, опановуючи цю складну техніку. Серія «Мальовнича Україна» — унікальне явище в історії українського мистецтва.
В архівних документах залишилися свідчення про те, як старанно навчався Шевченко спочатку у класах при Товаристві заохочування художників, а потім і в Академії мистецтв. У Шевченка-маляра була здатність мислити й пізнавати природу за допомогою художніх образів. Знання історії поєднувалося в ньому з тонким чуттям дійсності, що оточувала його.
Повернувшись у 1845 р. після закінчення Академії до України, він працює художником в Археографічній комісії. Але через 2 роки його заарештовують за участь у таємній організації — Кирило-Мефодіївському товаристві. Шев¬ченка засудили на довготривале заслання рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус. Його тримали під наглядом і забороняли писати й малювати. Але завдяки допомозі та сприянню місцевої прогресивно налаштованої інтелі¬генції він зміг упродовж 10 років заслання напівлегально займатися творчістю. Завдяки клопотанню перших людей Росії та України Т. Шевченка було звіль¬нено (1857).
Останні роки життя Тараса відзначені найбільшими досягненнями в поезії, живописі та графіці. Загальновизнаними були його успіхи в гравюрі. У вересні 1860 р. Академія мистецтв удостоїла Т. Шевченка звання Академіка гравюри. Узимку 1861 р. різко погіршилось здоров'я Шевченка, підірване засланням; 10.03.1861 р. він помер.
Творча спадщина Т. Шевченка — великий скарб, залишений прийдешнім поколінням, яскрава сторінка в історії української художньої культури.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. одним із основних центрів худож¬нього життя України стала Рисувальна школа, яку заснував у Києві у 1875 р. художник і педагог М. Мурашко. Її діяльність підтримували художники- передвижники І. Крамськой, В. Перов, І. Рєпін, В. Полєнов, І. Шишкін та ін. У цій школі глибше й органічніше збереглася народна традиція, провідне місце посідала селянська тема.
Микола Пимоненко. Найширше втілення у творчості Пимоненка Миколи Корнійовича отримала селянська тема. Він народився у 1862 р. в Києві. З дитинства хлопчик їздив із батьком (який розписував сільські храми Київщини), розти¬рав йому фарби, ґрунтував дошки і навчився від нього грамоти. Незабаром і сам Микола почав робити пейзажні й портретні зарисовки, які виходили напро¬чуд досконалими. Тому батько віддав його на навчання до однієї з околично- київських іконописних шкіл. А вже там талановитого учня помітив М. Мураш¬ко, директор незадовго до того заснованої Київської рисувальної школи, у якій М. Пимоненко й здобув свою першу художню освіту. Закінчивши Рисувальну школу, Микола їде до Петербурга, де навчається на Педагогічних курсах при Академії мистецтв.
На жаль, здоров'я молодого художника не дозволило йому повністю вико¬нати свою програму перебування в Петербурзі. Отримавши малу і велику заохочувальні медалі й атестат на звання вчителя малювання, М. Пимоненко вирушає до Києва, де викладає у Київській рисувальній школі М. Мурашка та Київському художньому училищі.
Художник продовжує займатися живописом, у якому постійно удоскона¬лює свою майстерність. Теми для побутових картин він бере із життя малоро¬сіян, які оточують його. Цікавий перелік назв його картин на щорічних акаде¬мічних виставках: «Висватана» (1886), «У Чистий четвер», «У розлуці», «На канікулах», «Художник» (усі — за 1887), «Святочне ворожіння» (1888). У 1891 р. за картини «Весілля у Київській губернії» і «Ранок Христове Воскресіння» М. Пимоненко отримує звання Почесного вольного общника Академії мистецтв. У 1904 р. йому присвоєно звання академіка. М. Пимоненко бере активну участь у суспільному художньому житті. Картини художника охоче купують колекціонери та музеї зокрема Лувр квапиться придбати одну з картин живописця — у 1909 р. купує «Гопак» М. Пимоненка. Навіть якщо художник навмисно бере ідейний сюжет — висвітлений епізод М. Пимоненка все одно ятрить душу глядача. На¬приклад, реальна подія, що стала всесвітньо відомою завдяки картині «Жертва фанатизму»,— єврейська дівчина з волинського Кременця полюбила українця- православного, за що була побита до напівсмерті власною іудейською спільнотою. І засмучують, і ранять нас настільки різко виявлені людські трагедії. Саме у пробудженні небайдужості до чужої біди вбачали своє покликання багато передвижників. Помер М. Пимоненко 26.03.1912 р.
Олександр Мурашко. Найвидатнішим художником, творчістю якого розпочалося українське мистецтво, був Олександр Олександрович Мурашко, який народив¬ся в 1875 р. на Чернігівщині, поблизу містечка Борзна. З дитинства Олександр six оплювався малюванням. Йому пощастило бачити, як народжуються розписи Володимирського Собору в Києві, споглядати за роботою таких видатних майстрів, як В. Васнецов, М. Нестеров. У 19 років він вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а у 21 — стає студентом майстер¬ні І. Рєпіна. Під впливом І. Рєпіна сформувався й розвинувся талант молодого художника. Роки навчання О. Мурашка у Петербурзькій Академії мистецтв за¬кінчились написанням програмної роботи — «Похорон кошового». Саме за це полотно О. Мурашко отримав звання художника і право пенсіонерської поїздки за кордон.
Повернувшись до Києва, О. Мурашко посів чільне місце у культурному житті міста та розпочав активну діяльність, спрямовану на об'єднання національних художніх сил. У 1916 р. О. Мурашко викладав у Київському художньому училищі. Також він заснував художню студію, Товариство київських художників, яке займалося організацією виставок, створенням Будинку творчості та клубу, де повинні були відбуватися зустрічі, читатись лекції з історії мистецтв.
Його вбили у червні 1919 р. неподалік від дому. Це не було випадковістю: так починався час розправи над національним мистецтвом, де О. Мурашко став першим у списку розстріляних Майстрів.
О. Мурашко був не тільки талановитим художником, енергійною і творчою людиною. Він вивів українське мистецтво на європейський рівень.
Тиражна графіка. А зараз ми розберемо, що ж таке тиражна графіка. На уроках образотворчого мистецтва ви вивчали графіку та її види. Давайте сьо¬годні пригадаємо, що називається тиражною графікою, а також познайомимось із художниками, які залишили яскравий слід у мистецтві графіки.
Словникова робота.
Тиражна графіка — сукупність видів графіки, що дають можливість поширення графічних творів у чисельних рівнозначних екземплярах. За призначенням розрізняють станкову друковану графі¬ку (естамп), книжкову, газетно-журнальну, прикладну друковану графіку і плакат.
Яскравим представником українського графічного мистецтва є Георгій Нарбут, який народився 25.02.(09.03). 1886 р. на хуторі Нарбутівка (біля Глухова; нині Сумська область) у сім'ї дрібного службовця. Ще в дитинстві Георгій вирізував витинанки — фігурки з паперу, що були прикрасою народного житла. З 1896 р. навчався у Глухівській гімназії, де зацікавився книжковою ілюстра¬цією, малюнками І. Білібіна до дитячих книжок, захопився геральдикою. По¬чаткову художню освіту здобув власними силами — він переписував тексти старовинними шрифтами, вимальовував заставки, буквицю і рамочки, а також старанно копіював гравюри німецької Біблії.
Пізніше, навчаючись на філологічному факультеті Петербурзького університету, він удосконалював свої навички в студіях провідних російських графі¬ків JI. Бакста, К. Сомова, О. Званцевої. Ще до Першої світової війни і періоду революції Г. Нарбут проілюстрував десятки книг, демонструючи філігранну ху¬дожню техніку і надзвичайну оригінальність.
На початку весни 1909 р. Г. Нарбут уперше брав участь у найпрестижнішій столичній виставці того часу — VI виставці Союзу російських художників. У тому самому році, за порадою М. Добужинського, Г. Нарбут виїхав до Мюнхе¬на, де три місяці вдосконалював майстерність. На творчість Г. Нарбута вплинув німецький графік Е. Преторіус, який у 1909 р. заснував у Мюнхені Школу ілюстрації та книжкової справи.
Після повернення до Санкт-Петербурга Георгій Іванович став членом художнього об'єднання «Світ мистецтва», а в 1916 р. разом із Е. Лансере, К. Петровим-Водкіним, І. Білібіним він був обраний до комітету цього об'єднання.  Г. Нар¬бут стає постійним співробітником журналу «Аполлон».
У 1917 р. митець приїхав до Києва. Відгукнувшись на ідею незалежності України, він створив знамениту «Українську азбуку», малював українські гро¬ші, проілюстрував «Енеїду» І. Котляревського, твори Т. Шевченка, І. Франка, свого брата Володимира, одного із творців акмеїзму (поетичного напряму, представниками якого були Г. Ахматова, Й. Мандельштам, інші відомі поети). Нар¬бут був одним із засновників і ректором Української Академії мистецтв.

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)
1. Бесіда
1.    Порівняйте архітектуру ХІХ ст. із сучасною архітектурою. Які ознаки були притаманні архітектурі ХІХ – початку ХХ ст.
2.    Які пам’ятки архітектури або споруди ХІХ ст. є у вашій місцевості?
3.    Про які палацово-паркові комплекси ви дізналися на цьому уроці вперше?
4.    Які палацово-паркові комплекси вам доводилося відвідувати?
2. Проблемне питання
Як ви розумієте слова Т. Шевченка з його листа до Варвари Рєпніної: «Ди¬витися і не малювати — це така мука, яку зрозуміє тільки справжній ху¬дожник»?

VI. Підбиття підсумків уроку
VII. Домашнє завдання
Використовуючи додаткові джерела, заповніть таблицю «Українські живо¬писці XIX ст.».

Українські живописці XIX ст.

Митець    Характеристика творчості
В.А.Тропінін
(1776-1857)

В.І.Штернберг
(1818-1845)

А.І.Куїнджі
(1842-1910)

І.М.Сошенко
(1807-1876)

С.І.Васильківський
(1854-1917)

І.К.Айвазовський
(1817-1900)

І.Ю.Рєпін
(1844-1930)










 

Яндекс.Метрика >