...
Міжнародний досвід формування банківського капіталу. PDF Печать E-mail

Міжнародний досвід формування банківського капіталу.

Власний капітал комерційного банку являє собою кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. У порівнянні з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал комерційного банку має незначну питому вагу у сукупному банківському капіталі. Так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50% загального капіталу, для комерційного банку ж достатнім вважається 8%. Це пояснюється специфікою банківської діяльності комерційних банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, ніж в інших сферах підприємництва. Це чітко простежується через функції, які виконує банківський капітал.
Суть захисної функції власного капіталу полягає у тому, що він слугує насамперед для захисту інтересів вкладників і кредиторів банку, для покриття можливих збитків від банківської діяльності. Ця функція включає гарантування вкладів, що захищає вкладників банку у разі його ліквідації чи банкрутства, а також забезпечує функціонування банку при виникненні збитків від поточної діяльності. Зазначені збитки, як правило, покриваються за рахунок поточних прибутків. Якщо їх для цього, а також для покриття непередбачених витрат недостатньо, використовується частка власного капіталу. Тому коли підприємство має достатній резервний капітал та інші подібні резерви, він тривалий час може вважатися надійним і платоспроможним навіть при наявності збитків від поточної діяльності. Використання залученого та позиченого капіталу для покриття поточних збитків з економічної точки зору не припустимо, оскільки вони самі є боргом банку перед кредиторами і вкладниками.
Наступна функція власного капіталу - забезпечення оперативної діяльності комерційного банку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності ця функція у банківській діяльності другорядна для власного капіталу банку. Проте недооцінювати чи ігнорувати її не слід, особливо на перших кроках створення та діяльності банку, коли за рахунок власного капіталу формується його інфраструктура і розгортається банківська діяльність. Відчутна роль цієї функції власного капіталу при подальшому розширенні та структурному розвитку банку, розробці та запровадженні нових банківських технологій та продуктів.
Сутність регулюючої функції полягає в тому, що через фіксацію розміру власного капіталу (або окремих його складових) регулюючі та наглядові органи впливають на діяльність комерційного банку в цілому. Зокрема, встановлення нормативу платоспроможності має на меті не допустити надмірної мінімізації комерційними банками власного капіталу заради максимізації отримуваних доходів, знизити ризик банкрутства комерційних банків та підвищити рівень захисту інтересів вкладників та кредиторів.
Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Перша частина, призначена для забезпечення банківської діяльності, найпостійніша і виступає у формі статутного капіталу, частково резервного та субординованого капіталу, емісійних різниць, переоцінки основних засобів, фондів розвитку банку та матеріального заохочення його працівників. Друга частина власного капіталу призначена для страхування активних та інших операцій і послуг банку від збитків. Ця частина рухоміша й виступає частково у формі резервного капіталу, резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій. Третя частина призначена для регулювання розміру власного капіталу, однак може використовуватися також для забезпечення банківської діяльності й для страхових потреб банку. Тому розмір цієї частини власного капіталу найрухоміший, може змінюватися залежно від зміни стратегічних і тактичних цілей самого банку, а також від зміни вимог регулюючих та наглядових органів. Зазначена частина власного капіталу виступає у формі нерозподіленого прибутку, частково для цього залучаються кошти на умовах субординованого боргу.
Краще зрозуміти сутність банківського капіталу дає змогу класифікація за різними ознаками. (рис.1.)
Залежно від організаційно-правової форми діяльності комерційного банку його власний капітал поділяється на акціонерний та пайовий. Акціонерний формується початково від випуску та розміщення акцій. У разі продажу акцій за ціною, вищою за номінальну вартість, засновники (акціонери) комерційного банку одержують емісійний дохід, який є складовою частиною власного капіталу. Подальше зростання акціонерного капіталу відбувається як за рахунок капіталізації частки прибутку та деяких інших коштів, так і шляхом додаткової емісії акцій.
Пайовий власний капітал формується початково за рахунок внесків коштів та майна (паїв) у статуний капітал банку. Пайові комерційні банки організуються на засадах товариств з обмеженою відповідальністю, у яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску. При виході учасника з пайового комерційного банку йому виплачується вартість частини майна банку, пропорційна його частці у статутному капіталі.
Виходячи із форми інвестування виокремлюються формування власного капіталу в грошовій, матеріально-речовій формі та у формі фінансових активів. Чинним законодавством України передбачено формування власного капіталу комерційних банків лише у грошовій формі в національній та вільноконвертова-ній іноземній валюті (для засновників чи акціонерів банку-нерезидентів). Грошова форма найбільш розповсюджена, універсальна і ліквідна, тобто легко трансформується у інші форми. Власний капітал у матеріально-речовій формі формується у вигляді будівель, споруд, обладнання тощо. Власний капітал у формі фінансових активів формується у вигляді внесків до нього акцій, облігацій тощо. У вітчизняній банківській практиці формування власного капіталу комерційних банків у цій формі не здійснюється.
Залежно від форми власності розрізняють такі види власного капіталу комерційного банку:

· приватний, заснований на власності фізичної особи;

· колективний, заснований на власності колективу, різних видів господарських товариств і підприємств;
державний, який на правах власності належить державі.

Класифікаційні ознаки видів власного капіталу

Організаційно-правова Акціонерний власний капітал форма діяльності банку Пайовий власний капітал   Власний капітал у грошовій формі



Форма інвестування    Власний капітал у матеріально-речовій формі Власний капітал у формі фінансових активівПриватний власний капітал

Форма власності    Колективний власний капітал
Державний власний капітал    Національний власний капітал

Резидентність Іноземний власний капітал

Характер використання    Власний капітал, що нагромаджується
власниками    Власний капітал, що споживається

Характер використання у   Робочий власний капітал

банківській діяльності   Неробочий (“мертвий”) власний капітал Балансовий власний капітал

Спосіб розрахунку Нормативний власний капітал Статутний капітал
Резервний капітал та інші спеціальні

Порядок і джерела фонди і резерви

формування    Нерозподілений прибуток  Субординований капітал
Рис.1. Класифікація видів власного капіталу комерційного банку


Виходячи із резидентності за правом власності юридичним і фізичним особам - резидентам України, та іноземний, що сформований і належить на правах власності юридичним і фізичним особам - нерезидентам.
За характером використання розрізняють власний капітал, що нагромаджується та що споживається. Перший використовується у виробничих цілях, тобто для здійснення банківських операцій і надання послуг, другий - споживається, тобто використовується, зокрема, на матеріальне стимулювання та соціальний розвиток колективу комерційного банку.
Відповідно до характеру використання у банківській діяльності власний капітал комерційного банку поділяється на робочий і неробочий. Робочим є власний капітал, що приносить банку дохід, неробочим - капітал, вкладений в активи, що не тільки не приносять банку доходу, а іноді фактично збиткові.
Залежно від способу розрахунку відокремлюють балансовий і нормативний власний капітал. Балансовий власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів та зобов’язань банку. Нормативний власний капітал використовується органами банківського нагляду для обчислення економічних нормативів діяльності комерційних банків і деяких інших потреб. Обчислення нормативного власного капіталу проводиться за досить складною формулою, яка постійно коригується НБУ. За основу беруть показник балансового власного капіталу, який потім коригується (як правило, зменшується) на різноманітні ризики.
Виходячи з порядку і джерела формування розрізняють: статутний капітал; резервний капітал та інші спеціальні фонди і резерви; нерозподілений прибуток; субординований капітал.
Іще банківський власний капітал поділяється на капітал-нетто та капітал-брутто. Власний капітал-брутто - це сума усіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний капітал-нетто - це капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акції АТ, витрати майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капітал-нетто - це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.
Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від багатьох чинників. До них належить
· рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Підвищення вимог збільшує потребу у власному капіталі;
· специфіка клієнтури. При значній кількості дрібних вкладників власних коштів потрібно буде менше, ніж за наявності великих вкладників.
· характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.
Величина капіталу комерційних банків жорстко регулюється уже десятиліттями. Банки повинні забезпечити мінімальний обов’язковий розмір статутного капіталу для реєстрації і підтримувати хоча б цей мінімальний рівень на протязі всього періоду своєї діяльності. Регулюючі установи визначають також прийнятні види капіталу. Серед основних причин регулювання величини банківського капіталу - обмеження ризику банкрутства банку та підтримання суспільної довіри до них.
Ідея встановлення мінімальної межі для всіх банків почала проводитися в життя в США в грудні 1981 року. В той час адекватність величини капіталу оцінювалася відносно його внутрішнього та зовнішнього становища. Проте банкрутство американських банків примусило регулюючі установи в США встановити мінімальні вимоги до величини капіталу для всіх банків незалежно від їх власної внутрішньої чи ринкової ситуації. Ці мінімальні стандарти були затверджені Конгресом в Законі про міжнародне кредитування та нагляд 1983 р., який констатував, що кожне відповідне банківське агенство повинно зобов’язувати банківські установи досягати і підтримувати адекватну величину капіталу шляхом встановлення його мінімального рівня.
Починаючи з 60-х років банківська діяльність характеризувалась виходом на міжнародні ринки та підвищенням ризиковості операцій. Невідповідність у правилах регулювання достатності капіталу банків різних країн породжувала серйозні проблеми, пов’язані із захистом інтересів клієнтів та партнерів банку.
З метою забезпечення стабільності міжнародної фінансової системи і якомога справедливішої конкуренції в 1974р. було створено керівниками центральних банків  країн із групи “великої десятки” Базельський комітет із банківського регулювання - комітет органів банківського нагляду. До його складу входять представники наглядових органів за банківською діяльністю та центральних банків із Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Люксембургу, Голландії, Швеції, Швейцарії, Англії та США.
При розробці принципів ефективного банківського нагляду Базельський комітет тісно співробітничав як із органами нагляду цих країн, так і з органами нагляду за банківською діяльністю інших країн. Базельський комітет вважає, що досягнення відповідності основним принципам кожною країною буде важливим кроком на шляху поліпшення як національної, так і міжнародної фінансової стабільності.
В 1987р. Базельським комітетом регулювання банківської діяльності була прийнята угода про єдині міжнародні стандарти достатності капіталу, яка дістала назву “Базельська угода про конвергенцію капіталу”. Кожна країна взяла на себе відповідальність за приведення власних вимог адекватності капіталу до міжнародних стандартів. Формально схвалені в липні 1988р., ці нові стандарти призначалися для:
* стимулюванння провідних банків до посилення своїх капітальних позицій;
* зменшення невідповідності в регулюючих правилах різних країн;
* врахування ризику, пов’язаного із позабалансовими зобов’язаннями.
Нові вимоги до банківського капіталу повинні були вводитися в дію поступово до 31 грудня 1992 року. Базельська угода відкрита для приєднання інших країн.
За Базельською угодою банківський капітал поділяється на два типи:

? основний капітал, або капітал першого порядку ( І рівня);

? додатковий капітал, або капітал другого порядку (ІІ рівня).
Основний капітал включає звичайні акції, безстрокові привілейовані акції, якими не передбачається накопичення дивідендів; нерозподілений прибуток; додатковий дохід у вигляді коштів акціонерів, внесених без додаткового випуску акцій; премії за акціями, якщо вони продаються з надлишком ринкової вартості порівняно з номінальною; неконтрольний пакет акцій консолідованих дочірніх компаній. Основний капітал є найстабільнішою частиною сукупного капіталу.
Додатковий капітал включає субординовані боргові зобов’язання; загальні резерви на покриття збитків за кредитами та орендою; безстрокові, довгострокові та конвертовані привілейовані акції, які дають право на накопичення дивідендів; резерви переоцінювання основних засобів, коли вони можуть бути оцінені за вищою вартістю і різниця зараховується до капіталу. Додатковий капітал є менш постійною частиною капіталу, вартість якої може змінюватися.
Складові капіталу другого порядку регулюються самостійно країнами, які підписали Базельську угоду. До розрахунку показників достатності капіталу береться фактичне значення додаткового капіталу, але сума не повинна перевищувати розміру основного капіталу. Це означає, що загальна величина додаткового капіталу може бути більшою за основний капітал, але сума перевищення не зараховується до розрахунку нормативів достатності капіталу. Крім того, жодна з форм додаткового капіталу не може становити більш ніж 50% основного. Резерви на покриття збитків за кредитами та орендою включаються до складу додаткового капіталу за умови, що вони є загальними (а не спеціальними) і становлять не більш як 25% зважених за коефіцієнтами ризику активів.
Відрахування (відвернення) складаються з інвестицій та інших вкладень у неконсолідовані дочірні підприємства, вкладень у капітальні цінні папери, інших вкладень, які регулюються органами нагляду кожної країни.
Сукупний  капітал визначається як сума основного та додаткового капіталу за мінусом відвернень.
Склад капіталу банку, рекомендований Базельським міжнародним комітетом з питань банківського нагляду, можна представити у вигляді таблиці1.
Базельською угодою також передбачено врахування кредитного ризику, пов’язаного з різними видами активів та позабалансових зобов’язань банку.
Таблиця 1. Склад капіталу за методикою Базельського міжнародного комітету з питань банківського нагляду.
№ п/п Вид капіталу Характеристика
1 2 3
1 Звичайний акціонерний капітал Вартість визначається за номінальною вартістю звичайних акцій, випущених банком; дохід який вони приносять, залежить від рішення ради директорів банку щодо виплати дивідендів
2 Привілейований акціонерний капітал Вартість визначається за номінальною вартістю будь-яких акцій, щодо яких можлива виплата фіксованої частини доходу
3 Надлишок Різниця між фактичною ціною купівлі акцій, придбаних на ринку, і номінальною вартістю акцій
4 Нерозподілений прибуток Чистий прибуток, не виплачений у формі дивідендів і залишений банком для інвестиційних цілей
5 Резерви Кошти, залишені на непередбачені витрати; використовуються для виплати дивідендів, які ще не оголошені; кошти для майбутнього вилучення з обороту акцій або для погашення зобов’язань
6 Субординовані зобов’язання Довгостроковий залучений капітал, вкладений зовнішніми інвесторами, зобов’язання банку перед якими є за важливістю другими порівняно з його зобов’язаннями щодо вкладників, але першими порівняно із зобов’язаннями перед акціонерами
7 Некотрольний пакет акцій За рахунок цих коштів банк має частку в підприємствах консолідованих дочірніх компаній

1 2 3
8 Цінні папери, які погашаються за рахунок продажу акцій Боргові зобов’язання банку, погашення яких можливе лише шляхом продажу акцій

Кожний вид балансових активів банку множиться на коефіцієнт ризику, який відображає ймовірність неповернення даного активу. Кожний елемент позабалансових зобов’язань конвертується в активи через перевідні коефіцієнти і також зважується на відповідний коефіцієнт ризику. Суму всіх активів та позабалансових зобов’язань з урахуванням рівня ризиків називають сукупними активами, зваженими за ризиком.
Міжнародною угодою пропонується шкала коефіцієнтів ризику, які можуть бути використані без змін або скориговані залежно від економічної ситуації конкретно країни.
Міжнародні стандарти достатності капіталу вимагають додержання мінімально допустимих нормативів основного капіталу N1 та сукупного капіталу N2:

де К1,К2 - капітал відповідно основний і додатковий, причому К2 менший або рівний К1, CAP - сукупні активи та позабалансові зобов’язання, зважені за ризиком. N1повинен бути не менше 4%, а N2 - не менше 8%.
Із народження Базельська угода стала об’єктом гострої критики. В кінці 80-х і на початку 90-х її критикували за дестимулювання кредитної активності банків в США та Європі в результаті введення додаткових вимог до достатності капіталу. Недоліки методики оцінки кредитних ризиків, запропонованої угодою, були офіційно визнані Базельським комітетом. В червні 1999 року Комітетом був виданий Консультативний документ “Нові підходи до достатності капіталу”. Завданням документу є визначення нових більш досконалих способів вирішення проблеми достатності капіталу банків.
Передбачається розглядати проблему достатності капіталу як комплексну і підходити до її вирішення більш тонко. Комплексність виражається в тому, що оцінку достатності капіталу планується базувати на трьох стовпах (three pillars). До цих стовпів (елементів) крім компонентів капіталу та мінімальних вимог до його достатності Консультативний документ пропонує також відносити моніторинг та оцінку ситуації, пов’язаної із достатністю капіталу, що здійснюються національними органами банківського нагляду (Supervisory Review of Capital Adequacy) і так звану ринкову дисципліну (market discipline), тобто конкурентне середовище, яке вчить, заохочує та карає суб’єктів ринку. Щоб це конкурентне середовище краще справлялось зі своїми обов’язками, інформація про діяльність банків, в тому числі про стан їх капіталу, повинна бути більш доступною, а самі банки відповідно більш відкритими (транспарентними) для широких прошарків населення.
Угода 1988 року виходить із концепції регулятивного капіталу. А зараз вводиться таке поняття як економічний капітал. Економічний капітал є об’єктивним параметром діяльності будь-якого банку, якщо його ризики можуть бути описані на базі статистичної моделі. Кожний банк повинен намагатися зменшити потреби в економічному капіталі, тобто в кінцевому рахунку до зниження ризиків чи до їх покриття доходами. Таким чином, оптимальним є виявлення ризиків на стадії прийняття рішення про проведення тієї чи іншої операції. У будь-якому випадку потреба в економічному капіталі відносно тим нижча, чим раніше розпізнані ризики при умові адекватного реагування на них банком. Степінь достатності реального капіталу, чи степінь його відповідності економічному капіталу, може бути достовірно оцінена тільки в процесі функціонування банку. Банк може вважати, що його реальний капітал відповідає економічному, проте це суб’єктивна оцінка, яку життя може не підтвердити. 
Щоби вирішити надати можливість банкам орієнтуватися на його власну оцінку потреб, а не на регулятивні вимоги, регулюючий орган повинен пересвідчитися як мінімум в наступному:

? банк має надійну систему управління, в тому числі систему управління ризиками. Ознаками надійної системи є відповідність банку вимогам ефективного корпоративного управління, включаючи ефективну систему внутрішнього контролю, а також наявність в банку адекватної системи збору, обробки та аналізу інформації;

? банк має об’єктивну можливість отримувати достовірну інформацію про фінансовий стан своїх клієнтів, включаючи потенційних, а також про перспективи його зміни, в тому числі по питанням, що стосуються безпосередньо клієнта, галузевих і загальноекономічних системах;

? отримувана банком інформація про кредитні ризики дозволяє сформувати статистичний ряд даних, виявити класифікаційні групи позичальників із рівнем ризику дефолта і відносити нових позичальників до тієї чи іншої групи.
Проте концепція економічного капіталу може ефективно працювати лише при визначених умовах. Ці умови включають як мінімум:

* наявність достатньої стійкості в політиці та економіці, системі регулювання, правовому режимі і т.д.;

* наявність якісної бази даних у кредиторів.
В економіках та банківських ситемах, що розвиваються, існування таких умов неможливе.
Розумні тактичні відмінності в підходах до регулювання достатності капіталу в різних країнах в дійсності мають більше значення для підтримання реальної єдності системи банківського регулювання, ніж формальна одноманітність підходів, яка представляє серйозну загрозу для вирішення ключового завдання банківського нагляду будь-якої країни. Це завдання полягає у формуванні здорових банківських систем в першу чергу на національному і вже потім на міжнародному рівнях.

 

Яндекс.Метрика >