...
Кредитна система та суб’єкти кредитних відносин. PDF Печать E-mail

Кредитна система та суб’єкти кредитних відносин.

В кредитних відносинах приймає участь щонайменше двоє суб’єктів – кредитор і позичальник.
Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи (підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), держава. Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують кошти в інших суб'єктів, у тому числі і на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки можна розглядати як колективних кредиторів.
Позичальники — це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих коштів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з позичальником. З цього погляду позичальник перебуває в певній залежності від кредитора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.
Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами: фізичні особи, всі юридичні особи, держава. Особливу роль серед позичальників виконують банки — вони є не тільки колективними кредиторами, а й колективними позичальниками: позичають гроші одночасно у великої кількості кредиторів та у великих обсягах.
Кредитори і позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних засадах. Це дає їм можливість найповніше задовольнити свої потреби і захистити свої інтереси, які у кожної зі сторін кредиту відмінні. Зробити це у випадку, коли один з економічних суб'єктів примушує іншого бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на себе відповідних зобов'язань. Наприклад, за станом на 1 січня 2000 р. загальна сума заборгованості юридичних осіб за невиплаченою заробітною платою в Україні становила 6,4 млрд. грн. Це примусове залучення юридичними особами у свій оборот коштів фізичних осіб, яке за зовнішніми ознаками нагадує кредит. Але між цими сторонами не було добровільної угоди, інтереси кредиторів виявилися не захищеними, вони зазнають збитків (через інфляцію та неодержання плати за користування їх коштами). Тому цих суб'єктів не можна вважати суб'єктами кредиту, тобто кредиторами і позичальниками. Це скоріше фінансові відносини, хоч теж у деформованому вигляді.
До економічних суб'єктів, які хочуть вступити в кредитні відносини, тобто стати кредиторами і позичальниками, ставляться певні вимоги. Вони повинні бути:

— юридично самостійними особами;

—  здатними нести майнову відповідальність перед другою стороною, тобто мати дохід як гарантію виконання своїх зобов'язань;

— взаємно заінтересованими у співробітництві один з одним та готовими підписати відповідні угоди.
З сукупністю кредиторів прийнято ототожнювати кредитну систему.
У вітчизняній науці прийнято розглядати кредитну систему в широкому й вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні кредитною системою вважають сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування і кредитних установ. У свою чергу, у вузькому тлумаченні під кредитною системою розуміють сукупність кредитних або ж фінансово-кредитних установ, які акумулюють тимчасово вільні кошти, а потім перетворюють їх у кредит. Такій підхід дістав назву інституційного, оскільки характеризує інституційну форму організації кредитних відносин. Цей підхід дає змогу розглянути структурну побудову кредитної системи.
Якщо ми говоримо про інституційну форму організації кредитних відносин, тобто розглядаємо структуру потенційних кредиторів, які мають і (або) акумулюють тимчасово вільні кошти, а потім перетворюють їх у кредит, то цілком зрозуміло, що насправді вузьким буде підхід щодо зарахування до них виключно фінансово-кредитних інститутів. Адже поза увагою залишаються такі важливі інститути, як держава, підприємства та домогосподарства, які теж можуть бути кредиторами. Ці інститути як правило не фігурують у структурі кредитної системи, про їх існування можна лише здогадатися із назв кредитів: державний кредит, комерційний кредит. Стосовно домогосподарств узагалі існує табу, хоча якщо згадати історію кредитних  відносин саме із сусідських кредитів усе й розпочалося, а на сьогодні, і особливо в умовах України, домогосподарства надзвичайно активно діють у кредитній сфері, що зумовлено складністю, а іноді й неможливістю доступу до ресурсів кредитних інститутів. Це можна пояснити тим, що згідно законодавства України здійснення кредитної діяльності потребує дозволу Національного банку. В той же час таки специфічні види кредиту як комерційний хоча й не потребують спеціального дозволу, не передбачають сплати відсотків за користування ним, тобто за економічним змістом є відстрочкою платежу.
Структурі кредитної системи, що подається у вітчизняній наукові літературі, бракує довершеності у тому розумінні, що їй не вистачає надзвичайно важливої ланки, ігнорування якої на сьогодні неприпустиме з точки зору впливу цих інститутів на національні економіки більшості країн світу, а саме – ланки міжнародних фінансово-кредитних інститутів.
Зважаючи на вищевикладене, пропонуємо наступну інституційну структуру кредитної системи. (рис. 1.)
Головними інститутами у кредитній системі є банківські установи. Саме вони є тими фінансовими посередниками, які виконують увесь комплекс трансформаційних функцій (трансформація простору, розмірів, ризиків, ліквідності та строків). Власне, банківські установи й були першою, причому доволі тривалий час єдиною складовою кредитної системи (поява перших банківських установ датується 6 століттям до н.е.). Переважна ж більшість інших фінансово-кредитних інститутів виникла набагато пізніше, лише у середині 19 століття. Ці інститути стали, так би мовити, доповнювальними. Це зумовлено тим, що спеціалізовані й міжнародні фінансово-кредитні та нефінансові інститути не можуть повноцінно працювати без банківської системи, оскільки банки здебільшого виступають посередниками у кредитній сфері між цими інститутами і потенційними позичальниками. Відповідно префікси ”пара” й “супра” призначені для того, щоб відобразити ті відносини, які виникають між банками та іншими інститутами кредитної системи. ..
Рис.1. Інституційна структура кредитної системи.
Так, префікс “пара” (гр. “para” – біля, поряд, суміжність) у терміні парабанківська система означає, що є інститути небанківські, які, однак, можуть виконувати частково функції банків і насамперед у сфері кредитування. Варто зазначити, що поняття парабанківської системи досить розповсюджене у вітчизняній економічній термінології.
Парабанківська система, і перш за все у розрізі фінансово-кредитних інститутів, сформувалася на початку 20 століття, що було зумовлено рядом чинників, а саме: зростанням доходів домогосподарств; розвитком фінансових ринків і відповідно фінансових інструментів, в які б можна було розміщувати кошти; неспроможністю банків повною мірою задовольняти постійно зростаючі потреби виробників товарів і послуг у кредитах довгострокового характеру (лізингові компанії); труднощами з реалізацією фірмами товарів інвестиційного характеру, що зумовили появу фінансових компаній; складністю доступу до дешевих кредитних ресурсів комерційних банків із боку домогосподарств і дрібних фірм, яка призвела до появи кредитних спілок тощо.
Відповідно ми пропонуємо у парабанківській системі виділяти три ланки: спеціалізовані фінансово-кредитні інститути, інститути держави, що мають у своєму розпорядженні кредитні ресурси, а також нефінансові інститути – фірми й домогосподарства.
До інститутів держави, які мають у своєму розпорядженні кредитні ресурси, віднесено Міністерство фінансів, на котре у більшості країн світу покладено завдання розподіляти і контролювати бюджетні кредити. Крім Мінфіну, до цієї ланки можуть входити будь-які інші державні інститути, які можуть акумулювати кредитні ресурси. Так, в Україні був створений Державний позабюджетний фонд приватизації, за рахунок коштів якого приватизовані підприємства при дотриманні певних умов могли одержати кредити.
До нефінансових інститутів було віднесено домогосподарства й фірми. Домогосподарства на сьогодні досить активно діють у кредитній сфері, причому ця активність не завжди добровільна. По-перше, домогосподарства є кредиторами (вкладниками) фінансово-кредитних установ, причому останнім часом в зв’язку з більш-менш стабільною ситуацією в економіці України є тенденції до зростання заощаджень населення. По-друге, домогосподарства іноді стають вимушеними кредиторами, коли йдеться про заборгованість із заробітної плати. По-третє,  домогосподарства активно кредитують одне одного, що пов’язано  з високими процентними ставками за кредитами у фінансово-кредитних установах, неможливістю у більшості випадків надати якісного забезпечення, страхом втрати заставленого майна (передусім нерухомості) тощо.Фірми на сьогодні є також активними учасниками кредитних відносин, причому не тільки як позичальники. Нефінансові фірми на сьогодні можуть виступати кредиторами принаймні у трьох випадках. Насамперед фірми можуть кредитувати одна одну у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Так, у країнах з розвинутою економікою до 2/3 кредитного обороту здійснюється саме у вигляді комерційного кредиту. Безумовно, цей факт свідчить про значну рольне фінансових фірм у кредитній системі держави. В другому випадку фірми, як і домогосподарства, також є кредиторами фінансово-кредитних установ. У третьому – фірми можуть виступати кредиторами щодо своїх працівників, надаючи їм кредит на споживчі потреби.
У свою чергу, префікс “супра” (лат. “supra” – зверху, над) у терміні супрабанківська система означає, що інститути, які не належать до певної нації, є, таки мовити, наднаціональними і водночас мають змогу акумулювати та розміщувати таку кількість кредитних ресурсів, яка не під силу більшості банківських систем світу. Однак і ці інститути не можуть діяти без допомоги національних банківських систем, котрі на цей раз стають посередниками. Супрабанківська система в розрізі фінансово-кредитних інститутів була остаточно сформована після Другої світової війни. Поява наднаціональних інститутів була зумовлена багатьма факторами, причому не завжди причина виникнення визначала долю того чи іншого міжнародного фінансово-кредитного інституту. Так, Банк міжнародних розрахунків був створений для здійснення репараційних платежів Німеччини, а згодом він став центральним банком головних банків, коли виникла потреба у координації діяльності центральних банків країн із розвинутою економікою. Крім того цей банк урегульовує також і інші питання, що пов’язані з платіжним оборотом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку був створений із метою надання допомоги для відновлення економік країн, які постраждали під час Другої світової війни, а на сьогодні його основна мета – надання кредитів країнам, котрі не в змозі самостійно подолати проблеми, що виникають у їхніх економіках. Таким чином, можна зазначити, що необхідність супрабанківської системи зумовлена неспроможністю окремих країн задовольняти потреби у кредитах за рахунок власних кредитних ресурсів.
Супрабанківська система включає три ланки: супранаціональні банки, МВФ, держава як кредитор інших країн. Під супранаціональними банками маються на увазі банківські установи, які створені на основі домовленостей певних країн і за їх рахунок і здійснюють виключно міжнародну банківську діяльність. Водночас, на нашу думку, доцільно виокремити також у структурі супранаціональних банків регіональні (ЄБРР, Міжамериканський банк розвитку, Європейський інвестиційний банк, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Чорноморський банк реконструкції та розвитку тощо) й світові (Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків) банки. Однак навіть регіональні супранаціональні банки мають світовий аспект у тому розумінні, що формування кредитних ресурсів відбувається за рахунок коштів країн з усіх куточків світу. Лише розміщення сформованих таким чином кредитних ресурсів здійснюється у межах певного регіону.
У вітчизняній кредитній системі найяскравіше представлені Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, Банк міжнародних розрахунків. Щодо Чорноморського банку реконструкції та розвитку можна відзначити лише те, що існують великі сумніви у його діє- та кредитоспроможності, хоча й покладалися великі надії на його кредитні ресурси.
Міжнародний валютний фонд у складі супрабанківської системи стоїть окремо, оскільки по-перше він не є банком, а по друге, його основним завданням є регулювання валютних відносин, а кредитування – лише метод такого регулювання, у той час як для супранаціональних банків кредитування – це головне завдання.
З іншого боку майже всі ланки кредитної системи є не тільки кредиторами але одночасно можуть виступати і як позичальники. Звичайно на кредитному ринку переважають (з боку попиту на ресурси) традиційні позичальники – підприємства нефінансової сфери, що потребують додаткових коштів для своєї роботи; фізичні особи, які потребують додаткових коштів для виробництва та споживання.
Слід враховувати, що в сучасних умовах кредитні відносини ускладнюються і число суб’єктів кредитування значно зростає. Так, з одного боку, в кредитній угоді можуть приймати участь не лише кредитор і позичальник, але й посередники, гаранти, поручителі тощо. З іншого боку розповсюджена ситуація коли підприємство одночасно є і кредитором і боржником, причому навіть по розрахункам з одним контрагентом.
Тенденція до розширення використання кредиту охоплює все більше галузей і економічних суб’єктів.
Ще раз підкреслимо, центральну роль банків у кредитні системі. Це проявляється в такому:

- на банки припадає значно більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фінансових посередників;

- банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон’юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають. Більше того, діяльність банків з пропозиції грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на грошовому ринку. Саме банки ведуть рахунки останніх, сприяють формуванню їх грошових фондів, здійснюють розрахункове-касове і кредитне обслуговування і через це мають можливість впливати на їх діяльність;

- банки мають можливість надавати економічним суб’єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто досить обмежених фінансових операціях.
Тому більш детально розглянемо банківську систему. Найбільш поширеним є розуміння банку як фінансового посередника, що виконує фінансові операції віднесені законом до банківської діяльності. Під банківською діяльністю розуміють комплекс із трьох посередницьких операції:

- приймати грошові вклади від клієнтів;

- надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

- здійснювати розрахунки між клієнтами.
В такому контексті банківська система являє собою законодавче визначену, чітко структуровану та субординовану сукупність фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємоув’язані в самостійну економічну структуру.
Сучасна банківська система в нашій країні представлена двома рівнями банків: перший рівень — центральний банк (Національний банк України) з відповідною мережею своїх установ, другий рівень — комерційні  банки.
Національний банк України разом з Кримським республіканським управлінням та банківськими установами всіх рівнів утворює єдину організаційну кредитну систему, яка ґрунтується на національній грошовій одиниці і виконує функції резервної системи.
НБ України є емісійним центром, він має монопольне право на випуск в обіг і вилучення з обігу готівки, визначає правила її перевезення, зберігання та інкасації.
Національний банк створює державну скарбницю резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів та золотих запасів і організовує її діяльність, представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними організаціями, в яких міжнародне співробітництво передбачено на рівні центральних банків.
Національний банк є «банком банків», тобто він забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговуванню комерційних банків. Також центральний банк здійснює регулювання та нагляд за діяльністю комерційних банків.
Комерційні банки – кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також виконують ряд інших операцій.
Існують різні види комерційних банків, які відрізняються  формою власності, своїми функціями, організаційною структурою. Відповідно до форм власності банки поділяються  на державні, кооперативні, акціонерні; залежно від операцій, які вони виконують,— на універсальні і спеціалізовані.  За організаційною структурою розрізняються банки,  які мають велику мережу філій, розташованих по всій території країни, і безфілійні банки. Крім того, в країні існують філії комерційних банків інших держав.
Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації та інші об'єднання для власної діяльності та захисту своїх інтересів. Вони здійснюють свою діяльність на основі ліцензій на ведення банківських операцій, одержаних від Національного банку України.
Комерційні банки за порівняно короткий термін перетворилися на основу кредитної системи в Україні. За умов жорсткої фіскальної політики практично відсутнє державне інвестування економіки. В таких умовах цю функцію беруть на себе комерційні банки.

 

Яндекс.Метрика >