...
Аналіз кредитоспроможності позичальника як метод захисту від кредитного ризику. PDF Печать E-mail

Аналіз кредитоспроможності позичальника як метод  захисту від кредитного ризику.

Процес кредитування складається з ряду етапів, кожний з який окремо забезпечує рішення визначених приватних задач, а в сукупності досягаються головні цілі позичкових операцій — їхня надійність і прибутковість для банку. Початковим етапом процесу кредитування є розгляд заявки на одержання кредиту. Для одержання кредиту позичальник надає в банк обґрунтоване клопотання (заявку), у якому вказуються: цільовий напрямок кредиту, його сума, термін користування кредитом, конкретні дати його погашення, коротка характеристика заходу, що кредитується, й економічний ефект від  його здійснення.   На прохання банку крім клопотання (заявки) позичальник може представляти для розгляду інші матеріали. Зокрема, якщо клієнт уперше звертається за кредитом, він представляє копію установчого договору, статуту, чи положення інших документів, що підтверджують його правомочність в одержанні кредиту.
У банк представляються техніко-економічне обґрунтування заходу, що кредитується, з розрахунком очікуваних надходжень від його реалізації; копії контрактів, договорів і інших документів, що стосуються заходу, що кредитується; зобов'язання по забезпеченню своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний лист, страхове свідчення і т.д.); бухгалтерську звітність, звіт про прибутки і збитки, декларацію про доходи, виписки  по рахунках, відкритим в інших банках.   Банк може зажадати  іншу звітність і матеріали для визначення фінансового стану й оцінки кредитоспроможності позичальника.

Названі документи надходять до відповідного кредитного працівника банку, який після їхнього розгляду проводить попередню бесіду з майбутнім позичальником. Ця бесіда має велике значення для остаточного рішення питання про надання позички. Вона дозволяє фахівцю банку з'ясувати багато важливих деталей, зв'язані з запитом на кредит; сформувати думку про позичальника, оцінити професійну підготовленість керівників підприємства (директора і головного бухгалтера), визначити перспективи його розвитку.
Наступний етап процесу кредитування припускає вивченнякредитоспроможності клієнта й оцінку ризику по позичці, що можливо тільки за умови позитивних результатів попередньоїбесіди. Фахівець банку, що провів перший етап кредитногопроцесу чи інший банківський працівник (це залежить від величини банку, рівня спеціалізації в даному банку й інших умовах), проводить заглиблене і ретельне обстеження фінансового стану клієнта.
При експертизі кредитної заявки клієнта використовуються різні джерела інформації:
- матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;
- відомості про клієнта, що маються в архіві банку;
- інформація про клієнта, отримана за межами банку.
Велике значення мають архіви банку. Якщо клієнт вже одержував раніше кредит у банку, то в архіві є відомості про затримки в погашенні боргу чи інших порушеннях. З зовнішніх джерел найбільш важливими є відомості, отримані від інших банків, що обслуговують даного клієнта, і в його господарських партнерів.

Банк до укладання кредитного договору здійснює попе­редній аналіз фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клі­єнтом.
Кредитоспроможність позичальника — це його здат­ність повністю і своєчасно розрахуватися за своїми боргови­ми зобов'язаннями. Кредитоспроможність — поняття більш вузьке, ніж платоспроможність, адже погашення позики — це лише один з видів заборгованості, яку може мати підприєм­ство (фірма).
Комерційні банки західних країн використовують на прак­тиці складні системи різноманітних фінансових показників для оцінки кредитоспроможності своїх клієнтів. В Україні НБУ також розробляє для комерційних банків рекомендації щодо визначення фінансового стану і кредитоспроможності позичальників.
Критерії оцінки фінансового стану позичальника встановлюються вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумками порівняльного аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх використання тощо. Позичальник повинен мати фінансові передумови для отри­мання позики і бути спроможним своєчасно повернути на­даний йому кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому випадку банк повинен визначити сту­пінь ризику, який він готовий взяти на себе.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну систему показників фінансової діяльності позичальників. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим положенням і затвер­джується правлінням комерційного банку.
Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника — юридичної особи (крім комерцій­них банків) слід враховувати чітко визначені об'єктивні показники його діяльності, такі як: обсяг реалізації, прибу­ток та збитки; рентабельність; коефіцієнти ліквідності; гро­шові потоки (надходження коштів на рахунки позичальни­ка) для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею; склад та динаміку дебіторсько-кредиторської забор­гованості тощо. Комерційний банк повинен враховувати та­кож чинники, які багато в чому носять суб'єктивний харак­тер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову позицію позичальника та його залежність від цикліч­них і структурних змін в економіці й галузі; наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника; історію погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому тощо. Оцінюючи кредитоспроможність позичаль­ників, банки західних країн приділяють значну увагу квалі­фікації та здібностям керівників, дотриманню ділової етики, договірної і платіжної дисципліни.

Існує безліч методик аналізу фінансового положення клієнта і його надійності у відношенні своєчасного погашення боргу банку. При вивченні кредитоспроможності позичальника важливе значення повинне придаватися аналізу коефіцієнтів, що характеризують співвідношення різних статей балансу і динаміку цих показників. Найбільш активно використовуваними є коефіцієнти ліквідності.

Коефіцієнт ліквідності = Короткострокові активи/Короткострокові  зобов'язання (1)
Числове значення цього показника повинне бути не менш 2. Однак не менш важливими, чим величина показника, є склад і якість активів, прийнятих при розрахунку коефіцієнта.

Високий коефіцієнт при високій частці неліквідних активів не свідчить про благополуччя позичальника і, навпаки, більш низьке (чим 2) значення показника при відсутності чи незначній наявності неліквідних активів дає підставу вважати надійним фінансове положення клієнта.

Коефіцієнт «лакмусового папірця» = Каса + Цінні + Дебіторська заборгованість /Короткострокові   зобов'язання   (2)
У чисельнику цього показника враховуються тільки ті види активів, що можуть бути легко і швидко перетворені в готівку. Значення цього показника, рівне не менш 1, звичайно свідчить про стійке фінансове положення позичальника. Однак при цьому необхідно також оцінити якість дебіторських рахунків, що складають понад 90 % чисельника формули. Під якістю дебіторських рахунків розуміється здатність їхнього перетворення в реальні гроші.

Поряд з коефіцієнтами ліквідності розраховують і інші показники: заборгованості; погашення боргу; часткової активності; рентабельності.

Показники заборгованості характеризують розподіл ризику між позичальником і кредиторами. Активи можуть бути сформовані або за рахунок власних коштів клієнта, або за рахунок позикових (кредитів і кредиторської заборгованості). Чим вище відношення позикових засобів до власності клієнта, тим вище ризик кредиторів і тим обережніше повинний відноситися банк до видачі нових кредитів.

Одним з показників заборгованості є коефіцієнт покриття основних засобів, що визначається по наступній формулі:

Коефіцієнт покриття  основних засобів  = Основні засоби  / Власний капітал.   (3)  

Він показує яка частина основних засобів профінансована за рахунок власного капіталу.  Нормальним вважається відношення 0,75—1.

Другий показник цієї групи — коефіцієнт короткострокової заборгованості:

Коефіцієнт короткострокової заборгованості = Короткострокові зобов'язання / Власний капітал (4) 

Коефіцієнти оборотності всіх оборотних коштів, запасів, засобів у розрахунках визначаються за методикою, що аналогічна тій, котра застосовується в практиці роботи комерційних банків західних країн при розрахунку групи показників ділової активності підприємства.

Спеціалісти консалтингової групи "Каупервуд", проаналізувавши найпоширеніші термінологічні форму­лювання кредитоспроможності, виявили, що єдиного тлумачення цього поняття немає — як немає і обґрунтованого методологічного підходу та уніфіко­ваної методики оцінки кредитоспро­можності позичальників. Це спону­кало уточнити ряд суттєвих методологічних позицій.
Цілісної системи факторів кредито­спроможності не існує, їх, як правило, згадують побіжно, як щось і так зро­зуміле. Прикладом може слугувати та­ке твердження: "Кредитоспроможність позичальника залежить від різних чин­ників, у тому числі від його фінансово­го стану — рівня забезпечення власни­ми засобами, рівня рентабельності, на­явності достатнього обсягу ліквідних активів, від фінансової дисциплінова­ності позичальника і його контрагентів".
Ціка­во, чому йдеться саме про таку кількість чинників і чому названо саме ці, а не інші? Припустимо, що і з кількістю, і з вибором факторів усе гаразд. Продов­жуючи вивчення існуючої методології оцінки кредитоспроможності, виходить, що "застосовувані банками методи оцінки кредитоспро­можності позичальника різноманітні, але всі вони містять певну систему фінансових коефіцієнтів" . Ці набори коефіцієнтів різняться не тільки складом, а й кількістю. Так, методика банку Credit Lione побудована на п'ятьох коефіцієнтах , автори книги "Техніка фінансового аналізу" запропонували понад 10, а автори праці "Аналіз фінансових звітів (на основі СААР)" — понад 15 показ­ників кредитоспроможності. Причому різні дослідники групують їх по-різному.

Припустимо, що з'ясував, скільки яких коефіцієнтів потрібно і як їх групувати. Продовжуючи освоювати "традиційну" методологію оцінки кре­дитоспроможності позичальників, ми виявим безліч несподіванок. Приміром, багато з широко використовуваних ко­ефіцієнтів (якщо не більшість) цілкови­то непридатні для такої оцінки. Зву­чить неправдоподібно? Давайте розгля­немо деякі з них.

Уточнений коефіцієнт ліквідності (він же "коефіцієнт лакмусово­го папірця", він же "швидкий коефіцієнт", він же "ко­ефіцієнт негайної ліквідності", він же "коефіцієнт проміжної платоспроможності") обчислення якого описано вище. Існує думка, що "значення цього показника, що дорівнює не менше 1, зазвичай свідчить про стійкий фінансо­вий стан позичальника". Про­те спеціалісти добре розуміють, що сьо­годні, в епоху інформаційних техно­логій і систем електронних платежів, для зміни залишку грошових коштів на рахунку потрібні не години, не хви­лини, і навіть не секунди, а лічені їх ча­стки. Це означає, що уточнений коефіцієнт ліквідності може миттєво змінюватися в десятки, сотні, а то й тисячі разів. Водночас баланс, на ос­нові даних якого розраховується цей коефіцієнт, складається відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" лише чотири рази на рік. Отже, оціню­ючи кредитоспроможність, не тільки недоцільно, а й небезпечно використо­вувати уточнений коефіцієнт ліквід­ності, який розраховується поквартально. Це може призвести до формування неадекватних економічних оцінок.

Вищесказане ще більше стосується коефіцієнта абсолютної ліквідності та частково коефіцієнта поточної ліквідності (коефіцієнта покриття). Коефіцієнт покриття процентних ви­плат (він же "доподаткове покриття відсотків") обчис­люється за формулою:

Коефіцієнт покриття процентних виплат = Прибуток до сплати процентів/Витрати за відсотками.  (5)

У книзі "Стратегія і тактика антикри­зового керування фірмою" стверджується: "Зазвичай кредитори вимага­ють, щоб це співвідношення було від З і вище" . Але чи почувати­меться захищеним кредитор, і взагалі — чи може цей коефіцієнт слугувати індикатором кредитоспроможності? Відповісти на це запитання допоможе простий приклад. Уявімо, що на підприємстві X за звітний період здійснено всього одну господарську операцію. В результаті за звітний період воно отримало 1 000 000 грн. прибутку. Припустимо, що процентні виплати підприємства встановлять 50 000 грн. на рік. Розрахувавши значення ко­ефіцієнта покриття процентних виплат, одержимо: 1 000 000 грн. / 50 000 грн. = 20. Розраховане значення коефіцієнта (20) набагато більше від його норма­тивного значення (3), але чи є це свідченням того, що підприємство змо­же погашати відсотки?

Слід завжди пам'ятати, що наявність прибутку ще не означає надходження гро­шових коштів і що зобов’язання позичаль­ника перед банками погашаються не при­бутком, а винятково грошовими кошта­ми. Відомий спеціаліст Я.В.Соколов за­уважив у монографії "Основи теорії бух­галтерського обліку" парадокс: "прибуток є, а грошей немає". Очевидно, в такому разі підприємство не зможе виконати свої зобов'язання перед банком виключно в грошовій формі.
Вищезазначене спонукає зробити висновок про недоцільність використання у багатьох випадках ко­ефіцієнта покриття процентних ви­плат для оцінки кредитоспроможності позичальників.


Рис. 1. Типи зобов’язань підприємства залежно від виду активів, якими вони повинні погашати зобов’язання.
Такий висновок справедливий також щодо коефіцієнта покриття боргових зобов'язань, коефіцієнтів рентабель­ності та інших аналогічних коефіцієнтів. при обчисленні яких враховується при­буток

У аналітика цілком закономірно ви­никне запитання: "які "нормативні" зна­чення вибрати для використовуваних ко­ефіцієнтів і чому саме такі? " Припусти­мо, він переконав себе в тому, що "нор­мативні" значення коефіцієнтів мають бути саме такими, а не іншими. Далі починається найцікавіше: як аналітик застосовуватиме обрану ним методо­логію? Уявімо, що йому необхідно з'ясу­вати, кредитоспроможний позичальник Х чи ні, —для аналітика-професіонала, який до того ж володіє методологією, завдання нескладне. Обчисливши всі коефіцієнти, наш аналітик береться зіставляти отримані значення із норма­тивними. Аж тут виникає проблема: значення одних коефіцієнтів відповіда­ють нормативним, а значення інших — ні. За такої ситуації він не зможе одно­значно відповісти, кредитоспроможний позичальник, чи навпаки.



Рис. 2. Інтерес кредиторів залежно від виду активів, якими підприємство повинно погашати зобов’язання.

Аби якось впоратися із завданням, аналітик може сформувати єдиний по­казник кредитоспроможності, що буде обчислюватися як сума добутків коефіцієнтів, які характеризують кредитоспроможність, та відповідних їм вагових коефіцієнтів. Порівнюючи значення цього показника з певним норматив­ним значенням, можна судити, креди­тоспроможний позичальник чи ні. Але не варто забувати, що вибір вагових ко­ефіцієнтів для коефіцієнтів, які характеризують кредитоспроможність, і нормативного значення єдиного показни­ка кредитоспроможності, з огляду на високу міру суб'єктивності оцінок, позбавляє результати оцінки достовірності.

У підсумку доходимо таких висновків стосовно існуючої методології оцінки кредитоспроможності позичальників:
1. Немає єдиного концептуального підходу до побудови методик оцінки кредитоспроможності. Образно кажу­чи, методологія оцінки кредитоспро­можності позбавлена концептуального "стержня".

2. Бракує системного бачення чин­ників, які визначають кредитоспроможність позичальників.
3. Існуючі методики оцінки кредито­спроможності недостатньо обґрунтовані й надто тяжіють до традиції, внаслідок чого їх використання у су­часних умовах є здебільшого неефек­тивним і навіть може призводити до не­адекватних висновків про кредитоспроможність позичальника.
Враховуючи вищезазначене, є сенс розробити й застосувати на практиці принципово нову методологію оцінки кредитоспроможності позичальників.
В багатьох публікацій із зазначеної проблематики автори звертають увагу читачів на істотну різницю між поняттями платоспроможності та кредитоспроможності. Вона полягає у тому, що платоспроможність підприємства характеризує його спроможність розраховуватися за своїми зо­бов'язаннями, а кредитоспроможність — його спроможність розраховуватися за зобов'язаннями виключно грошови­ми коштами.

Здавалося б, різниця невелика, однак практичні наслідки її ігнорування мо­жуть бути дуже сумними — неадекватні результати розрахунків, а відтак — прий­няття помилкових економічних рішень.
Проаналізуємо, коли слід оцінювати платоспроможність підприємства, а ко­ли — кредитоспроможність, і чим обумовлене використання тієї чи іншої ха­рактеристики.
Відомо, що зобов'язання підприємства перед кредиторами можуть погашатися як грошовими коштами, так і іншими видами активів: товарами, готовою про­дукцією тощо. Деякі ж зобов'язання — наприклад, за банківськими кредитами, податкові — мають бути по­гашені виключно грошовими коштами.
Це спонукає кредиторів по-різному оцінювати діяльність одного й того ж підприємства. Якщо зобов'язання по­винні погашатися виключно грошовими коштами, кредитора цікавить насам­перед спроможність підприємства гене­рувати SС-потоки (solely cash flows).

Платоспроможність, на відміну від кредитоспроможності, недостатньо ха­рактеризує можливості підприємства щодо погашення зобов'язань виключно грошовими коштами. Тому таким кре­диторам недостатньо платоспромож­ності контрагента — він повинен бути ще й кредитоспроможним. Тих креди­торів, зобов'язання перед якими мо­жуть бути погашені іншими видами активів, здатність підприємства генеру­вати SС-потоки цікавить менше — їх влаштовує платоспроможність контр­агента.

Отже, оцінка кредитоспроможності потрібна для характеристики позичаль­ника з позиції банку, а також із позиції тих кредиторів, зобов'язання перед якими повинні погашатися виключно грошовими коштами. Оскільки інтерес різних кредиторів до оцінки кредито­спроможності контрагентів має спільні витоки, то й методологія оцінки креди­тоспроможності, очевидно, повинна бути єдиною.

Оскільки існуюча методологія оцінки кредитоспроможності позичальників обґрунтована недостатньо, здебільшого неефективна і може призвести до не­адекватних економічних оцінок, є необхідність у створенні принципово но­вої методології.

Підхід, застосований при роз­робці методики оцінки кредитоспроможності позичальників, можна харак­теризувати як "цілеспрямований". Тобто підсумковий результат використання методики повинен однозначно інтер­претуватися і давати можливість чітко відповісти на конкретне запитання, а саме: кредитоспроможний позичальник чи ні?

Наступний етап побудови нової ме­тодології — визначення факторів, від яких залежить кредитоспроможність позичальників.

Кредитоспроможність як "спро­можність" визначається, з одного боку, "необхідністю" погашення кредитної заборгованості, а з іншого — "можливістю" позичальника зробити це. Тоб­то відповідність "необхідності" та "мож­ливості" й означатиме "спроможність". Конкретизуючи сказане, зазначимо, що "необхідність" відображається умова­ми кредитування (величина кредиту, величина відсотків, період кредитуван­ня тощо), а "можливість" — здатністю позичальника генерувати SС-потоки, достатні для погашення своєї заборго­ваності за даних умов кредитування. Відтак алгоритм оцінки кредито­спроможності позичальника можна по­дати графічно.

Отже, сформувавши концептуальний підхід, можна перейти до створення принципово нової методики оцінки кредитоспроможності позичальників.
Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі системи фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть використовуватись й такі способи:

— на основі аналізу грошових потоків;

— на основі аналізу ділового ризику.



Рис. 4. Алгоритм оцінки кредитоспроможності позичальників.
Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі ана­лізу грошових потоків передбачає визначення чистого саль­до різних надходжень і видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу (прибуток, амортизація, створен­ня резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів, зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів, отримання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і від­пливу (додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості, зменшення інших пасивів, відплив акціонер­ного капіталу, фінансові витрати, погашення позик) коштів. Для аналізу грошових потоків на підприємстві-позичальникові беруться фінансові дані як мінімум за три роки. Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке пере­вищення припливу над відпливом коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основі аналізу ділового ризику передбачає виділення найвагоміших чинників діло­вого ризику (надійність постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів, рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз імпортних товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкрет­ного позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові спрогнозувати достатність джерел погашення позики.
Реальні висновки та пропозиції за результатами оцінки кредитоспроможності позичальників дозволяють уникнути в процесі банківської діяльності невиправданих ризиків при здійсненні кредитних операцій

Основний вид активних операцій банків — кредитування. З ним пов'язані найбільші ризики банків­ської системи. Тому питання щодо створення резерву для відшкодування мож­ливих втрат від кредитних операцій бу­ло врегульовано нормативними доку­ментами Національного банку України в першу чергу. Але практика роботи з Положенням "Про порядок формуван­ня і використання резерву для відшко­дування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків", за­твердженим постановою Правління НБУ від 29.09.1997 року № 323, свідчи­ла про таке:
• самостійно розробленими банками критеріями оцінки позичальників часто завищується їхній клас, що призводить до штучного поліпшення реального фінансового стану позичальника та змен­шення суми розрахункового резерву;
• класифікація одного й того ж по­зичальника в різних банках істотно відрізняється.

Враховуючи, що підходи до визна­чення класу позичальника базуються на загальних критеріях кредитоспро­можності і фінансової стабільності клієнта, спробуємо розробити уніфіко­вану систему оцінки позичальника, яка б забезпечила його адекватну класифікацію.

Згідно з рекомендацією НБУ позичальники можуть бути поділені банком за рейтингом надійності на п'ять класів:

— клас "А": позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та повноти погашення позики та відсотків за нею;

— клас "Б": позичальники, до здатності яких щодо своє­часного та повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передба­чена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна про­філю діяльності, регіону роботи тощо чи зовнішні чинники (загальний стан сфери основної діяльності) не дозволяють віднести їх до вищого класу (класу "А");

— клас "В": позичальники, що їх якість джерел погашен­ня позик (виручка від реалізації продукції, робіт і послуг тощо) більше не влаштовує банк внаслідок фактів періодичної за­тримки погашення позики та відсотків за нею;

— клас "Г": позичальники, які не можуть повернути пов­ну суму позики в строк та за умов, передбачених кредитним договором (відсутність повного забезпечення позики заста­вою, негативні фінансові результати тощо);
— клас "Д": позичальники, подальше кредитування яких неприпустиме, а видані їм позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації (хоча це можна буде зробити в судовому порядку).
Практично застосувати зазначену си­стему показників для визначення кла­су позичальника (А, Б, В, Г, Д) доволі складно, оскільки бракує кількісної оцінки повноти їх виконання клієнтом. Бажання керівництва поліпшити враження про якість кредитного портфеля та фінансовий стан банку спричиня­ється до суб'єктивних оцінок. Виріши­ти ці проблеми допомагає бальна систе­ма оцінки позичальника, за якою клі­єнту виставляють певні бали залежно від значущості того чи іншого критерію для своєчасного погашення суми креди­ту і процентів. Бальні системи оцінки позичальників розроблені й застосову­ються багатьма банками, але щодо змісту вони істотно різняться.
Отже можна зробити висновок, що та система показників оцінки кредитоспроможності, що застосовується в даний момент, потребує вдосконалення, адже кожне підприємство, не кажучи вже про різні галузі, має свою специфіку діяльності, підпорядкувати яку будь-якій системі оцінки практично неможливо. Крім того, швидка зміна значень деяких показників кредитоспроможності не дозволяє провести якісний аналіз стану позичальника,  оскільки фінансова звітність складається лише періодично. До того ж фінансова інформація, викладена у фінансових звітах, доволі часто не є правдивою, тому реальний стан позичальника досить сильно відрізняється від задекларованого у фінансових звітах. Всі ці фактори заважають проведенню оцінки кредитоспроможності, а отже й гальмують процес надання кредитів.

 

Яндекс.Метрика >