...
Все про планету Марс PDF Печать E-mail


Все про планету Марс




Марс  –  четверта  планета  Сонячної  системи,  яка  з  періодом  687 земних діб
рухається  навколо  Сонця  на  середній  відстані 228 млн. км. За розмірами Марс
майже  вдвічі,  а  за  масою – в дев’ять разів менший від Землі, сила тяжіння на
Марсі  становить 0,39 земної. Вісь його обертання нахилена до площини орбіти під
кутом  25°, завдяки чому на Марсі відбувається зміна пір року, а тривалість доби
лише  на  20  хв.  менша за земну. Напрямок на точку перигелію Марса близький до
напрямку  на  точку афелію Землі. Тому коли обидві планети у своєму русі навколо
Сонця   опиняються   поблизу   цих   точок  водночас,  тобто  Марс  перебуває  у
протистоянні  до  Землі,  віддаль  між  ними  стає  найменшою – 56 млн. км. Таке
взаємне положення Землі та Марса називається великим протистоянням.
Великі  протистояння  повторюються через кожні 15 років і трапляються у серпні –
на  початку  вересня.  У  цей  час Марс повернутий до Землі південним полюсом, і
тому його південна півкуля вивчена краще, ніж північна.
Марс  має  розріджену атмосферу. Це дозволяє вивчати його поверхню безпосередньо
з  Землі. Дві третини поверхні Марса займають світлі ділянки, які отримали назву
материків,  близько  третини  –  темні  ділянки, названі морями. Вони зберігають
свою  форму  в  часі, що дозволило скласти точні карти поверхні. Поблизу полюсів
восени  утворюються білі плями – полярні шапки, які зникають повністю або значно
зменшуються в розмірах на початку літа.
Підчас  великого  протистояння  1877  року  італійський астроном Дж. Скіапареллі
повідомив   про   відкриття  ним  на  поверхні  Марса  чітких  ліній,  які  ніби
перетинають  марсіанські  пустелі, і дав їм назву канали. Було навіть висловлено
припущення,  що це споруди, створені розумними істотами для транспортування води
від полюсів планети у зневоднені при екваторіальні райони.
З  початку 1960 р. до Марса було спрямовано біля 30 АМС. Високоякісні зображення
поверхні  планети  відкрили для землян новий образ Марса. Виявилося, що Марс, як
і  Місяць,  укритий  кратерами.  Але,  наприклад.  така  ділянка,  як  Еллада  –
величезна  чаша  діаметром  1700 км., що лежить нижче навколишнього ландшафту на
5,5  км., – практично позбавлена кратерів. Є на Марсі також безладно розташовані
пагорби  і  провалля,  різного  роду  утворення,  схожі на русла висохлих річок,
системи вузьких тріщин, гірські райони і окремі гори вулканічного походження.
Біля  екватора  планети  розташована  головна  геологічна  особливість  Марса  –
вулкано-тектонічний   регіон   Фарсіда,   який,   окрім  того,  є  найважливішим
погодотворчим  фактором  на  планеті.  Це  вулканічне плато, яке здіймається над
навколишньою  територією  на висоту до 4-5 км., а третина його площі – навіть на
8-9  км,  є  п’єдесталом  для  велетенських  і  давно згаслих вулканів 19-27 км.
заввишки.  Три  з  них  розташовані  в  одну  лінію,  яка  перетинає  екватор. А
четвертий, феноменальний у своїй грандіозності, знаходиться осторонь від них.
Цей  найбільший  у  Сонячній  системі  вулкан носить назву Олімп. Діаметр основи
щита,  на  якому він розташований, становить 600 км. Щит обривається прямовисним
скелястим  уступом  висотою  6  км.  Вивершує  щит вулканічна вершина з кратером
розмірами 65Ч80 км. і висотою 27,4 км. над середнім рівнем поверхні.
На  особливу  увагу заслуговує рифтова долина Маринер понад 4000 км. завдовжки і
до  200  км. завширшки. Основою цієї рифтової долини є величезний (2500 Ч 75-150
Ч  6  км.)  каньйон  Титоніус  Часма,  що означає „величезна безодня”. На крутих
схилах  каньйону  –  зсуви  та осипи, глибокі яруги. Його дно несе на собі сліди
бурхливої  діяльності  потоків  води. Оскільки зараз рідкої води на Марсі немає,
то  існує  припущення,  що в минулому клімат планети був значно теплішим, так що
на ній існували моря і протікали річки.
Марсіанський  грунт  – це дрібнодисперсний матеріал (реголіт), в якому міститься
15-20  %  кремнію,  12-16  %  заліза,  близько  10  %  фосфору,  7 % марганцю та
кобальту,  а  також кальцій, хром, нікель, ванадій, титан, молібден, цирконій та
ін.   Жодна  з  відомих  земних  гірських  порід  не  збігається  за  складом  з
марсіанськими.
Червонуватий  колір  марсіанської поверхні обумовлений великою кількістю окислів
заліза,  тобто  звичайної  іржі.  Тому панорами марсіанської рівнини, передані в
різні  роки  американськими  станціями,  -  це  оранжево-червона пустеля, вкрита
численними каменями з різкими краями.
Температурні  умови  на Марсі визначаються його відстанню від Сонця, густиною та
складом  атмосфери, а також оптичними властивостями грунту. Найвища температура,
зареєстрована  на  поверхні Марса, становить 300 К, але вона різна для світлих і
темних  ділянок,  що  лежать поряд. Тому говорять про середню температуру 230 К.
На  екваторі  вона  встановлюється  приблизно  через годину після полудня. Уночі
температура  навіть в екваторіальних районах знижується до 170 К, а в полярних –
до  140  К.  Такий великий перепад температур пояснюється малою теплопровідністю
грунту.
Атмосфера   на  Марсі  дуже  розріджена,  її  тиск  біля  поверхні  становить  в
середньому  0,006  тиску  земної  атмосфери.  За  складом вона нагадує атмосферу
Венери:  95%  належить  вуглекислому газу, близько 4 % - азоту і аргону. Кисню і
водяної  пари  в  атмосфері  Марса  менше 1 %, проте в ній є хмари з кристаликів
льоду,  так  що  вона  рідко буває цілком прозорою. Швидкість вітру, як правило,
невелика,   але  часом  досягає  значення  40-50  м/с,  і  тоді  вітер  піднімає
марсіанський пил високо догори, утворюючи пилову бурю.
Найсильніші  пилові бурі можуть тривати по декілька місяців і повністю закривати
поверхню.  Через  невелику  силу  тяжіння навіть після закінчення пилової бурі в
повітрі зависає значна кількість пилинок, забарвлюючи небо у рожевий колір.
Полярні  шапки,  які  змінюють  свої  розміри в залежності від марсіанської пори
року,  складаються  з твердої вуглекислоти. Улітку вона випаровується, залишаючи
невелику  ділянку  водяного  льоду завтовшки в кілька сот метрів. Вважається, що
вся  вода  на  Марсі  знаходиться у зв’язаному стані на полярних шапках і в шарі
вічної мерзлоти.
Багато  цінної  інформації  отримали  астрономи  від марсохода „Соджорнер”, який
працював  на  поверхні  Марса  у другій половині 1997 р. Зокрема, він передав на
Землю  близько  40  стереоскопічних знівків поверхні планети. Життя на Марсі він
не виявив.
Супутники Марса.

В  існуванні  двох супутників Марса не сумнівався свого часу Кеплер, як це видно
з  його  листа  до  Галілея:  „Я...  шалено хочу мати телескоп, щоб, якщо зможу,
випередити вас у відкритті двох супутників, які обертаються навколо Марса”.
Під  час  протистояння  Марса у серпні 1877 р. американець А. Холл, випробовуючи
новий  66-сантиметровий  рефрактор,  узявся відкрити ці супутники. 2 серпня Холл
уперше  побачив  супутник,  згодом  названий Деймосом (грец. „жах”), а 17 серпня
він відкрив Фобос (грец. „страх”).
Відстань  Фобоса  і  Деймоса  від  центра  Марса  відповідно  2,76 і 6,9 радіуса
планети,  період обертання відповідно 7 год.39 хв. і 30 год.18 хв. Фобос за одну
марсіанську  добу  встигає зробити три оберти навколо планети, сходячи на заході
і  заходячи  на  сході,  а  Деймос,  зійшовши на сході, перебуває над горизонтом
близько  65  год.,  тобто  понад  2,5  марсіанської  доби. Супутники рухаються в
площині  екватора  і по колових орбітах. Розміри Фобоса становлять 28Ч20Ч18 км.,
а  Деймоса  –  16Ч12Ч10  км.  Поверхні супутників поцятковані кратерами набагато
сильніше,  ніж  поверхня  Марса.  На  знімках Фобоса добре видно його найбільший
кратер  –  Стікні  діаметром  10  км.  Відстань  між борознами глибиною до 30 м.
становить 200-300 м. Природа цих утворень досі залишається нез’ясованою.





















 

Яндекс.Метрика >