...
МАЛІ ТІЛА СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ PDF Печать E-mail

МАЛІ ТІЛА СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ

1.  Астероїди. Малі планети, або астероїди, здебільшого обертаються між орбітами
Марса  і  Юпітера  й  невидимі  неозброє­ним оком. Першу малу планету відкрито в
1801  р.,  і  за  тради­цією  її назвали одним з імен греко-римської міфології —
Церера.  Незабаром було знайдено й інші малі планети, названі Палладою, Вестою і
Юноною.  Застосовуючи  фотографію,  почали відкривати дедалі слабші астероїди. У
наш  час  відомо  понад  3000 астероїдів. Протягом мільярдів років астероїди час
від часу стикаються один з одним.

На  цю думку наводить те, що ряд астероїдів має не кулясту, а неправильну форму.
Сумарна маса астероїдів оцінюється лише як 0,1 маси Землі.
Найяскравіший  астероїд  —  Веста  не буває яскравішим від 6-ї зоряної величини.
Найбільший  астероїд  — Церера. Його діа­метр близько 800 км, і за орбітою Марса
навіть  у  найсиль-ніші  телескопи  на  такому  малому  диску  нічого  не  можна
побачити.  Діаметр найменших відомих астероїдів становить лише близько кілометра
(мал.  56).  Звичайно,  астероїди не мають атмосфери. На небі малі планети схожі
на  зорі,  тому  їх назвали астероїдами, що в перекладі з давньогрецької означає
«зореподібні».  Як  і для планет, для них характерне петлеподібне переміщення на
фоні   зоряного   неба.   Орбіти   деяких  астероїдів  мають  незвичайно  великі
ексцентриситети.  Внаслідок  цього  в  перигелії  астероїди  підходять  до Сонця
ближче,  ніж  Марс  і  Земля, а Ікар — ближче, ніж Меркурій (мал. 57). У 1968 р.
Ікар  наблизився  до  Землі  на  відстань  менш  як 10 млн. кілометрів, але його
зовсім  незначне  притягання ніяк не вплинуло на Землю. Часом близько підхо­дять
до Землі Гермес, Ерот та інші малі планети.
Нові  астероїди  відкривають  щороку. Першовідкривач має переважне право вибрати
назву  відкритої  ним  планети. У наш час найчастіше астероїдам присвоюють імена
відомих  учених,  героїв, діячів науки і мистецтва. Так, у 1978 р. було відкрито
астероїд, який дістав згодом ім'я Воронвелія на честь автора цього підручника.
2.  Боліди  і  метеорити. Болідом називається досить рід­кісне явище — летюча по
небу  вогненна  куля (мал. 58). Це явище спричиняється вторгненням у щільні шари
атмосфери  великих  твердих частинок, які називають метеорними тілами. Рухаючись
в атмосфері, частинка нагрівається внаслідок гальму-

вання,  і  навколо  неї утворюється обширна світна оболонка з роз­жарених газів.
Боліди   часто  мають  помітний  кутовий  діаметр,  і  їх  видно  навіть  удень.
Марновірні  люди  вважали  такі  вогненні кулі літаючими драконами з вогнедишною
пащею.  Від  сильного  опору  повітря  метеорне  тіло  нерідко  розколюється і з
гуркотом  па­дає  на Землю у вигляді осколків. Рештки метеорних тіл, що впали на
Землю, називаються метеоритами.
Метеорне  тіло  невеликих  розмірів  іноді  повністю  випаровує­ться в атмосфері
Землі.  Здебільшого  його  маса  за  час  польоту  дуже  зменшується  й до Землі
долітають  тільки  рештки,  які  звичайно  встигають  охолонути,  коли  космічну
швидкість  пога­сив  опір повітря. Іноді випадає навіть метеоритний дощ. Під час
польоту  метеорити  обплавляються  й  покриваються  чорною  кірочкою. Один такий
«чорний  камінь»  у  Мецці  вмурований  у  стіну храму і є предметом релігійного
поклоніння.
Відомо  три види метеоритів: кам'яні, залізні (мал. 59) та залізо-кам'яні. Іноді
метеорити  знаходять  через  багато років після їхнього падіння. Особливо багато
знайдено  залізних  метеоритів.  В  СРСР метеорит є власністю держави й підлягає
здаванню  у  нау­кові заклади для вивчення. За вмістом радіоактивних елементів і
свинцю  визначають  вік метеоритів. Він різний, а найстаріші метеорити мають вік
4,5 млрд. років.
Деякі  дуже великі метеорити при великій швидкості падіння вибухають і утворюють
метеоритні  кратери,  які  нагадують  мі­сячні.  Найбільший з виявлених кратерів
знаходиться  в Арізоні в США (мал. 60). Його діаметр 1200 м і глибина 200 м. Цей
кратер  виник,  очевидно,  близько  5000 років тому. Знайдено сліди ще більших і
давніших метеоритних кратерів. Усі метеорити — це члени Сонячної системи.
Оскільки  відкрито  чимало  невеликих астероїдів, які перетина­ють орбіту Марса,
можна  гадати, що метеорити — це осколки астероїдів з орбітами, які пе­ретинають
орбіту  Землі.  Структура  деяких метеоритів свідчить про те, що на них впливали
високі  температури й тиски, отже, метеорити могли існувати в надрах зруйнованої
планети або ве­ликого астероїда.
У  складі  метеоритів  вияв­лено  значно менше мінера­лів, ніж у земних гірських
породах.  Це  свідчить  про  примітивний  характер  метео­ритної речовини. Однак
бага­то  мінералів, що входять до складу метеоритів, не зустрі­чаються на Землі.
Наприк­лад,  більшість  кам'яних  метеоритів  містить  округлі  зерна — хонд­ри,
хімічний  склад  яких майже такий самий, як у Сонця. Ця най­давніша речовина дає
відомості про початковий етап формування планет Сонячної системи.
3.  Комети, їх відкриття і рух. Перебуваючи в просторі да­леко від Сонця, комети
мають  вигляд дуже слабких, розмитих, світлих плям з ядром у центрі. Стають дуже
яскравими  й  утво­рюють  хвости лише ті комети, які проходять порівняно близько
від  Сонця.  Вигляд  комети  із Землі залежить також од відстані до неї, кутової
відстані  від  Сонця,  світла  Місяця  тощо. Великі комети — туманні утворення з
довгим  блідим  хвостом — вважа­лися провісниками всіляких бід, воєн і т. ін. Ще
в  1910  р. в цар­ській Росії служили молебні, щоб відвести «божий гнів в образі
комети». •
Уперше  І.  Ньютон  обчислив орбіту комети, спостерігаючи її переміщення на фоні
зір,  і переконався, що вона, подібно до планет, рухалася в Сонячній системі під
дією  тяжіння  Сонця.  Його сучасник, англійський учений Е. Гал лей (1656—1742),
обчисливши  орбіти  кількох  комет,  висловив припущення, що в 1531, 1607 і 1682
рр.  спостерігалась одна й та сама комета, яка періодично повертається до Сонця,
і  вперше передбачив її появу. У 1758 р., як і передбачив Галлей (через 16 років
після  його  смерті),  вона  справді з'явилася і дістала назву комети Гал лея. В
афелії  вона  виходить  за  орбіту  Нептуна  (мал. 61) і через 75—76 років знову
повертається  до  Землі  і  Сонця.  У  1986  р.  комета  Галлея також пройшла на
найкоротшій  відстані  від  Сонця.  На  зустріч  з  нею  вперше  було направлено
автоматичні міжпланетні станції з науковою апаратурою.
Комета    Галлея   належить   до   періодичних   комет.   Нині   відомо   багато
короткоперіодичних  комет  з  періодами  обертання  від  трьох  (комета Енке) до
десяти років, їхні афелії знаходяться
біля  орбіти Юпітера. Набли­ження комет до Землі та їхній майбутній видимий шлях
по  небу  обчислюють  заздалегідь  з великою точністю. Разом з тим є комети, які
рухаються  по дуже витягнутих орбітах з великими періодами обертання. Ми бере­мо
їхні  орбіти  за  параболи,  хоч  насправді  вони, очевидно, є ду­же витягнутими
еліпсами,  але  відрізнити  ці  криві,  знаючи тільки малий відрізок шляху комет
поблизу  Землі  і  Сонця,  нелегко.  Більшість  комет не мають хвоста і видно їх
тільки в телескоп.
Щороку  з'являються  відомості  про  відкриття  кількох неві­домих раніше комет,
яким  дають  назву  за  прізвищем  ученого, що їх відкрив. До каталогів занесено
близько тисячі комет, які спостерігалися.
4.  Фізична  природа  комет.  Маленьке  ядро діаметром кілька кілометрів — єдина
тверда  частина  комети, і в ньому практично зосереджена вся її маса. Маса комет
надто  мала  й  зовсім  не  впливає  на рух планет. А планети спричиняють великі
збу­рення в русі комет.


Ядро   комети,  очевидно,  складається  із  суміші  пилинок,  твер­дих  грудочок
речовини  й  замерзлих  газів,  таких,  як  вуглекислий  газ,  аміак,  метан.  З
наближенням  комети  до  Сонця  ядро про­грівається і з нього виділяються гази й
пил.  Вони  утворюють  газову оболонку — голову комети. Газ і пил, що входять до
складу  голови,  під  дією  тиску  сонячного  випромінювання  і  кор­пускулярних
потоків  утворюють хвіст комети, завжди спря­мований у протилежний від Сонця бік
(мал. 62).
Чим  ближче  до Сонця підходить комета, тим вона яскравіша і тим довший її хвіст
внаслідок  її  опромінювання  та  інтенсив­ного  виділення газів. Найчастіше він
прямий,  тонкий, струмени­стий. У великих і яскравих комет іноді спостерігається
широкий,  вигнутий  віялом  хвіст  (мал.  63). Деякі хвости досягають у дов­жину
відстані  від  Землі  до  Сонця, а голова комети — розмірів Сонця. З віддаленням
від  Сонця вигляд і яскравість змінюються у зворотному порядку і комета зникає з
поля зору, досягнувши орбіти Юпітера.
Спектр  голови  і хвоста комети має звичайно яскраві смути. Аналіз його показує,
що  голова комети складається в основному з пари вуглецю й ціану, а до складу її
хвоста  входять  іонізо­вані молекули оксиду вуглецю (II) (чадного газу). Спектр
ядра  комети  є копією сонячного спектра, тобто ядро світиться відбитим сонячним
світлом.   Голова  і  хвіст  світяться  холодним  світлом,  поглинаючи  і  потім
перевипромінюючи  сонячну  енергію  (це  різно­вид  флуоресценції).  На відстані
Землі від Сонця комета не га­рячіша, ніж Земля.
Видатний   російський  учений  Ф.  О.  Бредіхін  (1831  —1904)  розробив  спосіб
визначення  за  кривизною хвоста сили, що діє на його частинки. Він класифікував
кометні  хвости  і  пояснив  ряд  спостережуваних  у  них явищ на основі законів
механіки
й  фізики.  В  останні роки з'ясу­вали, що рух газів у прямих хвостах та злами в
них  спричи­нені взаємодією іонізованих мо­лекул газів хвоста з потоком частинок
(корпускул),  який  налітає на них від Сонця і який називається сонячним в і т-р
о  м.  Дія  сонячного  вітру  на  іони кометного хвоста переви­щує притягання їх
Сонцем   у   тисячі   разів.   Посилення   корот­кохвильової  радіації  Сонця  і
корпускулярних потоків викли­кає раптові спалахи яскравості комет.
І   в  наш  час  іноді  серед  населення  висловлюються  по­боювання,  що  Земля
зіткнеться

з  кометою. У 1910 р. Земля про­йшла крізь хвіст комети Галлея, де є чадний газ.
Однак  його  домішку в приземному повітрі не вдалось виявити, бо навіть у голові
комети  гази  надзви­чайно  розріджені.  Зіткнення  Зем­лі  з  ядром комети дуже
мало­ймовірне.  Можливо,  таке  зіткнен­ня  спостерігалося  в 1908 р. як падіння
Тунгуського  метеорита.  При цьому на висоті кількох кіло­метрів стався потужний
вибух, повітряна хвиля якого повалила ліс на величезній площі.
5.  Метеори  і  метеорні  потоки.  Давно  помічено,  що  ядра пері­одичних комет
виснажуються,   з   кожним   обертом   вони  світяться  дедалі  слабше.  Не  раз
спосте­рігався  поділ  кометних  ядер  на частини. Це руйнування спричи­няли або
сонячні припливи, або



зіткнення  з  метеоритними  тілами. Комету, відкриту чеським уче­ним Біелою ще в
1772  р.,  спостерігали  під  час  повторних повернень із семирічним періодом. У
1846  р.  її  ядро  розпалося,  і  вона пере­творилася у дві слабкі комети, яких
після  1852  р.  не  вдалося  побачити.  Коли в 1872 р., за розрахунками, зниклі
комети  повин­ні  були пройти поблизу Землі, спостерігався дощ «падаючих зір». З
тих  пір  27  листопада це явище повторюється щороку, хоч і менш ефектно. Дрібні
тверді  частинки  ядра  колишньої комети Біели, яке розпалося, розсіялись уздовж
її  орбіти  (мал.  64),  і,  коли  Земля  перетинає їх потік, вони влітають в її
атмосферу.  Ці  частинки  спричиняють  в  атмосфері  явище  метеорів і пов­ністю
руйнуються,  не  долітаючи до Землі. Відомий ряд інших метеорних потоків, ширина
яких незмірне більи_а за розмір ядер комет, що їх породили.
З  кометою  Галлея  пов'язані два метеорні потоки, один з яких спостерігається у
травні, другий — у листопаді.

Фотографуючи  шлях  одного  й  того  самого  метеора  на  зоря­ному небі, як він
проектується  для  спостерігачів,  Ідо перебувають на відстані 20—ЗО км один від
одного,  визначають  висоту,  на  якій з'явився метеор. Найчастіше метеорні тіла
починають  сві­титися  на  висоті  100—120  км  і  повністю випаровуються вже на
висоті 80 км. У їхніх спектрах видно яскраві лінії заліза,
кальцію,   кремнію  тощо.  Вивчен­ня  спектрів  метеорів  дає  змогу  встановити
хімічний  склад  твер­дих  частинок, що покинули ядро комети. Фотографуючи політ
метеора  камерою,  об'єктив  якої  перекривається  обертовим за­твором, дістають
переривчастий слід, за яким можна оцінити гальмування метеора повітрям.
За  розрахунками,  маса  ме­теорних тіл — порядку мілігра­мів, а розмір — частки
мілі­метрів.   Очевидно,  метеорні  ті­ла  —  це  пористі  частинки,  за­повнені
кометним льодом, що випаровується першим.
Вдається  визначити  швид­кість метеорів. Метеорні тіла, які наздоганяють Землю,
влі­тають  у  її  атмосферу  зі швид­кістю, не меншою за 11 км/с, а ті що летять
назустріч Землі, мають швидкість близько 60— 70 км/с.

Поміркуйте,  чому  мінімальна  і максимальна швидкості зустрічі метеорних тіл із
Землею мають саме такі значення.
Розжарені  гази,  які  залишає  метеорне тіло, утворюють світ­ний слід. Метеорна
частинка  на  своєму шляху іонізує повітря. Слід з іонізованого повітря відбиває
радіохвилі. Це дало змогу застосовувати для вивчення метеорів радіолокатор.
Інколи  здається,  шо  метеори  вилітають  з  якогось  простору  на  небі,  який
називається  радіантом  метеорного  потоку (мал. 65). Це ефект перспективи. Якщо
продовжити  шляхи ме­теорів, що летять у паралельних напрямах, то здаватиметься,
ніби  вони сходяться вдалині, як рейки залізниці. Радіант зна­ходиться на небі в
тому  напрямі,  звідки  летять  дані  метеорні тіла. Кожний радіант займає певне
положення  серед  сузір'їв  і  бере  участь у добовому обертанні неба. Положення
радіанта   визначає   назву   метеорного   потоку.   Наприклад,   метеори,   які
спостерігаються  10—12  серпня  і  радіант  яких  знаходиться в су­зір'ї Персея,
називаються п е р с е ї д а м и.
Спостереження  метеорних  потоків  —  важливе наукове завдан­ня, цілком посильне
для  школярів.  Воно  сприяє  вивченню  нашої  атмосфери  й  речовини  комет, що
зруйнувалися.

 

Яндекс.Метрика >