...
Церковна архітектура середніх віків. PDF Печать E-mail

“Церковна архітектура середньовіччя”






План
Загальні тенденції в архітектурі середньовіччя.
Церковна архітектура середніх віків.

1.  В  епоху  Відродження сталися радикальні зміни у принципах будівництва. Якщо
середньовічна  архітектура  базувалася  на  уніфікованому церковно-схоластичному
сві­тогляді  й  колективному  досвіді  майстрів, то в ренесансній на перший план
виходить  індивідуальна  творчість  архі­тектора  і художника. Причому, відчутно
активне звернення до естетичних засад та принципів античної архітектури.
У  Венеції  XV  ст.,  яка  була  центром  італійського Відро­дження, створюються
великі  архітектурні  ансамблі,  котрі  вражають цілісністю художнього задуму та
багатством  ком­позиційних  вирішень.  У  творчості Донато Браманте, Ан-тоніо да
Сангало  сягає  свого  апогею досконалість форм архітектурних деталей і образів.
Палаци,  вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних
типи  споруд,  як-от:  палаци  Медічі-Ріккарді  (архітектор  Мікелоццо), капелла
Пацці  (архітектор  Брунеллескі)  у Флоренції, церква Санта Марія делла Граціє в
Мілані (архітектор Бра-монте) та ін.
В  архітектурі  італійського  Пізнього  Відродження спостерігається прагнення до
безпосереднього  наслідування  форм  і  засобів  античної  культури, з'являються
елементи  бароко  та  маньєризму  (від тапіега — манера) — образо­творчої течії,
позначеної  штучно  ускладненою  компози­цією,  деформацією  постатей. Прикладом
чого   можуть   слу­жити   Стара  бібліотека  Сан-Марко  у  Венеції  (архітектор
Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Пітті (архітектор Амманаті) у Віченці.
Відродження  у  Нідерландах та Німеччині ознаменова­не розквітом пізньої готики.
Архітектурні  ансамблі  Антвер­пена,  Гейдельберга зберегли свій готичний стиль,
але  струк­тура будівель видозмінилася відповідно до нових вимог міського життя,
що  призвело  до  виникнення  місцевого  архітектурного стилю, в якому класичний
ордер  відігравав  лише декоративну роль. Це характерно для рагуші в Ант­верпені
(архітектор  Флоріс), палацу в Гейдельберзі (архі­тектор Сіксденірс). У такому ж
архітектурному  ключі  спо­руджувалися  не  тільки  ратуші, а й будинки цехів та
гільдій.  Специфічний  місцевий  стиль, орієнтований на античність та італійську
архітектуру, формується і в інших країнах Західної та Східної Європи.

2.  Показовою  церковною архітектурою прославилася середньовікова Візантія. Так,
Константинополь  вбирав у себе все – і абстрактних орнамент Сходу, і те живе, що
уціліло   від   важкої  застиглої  сили  Риму,  і  нову  архітектуру  храмів  та
багатообіцяючі  досягнення  мозаїчного  мистецтва, лінійну виразність сірійської
художньої  школи  та  шляхетне  відлуння  еллінізму  –  словом, всі пошуки і всі
впливи,  що  переплітались  у  багатонаціональному  світі,  –  а потім поступово
переплавляв це все у струнку художню систему.
Щоб  храм  вмістив  якнайбільше  мирян,  християнське  зодчество взяло за зразок
античні   прямокутні  споруди  –  так  звані  базиліки,  розподілені  на  кілька
повздовжніх  частин-нефів.  Такий  тип  храму  із  середнім  просторим і високим
нефом,  а  надалі  –  на  Сході – і поперечним, що надавав храмові форми хреста,
одержав  назву  базилікального.  Виник  й  інших тип храму – з куполом у центрі,
зобов’язаний  появою,  напевне,  зодчим Грузії та Вірменії. Якщо храм був місцем
молитовного   спілкування,   його   внутрішня   будова  і  опорядження  набували
першоступеневого   значення.   Сорок   вікон   “Святої  Софії”,  прорізаних  під
напівсферичним  куполом  у  товщі  стін  та  ніш,  заливали  світлом  оздоблений
мозаїками   внутрішній   простір  храму,  а  у  великі  свята  тут  запалювались
канделябри  у  вигляді  дерев,  срібні  панікадила й лампи. Світле, золотаве тло
мозаїк,  свого  роду  “кам’яного  живопису”,  запалювало  серця  і своїм сяянням
викликало  стан екстазу. Мозаїки сприймалися не як площина і не як глибина, а як
якийсь  інших  світ,  надчуттєвий,  потойбічний, трансцендентний, в якому фігури
наче висять у нематеріальному, пронизаному світлом середовищі.
Першого  розквіту  візантійське  мистецтво  досягло у VI столітті при Імператорі
Юстиніані.  Величезна  імперія  була  найбільшою і найсильнішою державою Європи.
Тут  існувала  величезна кількість ремісничих майстерень, безліч купців. В одній
лише  столиці  в  цей  час  було  споруджено тридцять церков, які сяяли золотом,
сріблом  і  різнокольоровими мармурами. Свята Софія постала серед низ найпершою.
Для  неї  Рим постачав колони з порфіру, взяті з храму бога сонця, Ефес – колони
із  зеленого  мармуру,  усі  кінці  імперії  –  мармур рідкісних порід. Відоме й
візантійське  срібло  VI ст.  –  багато  прикрашені хрести, чаші, ковші, тарелі,
позначені  великою  майстерністю.  Процвітало  у Візантії різьблення по слоновій
кістці.   Зразок   цього   мистецтва   –   трон   архієпископа   Максиміліана  в
Архієпископському  музеї в Равенні. Дужецікавий і диптих із зображенням циркових
сцен (V ст.), який виділяється яскравістю і тонким виконанням фігур звірів.
Ще  однією  видатною  пам’яткою  Візантії  того  часу нікійські мозаїки з церкви
Успіння  у  Нікеї  (Мала  Азія),  в  образах яких стільки багатства та емоційної
сили,   овіяної   еллінською   красою,  що  вона  могла  б  налякати  догматиків
християнства.
Однак  у  VІІ ст.  візантійська  культура  пережила  тривалу  кризу, пов’язану з
виникненням  іконоборчого  руху,  представники  якого  вважали зображення Бога у
людській  зовнішності  профанацією релігії. Імператорська влада, підтримавши цей
рух,  почала  масово  знищувати  ікони,  натомість прикрашаючи церкви рослинними
орнаментами.  Коли  ж  врешті-решт перемогли прихильники ікон, вони у свою чергу
нищили ці орнаменти, не рахуючись з їх художньою цінністю.
Після  деяких  вагань  художня  творчість цілеспрямовано обрала свій шлях. Однак
тепер  мозаїки,  фрески  та  ікони  мусили виражати найглибшу духовність, щоб не
виникало  сумніву  в  їх  праві  передавати сутність божества. Спіритуалізм стає
переважаючим,   фігури   втрачають   свою   матеріальність,   обличчя  набувають
аскетичного   характеру,  простір  спрощується  і  схематизується.  У  мистецтві
вводяться суворі канони, воно передає лише духовну сутність світу і людини.
Мозаїки  монастирської  церкви  у  Давні  (біля  Афін) – можливо вершина зрілого
візантійського   стилю   ХІ-ХІІ ст.   –  другий  період  підйому  візантійського
мистецтва.  У  цей  час  відбувається розквіт станкового живопису – іконопису із
застосуванням  вже  не  воскових барвників, а яєчної темпери. На жаль, невідомо,
хто  є  автором  однієї  з найвідоміших і найпрекрасніших ікон, що називається у
нас  Володимирською  Богоматір’ю.  Вже  у  1155 р.  вона  була  у  Києві, а нині
знаходиться  в  Москві.  Прекрасний  образ  виражає  світову  скорботу  – таку ж
величну і довічну, як радість буття.
У  культовій  архітектурі  романського  періоду  дерево  витіснив камінь. Камінь
замінив  дерево  також  і  в  фортечних  мурах.  що оточували замок феодала. Тип
феодального  замку  складався  саме  в  цю  епоху:  він  стояв на підвищенні, на
зручному  для  спостереження  й  оборони  місці і був символом влади феодала над
навколишніми землями.
Склався   стиль   романської   архітектури.  Суворість,  простота  гладких  стін
(різьблення  лише на капітелях колони) – в Оверні, надмір зовнішнього декору – в
Пуатьє,  величні  храми  у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до
“святих  місць”,  були  величезні  за розмірами, розраховані на велику кількість
пілігримів та місцевих парафіян.

 

Яндекс.Метрика >